У науковій статті здійснено комплексне наукове дослідження правових засад аудіовізуальних засобів масової інформації. Також у даній статті звернена увага на те, як відбувалося становлення, та чим регулюється діяльність засобів масової інформації.

Ключові слова: свобода слова, засоби масової інформації, суб’єкт інформаційних відносин, суб’єкт господарювання, юридична особа.

Становлення України як суверенної, незалежної, демократичної, правової держави на сучасному етапі її розвитку відбувається в умовах глобалізації інформаційних відносин і є неможливим без налагодження ефективних взаємовідносин між державою та ЗМІ як суб’єктами інформаційної діяльності.

Метою дослідження є розкрити правові засади діяльності аудіовізуальних засобів масової інформації.

Науково-теоретичною базою запропонованого дослідження стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених-цивілістів. На особливу увагу заслуговують праці: Д. В. Андреєв, О. А. Вознесенська, Н. М. Ільченко, О. В. Каплій, Т.А. Костецька, Г. М. Красноступ, І. В. Людвик, В. Н. Монахов, В. В. Московцева, Т. М. Слінько, Ю. С. Шемшеченко та ін.

Основні концептуальні засади регулювання телерадіомовлення визначені на міжнародному рівні. На світовій арені діють правила ВТО та ООН, на європейському рівні регулювання здійснюється Європейським Союзом (ЄС) та Радою Європи. Крім того, існує чимало додаткових рекомендацій, ухвалених ОБСЄ, Комітетом з прав людини ООН, Комісаріатом ООН з прав людини тощо [1; с. 104].

Базові принципи регулювання мовлення закріплені основоположними документами європейських інституцій. Для ЄС таким принципом є свобода надання послуг, а для Ради Європи – право на свободу вираження. Відповідно, ЄС в першу чергу опікується питаннями економічного співробітництва та єдиних правил спільного ринку, а РЄ акцентує увагу на проблемах дотримання прав людини. Основними змістовними блоками діяльності ЗМІ, щодо яких ЄС та Рада Європи координують діяльність держав-учасниць, є прозорість та плюралізм ЗМІ, механізми й процедури ліцензування мовлення, транскордонне телебачення, розвиток суспільного мовлення [2].

У 1982 році Комітет міністрів Ради Європи ухвалив Декларацію про свободу виразу думки та інформації, визначивши за мету «відсутність цензури, здійснення відкритої державної інформаційної політики та існування різних незалежних і автономних ЗМІ, що дозволяють відобразити багатоманітність ідей і точок зору». У 1994 році було прийнято Рекомендацію Комітету міністрів Ради Європи «Про заходи щодо прозорості засобів масової інформації», яка сформулювала шість принципів прозорості ЗМІ, основні правила доступності, відкритості та транспарентності інформації про ЗМІ. У 1999 році Комітет міністрів Ради Європи ухвалив Рекомендацію «Про заходи стимулювання плюралізму ЗМІ», в якій серед основних заходів стимулювання зазначалися регулювання питань власності, розвиток нових комунікативних технологій, змістовне наповнення, власність і редакційна відповідальність, громадська служба мовлення. У 2001 році ПАРЄ прийняла Рекомендацію «Свобода слова та інформації в засобах масової інформації в Європі», якою підкреслила важливість розвитку незалежних ЗМІ для збереження та розвитку демократичних цінностей.

Важливим напрямом діяльності європейських інституцій стало формування загальноєвропейського інформаційного простору. В 1974 році Суд Європейських Співтовариств підтвердив дію принципу свободи надання послуг відносно мовлення, що означало застосування до мовних компаній загальних правил конкуренції. Це знайшло своє відбиття в Директиві ЄС «Телебачення без кордонів» (1989 р.), яка зобов’язала учасників утримуватися від обмеження ретрансляції телепрограм з інших держав та ґарантувати виконання вимог цієї директиви і внутрішнього законодавства власними телемовниками, а також внормувала певні моменти розміщення реклами та просування європейського продукту. В 1997 році в Директиву були внесені зміни, зокрема, внесені положення про події особливої суспільної значущості та обов’язковість доступу населення до їх трансляції [3; с. 2-9]. Практично у той же час держави-учасники Ради Європи підписали Європейську конвенцію про транскордонне телебачення, яка за змістом є близькою до Директиви «Телебачення без кордонів».

Ратифікувавши у грудні 2008 року Європейську конвенцію про транскордонне телебачення [4], Україна з 1 липня 2009 року набула статусу повноправного учасника Конвенції, залишивши за собою право обмежувати на своїй території ретрансляцію програм, що містять рекламу алкогольних напоїв, у частині, що не відповідає національному законодавству.

У 2000 році Комітет міністрів Ради Європи ухвалив рекомендацію «Про незалежність і функції регулювальних органів в секторі мовлення», сформулювавши принципи стосовно незалежних регулювальних органів, які передбачають: законодавче визначення норм забезпечення незалежності, обов’язків, повноважень, процедур призначення, звітності та джерел фінансування; захист від втручання, недопущення конфлікту інтересів, прозору процедуру призначення; унеможливлення політичного тиску; професійну компетентність; фінансову незалежність; право ухвалювати нормативні документи, здійснювати ліцензування, брати участь у плануванні частот; контролювати дотримання законодавства та умов ліцензій, накладати санкції; заборону апріорного контролю за програмуванням; обов’язкову публікацію регулярних або спеціальних звітів; підконтрольність з питань законності функціонування та прозорості фінансової діяльності [5; с. 93].

В Україні основним законом, що містить правові засади діяльності аудіовізуальних ЗМІ, є Закон України «Про телебачення і радіомовлення». Окрім того, юридичні засади одержання, використання, поширення та зберігання інформації, право осіб на одержання інформації в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також система інформації, її джерела визначені Законом України «Про інформацію». У законодавстві чітко визначається статус учасників інформаційних відносин, досить докладно регламентується порядок доступу до інформації, забезпечення її охорони, захисту особистості та суспільства від неправдивої інформації.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про інформацію» інформація – будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. У процесі інформування виникають особливі суспільні відносини, які називаються інформаційними. При цьому треба виходити з того, що різноманітність інформаційних відносин базується на економічних, державно-правових, соціальних, трудових, екологічних, кримінальних та інших відносинах, які є базовими, а інформаційні мають обслуговуючий характер. Але їх значущість від цього не зменшується.

Суб’єктами інформаційних відносин є фізичні особи, юридичні особи, об’єднання громадян, суб’єкти владних повноважень. Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб’єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. При цьому не допускається обмеження права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб’єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію. Забороняється вилучення і знищення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів, крім встановлених законом випадків або на підставі рішення суду (стаття 7 Закону України «Про інформацію»).

Особливого значення набуває відбір інформації для опублікування. Це має принципове значення у процесі інформування про важливі суспільні явища. Саме журналіст, який професійно збирає, готує інформацію для поширення через ЗМІ, є ключовою фігурою. Діяльність журналіста ґрунтується на договірних відносинах з редакціями ЗМІ.

Варто зазначити, що базуючись на визначених наукою загальних критеріях, як самостійний структурний підрозділ, що забезпечує суцільне, відносно закінчене регулювання, в юридичній літературі засоби масової інформації – друковані та аудіовізуальні – виділяють в окремий інститут інформаційного права. Під інститутом інформаційного права розуміють сукупність правових норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. У свою чергу інститут засобів масової інформації слід відносити до так званого генерального інституту – тобто такого, що регулює укрупнені різновиди суспільних відносин, які є предметом правового регулювання [6; с. 153]. Інститут засобів масової інформації – один із центральних інститутів інформаційного права. На сьогодні він являє собою комплексне, міжгалузеве утворення – законодавство про засоби масової інформації.

Об’єктом регулювання є інформаційні відносини, пов’язані з виробництвом (створенням), поширенням одного із основних видів інформації – масової, з організацією і функціонуванням засобів масової інформації як юридичних осіб, правовим статусом суб’єктів діяльності засобів масової інформації, юридичною відповідальністю за правопорушення в означеній галузі тощо. Інформаційні відносини, що опосередковуються обігом масової інформації, і характеризуються як: виробництво-поширення (розповсюдження) – споживання (використання), є найбільш розгалуженими серед інших.

Законодавство масову інформацію визначає як інформацію, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб. Разом з тим не допускається використання телерадіоорганізацій для поширення відомостей, що становлять державну таємницю, або іншої інформації, яка охороняється законом; закликів до насильницької зміни конституційного ладу України; закликів до розв’язування війни, агресивних дій або їх пропаганди; необґрунтованого показу насильства; пропаганди винятковості, зверхності або неповноцінності осіб за ознаками їх релігійних переконань, ідеології, належності до тієї чи іншої нації або раси, фізичного або майнового стану, соціального походження; трансляції програм та передач, у яких телеглядачам та/або радіослухачам надаються послуги з ворожіння та гадання, а також платні послуги у сфері народної та/або нетрадиційної медицини; трансляції програм або їх відеосюжетів, які можуть завдати шкоди фізичному, психічному чи моральному розвитку дітей та підлітків, якщо вони мають змогу їх дивитися; трансляції телепередач, виготовлених після 1 серпня 1991 року, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій, що виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України; трансляції аудіовізуальних творів (фільмів, телепередач, крім інформаційних та інформаційно-аналітичних телепередач), одним із учасників яких є особа, внесена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, оприлюдненого на веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв (при цьому учасником аудіовізуального твору вважається фізична особа, яка брала участь у його створенні під власним ім’ям (псевдонімом) або як виконавець будь-якої ролі, виконавець музичного твору, що використовується в аудіовізуальному творі, автор сценарію та/або текстів чи діалогів, режисер-постановник, продюсер); розповсюдження і реклами порнографічних матеріалів та предметів; пропаганди наркотичних засобів, психотропних речовин з будь-якою метою їх застосування; поширення інформації, яка порушує законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб, посягає на честь і гідність особи; здійснення інших вчинків, за якими наступає кримінальна відповідальність [7; с. 35-46].

Згідно частини 4 статті 7 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» єдиним органом державного регулювання діяльності у сфері телебачення і радіомовлення незалежно від способу розповсюдження телерадіопрограм і передач є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. Законодавчо встановлені також норми щодо захисту економічної конкуренції у сфері телерадіомовлення. Зокрема, жодна фізична або юридична особа одноособово та/або спільно з групою пов’язаних осіб не має права контролювати у будь-який спосіб, у тому числі через вплив на формування управлінських та/або наглядових органів телерадіоорганізації або шляхом здійснення контролю власника телерадіоорганізації, більше 35 відсотків загального обсягу відповідного територіального телерадіоінформаційного ринку – загальнонаціонального, регіонального або місцевого.

Таким чином правові засади діяльності аудіовізуальних ЗМІ визначені у відповідних законах – Законі України «Про телебачення та радіомовлення», Законі України «Про інформацію», який визначає види інформації, гарантії забезпечення доступу до інформації (її відкритості), встановлює певні обмеження щодо розкриття певних видів інформації тощо. При цьому варто зазначити, що спеціального закону, який би регулював механізм доступу журналістів, у тому числі телерадіожурналістів, до інформації відсутній, а тому реалізації ними права на пошук, отримання, розповсюдження інформації реалізовується в загальному порядку.

Список використаних джерел:

1. Телевидение в Европе: регулирование, политика и независимость. Краткий отчет по мониторингу / пер. с англ. Ин-т открытого о-ва / под ред. А. Рихтера. – Б. м.: Ин-т открытого о-ва, 2006. – С. 104.
2. Ільченко Н. М. Регулювання діяльності засобів масової інформації: міжнародні принципи та європейський досвід / Н. М. Ільченко, Л. О. Безугла // Державне будівництво. – 2010. – № 1. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/DeBu_2010_1_41.
3. Артищев А. Право на свободное распространение информации посредством телерадиовещания: закрепление в национальном законодательстве некоторых государств и организационное обеспечение реализации / А. Артищев // Законодательство и практика масс-медиа. – 2004. – № 4. – С. 2-9.
4. Про ратифікацію Європейської конвенції про транскордонне телебачення: Закон України від 17 грудня 2008 року // Урядовий кур’єр. – 2009. – № 2.
5. Яковець А. Телевізійна журналістика: теорія і практика: підручник / А. Яковець. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 240 с.
6. Костецька Т.А. Інформаційне право України: навч. посіб. / Т.А. Костецька. – К.: Київ. Нац. торг.- екон. ун-т, 2009. – 270 с.
7. Каплій О. В. Класифікація засобів масової інформації: конституційно-правові питання / О. В. Каплій // Актуальні проблеми політики. – 2013. – № 50. – С. 35-46.