У статті поміщено аналіз основних особливостей становлення та розвитку спортивного права в правовій системі України. Автор розглянув особливості предмета, методу правового регулювання спортивного права, його джерела. Також наведені основні проблеми спортивного права України на сучасному етапі розвитку даної галузі.

The article contains the analysis of the main particularities of formation and development of sport law in Ukrainian legal system. The author examined the particularities of subject, method of legal regulation of sport law, its sources. It is also given the main examples of Ukrainian sport law’s problems on this sphere’s current stage of development.

Постановка проблеми: сьогодні для юридичної науки залишається проблемним визначення місця спортивного права в правовій системі України. А це, в свою чергу, ускладнює процес вдосконалення правових норм, що регулюють спортивні правовідносини, і як наслідок – широке коло спортивних правовідносин залишається нерегламентованими в українському законодавстві.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій: вагоме значення для становлення та розвитку спортивного права як самостійної галузі мають праці А. Ю. Бордюгової (питання спортивного права та його місця в національній правовій системі), А. В. Сердюкова (питання необхідності виокремлення спортивного права в окрему галузь), С. М. Стороженка (питання хуліганства під час проведення спортивних заходів), О. Д. Сокуренка (питання міжнародного спортивного права як основи для формування національної галузі спортивного права). Також слід відзначити таких дослідників у сфері спортивного права як С. В. Алексєєв,  А. В. Оболонський, О. А. Моргунов, І. Р. Процик, М. А. Тіхонова, Р. В. Чередник та інші.

Сучасна тенденція розвитку української правової доктрини характеризується, насамперед, все поширенішим вживанням поняття «спортивне право» в контексті проведення фінальної частини Чемпіонату Європи з футболу 2012 року. Стабільно публікуються підручники, статті та термінологічні словники зі спортивного права, проте єдиної думки науковців про реальне самостійне існування такої галузі права як спортивне немає.

Спорт – одна з найважливіших сфер суспільного життя; це одна з основ збереження і зміцнення здоров’я населення, засіб підвищення життєстійкості, оптимізму, працездатності людей [3, с. 46]. Тому нормативна регламентація суспільних відносин у сфері спорту посідає важливе місце у діяльності органів державної влади, насамперед, Верховної Ради України. Нормативне визначення поняття «спорту» міститься в Законі України «Про фізичну культуру і спорт». Зокрема, законодавець визначив спорт як діяльність суб’єктів сфери фізичної культури і спорту, спрямовану на виявлення та уніфіковане порівняння досягнень людей у фізичній, інтелектуальній та іншій підготовленостях шляхом проведення спортивних змагань та відповідної підготовки до них [2].

Роль, яку в сучасному суспільстві відіграє спорт, широта та спектр проблем його правового регулювання, ускладнення його структури, розширення функцій тощо, обумовили потребу формування нової самостійної комплексної галузі права – спортивного, яка гармонізувала б розрізнений, але величезний за обсягом масив нормативно-правових актів у сфері фізичної культури та спорту [4, с. 2]. В державах англосаксонської правової системи та переважній більшості держав романо-германської правової сім’ї ще з 90-х років ХХ століття спортивне право виокремлене як самостійна комплексна галузь права, навчальні заклади готують спеціалістів у даній галузі, створені різні спортивні судові інстанції [8, с. 171]. В Україні ж спортивне право перебуває на стадії формування, при цьому воно знаходиться на стику багатьох галузей права, серед яких адміністративне, цивільне, трудове тощо.

У зв’язку з тим, що центральне місце в спорті займає здоров’я людини, визначене Конституцією України найвищою соціальною цінністю [1, с. 3], а також тим, що на сьогодні в спорт інвестуються великі суми коштів, створення системи правових норм, що регулюють спортивні правовідносини є важливим завданням законодавця. Необхідна чітка нормативна регламентація правового статусу спортсмена, процедури спортивного арбітражу, особливостей захисту прав та інтересів суб’єктів спортивних правовідносин.

Ми поділяємо думку переважної більшості науковців, які вважають, що спортивне право слід виділяти в окрему галузь права [4, с. 2; 13, с. 274; 8, с. 171], про що буде обумовлено нижче.

В юридичній літературі під галуззю права розуміють відносно самостійну сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання [11, с. 266]. Тобто, наявність власного предмета і особливого методу дає можливість стверджувати, що система юридичних норм, які регулюють однорідні суспільні відносини, становлять окрему галузь права.

Предметом регулювання спортивного права є сукупність суспільних відносин, що виникають і реалізуються у процесі організації і формування спортивних команд, встановлення вимог до професійних спортсменів, а також при проведенні контролю за дотриманням спеціальних правил, регламентів [6, с. 14]. Коло правовідносин, що охоплюється сферою спортивного права є доволі широким та має яскраво визначену комплексну спрямованість, а саме:

– фізична культура і спорт в Україні як об’єкт правового регулювання;

– організаційно-правові основи державного управління фізичною культурою і спортом;

– правове регулювання професійного спорту в Україні;

– правове регулювання сфери студентського спорту в Україні;

– правове регулювання дитячо-юнацького спорту;

– правове забезпечення суспільних фізкультурно-спортивних об’єднань;

– правовий статус спортсменів, тренерів та інших учасників спортивної діяльності;

– правові аспекти організації та проведення спортивних змагань;

– регулювання податкових відносин у сфері спорту;

– право інтелектуальної власності у сфері спортивної діяльності [9, с. 127].

Окрім цього, на нашу думку, до предмету спортивного права також слід відносити суспільні відносини у сфері спортивного арбітражу, спортивної відповідальності як специфічного виду юридичної відповідальності, спортивного суддівства, а також відносини міжнародного співробітництва у галузі спорту.

Нині в юридичній доктрині правової системи України практично відсутні гострі дискусії щодо визначення предмета спортивного права. Натомість, суперечності виникають щодо визначення методу, тому від визначення специфічного методу спортивного права по суті залежить необхідність виокремлення такої галузі права. Сердюков О. В. коментує дану ситуацію наступним чином: «Слабкість підходу до спортивного права як самостійної галузі права полягає в неможливості виділення особливих методів правового регулювання, властивих спортивному праву …» [10, с. 18]. Вважаємо таке твердження хибним з наступних підстав. Особливість методу правового регулювання спортивного права полягає у поєднанні диспозитивного та імперативного методів. Ми повністю поділяємо думку Бордюгової Г. Ю. про те, що специфіка методу спортивного права характеризується домінантністю диспозитивної складової в регулюванні правовідносин (наприклад, делегування нормотворчих повноважень недержавним організаціям), водночас широким застосуванням імперативного методу [4, с. 8].

Джерелами спортивного права є Конституція України, закони України «Про фізичну культуру і спорт», «Про антидопінговий контроль у спорті», «Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні», інші закони. Норми спортивного права також закріплюють ряд підзаконних нормативно-правових актів, а також міжнародно-правових актів в галузі спорту та фізичної культури. Серед особливостей джерел даної галузі слід відзначити те, що процесуальні норми спортивного права встановлюються самоврядними спортивними організаціями, на відміну від переважної більшості інших галузей правової системи України.

Ще одним додатковим аргументом на користь самостійності спортивного права може бути характер окремих правопорушень у цій сфері та відповідальність за їх вчинення. Зокрема, законодавство у галузі фізичної культури і спорту передбачає такі санкції, як дискваліфікація гравця, обмеження участі в матчах, турнірах, виключення спортивної команди (клубу) зі складу галузевих об’єднань, турнірів, змагань чи обмеження такої участі [6, с. 14].

Про необхідність виділення спортивного права в окрему галузь також вказує факт наявності інститутів спортивного права, які не характерні для інших структурних частин системи права (наприклад, інститут міжнародного олімпійського права), а також те, що сучасна державна політика та регулювання в галузі фізичної культури і спорту передбачає приведення всього масиву «спортивних» нормативних правових актів у струнку систему з урахуванням розуміння спортивного права як самостійної галузі права [12, с. 28]. Також цікавим є той факт, що юристи зі спортивного права в Україні існують (спортивні агенти), а галузь як така – ні.

Питання про виділення спортивного права в окрему галузь тісно пов’язане із рівнем розвитку спортивного руху в Україні, який за нормальних умов може забезпечити економічний (особливо в сфері інвестування, туризму), соціально-культурний (зростання національної гордості) та інший розвиток держави. Проте суттєво ускладнює розвиток спорту в Україні те, що Верховною Радою України не ратифіковані ряд міжнародно-правових договорів у сфері спортивного права (наприклад, Кодекс спортивної етики, Кодекс спортивного арбітражу). А це, в свою чергу, породжує неможливість звернення суб’єктів спортивних правовідносин в Україні до Спортивного арбітражного суду, оскільки в нашій державі така інстанція відсутня.

Спортивне право має приватно-публічний характер, оскільки з одного боку суспільні відносини, що є його предметом, виникають на основі цивільних та трудових договорів, а з іншого – є суспільними відносинами в сфері оподаткування спорту, управління спортом тощо. Ми недаремно звернули увагу саме на приватно-публічному (а не публічно-приватному) характері спортивного права, адже основою виникнення, розвитку та припинення спортивних правовідносин є цивільний або трудовий договори, тому приватний аспект стосується найбільшої групи суспільних відносин, які виникають між суб’єктами спортивного права.

Отже, спортивне право як частина правової системи України поступово починає набувати ознаки самостійної галузі права, в межах якої об’єднуються такі правові інститути, як інститут спортивного суддівства, спортивного арбітражу, спортивної відповідальності тощо. Виділення спортивного права в самостійну галузь суттєво посприяє розвитку специфічних за своєю природою та змістом правовідносин.

Постійний розвиток спорту в Україні зумовлює необхідність удосконалення та кодифікації законодавства, яким регулюються спортивні правовідносини. Відсутність кодифікованого та концептуального нормативно-правового акта, дія якого здатна була б врегулювати різні сфери спортивних правовідносин, зумовлює наявність великої кількості декларативних норм спортивного права. На сьогоднішній день ускладнення реалізації прав та інтересів суб’єктів спортивних правовідносин, наявність правозастосовних колізій призводить, як наслідок, до того, що значний масив суспільних відносин у сфері спорту в Україні залишаються поза межами дії норм права. Тому вважаємо за необхідне принципово переосмислити законодавцем важливість спортивних правовідносин і на законодавчому рівні удосконалити систему норм у галузі спортивних правовідносин аж до створення відповідних кодифікованих актів.

 

Список використаних джерел:

1. Конституція України. − К.: Вид-во Право, 2011. − 63 с.
2. Про фізичну культуру і спорт : Закон України від 24 грудня 1993 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3808-12
3. Бахрах Д. Н. Административно-правовые основы управления физической культурой / Д. Н. Бахрах // Физическая культура, спорт, туризму (правовое регулирование). – Свердловск: «Мир», 1985. – С. 46-65.
4. Бордюгова Г. Ю. Міжнародне спортивне право як основа для формування національної галузі права «Спортивне право України» : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.11 / Г. Ю. Бордюгова. – К., 2009. – 19 с.
5. Забара С. Г. Проблеми визначення поняття та предмета спортивного права України / С. Г. Забара // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – №7. – С. 102-105.
6. Заярний О. А., Куц А. В. Спортивне право в Україні. Ознаки самостійної галузі // Юридичний Вісник України. − 2011. − №50 (17-23 грудня). – С. 14.
7. Моргунов О. А. Поняття та система джерел спортивного права /О. А. Моргунов // Форум права. – 2011. − №2. – С. 624-629.
8. Процик І. Р. Термінологія спортивного права / І. Р. Процик // Вісник Національного університету Львівська політехніка. – Львів, 2010. − №675. – С. 171-177.
9. Сердюков А. В. О совершенствовании законодательства о физической культуре и спорте / А. В. Сердюков // Материалы конференции «Спортивное право: перспективы развития» / сост. Д. И. Рогачев. – М.: 2008. – С. 126-130.
10.  Сердюков А. В. Спортивное право как комплексная отрасль законодательства : автореф. дис. канд. юрид. наук : спец. 12.00.11 / А. В. Сердюков. – М., 2010. − 26 с.
11.  Скакун О. Ф. Теория государства и права : учебник / О. Ф. Скакун. – Х.: Консум, 2000. – 704 с.
12.  Тіхонова М. А. До проблеми виокремлення спортивного права / М. А. Тіхонова // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2011. – Вип. 52. – С. 22-29.
13.  Чередник Р. В. Становлення спортивного права як комплексної галузі в правовій системі України / Р. В. Чередник // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. – Одеса: Фенікс, 2011. – Вип. 42. – С. 272-279.