Котов Євгеній Святославович

cтудент групи ММВ-61

науковий керівник: Сидорук Тетяна Віталіївна

доктор політичних наук, професор

Анотація: у статті проаналізовано територіальну суперечку між КНР та Японією за острови Сенкаку/Дяоюйдао. Розглянуто перебіг суперечки у ХХІ столітті, основні позиції сторін та документи, в яких вони закріплені, хронологію ключових подій. Окреслено можливі перспективи розв’язання суперечки.

Ключові слова: територіальна суперечка, Сенкаку, Дяоюйдао, Китай, Японія

Abstract: The article analyzes the territorial dispute between the People’s Republic of China and Japan over the Senkaku/ Diaoyudao Islands. The article focused on the course of the dispute in the 21st century, the main positions of the parties and the documents in which they are stated, the chronology of key events and their course. Possible prospects for resolving the dispute are also outlined.

Key words: territorial dispute, Senkaku, Diaoyudao, China, Japan

Актуальність проблеми зумовлюється одразу декількома важливими факторами. По-перше, у конфлікт навколо Сенкаку через свої союзницькі зобов’язання перед Японією прямо чи опосередковано виявляються втягнутими США. З урахуванням тієї ролі, яку відіграють у світовій політиці США, Китай та Японія, а також тієї обставини, що мимовільними учасниками конфлікту стають дві ядерні держави, територіальна суперечка навколо Сенкаку набуває глобального значення і є серйозним дестабілізуючим фактором для всієї світової системи міжнародних відносин.

По-друге, острови мають величезну стратегічну цінність, оскільки розташовані на важливій ділянці морських комунікацій, яка стала об’єктом протистояння між Китаєм, з одного боку, і США та їх союзниками — з іншого. Сенкаку (Дяоюйдао – в китайській версії) розглядаються китайським керівництвом як одна з ланок «першої острівної лінії», контроль над якою набуває ключового значення в рамках військово-морської стратегії Пекіна, націленої на блокування вільного доступу до тихоокеанського узбережжя КНР військового флоту США та їх союзників. У свою чергу Вашингтон відстоює принципи свободи мореплавання. З цього погляду суперечка навколо островів неминуче торкається питань військово-політичного суперництва у Східній Азії.

По-третє, велике значення має чинник природних ресурсів. Після ратифікації Китаєм та Японією у 1996 р. Конвенції ООН з морського права обидві країни отримали переважне право на розробку природних ресурсів у 200-мильній особливій економічній зоні (ОЕЗ), що багаторазово підвищило цінність островів. У травні 1969 р. Економічна комісія ООН для Азії та Далекого Сходу після дослідження геологічної структури дна та складу морської води дійшла висновку, що континентальний шельф між Тайванем і Японією є одним з найбільш перспективних світових джерел вуглеводнів. У 1999 р. на шельфі були виявлено великі поклади природного газу, обсяги яких оцінюються у 200 млрд. куб. м [7]. Крім того, акваторії навколо островів, багаті на рибні ресурси, є традиційним місцем морського промислу Китаю та Японії.

Нарешті, по-четверте, суперечка торкається питань історичного минулого. Піти навіть на невеликі поступки в ньому для залучених до конфлікту сторін рівнозначно поразці. Учасники суперечки побоюються, що будь-які поступки з їхнього боку можуть бути сприйняті як прояв слабкості та спровокують нові претензії та внутрішньополітичні проблеми. Боязнь подібного «ефекту доміно» пояснює жорсткість навіть у тому випадку, коли прояв гнучкості заради стратегічних інтересів добросусідства був би цілком можливим.

Аналіз досліджень і публікацій. Питання островів Сенкаку активно досліджується багатьма науковцями. Зокрема, дослідженням історичних передумов та перебігу суперечки займались такі вчені, як М. Йокібе, Г. Мур. Позиції сторін були проаналізовані у роботах таких науковців, як Ж. Пан, М. Тадокоро, Т. Такахаші, М Ослін. Перспективи майбутнього розвитку подій навколо спірних островів були висвітлені в роботах К. Того, Р. Дріфте.
Цілі дослідження:

1. проаналізувати позиції сторін з приводу територіальної суперечки
2. висвітлити основні події, які чинили вплив на стан конфлікту в ХХІ столітті
3. сформувати висновки та розглянути перспективи подальшого розвитку проблеми та її розв’язання

Варто розпочати виклад основної частини з окреслення позицій сторін щодо цієї територіальної суперечки. Японська сторона особливо наголошує на тому, що Китай не висловлював жодних заперечень проти включення цих островів у складі територій, що переходять під управління США (ст. III мирного договору Сан-Франциско). Однак уряд КНР наголошує на тому, що в багатьох історичних документах, що датовані ще XV-XVI ст., острови згадуються як китайські володіння [10]. Обидві держави сформували політику «узгодженого глухого кута», коли жодна зі сторін не бажає йти на поступки, однак і не вдається до прямого військового вирішення питання. Політика «узгодженого глухого кута» дозволяла обом країнам підтримувати відносно стабільні політичні взаємини та розвивати економічну співпрацю. До того ж, додаткова вигода для КНР полягала в можливості постійно тримати Токіо «на гачку»: Пекін міг «згадати» про свої територіальні претензії в самий невигідний для партнера момент, що давало йому в руки важіль потенційного дипломатичного тиску на Японію. В свою чергу Японія демонструвала стриманість щодо проектів освоєння природних ресурсів у прилеглих до островів акваторіях.

У 1970-1980-ті роки КНР блокувала ряд ініціатив приватних японських компаній, які хотіли розпочати розробку газових родовищ у Східнокитайському морі [2]. Досить обережно поводилися обидві сторони і у зв’язку з ратифікацією в 1996 р. Конвенції ООН з морського права, що передбачала визначення сторонами меж спеціальних економічних зон на основі базових берегових ліній. Китай, незважаючи на свою офіційну позицію щодо островів Сенкаку/Дяоюйдао, утримався від того, щоб визначити економічну зону на основі базових ліній цих островів. У свою чергу, Японія визначила лише частину базових ліній Сенкаку, навмисно залишивши їх відкритими у напрямі заходу та півночі, тобто, в напрямку Китаю. У другій половині 1990-х років політика «узгодженого глухого кута» стала поступово демонструвати свою безперспективність. У 1997 р. Китай, який гостро потребував додаткових джерел вуглеводнів, почав бурові геологорозвідувальні роботи у своїй економічній зоні в Східнокитайському морі в безпосередній близькості від островів [7].

Оскільки найбільше із родовищ газу — Чуньсяо (яп. Сіракаба) — є загальним резервуаром, розташованим у особливих економічних зонах обох держав, Токіо став побоюватися, що КНР своїми буровими установками перекачає запаси газу з японського сектора. Напруженість особливо посилилася після того, як у 2003 році Китай встановив на своїй частині родовища морську платформу і почав буріння. Лише у червні 2008 р. Японією та КНР було підписано меморандум про взаєморозуміння щодо спільної розробки ресурсів Східно-Китайського моря [2]. Проте спроба узгодити організацію спільних робіт без вирішення принципового питання про суверенітет, відокремивши питання про належність Сенкаку/Дяоюйдао від суто управлінських питань, виявилася невдалою: китайські дипломати від початку наполягали, що досягнута угода стосується китайських територіальних вод, а тому будь-які спори мають вирішуватись згідно з законодавством КНР [4]. Це стало однією з головних причин провалу двосторонніх проектів у цій галузі. У 2011 р. Китай розпочав розробку газового родовища Чуньсяо/Сіракаба в односторонньому порядку.

У 2010 р. відносна стабільність у японсько-китайських відносинах, що забезпечувалась політикою «узгодженого глухого кута», була підірвана інцидентом з китайським траулером. 7 вересня 2010 р. кораблі японської берегової охорони затримали китайський рибальський траулер, який вів промисел у японських територіальних водах у районі островів Сенкаку. Капітан траулера навмисно пішов на таран японського прикордонного катера, внаслідок чого весь екіпаж траулера було затримано та депортовано на батьківщину, а капітана заарештовано. Не бажаючи відкривати «скриньку Пандори», японське політичне керівництво незабаром дало команду відпустити китайського капітана без судового розгляду (це рішення було представлене як рішення місцевого органу прокуратури Окінава). Проте багато хто в Японії вважав, що Китай у підсумку здобув моральну перемогу, переконавшись у дієвості прямого тиску на Токіо. Цей інцидент завдав сильний удар по адміністрації правлячої Демократичної партії і чимало сприяв втраті нею влади. У свою чергу, китайська сторона здійснила низку заходів, розцінених у Японії як реваншистські, зокрема, було заарештовано кілька японських бізнесменів, а також ускладнено процедури з експорту рідкісноземельних металів до Японії. Переговори про спільну розробку газових родовищ у Східно-Китайському морі з ініціативи КНР було припинено. Внаслідок цього конфлікту відбулося найсерйозніше охолодження двосторонніх відносин з часу їх встановлення. У Японії стали наростати алармістські настрої щодо китайської загрози для безпеки країни, що посилило позиції тієї частини зовнішньополітичного істеблішменту, що орієнтується на зміцнення військово-стратегічного співробітництва зі США. Новий виток напруженості у зв’язку з питанням про Сенкаку розпочався 15 квітня 2012 р., коли губернатор Токіо Сінтаро Ісіхара заявив, що столичний муніципалітет має намір викупити у приватної особи кілька з островів Сенкаку, які знаходилися на той момент у міста Токіо у довгостроковій оренді. Слід зазначити, що зміна форми власності на острови, як і всі інші операції з ними, нічого не змінюють з погляду суверенітету. Заява столичного губернатора було зроблено багато в чому в руслі логіки передвиборчої боротьби (мер Токіо, відомий своїми націоналістичними поглядами, збирався очолити нову партію та йти на парламентські вибори). Однак реалізація намірів Ісіхари могла, у поданні офіційного Токіо, спровокувати серйозну кризу в японо-китайських відносинах, пов’язану з порушенням тендітного «статус-кво» в питанні щодо Сенкаку. Японський уряд прийняв швидке рішення перехопити ініціативу та викупити острови. Мета угоди полягала в тому, щоб зберегти державний контроль, не допускаючи висадки на острови приватних осіб, і насамперед активістів націоналістичних рухів, що могло б ще більше ускладнити ситуацію у територіальній суперечці. Однак у Китаї рішення японського уряду сприйняли як знак того, що Японія посилює свої територіальні претензії і більше не має наміру дотримуватися принципів політики «узгодженого глухого кута». Придбання островів японським урядом в очах Пекіна означало остаточну відмову Токіо від «джентльменських угод» на островах, що у свою чергу звільняло КНР від будь-яких зобов’язань. Особливо сильно ворожнеча стала розпалюватися після офіційного повідомлення 10 вересня 2012 р. про придбання за 2,05 млрд єн японським урядом у приватних власників трьох з п’яти спірних островів. Китай негайно направив до островів два військові кораблі «для захисту суверенітету», а на вулицях китайських міст почалися масові антияпонські погроми, внаслідок яких було припинено діяльність більшості підприємств, що належать японському капіталу. З різкою заявою про можливі «серйозні наслідки» виступило МЗС Китаю [1].

Одночасно Пекін зробив певні кроки у міжнародно-правовій площині. 13 вересня 2012 р. Китай подав до ООН заявку про розмежування особливої ​​економічної зони за базовими береговими лініями Сенкаку. 16 вересня було заявлено про намір подати заявку до Комісії ООН з метою розмежувати континентальний шельф та домогтись міжнародного визнання того, що острови є природним продовженням китайського континентального шельфу. Проте навіть після деескалації конфлікту та стабілізації двосторонніх відносин наприкінці 2012 р. напруженість навколо Сенкаку тривала. Китайські військові судна регулярно вторгалися в територіальні води в районі островів, нерідкими стали випадки переслідування японських рибальських судів, що ведуть промисел у районі Сенкаку.

У жовтні 2013 р., коли уряд Китаю оголосив про створення «зони повітряної оборони» над широкими акваторіями Східно-Китайського моря, включаючи район Сенкаку/Дяоюйдао, Пекін зажадав, щоб всі авіакомпанії, що пролітають над островами заздалегідь надавали плани польоту китайській стороні. У відповідь японські авіакомпанії JAL та ANA заявили про відмови підпорядковуватися розпорядженням китайської сторони. 26 листопада 2013 р. до цієї зони без попереднього повідомлення демонстративно увійшли два стратегічні бомбардувальники США. У гру активно включився Сеул, який заявив свої претензії на частину акваторії. Територіальна суперечка вже спровокувала безпрецедентну для цього регіону гонку озброєнь. Майже всі програми військового розвитку Японії, починаючи з початку 2010-х років, були переорієнтовані на сценарій збройного конфлікту через Сенкаку. У «Білій книзі з оборони» за 2013 р. особливий наголос було зроблено на захист «віддалених островів», і велике місце у виданні посіли питання якісного переозброєння Сил самооборони, їх сучасними засобами розвідки, спостереження та раннього оповіщення [8].

Японські Сили самооборони розпочали налагодження оперативної співпраці з американськими союзниками для вирішення бойових завдань, пов’язаних із обороною «віддалених островів». Наприклад, саме з цією метою у червні 2013 р. у Каліфорнії було проведено спільні навчання за участю сухопутних, військово-морських та військово-повітряних Сил самооборони — рідкісний випадок, коли у подібних навчаннях брали участь усі види японських військ. Примітно, що Китай закликав сторони призупинити маневри на період проведення китайсько-американського саміту, що відбувався саме в ті дні в Каліфорнії, але цей заклик залишився без відповіді. Додаткові кошти були спрямовані на захист морських та повітряних рубежів країни, і насамперед на південно-західному напрямку, де знаходиться морський кордон Японії з Китаєм. У 2013 р. на 40% більше коштів, ніж у попередньому році, було виділено на зміцнення технічного потенціалу повітряного та морського патрулювання. Плани уряду передбачали придбання нових літаків, здійснення капітального ремонту понад півтора десятка підводних човнів з метою продовження їх терміну служби, впровадження у війська сучасних засобів раннього виявлення, і т.д. Наприкінці червня 2013 р. Міністерство оборони Японії почало розглядати питання щодо розробки власних балістичних ракет середнього радіусу дії (дальністю 400–500 км), мотивуючи це необхідністю захисту островів Сенкаку від китайського військового вторгнення. Новий фактор ризику – активне використання сторонами безпілотників для контролю повітряного простору над спірними територіями, що створює додатковий ризик неспровокованого зіткнення в результаті збою техніки [8].

Можливі відповіді на виклики, що стоять перед країною у зв’язку з загостренням проблеми Сенкаку, розглядаються Японією за трьома напрямками:

1. зміцнення військово-політичного союзу зі США
2. врегулювання конфлікту в рамках двосторонніх відносин
3. диверсифікація політики у сфері безпеки.

Найбільший інтерес з точки зору першого із зазначених напрямів – опори на Договір безпеки – викликає у Токіо позиція Сполучених Штатів з питання Сенкаку. Японію хвилює питання, чи США захищатимуть Японію всією потужністю свого ядерного стримування у разі спроб КНР вирішити проблему військовим шляхом.

Щодо позиції США відносно островів, після передачі островів Японії 1972 р. США неодноразово заявляли про «відсутність будь-якої позиції» щодо проблеми Сенкаку/Дяоюйдао. Проте події вересня 2010 р. змусили американців змінити свій підхід, і вже наприкінці жовтня 2010 р. держсекретар США Х. Клінтон заявила, що острови «перебувають у сфері дії японсько-американського Договору безпеки». У ході консультацій, що відбулися під час візиту прем’єр-міністра Японії С. Абе до Вашингтона у лютому 2013 р., держсекретар США Дж. Керрі знову підтвердив, що острови Сенкаку підпадають під дію договору [9]. Цю саму тезу повторив і президент США Б. Обама під час свого офіційного візиту до Японії у квітні 2014 р. [9].

Інцидент з викупом окремих островів урядом Японії показав, наскільки тендітним є баланс сил у регіоні і наскільки реальною може бути загроза збройного конфлікту, спричинена не лише усвідомленими діями політичного керівництва, а й загальною логікою ескалації конфлікту. На відміну від основної території Японії, напад на яку призведе до жертв не лише серед громадян Японії, а й майже напевно серед американців, захоплення цих територій китайцями не спричиняє безпосередньої загрози американським інтересам.

Висновки: Міжнародно-правові механізми, швидше за все, не можуть бути ефективними для вирішення суперечки, тому що для їх використання потрібна згода обох сторін. До того ж, оскільки Японія не визнає проблеми Сенкаку/Дяоюйдао, можливість вирішення цього питання через Міжнародний суд ООН виявляється фактично рівною нулю. Досить обмеженим можна назвати і потенціал дипломатичного вирішення цієї проблеми, хоча зусилля у цьому напрямі мають певну перспективу. Головна перешкода полягає в тому, що будь-які домовленості в публічному форматі припускають прояв обома сторонами гнучкості і готовності до взаємних поступок, що практично неможливе щодо даного територіального питання: на кону занадто великі ставки, пов’язані з міркуваннями престижу та національної гідності. Для Японії офіційне визнання проблеми Сенкаку означало б прояв слабкості та «втрату обличчя» в очах усіх її сусідів, особливо тих, з ким вона, крім Китаю, має територіальні суперечки — Росію та Південну Корею. Для Китаю ж поступитись — значить, послабити свої позиції в інших територіальних суперечках. На цьому тлі більш реалістичним виглядає сценарій «збереження статус-кво» — повернення до колишнього становища, за якого територіальна проблема має латентний характер, а форми її прояву перебувають під взаємним узгодженим контролем урядів двох країн. Очевидно, надалі для КНР патрулювання навколо островів Сенкаку та інші форми демонстрації своїх претензій стануть рутинною практикою. Особливу роль в цій ситуації грають міркування державного престижу, які часто перешкоджають пошуку взаємоприйнятних рішень там, де такі рішення можливі. Лідери обох країн, стурбовані тим, щоб не «втратити обличчя», побоюються, що будь-яка поступка або навіть відхід від колишньої жорсткої позиції будуть сприйняті як вияв слабкості, причому не тільки й не так в очах залученого в конфлікт партнера, як в очах третіх країн. В результаті територіальне питання зберігає свій конфронтаційний потенціал, перетворюється на постійне джерело конфлікту на довгу перспективу. Адже на кону стоять не стільки самі території, що становлять у багатьох випадках лише скелі посеред океану, скільки колосальні економічні багатства — морепродукти, вуглеводні, різні рудні ресурси тощо. Конфронтаційна складова суперечки навколо островів Сенкаку/Дяоюйдао не дозволяє її учасникам здійснювати проекти економічного освоєння ресурсів. Конфлікт навколо островів Сенкаку/Дяоюйдао вимагатиме, безумовно, особливої ​​уваги й надалі. Це пов’язано і з величезним значенням японо-китайських зв’язків у регіональній системі міжнародних відносин, і з гігантським деструктивним потенціалом, що таїть у собі цей конфлікт для регіональної стабільності. Ясно, що ця суперечка не має перспектив вирішення в найближчому майбутньому, оскільки жодна зі сторін, швидше за все, не пом’якшить свою позицію. Питання полягає в тому, щоб налагодити на двосторонньому рівні механізми, які запобігатимуть ескалації напруженості у стадію збройного конфлікту. Зрозуміло, що ці механізми поки що недосконалі. Їх тільки належить створити, причому не тільки на двосторонньому, але й на багатосторонньому рівні. Нові правила взаємодії щодо спірних островів можуть включати пункти, згідно з якими до спірних вод не допускатимуться будь-які бойові одиниці регулярних збройних сил, що могло б зменшити напруженість та запобігти ескалації конфлікту.

Список використаних джерел та літератури:

1. Auslin M. Japan awakens. Foreign policy. 2012. URL: http://www.foreignpolicy.com/articles/2012/05/02/japan_awakens (дата звернення: 01.08.2022).
2. Drifte R. The Future of the Japanese–Chinese Relationship: The Case for a Grand Political Bargain. Asia-Pacific Review. 2009. Т. 16, № 2. С. 55–74. URL: https://doi.org/10.1080/13439000903371668 (дата звернення: 01.08.2022).
3. Iokibe M. The diplomatic history of postwar Japan. Routledge, 2013. URL: https://doi.org/10.4324/9780203870969 (дата звернення: 01.08.2022).
4. Moore G. J. History, Nationalism and Face in Sino-Japanese Relations. Journal of Chinese Political Science. 2010. Т. 15, № 3. С. 283–306. URL: https://doi.org/10.1007/s11366-010-9113-3 (дата звернення: 01.08.2022).
5. Pan J. Toward a new framework for peaceful settlement of China’s territorial and boundary disputes. Leiden : Martinus Nijhoff Publishers, 2009.
6. Soeya Y., Tadokoro M., Welch D. A. Japan as a ‘normal country’?: A nation in search of its place in the world. Toronto : University of Toronto Press, 2011. 211 с.
7. SU S. W. The Territorial Dispute over the Tiaoyu/Senkaku Islands: An Update. Ocean Development & International Law. 2005. Т. 36, № 1. С. 45–61. URL: https://doi.org/10.1080/00908320590904948 (дата звернення: 01.08.2022).
8. Takahashi T. Japan’s 2013 defense white paper stirs tensions with China | East Asia Forum. East Asia Forum. URL: http://www.eastasiaforum.org/2013/07/31/japans-2013-defence-white-paper-stirs-tensions-with-china/ (дата звернення: 01.08.2022).
9. Togo K. Japan-China-US Relations and the Senkaku/Diaoyu Islands Dispute: Perspectives from International Relations Theory. Asian Perspective. 2014. Т. 38, № 2. С. 241–261. URL: https://doi.org/10.1353/apr.2014.0010 (дата звернення: 01.08.2022).
10. Острова Дяоюйдао – территория Китая, этому есть железные аргументы. Embassy of the PRC in the Republic of Azerbaijan. URL: https://www.mfa.gov.cn/ce/ceaz//rus/xwdt/t981542.htm (дата звернення: 01.08.2022).