У статті порушується проблема повернення справи на додаткове розслідування на стадії попереднього розгляду справи суддею та дається правова характеристика даному інквізиційному інституту.

Важливим кроком на шляху розбудови правової держави в Україні, становлення демократичних засад кримінального судочинства стала ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 6 якої закріплює право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Наявність таких, що не відповідають зазначеній вище Конвенції та Конституції України інквізиційних інститутів стадії попереднього розгляду справи, таких як повернення справи на додаткове розслідування, повернення справи прокурору, відкидає дану стадію набагато років назад та вимагає фундаментального, системного реформування.

Стадія попереднього розгляду справи суддею це є ніби  «процесуальний фільтр», який допускає до розгляду по суті лише об’єктивно, повно та всебічно розслідувані матеріали кримінальної справи і відсіює усі ті, в яких обвинувачення ґрунтується на недопустимих та неналежних доказах, адже вона є контрольно-ревізійною стосовно  стадії досудового слідства та підготовчо-розпорядчою щодо стадії судового розгляду  справи [1, с.85].

Аналізуючи чинний Кримінально-процесуальний кодекс України, на жаль, варто зауважити, що на даний час немає достатніх аргументів говорити про побудову стадії попереднього розгляду справи суддею у чіткій відповідності із завданнями, що на неї покладені.

Існуючі практичні проблеми поглиблюються також і теоретичними, оскільки на даний час фактично відсутня вітчизняна наукова база, що займається дослідженням цієї стадії кримінального процесу, а радянські напрацювання в силу їх застарілості не відповідають сучасним тенденціям розвитку усього кримінального процесу України і даної стадії зокрема у контексті існування  європейських демократичних  стандартів.

При дослідженні даної стадії можна говорити про недоліки, які підлягають виправленню в подальшому. Зокрема, на підставі аналізу норм КПК, якими передбачено порядок повернення кримінальних справ судом на додаткове розслідування, можна говорити про те, що це питання є теоретично не обґрунтованим і таким, що йде в розріз зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Хоч у відповідності з КПК і постановою № 3 Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 року «Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування»[5, с.347] суд, повертаючи кримінальну справу на додаткове розслідування, не має права давати оцінку доказам, але ця оцінка фактично дається самим фактом повернення справи на додаткове розслідування, аналізом доказів, підданням критиці певних процесуальних рішень і дій чи бездіяльності органів дізнання та досудового слідства. Без цього не можна уявити зміст постанови чи ухвали суду про повернення справи на додаткове розслідування. Така оцінка фактично дається і апеляційною та касаційною інстанцією як при залишенні судового рішення про повернення справи на додаткове розслідування без зміни, так і при його скасуванні.

Зокрема, залишаючи таке судове рішення без зміни, апеляційний чи касаційний суди фактично, діючи упереджено, задовго до винесення вироку підтверджують, що доказів недостатньо для обвинувачення або вони сумнівні з точки зору порядку їх одержання. І навпаки, скасовуючи таке судове рішення, апеляційний чи касаційний суд тим самим задовго до винесення вироку стверджує, що сумнівів у справі немає. Зрозуміло, сумнівів щодо доказовості і обгрунтованості обвинувачення.

  Повернення судом справи на додаткове розслідування – це яскравий прояв упередженості суду, на яку він не має права, цей інститут не відповідає завданням розкриття злочину, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону в розумні строки, а, навпаки, спонукає до тяганини й безвідповідальності. Повертаючи за власною ініціативою справу на додаткове розслідування у зв’язку з неповнотою дізнання чи досудового слідства, суд тим самим ініціює продовження слідчої діяльності з обґрунтування обвинувачення і виконує невластиву йому функцію обвинувачення, фактично вступає в процесуальні відносини зі слідчим, хоча за логікою положень КПК він повинен мати такі відносини лише з прокурором [3, с.235].

Зокрема, на невідповідність інституту повернення справи на додаткове розслідування європейським принципам побудови кримінального процесу та необхідність його реформування вказували багато вчених-процесуалістів.

Так, В. О. Попелюшко, говорячи про обвинувальний нахил у таких рішеннях суду, визначає інститут повернення справи на додаткове розслідування як «рудимент інквізиційного процесу» [4, с.11].

В. Т. Маляренко, аналізуючи у своїй праці  інститут повернення справи на додаткове розслідування та інститут повернення справи прокурору, справедливо вказує, що останній є фактично «завуальованою формою» попереднього та «узаконена можливість без­діяльності влади під час проведення досудового слідства» [5, с.19]. Повноваження судді щодо повернення справи прокурору як і повернення справи на додаткове розслідування є перебиранням на себе обвинувальної функції прокуратури, оскільки чинний кримінально-процесуальний закон наділяє прокурора достатніми правами по контролю за проведенням досудового слідства. Зокрема, у відповідності  до ст. 229 КПК України перевіривши справу з обвинувальним висновком прокурор, повертає справу органу дізнання або слідчому із своїми письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування.

Отже, на моє глибоке переконання, якщо під час провадження стадії попереднього розгляду справи суддею будуть виявлені істотні порушення вимог закону під час провеадження дізнання чи досудового слідства, які перешкоджають подальшому розгляду справи, то справа має бути призначена до судового розгляду,  і на засадах гласності, усності, змагальності сторін, дотримання усіх процесуальних прав учасників, на основі повного, всебічного та об’єктивного дослідження усіх обставин, питання має вирішуватись остаточно і по суті та встановлюватись вироком суду.

На щастя, новий Кримінально-процесуальний кодекс скасував даний інститут і тим самим підвищив гарантії підозрюваних та обвинувачених у розгляді кримінальних справ.

Література

1. Зражевська Н. О. Розвиток інституту попереднього розгляду справи у кримінальному судочинстві / Н. О. Зражевська // Науково-теоретичний журнал Міністерства внутрішніх справ України. – 2008. – №3.- 170 с.

2. Постанови Пленуму Верховного Суду України 1963-2000. – Т. 2. — К., 2002. – 620 с.

3. Попелюшко В. О. Предмет захисту та його доказування в кримінальній справі. Монографія /  В. О. Попелюшко.  – К.: Прецедент, 2005. – 232 с.

4. Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія / В. Т. Маляренко.  – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 512 с.

5.  Грошевий Ю. М. Кримінальний процес України / Ю. М. Грошевий, В. М.  Хотенець. – Харків.: Право, 2000. – 700 с.