Марії Печенюк
ШЛЮБНА ПОЛІТИКА ШЛЯХТЯНОК НА ВОЛИНІ XVI – ПЕР. ПОЛ. XVII СТОЛІТТЯ.
У даній науковій статті розкривається розвиток шлюбно-сімейних відносин на Волині пер. пол. XVI-XVII ст.. А саме: яким чином укладались шлюби, їх політичний характер, та за яким аспектом батьки шукали своїм дітям шлюбних партнерів. Описано шлюби Гальшки Острозької та Беати Костелецької.
Ключові слова: шлюб, Гальшка Острозька, Литовський Статут, шлюбні розлучення.

This article reveals the development of marriage and family relations in the Volyn XVI-XVII centuries. Namely, the creation of marriage, why parents married their children. Described marriages Halshka Ostrogska and Beata Kosteletska.
Key words: marriage, Halshka Ostrogska , Lithuanian statute, marriage divorce.

Становлення Української держави та прогресивний розвиток суспільства істотно залежать від міцності шлюбно-сімейних відносин, які перебувають під впливом соціальної політики, а також економічних, культурних, освітніх умов.
Шлюбно-сімейні відносини того часу регламентувалися трьома Литовськими Статутами. За ними, досить чітко показано всю систему укладання шлюбів, отримання спадку та умови розлучення. Відповідно до норм звичаєвого права людина вважалася повноправним членом громади лише по одруженні; неодружений чоловік, якого б віку він не був, уважався парубком; до того, хто своєчасно не одружився, ставилися не поважно, і він навіть отримував меншу частку спадщини.
Протягом XIV-XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбувався процес формування шляхетського стану. Статут гарантував міщанам нарівні з іншими верствами населення дотримання всіх пожалуваних їм свобод і вольностей. У Статуті йшлось про те, що княгинь, вдів, панянок і дівиць не можна силою видавати заміж, кожна має вийти заміж [ 8, с. 22-40 ].
Завдяки працям О.І. Левицького, утвердилася думка, що в українському шляхетському соціумі XVI- пер. пол. XVII ст. жінка користувалася широкою свободою, практично не поступаючись повнотою своїх прав чоловікам. За Литовськими статутами заборонялося віддавати дівчат та жінок-вдів силоміць заміж. Обираючи чоловіка, дівчина зобов’язувалась рахуватись з волею батьків чи опікунів, ніхто не мав права видавати її заміж силоміць. За Литовськими статутами жінкам надавалось право вільного волевиявлення при виборі шлюбного партнера [ 3, с. 161-206 ].
Аргументуючи цю думку О.І. Левицький наводить за приклад показання Ганни Монтовтівни, яка в 1564 році заявила у луцькому гродському суді, що одружується з князем Василем Солтановичем Сокольським. Є відомості, щодо Ганни Монтовтівни про намагання Єсифа Немирича, приятеля її першого померлого чоловіка, силою одружити її зі своїм родичем Іваном Олізаровичем. Очевидно дії Єсифа Немирича були досить рішучими, оскільки від цього шлюбу Ганна змушена була рятуватись втечею. Суперництво двох чоловіків за Ганну Монтовтівну пояснюється не великими емоційними почуттями до неї двох претендентів на одруження з нею, а лише матеріальними розрахунками і бажанням поліпшити своє економічне становище завдяки вигідній шлюбній партії, оскільки на той час Ганна була єдиною спадкоємницею значних земельних володінь свого батька. Врешті, саме про це свідчить мирова угода, за якою Іван Олізарович за 1200 коп. грошей переуступив князю «свої права» на одруження з Ганною. Подальша доля Ганни Монтовтівни виявилась трагічною. Після смерті третього чоловіка Казимира Ледницького вона була таки силоміць видана заміж за Павла Згличанського, який, покалічивши її, протягом 14 років протримав її в ув’язненні [ 3, с. 161-201].
Про примусовий характер шлюбу можна стверджувати з життя Марії Андріївни Масальської. У 1573 році старший брат Марії по матері, Олександр Богданович Семашко, намагаючись примусити сестру до передачі прав на успадковані нею родові маєтки князів Масальських, ув’язнив її в своєму селі Бужани, погрожуючи віддати заміж за будь-якого простого чоловіка. Марія Масальська князівна за народженням ( тож за соціальним статусом стоїть начебто вище свого брата) і вже заміжня жінка, яка має в особі свого чоловіка опікуна і оборонця, серйозно побоюється братових погроз щодо розладнання свого шлюбу та повторного видання заміж проти її волі та ще й при живому чоловікові.
Як правило, вибір батьків не заперечувався дівчиною, яка з дитинства виховувалась в дусі покори, слухняності та необхідності підкорення батьківській владі. Зрештою, вибір шлюбної партії робився батьками досить розсудливо, тож і сприймався абсолютно незалежно. Звичайно, траплялися і трагічні випадки, коли рідні або близькі, підтримуючи різних претендентів на руку багатої родички-спадкоємниці, не замислюючись про її особисту долю, виходили з власних корисливих міркувань.
Особливе місце належить – Гальшці Іллівні Острозькій (1539-1582). Вона відома своєю особистою трагічною долею [ 6, с. 17 ]. Народилася Гальшка 19 листопада 1539 р. Вона отримала стандартну жіночу освіту – уміла читати, писати, вивчала Святе Письмо, знала польську мову. Народна традиція зберегла чимало переказів про дивовижну вроду княжни, хоча її прижиттєве зображення до нас не дійшло.
Ще тільки Гальшці виповнилось тринадцять років, як до Острога почали приїжджати претенденти на її руку женихи-аристократи. До 1551 року Сигізмунд-Август був украй стурбований тим, щоб Беата не видала заміж дочки за небажану йому людину. На Віленському сеймі було навіть ухвалене спеціальне положення, за яким питання про заміжжя дівчат-сиріт повинно було вирішуватися їх найближчими родичами, у коло яких потрапляли Острозькі. Беата, що старанно сватала юну дочку за Мартина Зборовського, сина Калішського воєводи, змушена була поки забути свої матримоніальні задуми. А в той же час до занадто юної й занадто багатої дівчини встигли посвататися і Дмитро Вишневецький, і подільський воєвода Микола Мелецький, і Дмитро Сангушко, і Андрій Гурка. Уже з чотирнадцяти років Гальшка прославилася своєю красою, сучасники улесливо називали її найпрекраснішою панною Європи [ 2, с. 58 ].
В.-К. Острозький мав власні плани щодо одруження племінниці, підтримав із великою енергією та наполегливістю кандидатуру родича князів Острозьких кн. Дмитра Федоровича Сангушка з роду Ольгердовичів. Він був старшим, одним із чотирьох синів, померлого у 1547 році Федора Андрійовича Сангушка, маршалка Волинської землі, старости володимирського. Був канівським і черкаським старостою.
Приблизно 1552 року за сприяння князя В.-К. Острозького відбулося сватання. Згоду на нього дала мати Гальшки і це документально засвідчено. Однак після натяку короля на небажаність цього шлюбу Беата змінила свою думку. Дізнавшись про це, Сангушко, на чолі загону вирушив із Черкас до Острога. Такий демарш королівська влада потім протрактувала як державну зраду, хоча на той час це було доволі пересічним явищем [ 9, с. 15 ].
При королівському дворі знову почалися змагання за руку Гальшки. Мартин Зборовський почав сватати Гальшку за свого сина теж Мартина. Не віддячивши М. Зборовському за “заслуги”, Сигізмунд Август підтримує кандидатуру престарілого воєводи Лукаша Гурки, однак Беата знову чинить категоричний спротив. Зборовські були розлючені на В.-К. Острозького за “аферу” з Гальшкою, але нічого вдіяти не змогли [ 5, с. 75 ]. Коли жодними зусиллями Беати не вдалося переконати, монарх вдався до обману: з пальця Беати було насильно знято перстень і принесено Гальшці як знак згоди її матері на знак одруження з Гуркою. Шлюб уклали поспіхом під покровом ночі в маленькій капличці, і думка нареченої нікого не цікавила. Коли ж брехню було викрито, Гальшка подала заяву до королівської ради про небажання бути дружиною Гурки. Однак ситуацію це не змінило [ 9, с. 15-16 ].
Проте, не лише дівчата та жінки, але й сини брали шлюб за батьківською згодою. Вирішальна роль батька у виборі шлюбної партії пояснюється не лише його абсолютною владою, але й тим, що батько забезпечував сина нерухомістю. Батьки не поспішали за свого життя віддавати синам нерухомість, тож часто навіть одружені сини мешкали на виділеній батьком частині маєтку, яка тим не менш залишалась батьківською власністю.
Почуття та уподобання молодих людей не бралося до уваги й не мали значення при укладенні шлюбу. Шлюбні зв’язки становили один з засадничих інструментів утвердження свої позицій: з допомогою шлюбу намагалися зміцнити економічне становище, утвердитися в певному соціальному середовищі.
Михайло Боговитин Шумбарський вибір дружини мотивує бажанням встановити родинні зв’язки з досить відомим на той час волинським родом Борзобагатих- Красеньських. Так само, Лаврентій Семенович Оранський пояснює своє одруження з Марією Чернчицькою не почуттям кохання до неї самої, а щоб породичатись з її батьком.
При укладенні шлюбу в шляхетському соціумі кохання й почуття відігравали ще меншу роль, ніж у середовищі нижчих станів суспільства. Та про яке кохання може йтися, коли часто молоді до одруження не знали один одного. Так, Томаш Замойський приїхав свататись до князівни Катерини Острозької жодного разу її не бачачи. Вдруге вони зустрілись вже на заручинах, а шлюбну угоду він уклав не з майбутньою дружиною, а з її матір’ю – Анною Острозькою [ 3, с. 161-201 ].
Таким чином, вирішальна роль у виборі шлюбної партії та укладенні шлюбів належала не молодим, а їхнім батькам. Це була угода між батьками молодих або батьками (опікунами) дівчини та майбутнім чоловіком, якщо він був уже самостійним господарем [ 3, с. 161-201 ].
Жінка-шляхтянка брала посильну участь у веденні домашнього господарства, але управління маєтком, переходило до неї дуже рідко. Навіть за від’їзду чоловіків у державних чи військових справах жінки, як правило, не перебирали на себе право вирішувати якісь важливі проблеми.
Внаслідок того, що Литовсько-Руська держава була станова і право її в першу чергу охороняло інтереси шляхти, вдова-шляхтянка, якщо одружувалась з чоловіком не шляхетського стану, втрачала всі шляхетські маєтки, які дістала від батька та матері [ 7, с. 77-90 ].
Про деякі випадки жорстокого ставлення чоловіків до жінок свідчить низка документальних матеріалів, в яких описується домашній деспотизм та знущання – чоловіків над своїми дружинами. Оскільки матеріальні чинники при укладенні шлюбів мали пріоритетне значення, це часто призводило до того, що чоловіки використовували шлюб, аби заволодіти майном дружини. Так, у відповідь на скаргу Михайла Богуфаловича Лабунського про втечу з дому своєї дружини Марії Гулевичівни вона 31 березня 1563 року внесла до суду зустрічний позов, пояснюючи свою втечу жорстоким ставленням чоловіка.
Одним з найпоширеніших методів покарання чоловіками своїх дружин було ув’язнення. Така доля спіткала одну з найамбітніших жінок тогочасної Речі Посполитої, дружину князя Іллі Острозького – Беату Костелецьку. Народжена при королівському дворі Беата посідала виняткове становище й користувалась протекцією не лише короля, але й королеви Бони. Вона стала дружиною найбагатшого українського князя. Проте їхній шлюб тривав недовго. Раптово знемігши, князь Ілля помер 19 серпня 1539 року. За тестаментом він заповів усі свої маєтки Беаті та дитині, якою вона була вагітна.
Мешкаючи на Волині, Беата протягом 24 років залишалась вдовою, намагаючись таким чином управляти самостійно всіма своїми маєтками. Не бажаючи випустити зі своїх рук маєтки дочки, вона всіляко протидіяла її заміжжю. В 1564 році Беата знову одружилась з Альбрехтом Лаським. Ідилія спільного сімейного життя закінчилася як тільки Беата за дарчим записом передала Альбрехту Лаському права на усі свої маєтки, які дістались їй від першого чоловіка. Вона записала йому також значні грошові суми та рухомість. За декілька місяців подружнього щастя, Беата заплатила дуже дорого. Отримавши все, що йому було потрібно Альбрехт Ласький перестав прикидатись і ув’язнив її в Кежмарському замку, приставивши до неї сторожу.
11 років Беата провела в ув’язненні, звідки надсилала листи до короля з проханням визволити її, запевняючи, що не матиме жодних претензій до свого чоловіка. Проте їй ніхто не допоміг. Влада чоловіка над дружиною була настільки великою, що сам король не міг втрутитися в сімейні стосунки. Так в ув’язненні у повній самотності вона й померла [ 3, с. 161-201 ].
Щодо шлюбів з родичами, то в Литовських Статутах 1588 року, було вказано, що на це повинен бути дозвіл церкви. Якщо не було дозволу, то єпископ, мав право розірвати незаконні шлюби [1, с. 67 ].
Починаючи з другої половини XVI ст. є багато документів, які стосуються розлучень. Самий ранній за часом і найбільш характерний акт розлучення знайдений в одних із самих давніх книг, а саме – в луцькій замковій книзі 1564 року. Марія Іванівна Борзобагата-Красенська розлучалась з паном Яцком Стецковичем Добрилчицьким через великі сварки. Також у заяві вона пише, що дозволяє Яцку одружитись на будь-якій жінці. А щодо дітей, то дві дочки залишились при Марії і два сина залишились при Яцку.
Головною умовою розлучення являлась згода двох з подружжя, вони мали надати один одному акт розлучення. Розлучення могло відбутись без духовної влади [ 1, с. 67-70 ].
Згадує Боплан про інший архаїчний звичай – одруження шляхом викрадення. Ось що він пише: “…хоча вони, однак, здавна мають право і привілей викрадати, якщо це їм вдасться, під час загального танцю панночку, навіть коли вона донька їхнього пана. …Коли викрадена дівчина схотіла б вийти за нього заміж, він уже не може відмовитися від неї, не втративши голови; якщо ж (дівчина цього) не бажає, його звільняють від звинувачення у злочині, і ніхто жодним способом не повинен його за це карати” [ 4, с. 68-79 ].
Шлюб можна визначити як історично зумовлену, санкціоновану та регульовану суспільством форму взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їхні права та обов’язки стосовно один одного [ 10, с. 218-239 ].
Отже, у статті вдалося визначити державну та законодавчу роль шлюбних відносин на українських землях XVI- пер. пол. XVII ст., показати шлюбні стосунки в вищих прошарках суспільства.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Архив Юго-Западной России. – Ч 8. Том III. Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-западной Руси в XVI – XVII вв.. – Киев: Типография / Г. Корчак-Новицкий. – 1909 с.
2. Байдаченко Н. Гальшка Острозька. Історія з ілюстраціями / Н.Байдаченко – К.: – 1997. – 274 с.
3. Ворончук І. Подружні зради як наслідок практики укладання шлюбів в Україні в XVI-XVII ст. // І.Ворончук. – Соціум. Альманах соціальної історії. – 2006. – 201 с.
4. Г. де Боплан Опис України, кількох провінцій Королівства Польського… – К:. – 1990. – 180 с.
5. Кемпа Т. “Констянтин Василь Острозький – воєвода київський і маршал землі волинської” / Т.Кемпа. – Хмельницький. – 2009. – 341 с.
6. Ковальський М. Гальшка, княжна Острозька // Етюди з історії Острога. Нариси // М.Ковальський. – Острог. – 1998. – 286 c.
7. Полонська-Василенко Н. Видатні жінки України. – Вінніпег – Мюнхен. – 1969. – 160 с.
8. Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. – Том І. Статут Великого князівства Литовського 1529 р.. – За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література. – 2002. – 464 с.
9. Українки в історії: нові сторінки ( В. Борисенко, А. Атаманенко, Л. Таранашинська). – К.: Либідь. – 2010. – 264 с.
10. Українознавство: Посібник (Уклад.: В.Я. Мацюк, В.Г. Пугач). – К.: Зодіак – ЕКО. – 1994. – 399 с.