Стаття на тему:
Олевська республіка1941
Студента групи І-41
Зарецького М.Г.
Зазвичай, коли говорять про діяльність “Поліської Січі” на Житомирщині, то спершу згадують Олевську республіку, та Тараса Бульба-Боровця(1908-1983), який і керував нею. Перед нами постають питання, що то була за організація і якою була мета її створення? Частина істориків вважає, що це була перша спроба утворення держави та власної армії, інші вважають їх просто міліцейськім формуванням.Сам Бульба-Боровець писав, щовони представляють військо УПА на офіційно «міліцію», організують в Сарнах окружну команду коменданта міліцій, своїм заступником ставить сотника М. Диткевича. Їхня міліція – це не та міліція, що її дозволяють німецькі ортскоменданти . Він сподівався на те, що створення «Поліської Січі» приведе до утворення армії, а в подальшому і держави.
Як відомо, отаман Т. Бульба-Боровець належав до націоналістичної гілки Руху Опору , а саме до республіканської, яку представляв уряд УНР в екзилі . Як і інші представники націоналістичного Руху Опору, він хотів утворити українську державу. Головним ворогом вважав СРСР , а вже потім – поляків та німців. Ще до створення Олевської республіки отаман збирав і організовував підпілля, яке мало боротися з більшовиками. Така мета діяльності штовхала його до співпраці з німцями. Крім спільного ворога, до німців Т. Бульбу- Боровця як і багатьох інших лідерів штовхало знання лише про окремих досягнень нацизму в Німеччині після приходу Гітлера до влади: ліквідація безробіття, значне зростання продукції. Багатонаціоналістів, прихильників Гітлера, нічого не знали про його погляди на слов’янство. Всі вони також вірили в міфи, що Гітлер збудує Україну ( так він обіцяв багатьом народам) .
Для того щоб залучитись підтримкою гітлерівців, уберегти себе від їхніх репресій, а також для легалізації своєї діяльності,керівництво підпіллям вирішує створитищось на зразок маріонеткового пронімецького державного утворення. Це дозволяло легалізувати підпілля в очах німців, давати можливості отримати зброю від окупаційної влади, а також можливість формування власної української армії під виглядом міліції. Для цього підпільникам ідеально підходило маленьке містечко Олевськ, що знаходиться в густих лісах та болотах Житомирського полісся. Німці в дану місцевість не заходили, фронт знаходився далеко, а глуха територія не мала особливо важливих об’єктів. Ідеальне місце, щоб сховати повстанські загони. Через ліси можна було проникати в інші області України .
21 серпня 1941 р. у ході наступальної військової операції проти радянських партизанських формувань та залишків регулярних частин Червоної армії підрозділи Поліської Січі під командуванням поручника Омельянова заволоділи містом Олевськ і поширили свій контроль на територію північно-західної частини Житомирської області. Олевськ було проголошено центром своєрідної Олевської (Поліської) республіки. Тут поняття “республіка” вживається не у прямому значенні як форма політичного устрою, де всі вищі органи державної влади на певний період обираються громадянами, а в значенні особливого державного утворення, яке виникло на території, що була підпорядкована Поліській Січі, під контролем якої створювалися та діяли місцеві адміністративні органи.
Олевська республіка включала територію Олевського району (відповідно до німецького перепису населення від 1 жовтня 1941 р., площа району складала 2218 км2, а кількість населення району становила 40614 осіб), частини суміжних з Олевським, Овруцьким, Лугинським, Ємільчинським районів Житомирської області, а також частину північно-східного регіону Рівненської області. Крім того, загони Поліської Січі поширювали свій вплив на прикордонне білоруське Полісся.
Прибувши у розташування Олевської республіки Т.Бульба-Боровець завершив її структурне оформлення. В основу було покладенно адміністративно-територіальний принцип Радянського союзу .
Головна команда: дві-чотири області становлять Окружну Січ за територіальною назвою – Поліська Січ, Волинська Січ, Полтавська Січ. Область – обласна бригада – за назвою області. Район – районовий полк – за назвою району. Село – сільська сотня – за назвою села. З двох-п’яти сіл складався курінь – батальйон – за назвою району з черговим числом. Неповна сотня – відділ – за назвою населеного пункту або іншою назвою. Військову підготовку “Поліської Січі” спочатку проводив виконуючий обов’язки начальника штабуполковник Петро Дяченко (в минулому командир кавалерійського полку “Чорних Запорожців” армії УНР), а після його від’їзду – Петро Смородський .
Центральним адміністративним органом була районна управа, яку ще називали “урядом”. Головою Олевської районної управи Т. Бульба-Боровець призначив Б. Симоновича. Районна управа мала свої функціональні відділи: відділ безпеки і правопорядку (очолював І. Дежнюк), господарський відділ (Тарасюк), відділ здоров’я, відділ народної освіти (Н. Троїцька), відділ торгівлі та промисловості (І. Лукашевич (Лук’янчук)), відділ військових справ (Мандебура), відділ фінансів і кооперації (І. Свиридюк), земельний відділ (Найман) та ін. Писарем районної управи був Грабовський. Фактично в усіх селах району були утворені сільські управи, на чолі яких стояли старости, за національністю українці. Старост сільських управ, як правило, обирали на загальних зборах сіл. У майбутній українській державі планувалося співіснування різних форм власності (державної, комунальної, кооперативної та приватної), при цьому передбачалася націоналізація більшості ресурсів країни державою та їх перехід у державну власність, яка повинна була статиосновною. Винятково в державній власності повинні були перебувати військова та важка промисловість. Водночас було проголошено свободу приватної ініціативи “шляхом організації регульованого державою народнього капіталізму”. Для робітників передбачено впровадження нормованого 8-годинного робочого дня, гарантованого відпочинку та створення профспілок для захисту їхніх прав як перед приватним, так і кооперативним та державним капіталом. У самому ж промисловому секторі рекомендували перехід фабрик і заводів у власність трудового народу на основі спеціальних товариств, де кожен робітник виступав би акціонером. Реформа аграрного сектору передбачала можливість співіснування державної, кооперативної та приватної власності на землю, яка переходила у власність народу безкоштовно. Колективізоване в часи радянської влади село повинно було заступити нове приватне хутірне господарство з відповідною агротехнікою .
Відповідно до проголошених позицій серед першочергових завдань, які постали перед владою Олевської республіки, були такі: розподіл колгоспної землі, майна й худоби на індивідуальні господарства, укомплектування адміністративного, господарського та службового апаратів району, ремонт мостів .
Серед важливих питань наради було питання про проведення ефективної посівної кампанії озимих зернових культур. Для засіву землі було прийнято рішення про розподіл між селянськими господарствами робочої худоби та сільськогосподарського реманенту. Голови сільських управ зобов’язувалися надавати всю необхідну допомогу в проведенні посівної кампанії громадянам, які поверталися із заслання. Крім того, їм передбачалася допомога хлібом. Обговорювали також питання про забезпечення посівного фонду ярих зернових культур .
Окрім сільського господарства керівництво республіки розробили план розвитку промисловості. На більшості промислових підприємств, які функціонували до початку війни, було відновлено виробництво. Відповідно до статистичних даних 1940 р., у районі існувало 4 підприємства республіканського підпорядкування (олевський ліспромхоз, фарфоровий завод, журбовицький лісозавод, олевська меблева фабрика) .
Відновлювалося виробництво фарфорового заводу, меблевої фабрики, підприємства гончарного посуду, на 1 листопада 1941 р. було заплановано пуск електростанції. Промислове виробництво відновлювалося і на периферії.
У районі було налагоджено роботу кооперативних торгово-промислових підприємств. Поряд із кооперативною було дозволено приватну власність. Длявідкриття приватного підприємства необхідно було зареєструватися та отримати дозвіл у фінансовому відділі районної управи. На підставі постанови Олевської районної управи від 16 вересня 1941 р. в Олевську щовівторка проводили ярмарки. Щоденно, за винятком неділі, релігійних та національних українських свят, проводили базарно-торгові дні. На продовольчі товари було встановлено довоєнні стабільні ціни. Їх підвищення було суворо заборонено. Продаж та купівля товарів за завищеними цінами каралися згідно із законом. Спекуляція переслідувалася, продукти, вилучені вспекулянтів, реквізувалися, а зрив фінансової дисципліни розцінювався як протидержавний акт. До моменту запровадження української грошової одиниці в грошовому обігу серед населення перебували радянський карбованець і німецька марка за курсом 10 до 1 .
Із метою організації соціально-економічного життя на місцях, голова районної управи двічі на місяць 1 та 15 числа (за необхідності й частіше) в Олевську проводив зібрання старост сільських управ. Крім того, для контролю виконання наказів Б. Симонович часто здійснював поїздки селами. На зібраннях старост голова райуправи неодноразово наголошував, що настав час, коли господарями України стали українські націоналісти, радянської влади в Україні більше не буде, не буде в Україні й німецької влади,націоналістичне господарство буде індивідуальним, а колгоспів більше не буде.
Певну увагу місцева влада надавала культурному життю регіону. 15 вересня1941 р. із нагоди присяги вояків Поліської Січі та місцевого “уряду” дo Олевська з Рокитного (Рівненська область) із гастрольною програмою прибули оркестр та аматорський театральний гурток під керівництвом Г. Божовської . У місцевому олевському театрі була здійснена постановка п’єси “Посол на сесії” (за текстом Т. Бульби-Боровця). Постановку п’єси планували й у більшості сіл району. Було також заплановано відновлення роботи місцевого кінотеатру, однак розпад Січі не дав змоги реалізувати цього плану .
В Олевській республіці в складі районної управи був створений освітній відділ, адже, відповідно до даних німецького перепису населення від 1 жовтня 1941 р., у регіоні було 7445 учнів початкових та середніх шкіл. Важливою проблемою освітнього життя була відсутність учительських кадрів, тому освітній відділ за участі старшин Поліської Січі постановив провести короткий семінар для осіб, які закінчили 10-річну школу, для поповнення ними недостачі вчителів Олевського району. Також для підняття національного духу місцевого населення було висловлено бажання залучити в район педагогів із Західної України .
Влада республіки турбувалася і про “хліб насущний” для вчителів. 31 серпня – 1 вересня 1941 р. на нараді активу та голів сільських управ Олевського району для забезпечення працівників шкіл продуктами харчування було запропоновано видавати учителям по 8 кг.борошна щотижня. Друкованим органом Поліської Січі була газета “Гайдамака”. Її редакторами в різний час були сотник К. Сиголенко, житомирський учитель Г. Бабенко. Оскільки вони не були професійними журналістами, то за сприяння Т. Бульби-Боровця неофіційним редактором газети став І. Мітринга. Окрім газети “Гайдамака”, важливе пропагандистське завдання виконувала також інша література (брошури, листівки тощо), яка надходила головним чином, ізЖитомира та Рівного. Поширювали літературу серед населення Олевської республіки голова райуправи Б. Симонович та писар Грабовський. Останній розсилав її в сільуправи району або видавав сільським старостам, які прибували в райуправу на наради 1 та 15 числа кожного місяця, та в адміністративні відділи Олевська. Крім того, літературу поширювали індивідуально серед населення Олевська .
Однак, незважаючи на певну автономність, ця структура була підпорядкована німецьким законам, згідно з якими створені українські національні місцеві або районні управління не повинні розглядатися як самостійні управління чи як уповноважені від вищої, влади, а як довірені для
зв’язку з німецькою військовою владою, завдання яких полягає в тому, щоб виконувати розпорядження останньої чи, в разі потреби, — роз’яснювати населенню.
Ситуація різко змінюється з приходом цивільної адміністрації. Захопивши величезні простори Радянського Союзу, Гітлер і його найближче оточення були переконані, що час існування СРСР підходить до кінця. Тому вже в жовтні 1941 р. вони не приховували свого справжнього ставлення до підкорених народів, у тому числі й до українського .
Німецька влада не збиралась рахуватися з “Поліською Січчю”, яка на той час налічувала близько трьох тисяч чоловік. Та й сам Т.Бульба-Боровець, маючи під контролем військове формування, не збирався бути лише маріонеткою в руках німецьких політиків.
9 листопада 1941 р. на переговорах з генералом Кіцінгером у Рівному Т.Бульба-Боровець поставив вимогу визнати “Поліську Січ” як українськувійськову частину, а також запропонував забезпечити власними силами охорону Полісся і очистити ліси на Чернігівщині від більшовицьких партизан .
Однак усі його вимоги і пропозиції було відкинуто. Більше того, після переговорів німецька окупаційна влада почала вдаватися до більш радикальних заходів.
16 листопада 1941 р. відбулася формальна демобілізація козаків “Поліської Січі”, а 18 листопада із Житомира у штаб формування прибув капітан німецьких військ СС Гічке. Він вимагав людей для розстрілу єврейського населення Олевська . Сотник Сиголенко, який був на той час уштабі, зауважив, що загін уже розпущено, і наказувати козакам він не має права. Німецький капітан пригрозив жорстоко покарати за невиконання наказу. У примусовому порядку він мобілізував двох старшин та 60 демобілізованих козаків “ПоліськоїСічі”, які наступного дня брали участь у розстрілі 535 євреїв . Рада старшин засудила проведену акцію, але навіть такі нерішучі дії бульбівців були розцінені нацистами як вияв непокори. Побоюючись репресій, Тарас Боровець вирішив прискорити саморозпуск свого підрозділу, що й було зроблено наприкінці листопада 1941 р. Проте фактично зброю склала лише частина Олевської залоги, решта бульбівців розійшлась по домівках зі зброєю .
Як згадує сам Т. Бульба-Боровець, так і планувалося . Але можливо вони планували протриматися в обличчі Олевської республіки трошки більше часу. Отаман і раніше планував розпустити свою організацію, для того, щоб у німців склалося враження, що бульбівці припинили опір, а вони тим часом уже готові і вишколені сиділи б в поліських лісах і чекали поки прийде сприятливий час для нанесення удару.
Аналізуючи вище сказане, можна зробити висновок, що Олевська республіка частково виконала своє призначення і з одного боку дійсно була початком української армії, а з іншого – відігравала роль міліції. Організація життя проводилася за раніше створеним планом організації повстанських республік або Січей. Але, як відомо, Тарасу Бульбі-Боровцю такі не вдалося створити українську державу. Олевська республіка проіснувала менше року. Це можна пояснити тим, що навіть ті сформовані загони були надто малі для протистояння проти таких величезних формувань як Червона армія або Вермахт. Також співпраця з німцями зіграла своє і бульбівці багато де втратили підтримку населення . Як радянські сили, так і сили гітлерівців залишали після себе лише випалену землю, тому не вистачало припасів. Крім того, німці програли війну, а купка патріотів не могла протистояти армії СРСР та інтересам антигітлерівської коаліції.
Список використаної літератури
1. Державний архів Житомирської області, ф. 2355, оп. 2, спр. 4, 50 арк.
2. Державний архів Житомирської області, ф.1654, оп. 7, спр. 2, 43 арк.
3. Державний архів Житомирської області, ф. 1654, оп. 7, спр. 26, 40 арк.
4. Бульба-Боровець Т. Армія без держави./ Т. Бульба-Боровець – Київ; Торонто; Нью-Йорк; Фундація ім. О.Ольжича, 1996. – 270 с.
5. Бульба-Боровець Т. Наказ Головної Команди “Поліської Січі”/Т.Бульба-Боровець// Гайдамака. – Олевськ, 1941. – 22 листопада. – С. 1.
6. Самчук У. Адольф Гітлер/У.Самчук//Гайдамака. – Олевськ, 1941. – 12 жовтня. – С. 2.
7. Халімончук Ю. Олевська республіка/ Ю.Халімончук//Новини Олевщини. – Олевськ: Олевська міська рада,2010. – ст. 2-3.
8. Дзьобак В. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941-1944рр.)./ В.Дзьобак. – К:. Інститут історії України, 2002. – 260 с.
9. Кентій А. Отаман Тарас Бульба /А.Кентій // Політика і час. – 1992 р. – №4
10. Косик В. Бульба, Поліська Січ і початки УПА./ В.Косик – 1049 с.
11. Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах/В.Косик. – Т.2. – Львів: Львівський державний університет ім. І.Франка, 1998р.
12. Опанасюк О. Січ Тараса Бульби в Олевську/О. Опанасюк О. – Житомир: Б.в.,2008. – 436 с.