Статтю присвячено аналізу проблем протистояння США та країн Латинської Америки. У статті розкрито еволюцію суперечностей США з країнами Латинської Америки (від проголошення доктрини Монро до створення Співтовариства латиноамериканських і карибських держав (CELAC).

The article is devoted to the analysis of problems of confrontation between the USA  and Latin American countries. The article revealed the evolution of  the USA  confrontation with the Latin American countries (from the proclamation of the Monroe doctrine to the creation a Community of Latin American and Caribbean States (CELAC).

Статья посвящена анализу проблем противостояния США и стран Латинской Америки. В статье раскрыто эволюцию противоречий США со странами Латинской Америки (от провозглашения доктрины Монро до создания Сообщества латиноамериканских и карибских стран (CELAC).

Вийшовши на перше місце у світі за рівнем економічного розвитку і перетворившись на велику державу, США претендували на домінуючу роль у Західній півкулі. В першу чергу Вашингтон розглядав Центральну Америку і Карибський басейн, як зону своїх безпосередніх геополітичних інтересів. США прагнули не лише підпорядкувати країни цього субрегіону економічно, але і розповсюдити на них політичний вплив і забезпечити тут свою військову присутність. Територіальна близькість, слабкість і незахищеність невеликих латиноамериканських держав полегшувало здійснення подібних планів.

Для обґрунтування своєї експансії в Латинській Америці Вашингтон використав перш за все «доктрину Монро», проголошену президентом США Дж. Монро ще в 1823 р., а слідом за нею були «доктрина Олні», «Поправка Платта», «політика великого кийка», «дипломатія долара» та ін. [4].

У роки Першої світової війни США підсилили свою експансію в регіоні, скориставшись тимчасовим послабленням уваги європейських держав до Латинської Америки. Зросли капіталовкладення США в економіку латиноамериканських країн і питома вага в їх зовнішній торгівлі. У Центральній Америці гегемонія Вашингтона стала беззаперечною. Ще у 1914 р. було відкрито Панамський канал в зоні колоніального анклаву США на території  Республіки Панама. У 1915 р. США в результаті озброєної інтервенції встановили окупаційний режим в Гаїті, а в 1916 г. – в Домініканській Республіці. У 1916–1917 рр. сталася чергова озброєна інтервенція США в Мексиці, в І917 р.– на Кубі, де контингент американської морської піхоти залишався до 1922 р. В економіці низки країн Південної Америки США також серйозно потіснили Великобританію, хоча вона ще утримувала тут значні позиції [5].

Вже у другій половині ХХ ст. США вибрали дещо нову стратегію щодо впливу на регіон Латинської Америки. США почали сприяти створенню інтеграційних об’єднань у регіоні. Початком, цієї тенденції безперечно є створення ОАД (Організації Американських Держав) 30 квітня 1948 року на 9-ій Міжамериканській конференції у Боготі (Колумбія) на базі Панамериканського союзу, що існував з 1889 року. [2].

Як наслідок, вже 27 червня 1990 р. на міжнародному форумі з боку США було оголошено про висунення «Ініціативи для Америк». Цей проект передбачав формування єдиного континентального інтеграційного простору за допомогою утворення зони вільної торгівлі (Acuerdo de Libre Comercio de las Americas, AЛКА), що забезпечило б вільне пересування товарів і послуг, технологій і робочої сили [1].

Незважаючи на попередньо доволі успішну політику США у Латинській Америці, реалізувати проект ALCA не вдалося. На мою думку, це свідчить, як про зміну політики країн Латинської Америки до США, так і про зміну внутрішньорегіональної політики цих країн.

Отже, головним ударом для США став провал Загальноамериканської зони вільної торгівлі (ALCA), в просуванні якої адміністрація Дж. Буша-молодшого нерідко використовувала політику «hard power», що часто мало ефект бумеранга. Бразилія, Аргентина, Венесуела і низка інших країн, не без підстав аргументували свою позицію тим, що США прагнуть максимально «відкрити» латиноамериканські ринки, але самі все ширше використовують протекціоністську практику, цим самим заблокувавши прийняття навіть полегшеного варіанту ALCA («ALCA light»), що остаточно підтвердилося на саміті Америк в Мар-дель-Плата (Аргентина, жовтень 2005 р.) [6].

В деяких країнах Латинської Америки  почався «лівий дрейф» (з 1998-го р. – до сьогодні у чотирнадцяти країнах Латинської Америки: у Венесуелі – тричі; Бразилії, Чилі, Аргентині – двічі; Уругваї, Болівії, Еквадорі, Нікарагуа, Перу, Коста-Ріці, Панамі, Гватемалі, Парагваї, Сальвадорі до влади приходять ліві уряди), що значно занепокоїло США. При цьому дуже чітко позначилися два угрупування країн з «лівими режимами»: ліворадикальне на чолі з Венесуелою і Кубою і соціал-демократично орієнтоване, очолюване Бразилією, Аргентиною і Чилі [6].

Потрібно зазначити чим було викликано появу цих режимів. Перш за все було піддано критиці латиноамериканська політика адміністрації  Президента Дж. Буша молодшого, точніше її фактична відсутність. Адміністрація Дж. Буша «проґавила»  Латинську  Америку, захопившись війною в Афганістані, а потім в Іраку, а також пошуком геополітичних ніш на пострадянському просторі та створенням ПРО в Східній Європі. Адміністрація мала хибні геополітичні пріоритети і замість того, щоб вибудовувати союзницькі стосунки з двома південноамериканськими гігантами – Бразилією і Аргентиною, зациклилася на розробці договорів про зону вільної торгівлі. Ідея «оточення» цих регіональних лідерів (Аргентини і Бразилії) зонами вільної торгівлі не лише виявилася малопродуктивною, але й посилювала в них антиамериканські настрої [7].

Вагомою причиною виникнення «лівих», антиамериканських режимів слугували також неоліберальні реформи (максимальна приватизація державних підприємств, припинення урядового втручання в інвестиційну політику, зменшення державних видатків на утримання державного сектора та ін.) і у цілій низці випадків безвибіркове слідування у більшості країн регіону Вашингтонському консенсусу привели до різкого соціального розшарування, погіршення матеріального становища великої частини населення. На чергових слуханнях, що відбулися у кінці березня в Підкомітеті у справах Західної півкулі президент американського Центру глобального розвитку Н.Бедселл відмітила, що число бідних (дохід яких в день не перевищував 2 дол.) в Латинській Америці за десятиліття реформ досягло «шокуючої» цифри – 200 млн. чоловік [7].

На сьогодні, через низку перерахованих вище причин, країни Латинської Америки по-перше шукають нових зовнішньоекономічних партнерів на міжнародній арені, а по-друге намагаються створити регіональні інтеграційні об’єднання без будь-якої участі та впливу США.

Щодо першого, то можна підкреслити зростаючу роль Китаю у економічній експансії в латиноамериканському регіоні, що викликає значне занепокоєння США. Хоч на сьогодні США все ще залишаються головним торговим партнером, найважливішим експортним і імпортним ринком для Латинської Америки в цілому, проте в окремих країнах в останні декілька років на зміну сильної економічної залежності від США прийшла залежність від Китаю. Спостерігається стійка тенденція скорочення долі США в зовнішній торгівлі Латинської Америки одночасно із зростанням значущості Китаю в системі її зовнішньополітичних зв’язків. Так, якщо у кінці 1990-х років на США доводилося 60% експорту латиноамериканських країн, то до 2009 р. доля США скоротилася до 38,6%. Одночасно доля Китаю в латиноамериканському експорті збільшилася з 1% на початку 90-х років до 7,6% в 2009 р. [3].

Варто наголосити також на інтеграційних сучасних процесах у Латинській Америці, а саме  3 грудня 2011 р. в м. Каракасі 33-ма державами Латинської Америки та Карибського регіону було оголошено про створення Співтовариства латиноамериканських і карибських держав (CELAC). Тоді Президент Венесуели Уго Чавес заявив, що CELAC стане противагою ОАД, керування якою здійснюється  США [8].

Підсумовуючи  вищесказане варто підкреслити, що країни Латинської Америки намагаються зменшити вплив США на політичне й економічне життя регіону. На сьогодні спостерігається тенденція щодо появи «лівих» антиамериканських режимів в країнах Латинської Америки, які проводять успішну політику пошуку нових експортних та імпортних ринків та створення інтеграційних регіональних об’єднань без участі й впливу США.  Яскравим прикладом зазначеної тенденції є створення Співтовариства латиноамериканських і карибських держав (CELAC).

 Список використаних джерел та літератури:

1. Атаєв М. Международная интеграция в Западном полушарии: проект АЛКА. [Електронний ресурс]. Режим доступу:  http://www.isras.ru/files/File/Vlast/2011/09/Ataev.pdf
2. Костюнина Г.М. Интеграция в Латинской Америке. [Електронний ресурс]. Режим доступу:  http://www.mgimo.ru/files/31215/31215.pdf.
3. Лексютина Я.В. Экономическая экспансия: реальность вызова Вашингтону// Латинская Америка. – 2011 р. – №8. – ст. 37-47.
4. Строганов. А.И. Латинская Америка в XX веке:  Пособие для вузов / А. И. Строганов. — М.: Дрофа, 2002. — 416 с. ISBN 5 — 7107—6080—3
5. Сударев В.П. Взаимозависимость и конфликт интересов: США и Латинская Америка / Вторая половина ХХ века. – М.: ИЛА РАН, 2000 г. – 337с. – ISBN:  5-201-05386-6.
6. Сударев  В.П. Латинская Америка в новом геополитическом измерении // Латинская Америка. – 2011 р. – №5. – ст. 4-17.
7. Сударев  В.П. США  и  «левый  поворот»  в  Латинской   Америке // Латинская Америка. – 2007 р. – №5. – ст. 4-17.
8. Mark Keller. Latin American Leaders Converge to Form CELAC. [Електронний ресурс]. Режим доступу:  http://www.as-coa.org/article.php?id=3825