Другий Литовський Статут 1566 року – кодекс феодального права ВКЛ, прийнятий Віленським сеймом 1565 – 1566рр. Статут закріплював раніше проведені соціально-економічні й політичні реформи, а також здійснив адміністративно-політичну реформу. Законодавчо закріплювалися нові соціально-політичні реалії: представництво шляхти на сеймах, поділ влади між князем і сеймом, розширювалися права шляхти розпоряджатися підданими селянами . [3;с.109]
Сейм мав статус загальнодержавного органу Великого князівства Литовського. З 1545 року Сейми стали називатися «великими», «вальними» (загальними), як у Польщі. Під впливом тенденцій політичної децентралізації, зростання ролі генеральних сеймиків воєводств і земських сеймиків у Польському королівстві першої половини 14 століття, у ВКЛ оформилась повітова реформа, що була остаточно розроблена й затверджена Віленським сеймом 1565 року. У результаті цієї реформи відбулось утворення повітових сеймиків й розробка стрункої сеймової системи.
У Розділі 3, артикулі 5 «Про сеймики повітові і про спорядження і посилання з них послів земських на вальний сейм» визначається правовий статус повітових і земських сеймиків. Найперше зазначається мета їх скликання : «для ліпшого порядку у всіх справах і в потязі до справедливості і захисту, аби за волею всіх на соймиках потреби земські ставилися і розглянуті були, аби навіки перед сеймом великим вальним, який маємо ми і потомки наші…» . Сеймики мали би скликатися за чотири тижні до сейму вального. Тривалість зібрань не повинна була перевищувати чотирьох днів. Склад сеймиків: воєводи, каштеляни, земські врядники, князі, пани, шляхта того ж повіту і воєводства. Процедурним принципом, як і на сеймах, був принцип одноголосності. Учасники зібрань одностайним рішенням обирали двох делегатів на великий сейм. Вибори послів формально проводилися від «усіх станів», інтереси яких повинні були захищати . [2;с.40]Їх компетенція визначалась статутом досить широко: «намовляти» щодо питань, порушених не лише великим князем, а й про свої і всіх повітів земських. Фактично вони з власної ініціативи могли порушувати питання як місцевого, так і загальнодержавного значення. В артикулі 8 «Безпека судів і сеймиків» вказувалось, що на сеймиках обирались судді і місце, де суди повинні були відбуватись.
Найвпливовішим органом залишався Вальний сейм. Шостим артикулом «Про сейм вальний» третього розділу Другого Статуту ВКЛ зазначається, що Великий Сейм має скликатися одразу, як тільки виникне така потреба (найчастіше вона з’являлась у випадках воєнної загрози). До складу сейму входили: великий князь, члени «Панів-ради», католицькі і православні єпископи, повітові старости, хорунжії, окремі великі феодали за запрошенням великого князя і по два делегати від кожного повіту, обрані шляхтою на повітових сеймиках . [4;с.185]
Компетенція сейму була надзвичайно широкою. Він мав виключне право ухвалювати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрямки зовнішньої політики . [1;с.161]
У другому артикулі «Про постанову оборони земської тільки на сеймі» другого розділу йдеться про те, що ані великий князь, ані Пані-рада не мали права розпочинати війну чи встановлювати нові податки без згоди на те сейму.
У 12 артикулі «Про дотримання старих устав, а нових без сейму вального не встановлювати» сейм наділяється виключними повноваженнями на встановлення нових правових норм, якщо у цьому є «потреба, що нового додати на користь державі».
Виходячи із змісту тексту Другого статуту ВКЛ, можемо сказати, що сейм займав чільне місце у системі державного управління як представницький орган влади. Він представляв різні стани і вирішував питання як місцевого значення, так і загальнодержавного рівня. Сейм і сеймикові зібрання мали чітку схему функціонування, на них покладалось широке коло повноважень та мали у своєму складі представників різних прошарків населення. Система земських, повітових і загальнодержавних сеймових установ сприяла укоріненню парламентських традицій у ВКЛ.

Список використаних джерел:
1. Музиченко П. П. Історія держави і права України / П. П. Музиченко. – К. : Знання, 2007. – 471 с.
2. Єрмолаєв В. М. Місцеві представницькі органи влади Великого князівства Литовського і Речі Посполитої / В. М. Єрмолаєв // Проблеми законності. – 2012. – №119. – С. 32-43.
3. Іванов В. М. Історія держави і права України : Підручник / В. М. Іванов. – К. : МАУП, 2007. – 552 с.
4. Чубатий М. Огляд історії українського права / М. Чубатий. – М. : УВС, 1976. – 275 с.