Геннадій Шаповалов

студент групи ЗММв-2 НаУОА

Науковий керівник: Павлюк Віктор Володимирович

кандидат історичних наук, професор

У статті розглядаються модель гібридної війни РФ проти України та інших країн, які вона активно використовує з 2014 року, тобто з початку українсько-російської війни та анексії Криму. Розглядається ряд документів в яких обгрунтовується і виправдовується російська агресія та мілітаристська політика Кремля. Також аналізувалися методи, використані для цього дослідження, які включали коротке вивчення природи стратегічної теорії та міждержавної влади.

Ключові слова: Росія, гібридна війна, агресія, анексія, війна, Україна, влада.      

Hennadii Shapovalov

MODEL OF HYBRID WAR IN CONCEPTUAL DOCUMENTS OF THE RUSSIAN FEDERATION

The article considers the model of the hybrid war of the Russian Federation against Ukraine and other countries, which it has been actively using since 2014, ie since the beginning of the Ukrainian-Russian war and the annexation of Crimea. A number of documents are considered in which the Russian aggression and the Kremlin’s militaristic policy are substantiated and justified. The methods used for this study were also analyzed, which included a brief study of the nature of strategic theory and intergovernmental power.

Key words: Russia, hybrid war, aggression, annexation, war, Ukraine, power.

Актуальність теми дослідження обумовлена зростаючим впливом РФ на країни нової Східної Європи через модель гібридної війни. Актуальність дослідження показує серйозну проблему безпеки, яку відчувають і бачать країни-сусіди Росії. Гібридна війна становить глобальну загрозу для всього світу, оскільки вона може призвести до фатальних наслідків через необдумані дії. Нині російські лідери зосереджені на поверненні позицій впливу у світі. Пострадянський простір тут відіграє важливу роль, оскільки саме йому судилося відчути на собі всі методи російського впливу починаючи від збройних зіткнень у конфліктах і закінчуючи пропагандою та гібридною війною. Простіше кажучи, Кремль хотів, щоб Росію знову розглядали як велику державу.   

Стан наукової розробки теми. Дослідження моделі гібридної війни проводили українські та зарубіжні експерти, пoлітoлoги з різних наукoвих центрів та «фабрик думoк». Важливі праці Б. Мельниченка, Ю. Романенка, Ф. Нахмадової, М. Темницького, М. Бугрія, Р. Рахімова, Е. Осланда та інших, в яких подано загальне бачення прoблем та мoжливі шляхи їх вирішення як на глoбальнoму, так і на регіoнальнoму рівні.

Загалом, незважаючи на те, що актуальність досліджуваної теми постійно зростає, є потреба у реалізації досліджень, які б розкривали як особливості безпекової ситуації в регіоні, так і стосувалися шляхів мінімізації військових викликів, давали прогностичну оцінку впливу ситуації в регіоні на політичне середовище світу в цілому.

Мета: проаналізувати моделі гібридної війни Росії та визначити концептуальні засади поширення її на країни нової Східної Європи.

Завдання:

• Дослідити поняття «гібридна війна».
• Проаналізувати основні документи РФ
• Розглянути діяльність РФ на пострадянському просторі.

Виклад основного матеріалу. Термін «гібридна війна» використовується політичними аналітиками, військовими керівниками, міжнародними організаціями та ЗМІ для охоплення широкого кола нетрадиційних дій, які, не мають об’єднуючого контексту. Однак сприймати гібридну війну як безглуздий жарт неправильно, оскільки вона вже набула загальновживаного рівня, особливо щодо спостережень за російською зовнішньою політикою. Те, чого не вистачає гібридній війні, – це загальна теорія, яка слугуватиме змістом для її використання і яка допомагає відрізнити її від інших видів «війни». Що важливо, теорія може полегшити розуміння впливу гібридної війни на звичайне стримування, захисні союзи та значущі протидії.

Огляд існуючих визначень та позицій щодо ідеї гібридної війни виявили, що існує розрив між сучасним мисленням та основним розумінням стратегії, війни та державної влади. Найбільш поширені визначення гібридної війни надто вузько зосереджуються на поєднанні звичайних, нерегулярних, терористичних та злочинних організацій і тактик – іноді включаючи інформаційну кампанію підтримки та кібервійну [6]. Гібридна війна також приписується всіляким державним та недержавним суб’єктам, розмиваючи очевидні відмінності між могутнім актором, який використовує власні методи, та слабшим суб’єктом, засоби агресії якого обмежені. На основі цих спостережень було сформульовано таку гіпотезу: в умовах тотальної війни держава застосовуватиме всі інструменти своєї національної могутності для досягнення своєї стратегічної мети, але визначальним інструментом буде військове забезпечення держави. В умовах обмеженої війни прихильність національної влади зазвичай обмежується стратегічною метою, і застосовуватиметься лише сила, необхідна для досягнення цілі. Обидва ці завдання створюють певний ризик для агресора. Якби держава намагалася досягти одних і тих самих стратегічних цілей за допомогою всіх елементів влади, зберігаючи свою військову силу, цілі війни були б переслідувані в мирний час та за допомогою гібридної суміші політичної війни та обмеженого насильства [10]. Існуюча модель потенційних форм політичної та військової війни тоді могла б послужити більш широким прорізом для тестування гібридної війни.

Методи, використані для цього дослідження, включали коротке вивчення природи стратегічної теорії та міждержавної влади. Оскільки сучасна Росія була обрана для обмеження незалежних змінних, російська політична та військова теорія була досліджена у її сучасних та радянських формах ознак схильності до гібридної війни. Потім було проведено слідчий аналіз трьох випадків – російсько-грузинської війни 2008 року, анексії Криму 2014 року та війни 2014–2015 років на Сході України з використанням моделі Калларда і Фабера щодо можливих форм війни [11]. Результати цього дослідження вказують на те, що гібридна війна – це спосіб синхронізації діапазону можливих засобів для досягнення бажаної мети при мінімізації ризиків, пов’язаних з прямим військовим протистоянням. Росія Путіна стає дедалі авторитарнішою, наступально-реалістичною державою; вона має високий ступінь централізованого контролю над усіма сферами національної влади, єдність стратегічного бачення і, мабуть, схильність порушувати суверенітет інших держав у мирні часи. Росія має три стратегічні теми, які формують її цілі: зміцнення Путіна при владі; домінування Росії на пострадянському просторі; і відновлення Росії як світової держави [8]. У Грузії Росія створила, а потім і заморозила конфлікти етнічних повстанців, як пункт важеля грузинської політики. Як в Грузії, так і в Україні Москва займалася політичними диверсіями, озброювала довірені групи, маніпулювала економічними умовами та застосовувала різні рівні насильства для досягнення стратегічних цілей роками до короткого запровадження більш традиційних форм військової війни. У Грузії та Криму Росія маскувала динамічну зміну статусу-кво за іншими світовими подіями і утримувала рівень насильства нижче порогу, який може спричинити іноземне втручання. На Донбасі Росії не вистачило чітких стратегічних цілей і вона намагалася скористатися успіхом Криму, тоді як світова увага була зосереджена на Україні, що призвело до дорогої війни, яка загострилася і ризикувала втручанням Заходу [8]. У всіх трьох випадках гібридна війна тривала і після зменшення відкритої війни, оскільки Москва працювала над тим, щоб не дати опозиційним урядам створити стабільне демократичне середовище та відновити суверенний контроль над своїми територіями.

Наслідки для політики полягають у тому, що оборонні союзи та очікування стримування від воєнних загроз є недостатніми, коли вони обмежуються захистом від вузького спектра військових дій. Путін знає, що не може перемогти Захід військовим шляхом, і, незважаючи на те, що брязкає ядерною шаблею, він прагматичний і розважливий у своїх розрахунках щодо побудови сильної російської держави, тобто він відступить, перш ніж переступити межу, яка ризикує зруйнувати його уряд. Путін – реаліст, який вважає, що лише Росія може гарантувати безпеку Росії. Міжнародне співтовариство, домовленості та дипломатичні запевнення – це інструменти, які він застосує до російських інтересів і відкине їх при перших незручностях [9]. Швидше за все, Путін націлиться на будь-який західний вплив у Росії і збереже ініціативу щодо майбутніх дій, розпалюючи та заморожуючи конфлікти в країнах ближнього зарубіжжя, щоб примусити своїх сусідів та як засіб проти західного «втручання». Нарешті, Путін вірить у відносну природу влади. Він не лише продовжуватиме нарощувати свою військову силу та демонструвати її світові, але він буде прагнути використати тріщини в тому, що, на його думку, є його головними геополітичними конкурентами – США, Європейським Союзом та НАТО [7]. Гібридна війна – це засіб для роботи над усіма цими темами, зберігаючи при цьому здатність використовувати системи глобалізованого, взаємопов’язаного та відкритого Заходу для побудови альтернативної реальності, де порушник миру може сприйматися як захисник.

Незважаючи на часте використання цього терміна, теорії гібридної війни не існує, а невизначені параметри цього терміну розчарували зусилля щодо створення таких дій, як анексія Криму Росією. Вузька увага до військових аспектів кримської операції, як правило, приховує маніпуляції кримськими політичними процесами для сприяння псевдолегітимності, придушення опозиції та повільних українських військових контрзаходів [6]. Суто військовий фокус також має тенденцію упускати систематичний багаторічний процес підриву української політичної системи шляхом маніпуляції виборцями, економічного примусу та посилення фінансової залежності в роки, що передували поглинанню 2014 року. Більш цілісна оцінка дій Росії призведе до теоретичної конструкції, яка полегшить обговорення протидій та створить основу для узагальнюючої теорії, яка застосовуватиметься до інших суб’єктів.

Оскільки сила та загроза насильства використовувались для нав’язування волі Росії Україні, що призвело до повної капітуляції всіх українських сил у Криму, викиду України з півострова та введення російського політичного контролю над космосом, дії Росії відповідали Клаузевіцу і найпростішим визначенням та типологіям ведення війни, незважаючи на обмежений рівень кровопролиття. Однак Росія не продовжила очікуваний лінійний прогрес у встановленні військової мети – придбання нової території, ескалації напруженості, масування своїх відносно дієздатних механізованих бригад на кордоні, бомбардуванні військових цілей під час підготовки до наземного нападу [2]. Також вона не спрямувала свої морські гармати на українські території, що могла б зробити. Російське військове вторгнення є актом війни, однак його природа була поставлена ​​під сумнів, оскільки вона не слідувала пропозиції Клаузевіца щодо максимального застосування сили. Однак низький рівень насильства не був обумовлений неприязню Росії до пролиття крові. Натомість це було частиною навмисного розрахунку, що мав на меті створити сприйняту легітимність дії та зберегти військові засоби сили Росії, запобігаючи прямому зіткненню військової сили із Заходом [3].

Якщо гібридна війна має ставати дедалі поширенішою серед акторів, які в цілому розходяться із Заходом і бажають уникнути переважного домінування звичайної західної військової сили, то моделювання та вивчення цих підходів є імперативом, оскільки вони можуть мати важливі наслідки для очікування стримування, оцінки сили та значення оборонних союзів.

Незважаючи на таємницю та те, наскільки росіяни використовують обман, щоб допомогти замаскувати свої зусилля, з їх фактичної практики можна виділити три загально стратегічні теми: 1) Забезпечити наступність центрального уряду, 2) Забезпечити, щоб Росія зберігала своє домінуюче становище в колишній радянський простір, та 3) відновити статус Росії як головної держави на світовій арені. Як це було правдою за радянських часів, безпосередньо Путін турбується про забезпечення безперервності та стабільності свого уряду [12]. «Захист режиму» звучить набагато принизливіше, хоча, проте, воно є точним. Путін вірить у сильну центральну державу, і він розглядає конкуруючі внутрішньополітичні механізми як недолік цієї сили. Отже, будь-які заходи, спрямовані на боротьбу з інакомисленням, виправдовуються як захист центральної влади держави, а згодом – як необхідність захисту нації. Його другорядною загальною метою є забезпечення того, щоб держави колишнього СРСР залишалися політично, економічно та у військовому відношенні у сфері впливу Москви, незалежно від бажань постраждалого населення. Події між вторгненням в Грузію та збройним захопленням української території в 2014 році змусили політиків та фахівців з міжнародних справ у всьому світі визнати можливість того, що Російська Федерація за часів Володимира Путіна реорганізувала всю свою зовнішню та внутрішню політику з метою досягнення єдиної мети, а саме, створення нового союзу, що складався з колишніх радянських республік і очолювався Росією [8].

Перші дві стратегічні теми пов’язані з тим, наскільки Путін побоюється стабільної ліберальної демократії на кордоні Росії. Третя тема – відновлена важлива позиція Росії на світовій арені. Росія двічі була резиденцією могутньої імперії. Її переважною позицією є ще раз стати головним гравцем на міжнародній арені, але дотепер це бажання не вдалося здійснити через зменшення економічних та дипломатичних можливостей Росії. Росія, ймовірно, і надалі намагатиметься пропагувати свою важливість через своє місце в Раді Безпеки ООН та проводячи брязкання зброєю, щоб нагадати світові про те, що вона все ще має найбільшу в світі запас ядерного потенціалу [5].

         Російський розвиток базується на кількох стовпах – сильній державі, сильних збройних силах і сильній православній церкві. Зміцнення цих стовпів призвело до переосмислення того, що означає бути російським, і переплітається з моральним авторитетом релігії. Захоплення Путіним влади та вжиття заходів для мінімізації політичної опозиції є його методами скорочення сили держави. Його остаточним і найскладнішим викликом є ​​відбудова сильної російської армії. Звичайні сухопутні війська залишаються без’ядерною основою російської влади, і загальне розуміння їхнього розташування корисно для того, щоб передбачити регулярну практику мобілізації, навчань та передислокації, яка визначає російську систему. Кібервійна – це також основний акцент в Росії, який має різний рівень зайнятості в рамках та повністю незалежний від більших кампаній [7].

Росіяни усвідомили необхідність поєднувати кібератаки з іншими елементами влади, як це продемонстрували під час нападу на Грузію 2008 року. Тим не менше, росіяни продовжують експериментувати з можливостями кібервійни в ізольованих та скоординованих зусиллях гібридної війни. Кількісно оцінити армію порівняно просто, кібервійська – ні. Кібер-сила впливає на багато інших сфер від війни до торгівлі, тому вона стає все більш важливою платформою для атак на ці сектори, а також вектором розповсюдження для пропаганди.

Після військової реорганізації 2008 року російська військова доктрина включає підвищений рівень важливості на інформаційній війні на початковій фазі конфлікту для послаблення командно-контрольних можливостей опонента та у формі інформаційної кампанії під час фактичної битви за створення позитивного іміджу в міжнародному співтоваристві [4]. Хоча відповідальність за контроль над цими операціями, швидше за все, покладається на ФСБ, виконання нападів на естонські урядові системи в 2007 році та на грузинську інфраструктуру управління в 2008 році (на початку російського вторгнення), як стверджувалося, були вчинені невеликими осередками російських цивільних «хактивістів» через велику бот-мережу, без чітких зв’язків з російським урядом. Ця приватна організація забезпечує російський уряд алібі, в той же час досягаючи стратегічних цілей [7].

Висновок. В загальному, перша частина помилкового уявлення про «гібридну війну» – це сам термін. Незважаючи на те, що звучить по-новому, його аналітична корисність обмежена. «Гібридний» аспект цього терміну просто позначає поєднання раніше визначених видів війни, будь то звичайні, нерегулярні, політичні чи інформаційні. Навіть ті, хто висунув таке визначення, повинні визнати, що поєднання війни між країнами не є новим, а таким самим старим, як і сама війна. Термін «гібридна загроза» був прийнятий в доктринах Корпусу морської піхоти США, армії та флоту, а також у документах про планування на національному рівні.

З російської точки зору, підхід до війни, що поєднує в собі різні типи прогнозування, сам по собі також не відображає жодної нової стратегії. Швидше це є ілюстрацією або визнанням Росією зростаючої тенденції у тому, як ведуться війни. Простіше кажучи, сучасні війни ведуться через поєднання багатьох елементів національної влади [1].

Концепція гібридної війни добре утвердилася в сучасному західному військовому дискурсі, тоді як поставлена ​​проблема, яку вона прагне визначити, не є новою, але її часто цитують під поняттями нетрадиційна війна та політична війна. Завдяки дисфункції радянської системи та пострадянському краху багато елементів національної могутності Росії були значно недорозвиненими, анемічними або неефективними, включаючи саму військову діяльність. Однак Москва давно визнала поширеність комбінованих проекцій влади у конфліктах на її периферії та в усьому світі. Відповідно, Росія більше десяти років цитувала в офіційних заявах та публікувала документи, які Захід використовує в економічній, дипломатичній, інформаційній та кіберпроцедурі разом із військовими операціями. У російській Військовій доктрині 2010 року сучасна війна описується як «омплексне використання військової сили та сил і ресурсів невоєнного характеру, і попереднє здійснення заходів інформаційної війни з метою досягнення політичних цілей без використання збройної сили, а згодом і в інтересах формування сприятливої ​​реакції світового співтовариства на використання військової сили [1].

Деякі пояснюють доктринальне мислення, яке лежить в основі поточного ведення операцій, роботами генерала Герасимова, керівника Генерального штабу Росії, який часто цитував статтю 2013 року, в якій зазначалося, що «правила війни кардинально змінилися». Однак нелінійна або нетрадиційна війна, як її розуміють у Москві, – це просто спроба Росії концептуально наздогнати реалії сучасної війни, з якою США борються в Іраці, Афганістані та інших країнах. Позначаючи реакцію Росії на ці широкі реалії як новий і особливий вид гібридної війни, Захід неправильно трактував конкретні операції Росії в Україні до рівня послідовної або продуманої доктрини.

Список використаних джерел та літератури

1. Arkady Moshes, András Rácz. What has remained of the USSR: exploring the erosion of the post-soviet space. Finnish Institute of International Affairs, 2019, 270 р. 
2. Margarete Klein. Russia’s Military Policy in the Post-Soviet Space: Aims, Instruments and Perspectives. SWP Research Paper 1, Berlin, 2019, 44 р.
3. Means of Russia hybrid warfare against Ukraine: scientific edition. National Defense University of Ukraine named after Ivan Cherniakhovskyi, Kyiv, 2017. – 40 p.
4. Pavel Baev. «Russia and Central and Eastern Europe: between Confrontation and Collusion», Russie.Nei.Visions, No.97, 2016, 32 p.
5. Portniagina Marianna. «Contemporary Russia in America’s World: Russian Narratives on Post-Soviet Space». Master of Arts (MA), Thesis, International Studies, Old Dominion University, 2018. 81 р.
6. Ukrainian hybrid warfare. Sõjateadlane (Estonian Journal of Military Studies), Volume 2, 2016, 30 р.
7. Кондратенко О. Геостратегічний вимір зовнішньої політики Російської Федерації. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Монографія. 2017, 607 с.
8. Мельничук І. М. Інтеграційні проекти Російської Федерації на пострадянському просторі. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. 2015, 519 с.
9. Russia and/versus the EU: from Post-political consensus to political constestations. 2014. URL: https://www.cairn.info/revue-l-europe-en-formation-2014-4-page-27.htm
10. The evolution of Russian hybrid warfare: the case of Ukraine. 2021. URL: https://rpr.org.ua/en/news/the-evolution-of-russian-hybrid-warfare-ukraine/
11. Why Russia starts so many conflicts on its own borders. 2015. URL: https://www.washingtonpost.com/news/monkey-cage/wp/2018/09/12/russia-has-a-lot-of-conflicts-along-its-borders-thats-by-design/
12. Основные направления дипломатии России на постсоветском пространстве. 2020. URL: https://interaffairs.ru/jauthor/material/2307