У статті розглядаються особливості трактування релігійної свободи та прав людини з позиції східного християнства, з’ясовуються засоби та способи дотримання даних прав людини. Висвітлюється позиція православ’я щодо тлумачення та дотримання релігійної свободи та прав людини.Ключові слова: релігійна свобода, права людини, закон, акт.

In this article is taking about the main peculiarities of interpretation of religion freedom and human rights from the point East Christianity, being found means and methods to keep those human rights. Give a position of Christianity about explanation and keeping religion freedom and human rights.

Key words: religion freedom, human rights, law, act.

Актуальність дослідження прав людини та релігійної свободи полягає у тому, що на даному етапі розвитку суспільства поширеним є явище недотримання прав і релігійних свобод людини.

Коло питань пов’язаних з релігійною свободою та правами людини розглядалися багатьма дослідниками. У контексті проблем наукової галузі державного управління дана проблема розглядалася в роботах В. Бондаренка, С. Здіорука, А. Колодного, В. Кременя, П. Яроцького, Б. В. Тірні, Коула Дерем молодшого, В. Єленського та ін..

Новизна статті. Більшість вітчизняних і зарубіжних авторів розглядають проблему релігійних прав у контексті певного історичного періоду або в межах певного суспільства чи державного утворення. Поверховий аналіз процесу утвердження релігійної свободи і релігійних прав протягом історичного періоду розвитку людства через призму стосунків держави і церкви як системи суспільних інституцій, у площині взаємодії яких здійснюється реалізація релігійних прав громадян у релігієзнавстві, соціології та інших науках, що розглядали окреслені вище питання, є недоцільним. Великі часові і просторові рамки не дають можливості зосередитись на причинах явища, що вивчається, нівелюють його глибинну суть. Слід відзначити, що порушення релігійних прав, як і прав релігійних організацій, можуть мати прихований характер. Так, малодослідженими в українській науці залишаються причини роз’єднаності українських християнських церков та використання релігії в політичних цілях суб’єктами зовнішніх міждержавних відносин. Зрозуміло, що такі проблеми не можуть бути розкриті в межах однієї статті і будуть розглядатися в подальшій науково-дослідній роботі.

Мета дослідження полягає у виявленні взаємовпливу норм права і релігії у православ’ї; дослідженні взаємозв’язку між станом забезпечення релігійної свободи і релігійних прав громадян та характером і особливостями відносин між державою і церквою.

Наявність взаємозв’язку між релігією і політикою очевидна. Релігія ніколи не зводилася лише до віри в Бога і в потойбічне життя, до здійснення релігійних обрядів. Релігія по-своєму пояснює реально існуючий світ і впливає на відносини між людьми. Без релігійної інтерпретації земних відносин між людьми релігія не змогла б виконувати складні соціальні функції, у тому числі й інтегруючу, втратила б свою привабливість, перестала б існувати. Самі причини виникнення нових релігійних рухів, як правило, носили соціально-політичний характер. Такі рухи з’являлися у відповідь на назрілі потреби суспільного життя. Фактично кожне новоутворене релігійне об’єднання виступає як соціально-політичний осередок, а система її переконань – новою соціально-політичною доктриною, що з’являється в релігійній формі. Така, по суті, історія виникнення християнства, ісламу, буддизму й інших релігій.

Відповідно до ст. 18 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р. „кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії, це право включає свободу міняти свою релігію чи переконання та свободу сповідувати свою релігію чи переконання як одноосібно, так і разом з іншими, публічно, приватно в ученні, богослужінні, у виконанні релігійних і ритуальних порядків”. Подібне визначення містять декілька інших міжнародно-правових актів, наприклад ст. 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань тощо [10, с. 28-39].

На думку східного православ’я, в існуючих нині документах з прав людини зроблено тільки початок; в них немає нічого, що дало б змогу оберегти гідність людей від панування їхнього власного «его» – найбільш одіозного з усіх видів влади, яких треба було б загнуздати, – або від складного розмаїття чинників, задіяних у різноманітних безособових структурах нашого модерного технологічного суспільства.

Виступаючи на захист прав людини, православна церква може черпати не тільки зі своєї доктрини, а й із багатого досвіду віри й літургійного життя, що дає їй змогу надихати своїх членів – як духовенство, так і мирян, – допомогти їм піднятися до внутрішнього оновлення, виправлення й каяття і стати вагомим чинником справедливості, миру й любові. Отож, віра може мати великий вплив на свідомість та бажання людей підпорядковуватися фундаментальним принципам свободи, рівності, гідності, братерства й тих прав людини, які є похідними від цих ідей [8, с. 220-224].

У православній традиції вимога надати людині свободу має висхідний характер: вона спрямована на здобуття внутрішньої свободи, яка є необхідною умовою досягнення повноти й миру та дозволяє людській особистості набути якнайповнішого розвитку. Пошук такої свободи є центральним елементом у способі думання й історичному досвіді східного християнства. Це пояснює, чому тут ставиться наголос на стримуванні, аскезі, пості, обмежуванні своїх потреб тощо.

Чільне місце в думках і віруваннях православних займає непорушна переконаність у тому, що кожен має право стати тим, для чого він створений. Іншими словами, найвищим правом людини є сповнити свою істинну природу – стати дитям Божим за Його благодаттю. Найбільш фундаментальним правом людини є право подолати тиранію смерті – найжорстокішого з усіх можновладців, які коли-небудь панували над людьми. Будь-які часткові блага, що применшують значення цих екзистенційних прав, можуть призвести до дезорієнтації людини та збайдужіння щодо головного – її божественного походження й божественного призначення. Християнська віра ніколи не перестане проголошувати, що кожна людина має право й обов’язок використати можливості, даровані їй благодаттю Божою, щоб перемогти свою гріховну природу, подолати смерть і наблизитися до Бога [8, с. 235].

Немає жодного сумніву в тому, що джерелом вчення про права людини для православної церкви є основоположна віра в те, що джерелом усього доброго є Бог. Ідея прав виникає з онтологічної реальності створення людства на образ і подобу Божу. Для православного християнства кожна людина і людство загалом знаходить своє онтологічне буття й дійсність у фундаментальному взаємозв’язку осіб у Святій Трійці. Існує певний порядок у Трійці: Отець є джерелом усього або «Архе»; Син від Отця рождений перед усіма віками, Святий Дух ісходить від Отця одвіку. Взаємозалежність не применшує божественності осіб Трійці. Кожна особо визначається через спільну взаємозалежність і через неї знаходить своє розрізнення, проте, хоч у своїх взаємостосунках вони різні, кожна з них є рівною Богові [2, с. 240-241].

Вирішальним для знаходження богословських та етичних основ прав людини є їхня закоріненість у Богові. Секулярні підходи до прав треба сприймати як апеляцію до гріховної та викривленої емпіричної реальності, яка не може підкріпити собою домагання людьми своїх прав. Тільки звернення до нашого спільного походження з образу і подоби Божої може подолати обмеженість погляду знизу і надійно кладе в основу прав людини непохитну трансцендентну істину.

У сучасному суспільстві існує і такий важливий духовно-культурний інститут, як релігія. Її вплив відчувається не тільки в духовному, але і в політичному житті суспільства. Свої релігійні потреби віруючі задовольняють через церкву. Сучасна держава будує свої відносини з церквою, як правило, на основі проголошення відділення церкви від держави. В той же час, проголошуючи невтручання в її справи, вона гарантує рівність всіх релігійних конфесій, допускає можливість добровільної релігійної освіти.

Свобода віросповідання означає право людини на вибір релігійного учення і безперешкодне відправлення культів і обрядів відповідно до цього учення. У суб’єктивному сенсі, тобто як право людини, рівнозначним є поняття свободи релігії, але воно ще означає і право на існування всіх релігій і можливість кожній їх них безперешкодно проповідувати віровчення. Проте в ужитку дуже часто всі вказані терміни уживаються як ідентичні.

Певні гарантії свободи совісті і віросповідання закріплені в Кримінальному кодексі. Наприклад, те, що перешкодило здійсненню цієї свободи, зв’язане з насильством над особою і поряд інших обставин, карається позбавленням волі на строк до трьох років або штрафом. Складом злочину визнані образа відчуттів і переконань віруючих в публічній формі, руйнування і пошкодження культових будівель, пам’ятників, поховань, нанесення на них образливих написів і зображень.

Водночас КК переслідує ті релігійні об’єднання, діяльність яких зв’язана із спричиненням шкоди здоров’ю громадян, із спонукою до відмови від виконання громадянських обов’язків або до здійснення протиправних дій. Мова йде про різні деструктивні секти і об’єднання, що нелегально діють в країні.

В умовах української демократичної держави зазвичай на конституційному рівні і в повсякденній практиці визнається рівноправ’я всіх релігій і церков, свобода совісті і віросповідання. За цих умов церква відокремлена від держави, а школа – від церкви, заборонена дискримінація на релігійному ґрунті, відсутні привілеї, пов’язані із сповіданням тієї або іншої релігії, церква є хранителем культурних, історичних і етичних традицій народу.

Статус релігійних об’єднань регулюється конституційним і поточним законодавством. Більшість конституцій фіксує відділення церкви від держави, визнає релігію виключно приватною справою людини. Якщо права людини в широкому розумінні цього слова лежать у площині відносин людина – суспільство – держава, то релігійна свобода і релігійні права проектуються у площину відносин людина – церква – держава. З огляду на це осмислення основ розвитку державно-церковних відносин повинно базуватися на достовірному знанні про стан релігійної свободи і релігійних прав громадян. Інакше кажучи, свобода совісті і релігійні права служать каркасом, на якому формується будівля відносин між державою і церквою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Єленський В. Релігія, церква і суспільство в Україні: початок 2002-го // Людина і світ. – 2002. – № 3. – С. 31-36.
2. Єленський В. Релігійна свобода: українська реальність і світовий досвід // Релігійна свобода і права людини: Правничі аспекти: У 2 т. – Т. 2. – Л.: Свічадо, 2001. – 376 с.
3. Конституція України від 28 червня 1996 року (зі змінами від 8.12. 2004 року) // www.rada.gov.ua.
4. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року // Відомості Верховної Ради. – 1991. – N 25. – Ст. 283
5. Указ Президента України Про Положення про Державний комітет України у справах релігій від 14 листопада 2000 року N 1229/2000 // 01.12.2000 р. – Офіційний вісник України N 46.
6. Конвенція про права дитини прийнята Генеральна Асамблея ООН 20 листопада 1989 року Док. ООН А/КЕЗ/44/25. Конвенція ратифікована Постановою ВР N 789-12 від 27.02.91р.
7. В.Коул Дерем, мол. Перспективи щодо релігійної свободи: порівняльна структура. Релігійна свобода і права людини. Правничі аспекти — Львів, 2001 – 281 с.
8. Релігієзнавчий словник за ред. А. Колодного і Б. Лобовика — К.: Четверта хвиля, 1996 р. – 392 с.
9. Цивільне суспільство і правова держава: передумови формування // Збірка статей. – К., 1991 – 52 с.
10. Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань // Резолюція 36/55 Генеральної Асамблеї ООН від 25 листопада 1981 року.

Науковий керівник:

Жилюк С. І.,доктор історичних наук, професор