Анотація. У статті проаналізовано чинний Закон «Про мови в Українській РСР» та його роль у становленні державної мовної політики в Україні, охарактеризовано базове законодавство щодо мовної політики України, досліджено статус державної (офіційної) мови в Україні, визначені проблеми деформованості мовної ситуації в Україні та доведена необхідність та перспективи прийняття нового Закону про мови в Україні.

Annotation. In the article Law in force is analysed «About languages in Ukrainian SSR» and his role in becoming of public linguistic policy in Ukraine, a base legislation is described in relation to the linguistic policy of Ukraine, investigational status of official language in Ukraine, certain problems of deformity of linguistic situation in Ukraine and well-proven necessity and prospects of passing a new Act about languages in Ukraine.

Постановка проблеми. У системі державних пріоритетів мовна політика посідає чільне місце, оскільки її стратегічним завданням, поряд з гарантуванням мовних прав людини, є утвердження суспільної злагоди і політичної стабільності, забезпечення єдності держави і зміцнення української державності.

Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови – визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі і є базовим системоутворюючим складником української державності. Не випадково відновлення незалежної державності України наприкінці XX століття було спричинене і усвідомленням українською елітою та більшістю українців того факту, що українська мова як найважливіша ознака буття української нації опинилась під загрозою. Без повноцінного функціонування української мови в усіх регіонах України українській нації загрожує втрата статусу і ролі титульної і державотворчої нації.

Державна мовна політика має унеможливлювати перетворення України з суверенної національної держави в денаціоналізований географічний простір, який стане легкою здобиччю тих держав, мови яких витіснять українську і стануть панівними на всій території країни або в окремих її частинах.

На даний час мовне питання, яке визначене Законом України «Про основи національної безпеки» від 19 червня 2003 року [25] пріоритетним загальнодержавним інтересом, постає одним із значущих у політичному дискурсі. Відсутність досконалої законодавчої та нормативної бази і політичної волі державної влади не сприяють активізації мовної політики, внаслідок чого українське суспільство поділилося на україномовні та російськомовні регіони.

В окресленому контексті видається актуальним виявлення фундаментальних засад, основоположних характеристик мовної політики України, а також тих умов, які сприяють (чи заважають) її становленню та розвитку.

Отже, в умовах становлення демократичного українського суспільства, в умовах трансформації ціннісних орієнтирів у структурі суспільної свідомості, вивчення механізмів виникнення та розвитку мовної політики набуває особливої актуальності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Постановка проблеми мовної політики була результатом наукових досліджень у різних галузях соціально-політичного знання. Це, зокрема, праці Г. Абасова, М. Антонович, О. Бикова, Т. Бикової, Н. Ботвиної, Н. Бурлаки, Л. Волги, Л. Воротняка, О. Гавриша, К. Ганюкової, О. Герасимової, О. Глушича, М. Губської, Е. Дудника, А. Емірової, В. Заблоцького, О. Калашник, С. Калітки, Т. Ковальової, Б. Козьмука, А. Корж, А. Котенка, А. Кургузова, О. Левченка, О. Литвиненка, Н. Ломінської, І. Лопушинського, О. Мірошниченка, В. Оржехівського, В. Петренка, І. Плотницької, О. Рафальського, О. Сергєєвої, В. Тертички, Т. Тіунової, С. Шумлянського, Д. Яроша та інших.

Мета статті полягає у комплексному політологічному осмисленні та аналізі мовної політики як суспільного явища, особливостей її становлення та розвитку Україні, а також визначенні її ефективності.

Викладення основного матеріалу. На даний час державний статус української мови визначається Законом України «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 p. № 8312-11 [22]. Даний Закон підтвердив соціальне призначення української мови як державної в УРСР, але не оминув і визначення російської мови як мови міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР. Офіційними мовами в УРСР згідно з цим Законом де-факто визнаються українська та російська мови.

Однак за ситуації, котра склалась в Україні, проголосити українську мову державною виявилось недостатнім. Гостро стояла проблема визначення поняття «державна мова», законодавче регулювання її використання. Будучи проголошеною державною, українська мова не стала у багатьох випадках мовою офіційного користування, Мала місце «місцева мовна законотворчість», як визначив Президент України Л. Кучма неконституційні рішення деяких органів місцевої влади щодо надання російській мові статусу офіційної, як це було зроблено в містах Миколаєві, Одесі, Харкові, Горлівці, Харцизьку [3, с. 3].

Закон «Про мови в Українській РСР» був неоднозначно сприйнятий як широким загалом, так і фахівцями – юристами, політологами, мовознавцями. Дехто з них вбачав у новому Законі закріплення гарантій до вільного використання мов в Україні, інші вважали, що з його прийняттям будуть запроваджені суттєві обмеження у вільному використанні російської та інших мов [26, с. 116], також акцентувалась увага на його половинчастості та недоконаності. Суттєвим недоліком цього Закону вважалося те, що, поряд із державною, російська мова проголошувалася мовою міжнаціонального спілкування, іноді офіційною [1, с. 73], що надало підстави прихильникам двомовності тлумачити останню як другу державну мову. Виключне право на відносини України з іншими республіками і державами надавалося також російській мові, а вільне користування російською мовою, як мовою міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР, забезпечувала також Українська РСР. Закон, таким чином, зводив нанівець проблему відповідальності за втілення державної мови в життя, оскільки значна частина посадовців і тих, хто причетний до мовного питання, є громадянами України, але не українцями за етнічним походженням. Вивчення української мови та користування нею не стало, а за таких умов і не стане, потребою й переконанням значної частини громадян неукраїнського походження.

У Законі йшлося про термін у десять років, протягом якого передбачено здійснення заходів, які, начебто, повинні забезпечити розквіт мов в Україні, української зокрема. Політологи, юристи й мовники відзначають, що цього не сталося, хоча позаду п’ятнадцять років, і навіть у державних установах панує російська мова. Протягом усього цього часу висловлювалося чимало зауважень щодо недосконалості Закону про мови в УРСР. Представники різних політичних партій, громадських організацій звертали увагу на найрізноманітніші вади та недоліки мовного законодавства. Одні вважали, що майже в кожній із сорока статей Закону обумовлюється особливий статус російської мови. Такий підхід до державної мови не обумовлює необхідність оволодіння нею громадянами всіх національностей у державі [17, с. 187].

Дослідниками відзначається непослідовність закріплення в ст. 6 Закону про мови в УРСР обов’язку службових осіб володіти мовами роботи органів і організацій. Згідно з ч. 1 цієї статті, службові особи повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності – іншою національною мовою в обсязі, достатньому для виконання службових обов’язків. Проте вже в ч. 2 цієї ж статті вказується, що «незнання громадянином української або російської мови не є підставою для відмови йому у прийнятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків». Проте законодавство не встановило терміну вивчання мови після прийняття посадової особи на роботу. Тому в ч. 2 ст. 6 Закону про мови в УРСР фактично зводиться нанівець вимога, викладена в ч. 1 цієї статті. До того ж у законодавстві не встановлено «обсягу знання мови, необхідного для виконання службових обов’язків» і хто його має визначити. Закон України «Про державну службу» взагалі не містить згадки про обов’язок службової особи володіти державною мовою при виконанні своїх обов’язків на роботі [28].

Варто також звернути увагу на ст. 27, в якій підкреслено, що в «Українській РСР навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах ведеться українською мовою». Але в цій же статті Закону виділено, що «вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов’язковим». Зрозуміло, що даний Закон приймався, коли ще зберігалася радянська політична доктрина і тодішня державницька мовна практика. Уже в Законі «Про освіту», який був ухвалений Верховною Радою в 1991 р. [24], а також внесених до нього змін і доповнень в 1996 р. було записано по-новому: вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах, утвердження її як мови функціонування загальноосвітньої, професійної та вищої школи [34, с. 19].

На даний час, якщо брати до уваги Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», то перш за все слід сказати, що він був прийнятий майже десятиліття тому: після нього відбулися події, які роблять його застарілим.

Новий етап формування мовної політики в Україні почався з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 року [13], яка у ст. 10 проголосила, що державною мовою в Україні є українська мова. При цьому зазначалось, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Держава також сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Отже, у чинній Конституції України міститься важливе положення, що розвиток і функціонування української мови забезпечується не лише в усіх сферах суспільного життя (ця норма вже передбачалася Декларацією про державний суверенітет України і попередньою Конституцією), а й на всій території України.

У Конституції України було уточнено, що держава гарантує (а не лише виявляє турботу, як було раніше) вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України. Серед останніх спеціально виділено російську мову як таку, що нею користується значна частина населення України.

На сьогодні впровадження мовної політики відбувається через «складний механізм управління суб’єктно-об’єктними мовними відносинами в суспільстві» [17, с. 41]. Слід зазначити, що в реалізації мовної політики значну роль, окрім законодавства, відіграє структура владного управління. Після прийняття Конституції України почала вибудовуватися певна вертикаль управління у сфері мовних відносин. Так, при Президентові України була створена Рада з питань мовної політики; департамент як координаційний та організаційно-методичний центр, покликаний постійно аналізувати й узагальнювати практику законодавчих актів із мовних питань у складі Державного Комітету в справах національностей та міграції; сектор моніторингу мовної політики при Кабінеті Міністрів України, який спільно з науковими установами та громадськими організаціями здійснював моніторинг мовної ситуації в Україні; Інститут української мови у структурі Національної академії наук; Комісія з редагування та уніфікації українського правопису тощо» [17, с. 44]. До завдання цих управлінських структур входило питання реалізації та впровадження мовної політики, зокрема, експертний аналіз та моніторинг застосування законодавчих актів, контроль за їх впровадженням тощо.

Питання мовної політики в Україні на даний час визначаються також іншими законодавчими нормами. Так, ст. 9 Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року № 2235-III [20] визначає, що однією з умов прийняття до громадянства України є володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі). Отже, умовою набуття статусу натуралізованої особи є володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі). У багатьох країнах (США, Канада, Франція) необхідно достатнє знання мови [30, с. 134].

Законодавчо визначеним є також питання про застосування української мови та інших мов у навчальному процесі в державних навчальних закладах України. Зокрема, Законом України «Про освіту» в редакції від 23 березня 1996 року [24] (ст. 7) та Законом України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 року [21] (ст. 7) встановлено, що мова освіти, мова навчання і виховання у загальноосвітніх навчальних закладах визначається Конституцією України та Законом Української РСР «Про мови в Українській РСР».

Відповідно до ст. 19 Кримінально-процесуального кодексу України від 28 грудня 1960 року [16] судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості. Згідно ст. 7 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року [31] цивільне судочинство здійснюється державною мовою. Відповідно до ст. 15 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року [20] адміністративне судочинство здійснюється державною мовою. Згідно зі ст. 3 Господарського процесуального кодексу України від 6 листопада 1991 року [6] мова судочинства визначається статтею 21 Закону України «Про мови в Українській РСР», тобто українською мовою.

У законодавстві України також передбачена обов’язкова вимога володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування особами, які вступають до громадянства України

Поняття «державної» чи «офіційної» мови використовується у законодавствах більшості держав світу. Ці терміни застосовуються як синоніми. Мова є офіційною, якщо їй надаються основні правові гарантії, котрі забезпечують її використання, сталість, підтримку в усіх сферах діяльності держави. Це мова, котрою держава самовиражається. Таким чином, статус офіційної мови регулює на мовному рівні відносини між громадянами та державою. Цей статус надає можливість громадянам наполягати на використанні офіційної (тобто державної) мови, коли вони звертаються до державних органів.

Деякі держави, наприклад, Україна, Литовська Республіка, Республіка Молдова, Словацька Республіка та інші, використовують поняття «державна мова» у своїх Конституціях та законах, інші, як, зокрема, Республіка Болгарія, Республіка Македонія, Республіка Словенія та інші, користуються терміном «офіційна мова». Деякі держави взагалі не використовують термінів державна чи офіційна мова, оскільки не мають потреби зайвий раз підкреслювати офіційний статус мови титульної чи державотворчої нації. Така потреба, на жаль, існує в Україні, де століттями українська мова нищилась на державному рівні [33, с. 10].

Що ж таке державна (офіційна) мова? Так, В.В. Головченко, В.С. Ковальский вважають, що державна мова – це мова офіційного спілкування [5, с. 39]. В.В. Кравченко зазначає, що державною мовою вважається визнана конституцією або чинним законодавством основна мова держави [15, с. 91]. І.Б. Усенко вказує, що державною мовою прийнято називати визнану Конституцією або законом основну мову держави, обов’язкову для використання у законодавстві, офіційному діловодстві, судочинстві, навчанні тощо [11, с. 44]. П.П. Шляхтун зазначає, що Державна (офіційна) мова – визначена в законодавчому порядку основна мова держави, що використовується у законодавстві, судочинстві, офіційному діловодстві, навчанні, державних засобах масової інформації тощо [32, с. 111]. Н.Г. Ботвина пише, що «…державна мова – це мова, якою складаються й видаються державні закони, постанови, укази, інші акти, ведеться документація в державних і недержавних установах, здійснюється судочинство, проводиться навчальна й виховна робота в усіх видах навчальних закладів, оформлюються результати науково-дослідних робіт. Державна мова – це основний засіб спілкування в усіх сферах державної, громадської й виробничої діяльності. Володіння й користування державною мовою забезпечує всім громадянам рівні можливості для повноправної участі в будь-якій сфері суспільного життя незалежно від їхніх національних, територіальних, мовних та інших особливостей» [2, с. 156].

Як зазначається у п. 3 Рішення Конституційного Суду України у справі про застосування української мови від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 [27] під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя.

Відповідно до ст. 1 проекту Закону України «Про мови України» [23] державна мова – мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших сферах суспільного життя, які визначаються законом; регіональна мова – визначена законодавством України мова, яка відрізняється від державної мови і традиційно використовується в межах певної території держави мовною групою, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення держави. І.П. Лопушинський також додає, що державна мова – це інструмент злагоди, єднання всіх громадян держави навколо загальнодержавних проблем, це інструмент добробуту й захисту інтересів громадян держави [19].

Отже, під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Вона, згідно з поясненнями дослідників, належить до організаційно-культурної основи держави (її політичного механізму) – її (культурного (духовного) механізму) [4, с. 56-57].

Державна мова в Україні, як і державні символи та інші інститути є за своїм походженням переважно національними інститутами етнічних українців [12, с. 154-155].

Мова – живий організм, а отже, підлягає дії біогенетичного закону, що відображає єдність частини (індивідуум) і цілого (рід), окремого й загального. Таким чином, розгляд мовного питання в Україні в контексті процесу європейської інтеграції покликаний і здатний наблизити нашу державу до нового, цілком досяжного соціотворчого рівня.

В.М. Брицин уважає, що мовна політика пов’язана зі свідомим впливом суспільства на мову, і з цього погляду вона є концентрованим вираженням методологічних і соціальних засад, що визначають ідеологічне та практичне ставлення тієї чи іншої державно-політичної системи до функціонування, розвитку й взаємовпливу мов, їх ролі в житті народу. У центрі уваги мовної політики перебувають національно-мовні проблеми, що мають велике соціальне й ідеологічне значення; далеко не всі часткові зміни й реформи (наприклад, деякі зміни в орфографії, заходи щодо підвищення культури мовлення тощо) можуть бути правомірно віднесені до сфери її дії [29, с. 332].

Державна мова як спільна для всіх громадян виконує в суспільстві ряд надзвичайно важливих функцій, зокрема:

– інтеграційну – об’єднує людей, створює в них відчуття групової ідентичності, отже, сприяє перетворенню населення в суспільство;

– організаційну – виступає засобом мобілізації зусиль, адекватного передавання волі від одних структур суспільства до інших;

– інформаційну – забезпечує здатність підтримувати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків, якими крізь час і простір поширюються інтелектуальні й моральні імпульси, що пронизують усе суспільство.

Отже, спільна для всієї держави мова дає змогу сконцентрувати весь інтелектуальний потенціал держави і таким чином у процесі історичного розвитку врешті-решт переростає в могутню рушійну силу для суспільного прогресу. Закріплення Конституцією України, законодавством державного статусу української мови є ознакою демократичної країни.

Сучасна мовна політика України може бути ефективною за умови існування чіткого механізму її впровадження, який є оптимальним у вирішенні різноманітних проблем у сфері мовних відносин. У цьому контексті злагоджені дії органів державної влади, науковців, громадських структур, які спираються на конституційні положення, можуть стати запорукою успіху [9, с. 85].

Ефективна реалізація мовної політики в Україні неможлива без сприйняття її «знизу» – усіма верствами населення, усіма громадянами нашої держави. Це завдання видається наразі доволі складним, оскільки велика кількість українських громадян ментально не позбулася залишків «радянського» мислення, що блокує сприйняття нею України як своєї Батьківщини. Показовим у цьому контексті є дослідження Центру Разумкова, яке було проведено з метою з’ясування таких питань: «чи є російськомовні громадяни однорідною спільнотою; як і якою мірою мовний чинник впливає на інші параметри ідентичності; які з додаткових атрибутів (національність, мова, культурна традиція, вік) і в який спосіб впливають на характер ідентичності російськомовних громадян» [19].

Сучасна державна мовна політика України повинна базуватися на визнанні української мови державною мовою, російської, інших регіональних мов, права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини.

Стосовно мов, визначених законом, і з урахуванням стану кожної мови Україна дотримується у своїй політиці, законодавстві і на практиці таких цілей і принципів:

1) визнання всіх мов, які традиційно використовуються в межах держави чи її певної території, національним надбанням;

2) застосування української мови як державної мови в усіх сферах суспільного життя;

3) сприяння використанню російської, інших регіональних мов в усній і письмовій формі у сфері освіти, в засобах масової інформації і створення можливості для їх використання у діяльності місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів;

4) підтримання і розвиток культурних взаємин між мовними групами;

5) забезпечення належних форм і засобів вивчення української мови як державної мови, вивчення російської, інших регіональних мов і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти у державних навчальних закладах;

6) сприяння здійсненню наукових досліджень у галузі української мови як державної мови, російської, інших регіональних мов в учбових закладах і наукових установах;

7) розвиток відповідних видів міжнародного обміну з питань, що охоплюються цим Законом, стосовно мов, які використовуються у двох або декількох державах;

 8) поважання меж ареалу розповсюдження регіональної мови з метою забезпечення того, щоб існуючий або новий адміністративно-територіальний устрій не створював перешкод розвитку цієї мови [23].

Реалізація мовної стратегії також має здійснюватися комплексним і послідовним упровадженням науково-методичних заходів. Навчання української мови у вищих навчальних закладах має свої особливості. З першого погляду здається, що в період загальної інтеграції до європейських стандартів володіння національною мовою не є актуальним, молодь має опановувати іноземні мови, щоб швидше адаптуватися у нових умовах економічного, політичного життя нашого суспільства.

Розв’язання мовної проблеми безпосередньо залежить від досконалості правового регулювання в цій сфері. Вітчизняне законодавство в цьому відношенні містить багато недоліків. Зокрема, норми Конституції – основоположні в питанні визначення статусу мов – мають загальний характер: ст. 10 не встановлює механізмів реалізації закріплених у ній положень [8].

Отже, є необхідність в прийнятті нового Закону України «Про мови України».

У даному Законі України відповідно до Конституції України повинен визначатись порядок застосування мов України, принципи мовної політики держави та її обов’язки щодо забезпечення конституційного права людини на вільне використання мов. Цей Закон має на меті регулювання діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної мови в усіх сферах суспільного життя української держави, вільного розвитку, використання і захисту російської мови, інших регіональних мов, а також щодо сприяння вивченню мов міжнародного спілкування.

Новий Закон повинен містити наступні положення.

1. «Визначення термінів», зокрема таких термінів як мовна група, державна мова, регіональна мова, територія, на якій поширена регіональна мова, мови міжнародного спілкування та ін.

2. Право мовного самовизначення, де повинно бути продекларовано, що кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання. Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою, вивчати і підтримувати будь-яку мову. Не може бути привілеїв чи обмежень за мовними ознаками.

3. У Законі повинні бути норми щодо мовних груп як носіїв колективних мовних прав громадян України.

4. У окремій статті необхідно визначити статус державної мови України, де повинно бути зазначені наступні положення:

1) Державною мовою України є українська мова.

2) Українська мова як державна мова обов’язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування, в міжнародних договорах, в навчальному процесі в навчальних закладах, у засобах масової інформації, в науці, культурі, в інших сферах суспільного життя в межах і порядку, що визначаються цим Законом.

3) Обов’язковість застосування державної мови у тій чи інший сфері суспільного життя не повинна тлумачитися як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами у цій сфері в межах і порядку, що визначаються законодавством України про мови.

4) Норми української мови встановлюються у словниках української мови та українському правописі. Порядок затвердження словників української мови і довідників з українського правопису як загальнообов’язкових довідкових посібників при використанні української мови, а також порядок офіційного видання цих довідників визначається Кабінетом Міністрів України. Держава запобігає практиці використання форм української мови, відмінних від її нормативної форми, в засобах масової інформації, інших суспільних сферах.

У окремій статті потрібно визначити статус регіональних мови України (мов національних меншин) та мови закордонних українців.

Крім того, необхідно визначити правовий захист мовних прав і свобод людини і громадянина, де, зокрема, передбачити, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої мовні права і свободи від порушень і протиправних посягань. Кожному гарантується право на захист у відповідних державних органах і суді своїх мовних прав і законних інтересів, мовних прав і законних інтересів своїх дітей, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, юридичних і фізичних осіб, якими порушуються мовні права і свободи людини і громадянина. Кожен має право звертатися за захистом своїх мовних прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

В окремих розділах Закону слід передбачити правові основи мови роботи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, судочинства, економічної і соціальної діяльності, мови освіти, науки, інформатики і культури, мови у сфері інформації і зв’язку, мови Збройних Сил України та інших збройних формувань.

Крім того, необхідно визначити положення, відповідно до якого держава відповідно до міжнародних норм і міждержавних договорів сприяє розвитку української мови і культури за кордоном, задоволенню національно-культурних потреб закордонних українців.

Також слід передбачити питання про виконання і контроль за виконанням Закону України «Про мови України» і відповідальність за порушення даного Закону.

У порівнянні з чинним Законом України «Про мови в Українській РСР», запропонований проект ґрунтується на принципово інших засадах. Передусім, він виходить з пріоритету прав людини і розвиває в цьому плані положення статей 3, 21 та 22 Конституції України. Зокрема визначається, що кожний громадянин України, незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань, має право вільно користуватися будь-якою мовою, вивчати та підтримувати будь-яку мову, вважати себе належним до однієї чи більше мовних груп. Допускається лише регулятивна функція держави в реалізації цих прав з урахуванням мовного розмаїття в Україні. Тим самим нині діючий принцип національної належності замінюється принципом вільного мовного самовизначення. Такий підхід відповідає нормам Європейської хартії регіональних мов або мов меншин [7], в якій не вживається поняття національних меншин, а йдеться про традиційні мови на певній території.

Виходячи з конституційних положень, а також з того, що українська мова є найпоширенішою в державі, Законом повинен визначатися статус української мови як державної, а також статус інших регіональних мов, мов міжнародного спілкування.

На погляд дослідників, з прийняттям Закону України «Про мови України» будуть визначені правові засади забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної мови в усіх сферах суспільного життя, гарантування дбайливого ставлення до російської мови, інших регіональних мов, забезпечення прийнятних і виправданих форм використання цих мов у діяльності місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування, в освіті, у діловому та професійному спілкуванні [14, с. 600-601].

Отже, послідовне та системне впровадження цих заходів створить умови для суттєвого покращення мовної ситуації в Україні. Це нагальна проблема, оскільки мова є визначальним чинником і головною ознакою ідентичності нації, тому саме нам – українцям самим слід не забувати хто ми, адже, всім відомо: немає мови – немає і народу, а державна українська мова – це гарант незалежності України, її демократичного розвитку, навіть успіху ринкових реформ у нашій країні.

Висновки. Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Вона, згідно з поясненнями дослідників, належить до організаційно-культурної основи держави (її політичного механізму) – її (культурного (духовного) механізму).

В роки незалежності в Україні було закладено основи законодавства про мови. Та, попри видиму толерантність, воно містить багато суперечностей. Деякі законодавчі положення закону вже застаріли й не відповідають потребам суспільства.

Тому вбачається конче необхідним прискорити розгляд і ухвалення законопроектів: «Про розвиток і застосування мов в Україні» (урахувавши норми Хартії, яка потребує повторної ратифікації Верховною Радою України з необхідними гарантіями прав державної мови); «Про освіту національних меншин України» та ін. У новому законі слід чітко встановити поняття державної мови, визначити порядок одночасного функціонування двох, а можливо, і трьох мов, виходячи з принципу толерантності, взаємоповаги і взаєморозуміння. Необхідно більш чітко визначити обов’язки посадових осіб, усунути протиріччя як між різними частинами Закону України «Про мови», так і між різними нормативними актами, а також усунути прогалини в регулюванні мовних відносин.

Державна мовна політика має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямах:

– приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність із Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України про тлумачення її статті 10, насамперед в частині, що стосується вимог володіння нормативною українською мовою народними депутатами України і державними службовцями усіх рівнів, призначення на посади в системі державної влади та місцевого самоврядування, системі освіти, науки, культури. Збройних Сил, державних засобів масової інформації, а також обов’язкового складання вступних іспитів з української мови у вищі навчальні заклади та її застосування в роботі всіх державних навчальних закладів України;

– створення належної нормативної бази підтримки і пільг для українськомовних ЗМІ, книговидання українською мовою, українського кіно і української пісенної продукції;

– виховання української мовної свідомості і гідності; загального піднесення престижу української мови;

– вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови;

– розширення застосування української мови у всіх царинах життєдіяльності в межах всієї України;

– поліпшення якості українського мовлення на українських теле- і радіоканалах;

– створення системи дієвого контролю за дотриманням мовного законодавства.

З метою забезпечення чіткої координації усіх гілок державної влади, органів місцевого самоврядування, наукових і освітніх закладів, громадських організацій і творчих спілок пропонується: при Президентові України відновити чи створити Координаційну Раду з питань мовної політики в Україні; Президентові України та Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України кадрові призначення державних службовців на керівні посади в державі здійснювати за умови досконалого володіння ними державною мовою, проводити постійний моніторинг атестації державних службовців, ураховуючи рівень володіння ними державною мовою, як це визначено Положенням про проведення атестації державних службовців. При Кабінеті Міністрів України створити Державний Комітет із питань мовної політики, поклавши на нього обов’язки контролю за дотриманням чинного мовного законодавства та належного функціонування державної мови в усіх сферах життєдіяльності суспільства, а також відповідні інституції в усіх областях України та зарубіжних центрах українства; забезпечити фінансування державних програм, спрямованих на утвердження державного статусу української мови.

Щодо використання Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин необхідно звернутися до Конституційного Суду України з клопотанням про встановлення відповідності Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин як Конституції України, так й історичним реаліям, що склалися в Україні, зокрема встановити перелік мов, які можна вважати регіональними.

Варто погодитися з думкою фахівців, які пропонують нову назву Хартії «Європейська хартія регіональних або міноритарних мов», а також запропонувати застосувати дію цієї Хартії щодо української мови в Автономній Республіці Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській, Херсонській областях та місті Севастополі; накласти мораторій на дію Європейської Хартії регіональних мов та мов національних меншин на території України до розв’язання усього комплексу мовних проблем.

Мовна ситуація в будь-якій країні багато в чому залежить від мови масової культури. Проблему мови маскультури не можна недооцінювати, зважаючи на її винятковий вплив на культуру молоді. У цьому контексті необхідна усебічна державна підтримка розбудови маскультури із врахуванням мовних традицій всього українського суспільства. Саме державні інституції відповідальні за розвиток культури, вони повинні ініціювати та патронувати чисельні програми різних національних меншин.

Мовна політика будь-якої держави приречена на поразку, якщо в ній доступною мірою не врахований чинник середньої і вищої освіти в утвердженні мови в статусі державної. Нинішні зусилля нашої держави у подоланні деформованого мовного режиму навчання в середній школі та ВНЗ недостатні.

Отже, основними завданнями держави зі створення належних умов для розвитку мов національних меншин України є: сприяння збереженню мережі навчальних закладів із викладанням мовами національних меншин України; розроблення і затвердження навчальних програм і наочних посібників для навчальних закладів із навчанням мовами національних меншин України в зв’язку з переходом на новий зміст, структуру і дванадцятирічний термін навчання; збільшення кількості годин у шкільних програмах для учнів загальноосвітніх навчальних закладів із викладанням мовами національних меншин України на вивчення та опанування української мови як державної; розроблення та видання нових шкільних підручників із мови та літератури національних меншин України; сприяння створенню регіональних центрів культур національних меншин у місцях їх компактного проживання, проведення олімпіад із мов національних меншин України, видання літератури для школярів загальноосвітніх і студентів вищих навчальних закладів із викладанням мовами національних меншин України.

Список використаних джерел:

1. Антонович М.М. Законодавство України та зарубіжних країн щодо статусу державної мови (порівняльний аспект) / М.М. Антонович // Право України. – 1999. – № 6. – С. 73-74, 83.
2. Ботвина Н.Г. Державотворча роль мови / Н.Г. Ботвина // Вісник Академії адвокатури України. – 2005. – Вип. 4. – С. 156-163.
3. Волга Л. Утвердження мови – утвердження держави / Л. Волга // Голос України. – 1997. – № 70-71. – С. 3.
4. Годованець В.Ф. Конституційне право України: Конспект лекцій / В.Ф. Годованець. – [2-е вид., стереотип.]. – К.: МАУП, 2001. – 216 с.
5. Головченко В.В. Юридична термінологія: Довідник / В.В. Головченко, В.С. Ковальский. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 224 с.
6. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 6. – Ст. 56.
7. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Прийнята в Страсбурзі 5 листопада 1992 р.: [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_014.
8. Калашник О.М. Проблеми утвердження та функціонування української мови як державної / О.М. Калашник // Наукові здобутки на шляху до удосконалення правової системи: Міжнародна науково-практична Інтернет-конференція (2009 р.): [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lex-line.com.ua/?go=full_article&id=446.
9. Ковальова Т.В. Механізми державного регулювання мовних відносин в Україні / Т.В. Ковальова // Науковий вісник Академії муніципального управління: Серія «Управління». Вип. 2 (8): Державне управління та місцеве самоврядування / За заг. ред. В.К. Присяжнюка, В.Д. Бакуменка. – К.: Видавничо-поліграфічний центр Академії муніципального управління, 2009. – С. 78-85.
10. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35-36, № 37. – Ст. 446.
11. Коментар до Конституції України / [В.Б. Авер’янов, В.Ф. Бойко, В.І. Борденюк та ін.]; голова ред. колегії В.Ф. Опришко. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. – 378 с.
12. Конституційне право України: Підручник / [В.Ф. Погорілко, О.Ф. Фрицький, О.В. Городецький та ін.]; за ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 2002. – 734 с.
13. Конституція України від 28 червня 1996 року // Вісник Конституційного Суду України. – 2006. – № 5-6. – С. 54-95.
14. Корж А.В. Мовна політика в Україні за проектом Закону України «Про мови в Україні» / А.В. Корж // Держава і право. Юридичні і політичні науки: Зб. наук. праць. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАНУ, 2004. – Вип. 24. – С. 599-604.
15. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник / В.В. Кравченко. – [6-е вид., випр. та доп.]. – К.: Атіка, 2008. – 592 с.
16. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року // Відомості Верховної Ради України. – 1961. – № 2. – Ст. 15.
17. Куць О.М. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія / О.М. Куць, В.В. Заблоцький. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2007. – 300 с.
18. Литвиненко О. Російськомовні громадяни України: «уявна спільнота» як вона є / О. Литвиненко, Ю. Якименко // Дзеркало тижня. – 2008. – № 18 (697). – 17-23 травня: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dt.ua/1000/1550/62942/.
19. Лопушинський І.П. Рідна мова як важливий чинник консолідації української нації / І.П. Лопушинський // Державне управління: теорія та практика: Електронне наукове фахове видання НАДУ при Президентові України. – 2005. – № 2: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbu.gov.ua/e-journals/DUTP/2005-2.
20. Про громадянство України: Закон України від 18 січня 2001 року № 2235-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 13. – Ст. 65.
21. Про загальну середню освіту: Закон України від 13 травня 1999 року № 651-XІV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 28. – Ст. 230.
22. Про мови в Українській РСР: Закон України від 28 жовтня 1989 року № 8312-11 // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1989. – № 45. – Ст. 631.
23. Про мови України: Проект Закону України, внесений народними депутатами України Є. Кушнарьовим, В. Волгою, Л. Грачем. Зареєстрований 13 грудня 2006 р. за № 2634: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=28857.
24. Про освіту: Закон України від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ. В редакції Закону від 23 березня 1996 року № 100/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 21. – Ст. 84.
25. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 року № 964-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 351.
26. Проекты законов о языках. Экспертный анализ: Материалы круглого стола / Фонд поддержки русской культуры в Украине. – К., 2000. – 216 с.
27. Рішення Конституційного Суду України у справі про застосування української мови від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 1. – С. 5-15.
28. Сергєєва О.Ю. Конституційно-правові засади регулювання мовних відносин в Україні (1991-2006 рр.) / О.Ю. Сергєєва // Державне будівництво [Електронне наукове фахове видання ХарРІ НАДУ при Президентові України]. – 2007. – № 1; Ч. 1. – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2007-1-1/doc/4/07.pdf.
29. Українська мова: Енциклопедія / [редкол.: В.М. Русанівський, О.О. Тараненко (співголови), М.П. Зяблюк та ін.]. – К.: Українська енциклопедія, 2000. – 752 с.
30. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник / О.Ф. Фрицький. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 536 с.
31. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40-41, 42. – Ст. 492.
32. Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів / П.П. Шляхтун. – К.: Либідь, 2005. – 568 с.
33. Яблонський В. Мово рідна, слово рідне / В. Яблонський, П. Таланчук // Голос України. – 1997. – № 54. – С. 10-11.
34. Ярош Д.В. Нормативно-правове регулювання мовної політики в Україні та проблеми її реалізації / Д.В. Ярош // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2003. – № 1 (5). – С. 17-22.