Л.В. Кучерява

Національний авіаційний університет, м. Київ

У статті розглядаються фонетичні, графічні, граматичні та лексико-семантичні засоби реалізації функцій поетонімів.
Ключові слова: експресивна функція, стилістичний ефект, алітерація, асонанс, каламбур, омографія, паронімія, емоційно-оцінне значення.
В статье рассматриваются фонетические, графические, грамматические и лексико-семантические средства реализации функций поетонимов.
Ключевые слова: экспрессивная функция, стилистический эффект, аллитерация, ассонанс, каламбур, омография, паронимия, емоционально-оценочное значение.
The issues of phonetic, graphic, grammatical and lexical-semantic means for expression of functions of poetonyms are observed.
Key words: expressive function, stylistic use, alliteration, assonance, calembour, homography, paronymy, affective meaning.

Спроби дослідження функцій власних імен художнього тексту було зроблено частково у наших попередніх дослідженнях, зокрема вивчалися семантико-стилістичні особливості прізвищ персонажів [1], [2] та розглядалися питання про функції власних імен у художньому тексті [5]. У цій статті аналізуються шляхи вираження функцій поетонімів.
Торкаючися питання функцій поетонімів у художньому тексті, відмітимо, що їх вираження відбувається на всіх рівнях мови. В художньому творі часто проявляється та частина змістової структури власних імен, яка не пов`язана ні з етимологією імені, ні з семантикою кореневих морфем, а відноситься до сфери функціонування матеріально вираженої звукової, звуко-буквенної або графічної форми поетоніма як естетичного знаку, який виконує у такий спосіб естетичну та експресивну функції. Йдеться про зміст плану вираження [4, с. 291-292].
Звукова форма імені в художньому мовленні є суттєвим фактором, що підвищує смисловий та емоційний зміст як самого імені, так і твору в цілому. Тому в художніх текстах для того чи іншого стилістичного ефекту, для вираження експресивної функції досить часто використовується “звучаща матерія” власних імен. До найбільш поширених належить семантична гра, побудована на алітераціях та асонансі. Це може бути алітерація складів у іменах (Nana, Gaga, Rara, Zizi, Zouzou, Bébé Toutou, Fifine, Dédèle, Corcoran, Fanchon Fadet, Aroun Arachide, Lanlalaire) або редуплікація складів: Cloclo від Clovis, Bébért від Robert, Dagobert, Totor від Hector.
Досить поширеним в художній літературі є прийом гри, побудованої на паронімії або на омофонії. Зазвичай при цьому досягається комічний ефект: – Pourquoi que vous vous appelez l’âne à Corette ?
– Anachorète, répond l’autre, c’est un mot grec pour dire: qu’on mange et qu’on ne boit presque pas, comme qui dirait un fakir [9, c. 270].
У наступному уривку обігрується ім’я Thémistocle, причому не лише на основі омофонії, але й з урахуванням екстралінгвістичної інформації онімів, які входять до цього уривку:
– Mais dites-moi … n’êtes-vous pas souvent de garde au Palais de Justice?
– Moi? non, répond l’adjudant étonné. Pourquoi donc?
– Parce que c’est là que Thémis toque [9, c. 276].
Для створення стилістичного ефекту автори використовують каламбур, побудований на омографії власного імені й називного імені, що називають псевдомотивацією внутрішньої форми або індивідуально-авторським прочитуванням смислової структури:
• – Il, dit Thémistocle d’un air fin à Mme Cloche, me semble que vous êtes en train de vous taper vous-même.
– J’ m’ tape moi-même ?
– Mais oui ! Madame Cloche, vous vous la tapez, la cloche [9, c. 280].
• Сe personnage lui aussi lisait un journal, Le Journal [9, c. 36].
Відтворення різних видів порушень, пов`язаних з озвучуванням імен, часто використовується письменниками і як засіб індивідуалізації мовлення персонажів, і як прийом посилення образності поетонімів. Сюди можна віднести передачу особливостей вимови імен особами, що володіють мовою не повною мірою (Bounaparte [11, c. 21], Bouna-Parte [8, c. 112], Montecarlau [9, c. 362]), відтворення мовленнєвих недоліків типу гаркавості, помилок, пов`язаних з вимовою іноземцем власного імені тощо.
Фонетичні засоби можуть бути покладеними в основу паронімії і використовуватися авторами для створення комічного ефекту. Так використовує іменування військових Bernard і Bertrand у творі В.Гюго [8, c. 372]. У Р.Кено та Б.Віана зустрічаємо паронімію онімізованих назв:
• … il est professeur au collège de France et membre de l’Institrut ou quelque chose comme ça… [13, c. 36].
• – Vous n’avez pas d’argent à gauche, Ernestine? Ernestine rougit.
– Si, madame Cloche. J’ai un livret de Caisse d’Espagne [9, c. 232].
Так само Б.Віан використав антистрофу: Colin la remit sans scrupule dans son portcuir en feuilles de Russie (замість portefeuille en cuir de Russie) [13, c. 33], Jean-Sol Partre [13, c. 27], vergé Saintorix (замість Versaingetorix) [13, c. 257].
Іноді авторами використовуються прийоми графічного оформлення поетонімів для досягнення того чи іншого стилістичного чи семантичного ефекту. Найбільш розповсюдженим є виділення поетоніма шрифтом: – Du type qui est entré vers quatre heures du matin. Il m’a demandé à quel numéro habitait M.Durand. Je lui ai répondu que nous n’avons pas de Durand. – Et Dupont? a-t-il demandé [10, c. 214]. У наведеному прикладі виділення прізвища у тексті курсивом робиться для показу його типовості.
Зустрівся випадок написання іменування персонажа по складах для передачі особливостей вимови персонажа (у даному випадку – маленької дівчинки): Pour Ma-da-me Na-tha-lie Mé-ria-dec [6, c. 13].
Коментарі письменника до іменувань персонажів є одним з прийомів стилістичної активізації антропонімів. У творах вони зустрічаються у мовленні інших персонажів. Як правило, використовуються для соціальної характеристики, соціально-естетичної оцінки: – Dites donc, monsieur Falamoise, Lamafoise, Mafaloise, cria Foucarmont [14, c. 101].
Майстерність авторів виявляється і в тому, що у прозовому творі вони створюють речення, в яких римуються слова: Prends ta leçon et ton paquet, Landry Barbeau le Bessonet.
В аналітичній за будовою французькій мові для вираження емоційно-оцінного значення використовується значна кількість конструкцій, що складаються з власного імені й детермінатива або оцінного означення. Наприклад, форми la Marie, ces Daniel, використані в ситуаціях, коли співбесіднику зрозуміло, про яку особу йдеться, несуть емоційне навантаження. Детермінативи тут втрачають свою основну функцію ідентифікації предмета мовлення і здійснюють функцію вираження емоційного ставлення автора мовлення до особи, що ідентифікується власним ім’ям. Наприклад, за допомогою вживання конструкції “вказівний прикметник + власне ім’я” в однині / множині, виражається негативна оцінка персонажа автором чи іншим персонажем, зокрема зневага: … Ah, si je les tenais, les gredins, ces Daniel et ces Jacques [12, c. 89].
Створення емоційно-оцінного значення можливе при поєднанні з власним ім’ям вказівного прикметника та апелятива з оцінним значенням: cette traînée d’Adèle / ce luchon d’Augustine / ce farceur de Mes-Bottes / ce jeanjean de Coupeau / cette putain de Ginette. Таке емоційне навантаження є характерним для іменувань осіб. Коли йдеться про об’єкти, тоді вказівний прикметник виконує роль простої ідентифікації: Dans ce Paris si vide, avec moins de travail, pas de bridge, personne à voir, elle se réposait [12, c. 181].
Слід зауважити, що в деяких випадках ідентифікуюче іменування, що містить власне ім’я, виражає емоційний зміст й одночасно певний тип оцінки. Таким є зміст сполучень ”присвійний прикметник другої особи + власне ім’я” – ton Jacques, votre Marie – що виражають, як правило, негативну оцінку:
• Que dira votre M.de Rênal lorsqu’il se verra destitué un de ces quatre mаtins…? [11, c. 241].
• – Tu sais ce qu’elle est, ta Cécile? Une huître… [12, c. 147].
Емоційний зміст і позитивна оцінка в іменуваннях може створюватися за допомогою вживання конструкції “присвійний прикметник 1-ої або 3-ої особи + поетонім” з функцією ідентифікації: Denise l’avait chassée comme une malpropre… d’un seul coup, sa Martine qu’elle aimait tant, sa petite protégée si belle… [12, c. 206].
Існують випадки, коли ідентифікуюче іменування виражає лише “недиференційовану” емоційність. Характер його оцінного змісту розкривається лише за допомогою контексту: Je voudrais que ce bistrot et cette lampe Mazda poussièreuse et … cette nuit même – fussent éternels [9, c. 35].
Соціальне забарвлення власного імені або його соціальна функція розкривається структурним і семантичним боком самого власного імені (наприклад, у дворянських іменуваннях Jean-Antoine d’Andervillers d’Yverbonville, comte de la Vaubyessard [7, c. 74], або у простих іменуваннях Madelon, Marion, Rosette, Nanette, Paulot, Mimile, де визначальна роль у створенні конотацій відводиться морфологічним засобам (суфіксам, артиклям), які є характерними для іменувань сільських мешканців або “соціальних низів” суспільства). Наявність вказування на якусь іншу ознаку названої особи або наявність емоційного забарвлення у власному імені може виявлятися в ізольованого власного імені (mme Bijard, père Chouard).
Проте головними шляхами вираження функцій поетонімів є лексико-семантичні та словотвірні засоби, оскільки будь-який онім – це перш за все окреме слово, яке має специфічну лексичну семантику. Поетонім, таким чином, виконує номінативну та ідентифікуючу функції. Якщо поетонім має “промовисту” основу, він виконує характеризуючу функцію (зокрема характерно для прізвиськ).
Використовуючи моделі і типові ознаки реальних прізвищ, автор може через доведення цих ознак до гротеску створити прізвища, що характеризуються яскраво вираженою емоційністю. Такими виступають іменування Rude Agricole, Curieux Fontaine, Tendre Soucoupe. Іноді автори, добираючи іменування персонажу, не дають його ім’я (як у більшості випадків), а апелятив, що вказує на його соціальний статус (соціальна функція), наприклад: mme maréchale de Fervaques: Il me serait si facile, se disait la maréchale, d’en faire un grand vicaire dans quelque diocèse voisin de Paris! Mais M.Sorel tout court, et encore petit secrétaire de M. De La Mole! c’est désolant [11, с. 420].
Хоча вона сама походить з промисловців, а своїм статусом завдячує чоловікові, про що дізнаємося з контексту: ”Elle lui reprocha le soir, en riant, son goût pour mme de Fervaques: un bourgeois aimer une parvenue !” [11, с. 432].
Зі зміною соціального положення персонажа може змінюватися форма його іменування, в результаті чого утворюється низка варіантів його іменувань: Mlle Emma – Mlle Rouault – Madame Bovary.
Конотація соціального характеру може спостерігатися у формі іменування персонажа, причому він сам дає собі таке іменування. Так, мадам Бельотель (mme Belhôtel) мріє: … Et les gens i zauraient dit: Qui c’est celle-là qu’a des diamants gros comm’ le poing? C’est-y la princesse Falzar ou la duchesse de Frangipane? Non, non, qu’i zauraient dit renseignés, c’est Mme Du Belhôtel, qui s’occupe d’œuvres de bienfeuzouance et du timbre antiasthmatique [9, с. 364]. У цьому прикладі облагородження відбувається за рахунок додавання до іменування „благородної” частки de. Або навпаки, зі скороченням частки відбувається „спрощення” іменування персонажа: Vicomte Paul de Lamare переходить в „Paul Delamare et Cie„ (société de Lamare).
Отже, аналіз показує, що розглянуті вище засоби вираження функцій поетонімів є важливими при створенні таких функцій як експресивна, емоційно-оцінна, соціальна. Зокрема це стосується вигаданих автором іменувань.

ЛІТЕРАТУРА
1. Литвин Л.В. Антропонімія художнього твору: функціонально-стилістичний аспект // Проблеми семантики слова, речення та тексту. – Київ,2003. – Вип.10. – С. 49-54.
2. Литвин Л.В. Семантико-стилістичні особливості прізвищ персонажів у французьких художніх творах // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. – Київ, 2005. – Вип. 10. – С. 102-110
3. Литвин Л.В. Характеристична функція художніх імен // Проблеми семантики слова, речення та тексту. – Київ,2002. – Вип.8. – С. 191-196
4. Калинкин В.М. Поэтика онима. – Донецк, 1999. – 409 с.
5. Кучерява Л.В. Стилістична функція як провідна функція художнього тексту// Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. – Київ, 2010. – Вип. 21. – С.45-62
6. Bazin H. Qui j’ose aimer. – Paris, 1956. – 248 p.
7. Flaubert G. Madame Bovary. – Paris, 1972. – 589 p.
8. Hugo V. Les misérables. – Paris, 1967. – Vol. 1. – 510 p.
9. Queneau R. Le chiendent. – Paris, 1933. – 432 p.
10. Simenon G. Maigret, Lognon et les gangsters. – Paris, 1952. – 224 p.
11. Stendhal. Le Rouge et le Noir. – Paris, 1995. – 508 p.
12. Triolet E. Roses à crédit. – Kiev, 1981. – 255 p.
13. Vian B. L’écume des jours. – Paris. – 316 р.
14. Zola E. Nana. – Paris, 1993. – 411 p.