В статті розглядається досвід становлення дієздатних територіальних громад й створення повноцінної системи місцевого самоврядування та утворюваними самоврядними структурами повноважень з урахуванням національних, історичних, культурних та інших традицій не лише в Україні, ай і за її межами. Аналізується ряд особливостей щодо обсяго, діапазону та правової природи повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
In the following article there is featured the experience of enabled teritorial institutions and creation of the efficient system of regional self-governing and, created with self-governed structures, rights, with taking into consideration national, historical, cultural and other traditions, and not only in Ukraine, but also abroad. Also there has been analysed the number of specific features concerning the size, amount and nature of rights of the organs and officialals of regional self-governing.
Однією з передумов становлення дієздатних територіальних громад, створення повноцінної системи місцевого самоврядування в будь-якій державі є визначення її сфери відання. Кожна держава визнає за територіальними громадами та утворюваними ними самоврядними структурами повноваження з урахуванням своїх національних, історичних, культурних та інших традицій. Але за всіх обставин вихідною методологічною основою розмежування повноважень між державними органами та самоврядуванням територіальних громад має бути принцип, згідно з яким держава не повинна брати на себе вирішення тих питань, які можуть успішно вирішуватися безпосередньо на місцях. Саме тому першочергове завдання сьогодні — розмежування предметів (об’єктів) відання місцевого самоврядування та органів державної влади.
Місцеве самоврядування як самостійний вид публічної влади — публічної влади територіальних громад, як уже зазначалося, має ряд особливостей щодо обсягу, діапазону та правової природи об’єктів свого впливу, значна частина яких нехарактерна для інших правовідносин. На думку В. Ф. Погорілка, основними об’єктами муніципально-правових відносин є влада народу; державна влада; права, свободи й обов’язки людини і громадянина; влада територіальних громад; питання місцевого значення; функції суб’єктів місцевого самоврядування; об’єкти комунальної власності; місцеві бюджети, доходи місцевих бюджетів, місцеві податки і збори, місцеві позики; природні блага, природні об’єкти, природні ресурси, об’єкти природнозаповідного фонду, земля; духовні блага (освіта, наука, культура, інформація, пам’ятки історії, куль-архітектури, містобудування); соціальні блага (об’єкти житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв’язку, охорони здоров’я, фізкультури і спорту тощо); програми економічного та соціально-культурного розвитку сіл, селищ, міст та цільові програми з інших питань самоврядування; плани підприємств і організацій; адміністративно-територіальний устрій тощо ((Муніципальне право України: Підручник / За ред. В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фрицького. — К., 001. – С 24-25.)).
В цілому підтримуючи такий широкий об’єктний підхід до відносин місцевого самоврядування, вважаємо, що основними об’єктами локальної діяльності територіальних громад є передусім питання місцевого значення, тобто питання (справи), які випливають із колективних інтересів місцевих жителів — членів відповідної територіальної громади. Це означає, і що держава визнає існування інших питань, які не є державними, однак і не суперечать останнім.
Однак слід зауважити, що в Україні ще не зроблено достатньо рішучих кроків до остаточного визначення поняття основного об’єкта діяльності територіальних громад, тобто законодавчого закріплення дефініції питань місцевого значення.
Стаття 140 Конституції України закріплює право територіальних громад самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Визначення на конституційному рівні категорії “питання місцевого значення” сприятиме територіальним громадам, їх органам в активному відстоюванні своїх прав2. Саме специфічним змістом питань місцевого значення визначається функціональна роль місцевого самоврядування і відповідно територіальної громади, як основного елемента самоврядної системи. У законодавстві України є згадка про “питання місцевого життя”, робиться акцент на “всі питання місцевого значення”, однак відсутня їх дефініція.
Великий інтерес викликають спроби доктринального тлумачення “питань місцевого значення”. У літературі з приводу визначення “питань місцевого значення”, аналізу їх правової природи немає єдності думок. Так, В.М. Кампо, А. А. Коваленко відзначають, що основним предметом діяльності органів місцевого самоврядування є питання місцевого життя відповідних населених пунктів. Однак, коло цих питань держава може “розширювані або звужувати в залежності від політики, яку вона проводить” ((Григорьев В. А. Становление местного самоуправления в Украине. — Одесса, 2000. — С 24)).
Під питаннями місцевого значення В. В. Кравченко та М. В. Пітцик розуміють питання безпосереднього забезпечення життєдіяльності територіальної громади, віднесені до таких Конституцією та законами України ((Кампо В. Деякі проблеми становлення і розвитку місцевого самоврядування // Місцеве та регіональне самоврядування України. — К., 1993. — С. 71; Коваленко А. А. Конституційно-правове регулювання місцевого самоврядування в Україні; питання теорії і практики. — К., 1997. – С. 46.)). Ю. О. Тихомиров визначає “питання місцевого значення”, як коло справ (об’єктів), вирішення яких забезпечує локальну життєдіяльність муніципального організму, задоволення потреб його жителів.
На думку В. А. Григор’єва, основними об’єктами місцевого самоврядування і управління виступають питання місцевого значення — це питання життєзабезпечення населення конкретної території, вирішення яких відповідає управлінським та матеріально-фінансовим можливостям органів місцевого самоврядування ((Кравченко В. В., Пітцик М. В. Конституційні засади місцевого самоврядування в Україні основи муніципального права). — К., 2001. — С 175.)). Вважаємо, що таке визначення, незважаючи на розгорнутий характер, є достатньо уразливим як з наукової, так і практичної точки зору. Адже якщо йти за логікою цього автора, то у випадку “неспроможності”, “невідповідності” управлінським та матеріально-фінансовим можливостям органів місцевого самоврядування, те чи інше питання перестає бути питанням місцевого значення.
Окремі автори вважають, що “спроби визначити деякі питання як питання місцевого значення” не є ефективними: вони мають місцеве значення лише в тому плані, що вирішуються на конкретній території суб’єктами самоврядування.
При визначенні повноважень місцевого самоврядування, а зокрема повноважень територіальної громади слід врахувати принципи які проголошені у Європейській Хартії про місцеве самоврядування, у п. 2 ст. 4 якої сказано, що “органи місцевого самоврядування, в межах встановлених законом, мають повну свободу дій для здійснення власних ініціатив з будь-якого питання, яке не виключене з їхньої компетенції і не віднесене до компетенції іншого органу влади” ((Європейська хартія місцевого самоврядування: муніципальні-фінанси в країнах – членах Ради Європи. – К., 2000. – 5с)).
На наш погляд, з метою оптимального розуміння “питань місцевого значення”, слід зупинитися на розкритті вихідних характеристик компетенції місцевого самоврядування: 1) спосіб визначення компетенції; 2) співвідношення власних та делегованих, обов’язкових та факультативних компетенцій; 3) зміст компетенції та способи її здійснення.
З точки зору способу визначення компетенції найістотніші відмінності пов’язані з специфікою правових систем, англосаксонське право виходить із принципу суверенітету парламенту; інші суб’єкти публічної влади отримують нормативні повноваження на підставі делегування. Такий підхід застосовується і до місцевої самоврядної влади: в англосаксонських країнах діє позитивне регулювання компетенції муніципалітетів та визначення кола питань місцевого значення. Дії суб’єктів місцевого самоврядування правомочні тільки у випадках, якщо вони безпосередньо вказані у законі.
Принцип позитивного регулювання отримав певне розповсюдження в країнах з іншими правовими системами. В Ізраїлі наприклад, місцеві органи можуть здійснювати лише такі повноваження, які їм безпосередньо надані законом.
У країнах континентальної Європи та державах, які сприйняли континентальну правову систему, принцип загальної компетенції отримує безпосереднє підтвердження на рівні найбільш загальних норм права. У цих країнах компетенція місцевого самоврядування визначається через негативне регулювання питань місцевого значення: місцеві влади можуть здійснювати будь-які дії, які не заборонені законом та які не входять до сфери виключної компетенції інших органів влади. У більшості випадків розподіл компетенцій здійснюється за участю та під контролем держави, оскільки вона, володіючи суверенітетом та виступаючи верховним гарантом здійснення публічної влади на своїй території, зобов’язує місцеве самоврядування коректно виконувати визнаний за ним певний мінімум компетенцій (обов’язкові компетенції). Територіальні громади не мають права відмовитись від виконання цих компетенцій та вирішення питань місцевого значення, окрім спеціально обумовлених законом випадків, коли внаслідок очевидної нездатності органів самоврядування впоратися із завданнями окремі компетенції можуть бути передані іншому рівню самоврядування або державі. Компетенції, які не входять до числа обов’язкових, вважаються факультативними, тобто можуть виконуватися або не виконуватися місцевим самоврядуванням залежно від ситуації та потреб територіальної громади.
В жодній із розвинутих країн розмежування компетенцій не є результатом заздалегідь продуманої, логічно стрункої єдиної системи. Сфери компетенцій утворювалися історично протягом століть, коригувалися законодавством у зв’язку з політичною кон’юнктурою тощо. Фактичною основою чинних законів в галузі розподілу компетенції є система прецедентів та в цілому рішень “третьої влади” або правова традиція. Утворювані закони лише закріплюють та частково модифікують рівновагу, яка склалася таким чином.
Винятком із цієї ситуації є Франція, де у 80-ті роки була проведена реформа, в рамках якої разом з децентралізацією проводився комплексний розподіл компетенцій між місцевим самоврядуванням та державою. В інших країнах спроби утворення такої системи не мали успіху.
Можна виділити три основні групи компетенцій муніципальних влад, які існують у європейських державах. Передусім це компетенції, які традиційно, існують на муніципальному рівні: комунальні послуги, будівництво шляхів місцевого значення, будівництво та утримання соціокультурних об’єктів, регулювання забудов. Різниці між окремими країнами мінімальні.
Наступна група — компетенції у соціальній сфері, в галузі охорони здоров’я та освіти, зайнятості, які пов’язані з принципом соціальної держави. У цьому випадку відмінності досить істотні. Так, у скандинавських країнах медичним обслуговуванням та охороною здоров’я займаються лише органи самоврядування, держава не втручається у ці справи, хоча й забезпечує шляхом дотацій значну частину коштів. У Франції й Італії ж органи самоврядування в цій галузі займаються лише другорядними питаннями: організацією викликами медсестер додому, інформуванням населення тощо. Третя група повноваження в галузі охорони навколишнього природного середовища, економічного й територіального і шанування, участі в економічному розвитку.
До трьох основних груп повноважень необхідно додати й компетенції, які є делегованими місцевому самоврядуванню державою. Об’єктом делегування можуть бути такі повноваження, як стягнення податків (скандинавські країни), ведення статистики, деякі функції поліції, акти громадянського стану, військовий облік тощо. Делегування здійснюється на підставі закону та в обов’язковому порядку передбачає: 1) передачу фінансових коштів, необхідних для здійснення делегованих повноважень, та 2) посилений контроль з боку держави, в тому числі контроль політичного характеру: місцеві органи повинні не лише дотримуватися закону, а й діяти у відповідності з політичними пріоритетами уряду.
Що ж стосується способів реалізації компетенцій, то вони також різноманітні. Фактично це розмаїття може бути зведене до кількох варіантів, кожний з яких включає велику кількість підваріантів та юридичних формул, які змінюються не тільки від однієї держави до іншої, а й від однієї територіальної громади до іншої в одній країні. Зокрема, як приклад муніципальна влада може самостійно здійснювати власні повноваження або передавати для виконання спеціально утвореній установі (організації), можливий варіант передання ряду повноважень їх у концесію приватним підприємствам тощо. Вибір тієї чи іншої формули для виконання кожної групи компетенції визначається самостійно органами самоврядування, не зважаючи на те, що держава може регулювати особливо важливі питання законодавчим шляхом. Чим більша та чи інша сфера потребує спеціальних знань та персоналу, управлінської та фінансової гнучкості, тим рідше використовуються безпосереднє виконання компетенції адміністративними службами.
Аналіз вітчизняної моделі місцевого самоврядування свідчить, що в Україні зроблено вибір на користь моделі позитивного регулювання питань місцевого значення. Адже місцеве самоврядування в Україні може здійснюватися в рамках Конституції та законів України. Закон “Про місцеве самоврядування в Україні” значною мірою є своєрідним каталогом повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Проводячи розмежування повноважень на власні (самоврядні) та делеговані, вітчизняне конституційне право не передбачає поділу повноважень місцевого самоврядування на обов’язкові та факультативні.
На нашу думку, питання місцевого значення (об’єкти локальної діяльності) доцільно було б визначати як питання (справи), які випливають із колективних інтересів місцевих жителів — членів відповідної територіальної громади, віднесені Конституцією, законами України та статутом територіальної громади до предметів відання місцевого самоврядування, а також інші питання, які не належать до компетенції органів державної влади України.
В основі виділення питань місцевого значення лежать об’єктивні ознаки, якими є: 1) питання вирішується тільки стосовно до території відповідного суб’єкта; 2) вирішення питання перебуває у межах функцій, які здійснює суб’єкт, та предметів його відання. Тобто суб’єкт місцевого самоврядування може вирішувати не тільки ті питання, які безпосередньо віднесено до його компетенції, а й ті, які хоч і не передбачені законодавством безпосередньо, не виходять за межі дії закону; 3) з огляду на місцеві особливості чи індивідуальний характер питання воно не може бути вирішене однаково стосовно місцевої ради цього рівня або місцевої ради в цілому; 4) питання може бути вирішене однаково, але з якоїсь причини не вирішується таким чином; 5) всі питання місцевого значення, які не віднесені конкретними правовими нормами до відання інших органів.
Однак основний критерій виділення “місцевих питань” у тому, що держава має справи з громадянами, а місцеве самоврядування — з жителями певних локальних утворень. Характерно, що, на відміну від конституційних положень, у поточному муніципальному законодавстві України переважно фігурує категорія “громадянин”, “громадяни”. Поодиноке використання терміну “жителі” у Законі України “Про органи самоорганізації населення” без адекватного його тлумачення породжує лише складнощі та суперечливі ситуації в процесі формування муніципальних структур такого роду. За наявності такого розмежування акцент переноситься на докорінну зміну правового модусу людини в місцевому самоврядуванні. Якщо такого розмежування не провести, ніколи не вдається змінити один із принципів радянської влади: місцеві ради — “агенти” державної влади на місцях. Тоді дійсно немає необхідності шукати та виділяти коло питань місцевого значення. З огляду на це не можна погодитися з точкою зору деяких авторів, які, аналізуючи порядок надання громадських (муніципальних) послуг, тобто по суті даючи об’єктні характеристики муніципальної діяльності, вважають що “проблема визначення природи цієї категорії послуг є завданням важливим, але все ж таки не першочерговим”. На нашу думку, це завдання є пріоритетним: важко вести ту чи іншу діяльність (в тому числі муніципальну), не маючи чіткого уявлення про її предмет.
Масив локальних справ за своїми внутрішніми ознаками не є однорідним, що зумовлює виділення певних секторів або сфер муніципального життя в яких виникають питання місцевого значення. Найважливішими в муніципальній діяльності територіальних громад є політична, економічна, соціальна, культурна, екологічна та зовнішня сфери.
Засобами, що забезпечують вирішення питань місцевого значення в конкретних сферах місцевого господарства, є надані сформованим територіальними громадами та відповідальними перед ними органам місцевого самоврядування компетенційні повноваження. Водночас, самі суспільні відносини (об’єкти місцевого самоврядування) не входять до компетенції місцевого самоврядування, вони є лише середовищем, у якому функціонує суб’єкт місцевого самоврядування, колом його діяльності, тому локальні питання не є юридичним явищем. Тільки після державного визнання, виділення з маси соціальних відносин та фіксації в законодавстві у ролі предметів відання територіальних громад, такі об’єкти локальної діяльності набувають юридичної категорії.
Таким чином, вірне розуміння сенсу питань місцевого значення та предметів відання місцевого самоврядування можливе лише у зв’язку з іншими категоріями субстанційного та функціонально-юридичного характеру, з поняттям компетенції місцевого самоврядування як форми народовладдя та самостійного виду публічної влади. Предмети відання є засобом юридичного закріплення тих суспільних відносин та галузей місцевого життя, які визначаються в ролі об’єкта владних дій місцевого самоврядування (питань місцевого значення). Визначення дефініції таких локальних питань дозволить сформувати виключну компетенцію територіальних громад, автоматично призведе до структуризації і розмежування компетенції органів місцевого самоврядування та держави, виключення з практики їх функціонування і взаємодії подвійності, дублювання та колізій компетенційних повноважень.
Перелік ключових слів:територіальна громада, повноваження, система самоврядування, компетенції.