“Для нас ХХ століття – це епоха великих криз, великих поразок і великих уроків” – зазначає Микола Жулинський .
Ці великі кризи, поразки та уроки, звичайно, також намагалася відобразити українська діаспорна література. В тому числі в Канаді. Видана видавничим комітетом “Слова” в Едмонтоні 2000 року, “Хрестоматія з української літератури в Канаді: 1897–2000″ намагалася показати це “відбиття”/зріз. Яким же він получився?
Ця хрестоматія є спільним виданням з Українською Вільною Академією Наук у Канаді. Розпочинається вона словом “Від укладачів”. Певні складнощі, зрозуміло, представляла мова авторів хрестоматії, адже охоплює вона період понад 100 років, авторів-вихідців практично з усіх кінців України, народжених в Канаді та інших країнах. Це власне і створює унікальну палітру цієї хрестоматії, надає їй певної неповторності.
“Завдання цієї хрестоматії, – як зазначають укладачі, – складеної приблизно за хронологічною появою творів у канадській пресі, – дати панораму розвитку українськомовної творчости в Канаді від перших фолкльорних віршників до сучасних авторів розвиненої багатогранної творчости, нерідко інтелектуальної та філософічної” (с. 6). Хрестоматія складається з наступних розділів: “Поезія”, “Проза”, “Драма”, “Спогади”, “Статті”, Довідки про авторів, включених до хрестоматії та Змісту. Як і кожна хрестоматія, ця Хрестоматія відобразила певні суб’єктивні погляди укладачів на літературний процес в діаспорі, вартісність тих чи інших творів, їх місце в літературному процесі в певному часовому вимірі, тощо. Ми не зможемо перерахувати всіх авторів, включених у хрестоматію. Гадаю, в цьому і немає необхідності. Зацікавлений читач звернеться до самої хрестоматії, тим паче, що частина тиражу/накладу є вже в Україні.
Серед авторів добре відомі в Україні Данило Струк, Борис Олександрів (Свирид Ломачка), Ліда Палій, Олег Зуєвський, менш та зовсім невідомі. В цьому симбіозі – сила і слабкість хрестоматії. Діапазон таланту авторів – величезний, від майстрів слова до “фолкльорних віршників”, від померлих до початкуючих і т.д. Погодимося з укладачами, що, на їх погляд, ” …Хрестоматія з української літератури в Канаді має, передусім, історико-літературне значення” (с. 6). Рівень включених творів, гадаємо, в майбутньому буде належно проаналізований рецензентами. В цій рецензії більше уваги звернуто на поезію, з побіжним оглядом інших розділів.
Символічно, що Хрестоматія відкривається віршем Івана Збури “Канадійські еміґранти”. Написаний 30 грудня 1898 року, він показує роздвоєність/розчахнутість душі емігранта з України, який знаходиться між двома світами, з тугою та болем за рідну землю
(Як нам гірко покидати
Своє рідне поле!)
та оптимістичною кінцівкою:
(A нам милий тут
Бівер Крік) (с. 7)
Простежимо цю роздвоєність на прикладі інших творів. Вірш нагадує заклинання-спів-причитання, намагання чесно пояснити для себе причину еміграції.
Українська діаспорна література часто традиційно розглядається під кутом зору виконання святенницьки патріотичного обов’язку перед Вітчизною. Можна її розглядати і під іншими кутами – трагедії “переміщеної особи” (не Ді-Пі, а в значно ширшому, глобальному значенні), вростання/вкоріненння в нову землю, втрати/збагачення, асиміляції/консерватизму, протиріччя батьків-дітей, збереження/загублення етнічної/генетичної пам’яті, тощо. Пласти ці, відображені в діаспорній літературі, ще чекають на своїх дослідників в Україні.
Універсальність хорошої/щирої поезії в тому, що немає значення, коли вона написана. Написане понад 100 років тому звучить як нібито написане сьогодні:
Усе відмінне, Канадо, в тобі;
Рослини, пташки, звірина –
Сумно і важко, неначе в гробі,
Нашого тутки нічого нема.
(початок віршу Сави Чернецького “Oдна лиш калина”, вперше надрукованого в “Свободі” 1900 р.) (с. 8). Калина, що прийнялася, служить єдиною розрадою авторові в далекій і чужій стороні. Початки української поезії в Канаді позначені духовним і душевним надривом, невимовною тугою, часто неприйняттям нової землі (не дивлячись на величезні потуги та намагання). В майбутньому цей мотив змінюватиметься і видозмінюватиметься, слабшатиме. Написаний сімнадцять років пізніше тим же Савою Чернецьким вірш “Мій заповіт” виключно іронічно-грайливий, легкий, як подих вітру.
Написаний 1903 р. вірш Симона Паламарюка “Піснь про Канаду” однотонно песимістичний:
Oй Канадо, Канадочко,
Яка ж ти не мила!
Бодай же ти, Канадочко,
Нікому не снила (с. 11)
Абсолютно все не влаштовує тут автора. Принцип антитези спрацьовує якнайкраще: господар перетворився в драба, руський нарід жиє тут як худоба, птички у нас – комарі в Канаді, гарячі дні – засмучені люди, тощо. “Клінічно-патологічний надрив на грані медичного діагнозу” – сказав би сучасний український постмодерніст-сюрреаліст.
Такий самий надрив/надлом і в “Пісні” Теодора Федика (с. 12).
Трагедію батьків, які тяжко “гарували” задля своїх дітей, передано у вірші “Самітний батько” Пантелеймона Божика:
Я в Канаді доробився,
Та утратив діти.
Поверніться, діти мої,
Сумний же мій світе! (с. 14)
Тема дітей, які “відцурались мови, віри” ще буде продовжена. Хто дасть реценти для збереження української ідентичності при суперінтенсивних асиміляційних процесах? Що входить в саме поняття “української ідентичності” в Канаді, приміром?
Назви деяких віршів, як ось, наприклад, “З туги” Kатрі Новосад (с. 15), промовляють самі за себе.
Революційні мотиви доходять до далекої Канади і вже Павло Крат у вірші “Ой вже час” закликає: “Громадо, до зброї!” (заклик повторений шість разів).
1917 р. Семен Ковбель написав “Гимн вільної України” (с. 20).
З плином часу удосконалюється манера написання поезії, відточується перо “віршників”. Розширюється коло тем, стилістичних засобів, тощо.
“Безробітні” Мирослава Ірчана мають підзаголовок “З сучасности канадського робітництва” (1924 р., сс. 22-23). Через пару сторінок (с. 28) “Безробітний” (Етюд канадійським жарґоном) Мирослава Ічнянського.
Відзначимо поезію Онуфрія Іваха за її легкість, одухотвореність, витонченість (сс. 24-25). Поет (як і його попередник) також звертається до символічного образу калини, носія українськості.
Поети починають пристальніше вглядатися в життя навкруг себе, вростати корінням в нову землю. Рядки поезій замиготіли назвами американських та канадських міст, сіл і містечок, теми “мейнстрімової” поезії прориваються в українську діаспорну (див. “Тінь Гайявати” Микити Мандрики, сс. 32-33).
Oглядаючи шлях, пройдений першопроходцями (піонерами, як їх тут називають), Микита Мандрика (вірш “Барвінок” (До століття Манітоби), сс. 35-36) oписує їх важкий труд в поєднанні з впевненістю і вірою в майбутнє (чого не було в поезії сучасників піонерів):
Канада виросла з лісів і хвощів
У край наш рідний, кращий над усі,
де
…полюбив чорноклен молодий
Калину у коралевім намисті.
Відбулося примирення минулого з сьогоденням, і калина уже не просто калина, вона “у коралевім намисті”. Зникла надривність поезії і на зміну прийшла гармонія, де “барвінком причастилась Манітоба” (с. 36).
У вірші “Дух нації” Тиміш Павличенко закликає: “На бритійців дивись …” (с. 37).
Поволі появляється любовна лірика, час роздумів над почуттями:
Сумують вільхи і берези –
На білих конях мчить зима.
Навіщо знов пісні мережу.
Коли коханої нема?
(“Моїй незабутній” Богдана Мазепи, с. 45).
Поезія доповнюється філософськими роздумами про сутність та конечність буття, проминальність всього сущого:
Я лиш дрібненька космосу частина,
Я тільки мить довічного буття. (с. 46, того ж автора)
Часто поети зображують багату канадську природу, її тваринний світ.
Не буду зупинятися на поезії Яра Славутича, представленій в Хрестоматії (сс. 52-64), оскільки український читач вже добре ознайомлений з нею.
Павло Степ, який помер 1965 р. у Торонто, писав:
Віримо й знаєм, що ми – непоборні,
Нас не розіб’є буран-буревій:
Будемо жити в єдиній, соборній,
Вільній, могутній державі своїй! (с. 66).
Цей оптимізм розділяли і багато інших поетів.
Вражає звуконаслідувальна/звуковідтворювальна (фонетична) поезія Дана Мура (сс. 72-76).
На свого серйозного дослідника в Україні чекає і поезія Віри Ворскло, на мою думку, поетеси надзвичайно обдарованої.
З плином часу поети починають оцінювати один одного, розуміти унікальне місце кожного в українській літературі (вірш “Пам’яті Т. Осьмачки” (с. 83), “На смерть поета” (с. 84) Бориса Олександрова).
З насолодою, гадаю, український читач прочитає “Розмову з панотцем про кохання” (с. 87) того ж Олександрова. Вікова туга за рідною Батьківщиною (рідним краєм) бринить у вірші “Чекання”:
Сниться рідня земля старому,
Ясні води і тихі зорі.
Плачуть очі померклі в горі –
Сниться рідна земля старому (с. 90).
Не все задумане вдається реалізувати:
Куди не йди – змикаються путі,
Куди не глянь – ілюзії порожні (с. 91)
Олекса Гай-Головко намагається примирити свою роздвоєність таким аргументом:
Хоч далеко від тебе [України – В.П.] і твоєї осяйної хати,
Улюбився в Канаду заблуканий я,
Та це інша любов, бо ти ж рідная мати,
А Канада лише наречена моя (с. 101)
“Чужою і рідною” (с. 103) називає Канаду Гай-Головко.
Цю ж тему продовжує і Світлана Кузьменко:
Koли рідним не став на чужій землі,
А на рідній – зробився чужим (с. 104).
Цікавим є також сприйняття України, її пам’яток після довгої розлуки з нею (с. 104).
Добре представлений в збірці знаний в Україні поет Олег Зуєвський (сс. 123-131).
Підкуповує своєю метафоричністю і одночасно простотою поезія “нових канадців”, представників четвертої хвилі еміграції Василя Марочкина та Ольги Пресич (заворожує магнетизм її Кармен (Із триптиху), с. 159).
Читач також відкриє для себе абсолютно нові імена, як наприклад, Маркіян Ковалюк (Аd astra, с. 162).Сучасники тим цікавіші, що вони не так знані, як їх попередники, в Україні.
Представлена в збірці також модна тепер зорова поезія Ярослава Балана (сс. 164-168) та Миколи Сороки (с. 168), поезія в прозі Олександри Копач (сс. 169-170).
Розділ “Проза” відкривається написаним Нестором Дмитровим в 1897 р. коротким оповіданням “Руська паска й французький ксьондз (Образок з життя еміґрантів)” (сс. 171-173). Відзначимо дуже пристойний рівень, поєднання легкого гумору з щемливістю. В три сторінки тексту спресоване оповідання “З глубини пропасти (З життя канадійських поселенців)” Сави Чернецького. Оповідання це надзвичайно поетичне, інформативне, зачаровує своєю безпосередністю. Як і в попередньому творі, в “Пайлот Бют (Pilot Butte)” Мирослава Стечишина, головний герой гине. Працюючи важко (“На правій руці мав 75, на лівій 72 мозолі”, с. 178), доробився Павло тільки до хвороби та повного неприйняття земляками. Безнадійність, туга передані фізично зримо. Зарадити цьому було неможливо.
Про приниження, які доводилося переживати першим українським поселенцям, свідчить ось хоча б цей епізод, коли кондуктор виганяє галичан з трамваю :
– Я їх, паскудних ґалішенів, навмисне вигнав, бо вони смердять! я їх ненавиджу! – а потім додав тихшим, підхлібним голосом:
– І в тебе такий самий квиток, як у них, і в усіх інших, але … Навіщо тут мають смердіти
тхори, – і засміявся, а пасажир байдуже завторував йому (“Вигнанці” (Kанадське оповідання) Аполінарія Новака, с. 190).
Справжню насолоду приносить читання взятого із “Мавпячого дзеркала” оповідання “Хожденіє Гикуна по муках” Петра Карманського (сс. 193-197). Понад 90 літ минуло з часу написання, але багато аналогій можна провести з днями сьогоднішніми в житті української громади. Неповторний колорит привносять вміло вкраплені транслітеровані англійські слова та цілі речення.
“Автопортрет” Мирослава Ірчана (сс. 210-218) гранично правдивий, чесний, вводить читача в світ та лабораторію письменника. Карколомним сюжетом, непередбаченими переплетеннями чарує нас оповідання Михайла Петрівського “До магічного міста” (сс. 219-226). Читач, гадаю, зверне увагу на поетичність уривку із “Синів землі” Іллі Киріяка (сс. 227-234).
Серед оповідань, які виділяються, “Безхатний” Олександра Лугового (сс. 240-250), “В полеті до волі (Уривок)” Наталки Когуської (сс. 251-257), “Злодійка” (сс. 271-273) та “Ржаві ключики”( сс. 274-277) Івана Боднарчука, “Піяністка” Василя Софронова-Левицького (сс. 316-319), “Чудасій ” Ольги Мак (сс. 365-377), “Новий канадець” Сергія Єкельчика (сс. 422-428).
Для читача в Україні Хрестоматія буде цікава описом канадського життя, особливо фермерського, зображенням психології заробітчанина-першопроходця. Вона своєрідно перекриває більш ніж столітній пласт українського життя в Канаді.
Написана 1956 р. драма на три дії “Ворон кряче” Миколи Ковшуна про гол.одомор в Україні вражає своєю оригінальною неповторністю, виписаністю характерів персонажів. Пружина дії розкручується швидко і безповоротно, тримаючи читача в щосекундній напрузі. Драма заслуговує на активне включення в дискурс сучасної української драматургії.
Як актуально сьогодні звучать слова із спогадів Уласа Самчука “На коні вороному”: “Наші партії – секти, які змагаються за слова” (с. 474).
Серед статей виділяється своєю аналітичністю та прагненням до узагальнення та систематизації стаття Мирослава Шкандрія “Українська проза в Канаді”. Вона показує періодизацію, тенденції розвитку, тематичну різноманітність цієї прози. Цілком погоджуємося з автором, що ” українську канадську літературу можна розглядати як різноманітну й внутрішньо динамічну цілість. Саме, як цілісне літературне явище, вона мало досліджена й скоментована” (сс. 530-531).
Відзначимо також критичні огляди “Ольга Мак та її літературна творчість” Світлани Кузьменко та “Творчий доробок Марії Кейван” Ірини Сивенької.
Детальніший аналіз вийшов би далеко за рамки жанру – рецензії. Наприкінці Хрестоматії наведені біо-бібліографічні довідки про всіх авторів, укладені впорядниками. Вони також представляють неабияку цінність і дають українському читачеві певне уявлення про українсько-канадську літературу за 100 років.
Хрестоматія розрахована на студентів-філологів, вчителів, викладачів, науковців, може активно використовуватися в спецкурсі “Українська література Канади”, а також в багатьох інших курсах та спецкурсах. Гадаємо, її належно оцінить український читач.

Валерій Полковський
м. Сейнт-Альберт, Альберта

Інші записи:

Не знайдено