Християнство відкриває нам принципово нову етику, нове розуміння людини, її місця у світі, нові закони людського буття. Нагірна проповідь Христа будується на принципах нової моральності, заснованої на любові. Тому любов у християнстві відіграє досить важливу роль.
Саме втілення Сина Божого, вся Його діяльність на землі, страждання і ганебна смерть на хресті як спокутування людських гріхів, були зрозумілі як прояв найглибшої любові Бога до людей. «Так-бо Бог полюбив світ, – пише євангеліст Іван, – що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся» (Ів. 3, 16-17) [1, с. 112]. Сам Бог подав людям приклад нескінченної і рятівної любові, і Новий Заповіт, а за ним і християнські мислителі протягом всієї історії християнства невпинно закликають людей до наслідування божественної любові. «Отже, будьте наслідувачами Богові, як улюблені діти, і поводьтеся в любові, як і Христос полюбив вас, і видав за нас Самого Себе, як дар і жертву Богові на приємні пахощі» (Еф. 5, 1-2) [1, с. 226]. Головною в Новому Заповіті виступає заповідь любові до Бога. Однак реалізація цієї заповіді неможлива без другої заповіді, без любові до ближнього. «Як хто скаже: « я Бога люблю» та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1 Ів. 4, 20) [1, с. 275]. Любов до ближнього, тобто до кожної людини, у Новому Заповіті – необхідна умова любові до Бога, головна сходинка на шляху до Нього, тому вона стоїть в центрі уваги всіх новозавітних авторів.
Проповідями і особистим прикладом Ісус протягом усього свого земного життя пристрасно впроваджував в людські серця ідею і почуття любові до ближнього. І ось на останній бесіді з учнями («таємній вечері») Він дає їм знову заповідь любові, закликаючи зробити її основою людських взаємин після Його відходу [2, с. 330]. Підкреслюючи її значимість, Ісус тричі повторює її протягом бесіди. «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!» (Ів. 13, 34) [1, с. 132]. Тепер він закликає учнів, а через них і кожну людину любити один одного не тільки звичайною людською любов’ю («як самого себе»), але й більш високою – божественною якою Ісус (так само як і Бог) полюбив людей. Керований цією любов’ю, Він віддав себе на ганебну смерть заради порятунку людей. Ісус вірить в людину і закликає її до всепереможної жертовної любові. Сила цієї любові рятує і приводить людину до вічного життя, підносить її до високої любові – Бога. Якщо Старий заповіт вважав людей тільки рабами Божими, то «Євангеліє від Івана» піднімає їх до рівня своїх друзів. «Ви друзі мої, – говорить Ісус людям, – якщо чините все, що Я вам заповідую». А заповідає Він, перш за все, любов один до одного. «Я вже більше не буду рабами вас звати, бо не відає раб, що пан його чинить. А вас назвав друзями Я, бо Я вам об’явив усе те, що почув від Мого Отця» (Ів.15, 14-15) [1, с. 134].
Отже, любов людей один до одного здатна вивести їх з рабського стану, в яке зіштовхнула їх ненависть і ворожнеча, і зробити друзями не лише між собою, але й з Богом. Любов у Новому Заповіті розуміється дуже широко, і практично всі її аспекти освячені божественним авторитетом. Вона розуміється як основна життєва чеснота, як виконання всіх морально-етичних норм. Всі заповіді включають елементарні моральні вимоги: шануй батька і матір свою, не убий, не чини перелюбу, не вкради. Хто виконує всі заповіді, той і є людиною, яка живе в любові. «Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете, як я зберіг заповіді Свого Отця, і перебуваю в любові Його. Це Я вам говорив, щоб радість Моя була в вас, і щоб повна була ваша радість!» (Ів. 15, 10-11) [1, с. 134].
Бог є любов. У цих словах закладений глибокий загальнолюдський сенс християнства, який, на жаль, залишається до сих пір незрозумілим людству. Взаємна і всеосяжна любов зведена у Новому Заповіті на вищий, доступний людству того часу рівень досконалості, так як вона освячена Божим авторитетом. Бог так любить людей, що посилає Сина свого на смерть заради їх порятунку. І Новозавітні автори закликають людей так само, без чекань на відповідь любити один одного. За це вони отримують найвищу нагороду – володіння самим Богом. «…Коли один одного любимо, то Бог в нас перебуває, а любов Його в нас удосконалилась» (1 Ів. 4, 12) [1, с. 274]. «… Бог є любов, і хто перебуває в любові, перебуває той в Бозі, і в нім Бог перебуває» (1 Ів. 4, 16) [1, с. 274]. Володіння Богом, тобто повне «пізнання» Його, прирівнює людину до Бога, робить її вільною і незалежною, позбавляє усілякого страху – не тільки перед силами світу цього, але й перед самим Богом. Любов, як вищий стан людського буття, знімає «страх Божий», даний людині в її повсякденному житті, навіть страх перед днем Суду. «Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові (1 Ів. 4, 18) [1, с. 275].
Отже, слід відзначити, що на відміну від філософсько-духовного еросу античності християнство принесло глибоко людяну, співчутливу любов до ближнього, яка освячена Божественним авторитетом, Божественною заповіддю. Всеосяжна, все проникаюча любов до людей стає головною зброєю в руках ранніх християн проти всякого зла і насильства, і вся їхня ранньохристиянська культура спрямована на втілення ідеалів християнського гуманізму в життя. Бог дав людині мудрість і людинолюбство, тому для християн на першому місці стоїть релігія – «пізнання і шанування істинного Бога», безпосередньо за нею і в тісному зв’язку з нею слідує людинолюбство – «милосердя, або людяність» [2, с. 106]. Гуманність, милосердя, співчуття, любов до людей – ось та область почуттів і моральних принципів, відкрита християнством і поставлена в основу будови нової культури.
Християнство як світогляд і релігія, звернена до найширших мас населення, уникаючи абстрактного вираження свого вчення. Найскладніші духовні істини християнство прагнуло виразити в формах, доступних кожному віруючому. Усвідомлюючи любов як головну творчу рушійну силу універсуму, люди впроваджують у свою свідомість розуміння її як соціально-особистісний сенс. Адже Бог, хоча і зрозумілий для людини, але Його любов виявляється у формі дуже індивідуальної любові. Пізнання Бога, злиття з Ним – це, в кінцевому результаті, дуже особистий і таємний акт, тому готуватися до нього можна і потрібно кожній смертній людині.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Біблія. Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту / – К.: Київський патріархат, 1989. – 1989 с.
2. Юрій М. Р. Етика / М. Р. Юрій – К.: Дакор, 2006. – 320 с.