e-mail: viktoriia.shmankiv@oa.edu.ua

УДК 82.09

Матвій Вікторія Романівна,

Національний університет «Острозька академія»

У статті систематизовано погляди В. Стуса на літературний процес в Україні 60-80-х рр. ХХ ст., які засвідчені в його листах та таборовому щоденнику. Наведені оцінки поета творчості сучасників, які погодились на компроміс з комуністичною владою, що далося взнаки на динаміці їхньої естетики.

Matvii Viktoriia Romanivna

The National University Of Ostroh Academy

LITERARY AND CRITICAL REWIEW OF THE SIXTIERS IN THE EPISTOLARY OF V. STUS

            Постановка проблеми. Листи з-зі ґрат – це історія «нової романтики», факти про «заборону книг», згадки про доноси, арешти, що переконливо засвідчують полювання влади на слово інакомдумців. Гайден Вайт на початку 70-их років минулого століття писав, що «історики» завжди мають справу з текстами, мовою, мовними інтерпретаціями; ми завжди змушені рекунструювати ці тексти за допомогою риторичних фігур і метафор. Себто немає єдиної історії, радше – лише розповіді про неї. Чи не «єдиним острівцем правди», на думку Л. Демської-Будзуляк, можуть бути кореспонденції, свідчення людини про свій час і про себе в цьому часі [2, с. 8].

Мета статті – здійснити аналіз літературно-критичного аспекту кореспонденцій В. Стуса з-за ґрат, його оцінки творів поетів-шістдесятників.

Виклад основного змісту. Щоденники, листи, спогади митців, тавровані «буржуазними націоналістами», не можуть залишатися в тіні їхньої ж творчості. Сьогодні одним з важливих напрямків гуманітарних студій можна вважати історію повсякденності. Про важливість дослідження доби шістдесятництва наголошує Р. Корогодський у книзі «Брама світла. Шістдесятники»: «Коли ми говоримо про шістдесятників, крім природного субʼєктивізму оцінок (від легенд, мітів, відвертих автокомпліментів – до жорстокої критики, елементарної заздрости, мистецько-ітелектуальної провокації), було б не зле, аби дослідники зійшли з захмарних висот теорій на ґрунт конкретних задокументованих драм і трагедій» [3, с. 34]. Власне, переосмислення досвіду провідних учасників мистецького життя 60-их рр. – це спроба осягнути досвід тоталітаризму, озвучення іншої, недавньої історії України, «олюднення доби шістдесятництва». У науковій розвідці «Зафіксоване і нетлінне» М. Коцюбинська пише: «Якщо б в українському новітньому епістолярії були тільки три феномени цього жанру –листи В. Стефаника, К. Білокур та В. Стуса, – то й тоді ми мали повну підставу говорити про вагомий внесок української епістолярної творчості і духовну скарбницю людства» [4, с. 17].

Важливо розуміти, що листи були чи не єдиним звʼязком з «материком» (цивілізована частина СРСР, яку протиставляли територіям ГУЛАГу, що існували поза соціальним і державним контекстом), шансом перетнути кордони як «малої», так і «великої» зон. Як слушно зауважує Н. Загоруйко: «Це своєрідна «кровоносна система» інтелектуального буття тієї частини радянського суспільства, що не погоджувалася жити за моральними принципами тоталітаризму» [2, c. 12]. Хоч авторка далі зазначає: «У всі часи наступу на свободу слова лист, щоденник, самвидав набувають характеристик окремого художнього жанру, у якому інтелектуали спроможні вільно висловлювати свої етичні, ідеологічні, суспільні й еститичні погляди», – але погодитися з цим складно, адже в таборовому щоденнику В. Стуса зафіксовано: «Образливі конфіскації листів: майже ніхто не дістає листів од непрямих родичів чи друзів. У кожного є тільки один дозволений адресат, але й од нього листи доходять не так легко» [8, с. 152].

Стусівські кореспонденції з-за ґрат виходять поза межі приватності, вражають своєю духовною наповненістю, широкою палітрою гуманітарних інтересів, глибиною літературно-критичних оцынок аналізу, перетворюючись, за визначенням Д. Стуса у «симбіоз щоденної духовної автобіографії, що фіксувала як моменти  його творчої реалізації, так і розуміння світу і себе в цьому світу» [7, с. 5]. Аналізуючи таборовий зошит поета, за публікацію якого він був покараний  цілим роком перебування у камері-одиночці, натрапляємо на фрагмертарні вислови про окремих шістдесятників, оцінку їхніх творів, аналіз культурного простору України 60-70-их рр. ХХ століття. У записі № 7 поет читаємо: «Доводиться вивчати мови… Власне, і читати нічого, хоча ми в камері дістаємо читати, то в українській – нема нічого абсолютно. Культ бездарних Яворівських, їхній час, їхня година» [6, с. 23]. В. Стус гостро критикує толерантне  ставлення Яворівського до комуністичного режиму, адже письменник, нагороджений Державною премією України імені Т. Г. Шевченка, у статті «Яничари» пише, що «у цьому збірнику розкрито своєрідну анатомію запроданства українського націоналізму міжнародному імперіалізму,  модифікацію його антикомуністичного змісту…», називаючи «бандерівців» і «стецьків» «юридично узаконеними ворогами всього людства», «фашистами, мізки яких уражені “національним безумством” і садистичною ненавистю до народу, який колись ділився з ними своїм хлібом» [9, с. 232-233]. Уже пізніше стало відомо, що, «борець за незалежність України ХХ сторіччя» (за визначенням Вікіпедії) у радянську добу був секретним співробітником КДБ і писав доноси на письменників-дисидентів, зокрема й на В. Стуса.

У таборовому зошиті поет зазначає: «Талановиті автори або мовчать (як Андріяшик), або займаються бозна-чим (скажімо, Дрозд чи Шевчук). Ліна Костенко прохопилася кількома талановитими книжками, але так і залишилася на марґінесі сьогодення-безчасся. Бо не її час. Бо не час Вінграновського. Бо не час Драча – капітулянта поезії. Час визначає кожного митця на терпець, на опір. Коли почали тягнути жили – найперші упокорилися талановиті. Що не рік – то риси жіночі все яскравіше виявляються в Драча. Сьогодні він – як балакуча тіточкка. Такою ж балакучою тіточкою виявляється і Дзюба. Йому хочеться старої своєї стилістики, але з оглядом на нові умови. Виходить же так, що він багато пасталакає, а без користі. Його стаття про «Київ» Вінграновського – і гарна, і грішна. Бо час твій, Іване, минув. Бо неможливо писати сьогодні про Вінграновського, поета початку 60-их років. Зрештою, і сам Дзюба – то критик початку 60-их років. А в 80-их вони чуються не в своїй атмосфері. Вони викинені зі свого часу напризволяще. Талановиті люди (який мастер – Дрозд!), але до чого застосовувати йому свою майстерність? І він розмальовує громадські туалети – бо це єдина дозволена форма громадського служіння українського мистецтва» [6, с. 231]. Така різкість щодо своїх колег з письменницького цеху, «друзів по нещастю» зумовлена тим, що вони змирилися з роллю маргінальних авторів, які так чи так підтримують режим, що є смертельним для України. Основною причиною задушливої кульутрної атмосфери України В. Стус вбачає нищівну політику тоталітаризму: «Усе, що створено на Україні за останні 60 років, поточено бацилою недуги. Як можу розвиватися національне дерево, коли йому врубано пів крони? Що таке українська історія — без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Руси, ні Костомарова, Маркевича, Бантиш-Каменського, Антоновича, Грушевського. Яка може література, коли вона не маж доброї половини авторів? І авторів першокласних – таких як Винниченко, Хвильовий, Підмогильний… Власне безсилля перед кривдою — образливе» [6, с. 233].

В епістолярії В. Стуса можна помітити зміну ставлення поета до І. Драча: якщо в ранніх листах фіксуємо схвальні оцінки творчих надбань літературного критика й поета, то після оприлюдення його «покаянного листа» помітне розчарування: «Не знаю, як би я чувся на місці якого Драча. І чи витримав би — тобто, чи залишився б у сідлі», гостра критику, подекуди іронічна: «Первопочатки Драчеві – велике бозна-що» (з листа до дружини 1973 року, «Драчеві вірші в Літературній Україні – то не шедеври. Прочитав я – і гірко стало за поета. Він, мабуть, уже потерпає перед читачем, бо сам знає, що його лодія — розсохлась, відколи він її витягнув з болота шістдесятництва. Доля його дописується трагічно. Боляче мені за нього, як боляче» [8, с. 419].

Схожу оцінку дає В. Стус одному з найулюбленіших поетів-сучасників – М. Вінграновському. У листі до сина він пише, що у збірці «Сто поезій» «ти знайдеш добрі вірші. Я часто згадую його вірші. Він дуже ніжний, я сказав би, непристойно ніжний, непристойно для мужчини ніжний (у наш час таку ніжність ховають, аби її не уразити об будення й бездушність», але з 1966 року: «Бач, як ламається Микола від геніяльного до просто дешевого. Але я вірю в нього найбілше – він найчистіший талант» [8, с. 464].

У таборовому записі № 8 В. Стус згадує лист Д. Павличка до Ю. Бадзя: «Це був лист-відповідь на репліку Ю. Бадзя про те, що дарма Павличко в якомусь із публічних виступів говорив про Франка як борця з українським буржуазним націоналізмом – чи не найголовніша (по-радянському) прикмета Франкового генія. Павличко був украй обурений реплікою – він здобувся на щирий гнів проти облудної філософії, який віддав данину і Дзюба (це – мова Павличка). Ніколи не хваліть мене, – закінчив Павличко свого листа, демонструючи свою полярну супроти Бадзя позицію. Це стосувалося 1978 приблизно року. Потім Бадзьо був репресований як автор націоналістичної праці «Право жити». Націоналістичної тому, що за Бадзем кожен народ має дихати, а не животіти під імперіальною парадигмою. Цікаво, як почуває себе Павличко тепер, коли Ю. Бадзьо в неволі?» [8, с. 375]. Поет вважає позицію Д. Павличка сповідуванням «меншої чи більшої національної зради». Листи з-за ґрат В. Стуса свідчать про його екзистенційне утвердження в умовах «тривання на межі», яку сам поет визначив як «прямостояння». Ціна такої прямоти була вельми висока. Для нього власне життя – це «свято великого болю», що стало частиною історії, і адресант цілком усвідомлював свою місію. У одному з листів до дружини він констатує: «Думаю, що наше з тобою життя теж стало часточкою нашого народу. Пишаймося тим, що Бог поклав на нас цей хрест – і несімо його гідно… я обиратиму за принципом гідності – за критерієм честі» [8, с. 106]. Поет пише, що жити «у становищі зацькованого зайченяти, якому загрожує кожне шолудиве собача»  – роль не для нього, адже він був свідомий своєї Голгофи, на яку «треба чесно нести свій хрест, коли він тільки по силі» (з листа до дружини 1974 року). Поет виборював своїм життям право на різкість, адже мав за девіз такі слова – «коли життя забрано, крихт я не потребую».

М. Жулинський пояснює певною мірою різкі й категоричні судження В. Стуса про поетів-шістдесятників «глибиною тієї прірви насильного відчуження, яка пролягла між долею увʼязненого, жорстоко, несправедливо відторгнутого від найсвятнішого для нього – від творчості і долями його колег, які залишилися там, у Києві, звідкі їхні голоси не захист несправедливо осуджених режимом не долинали до тюрм і концтаборів» [1, с. 612]. М. Наєнко тлумачить його позицію з у світлі діахронічного розриву: «В. Стус – не шістдесятник, він постшістдесятник, і тому в нього намітився новий відхід від традиційності, але причетність до неї його не полишала. Тільки виявлялася в несподіваних формах» [5, с. 28]. З цими слушними твердженнями варто погодитися, оскільки життєва траєкторія зумовила прірву між В. Стусом і його сучасниками, які намагалися адаптуватися до системи.

Висновки. В. Стус зробив унікальний внесок у скарбницю українського письменства ХХ ст. Водночас він став моральним авторитетом, до думки якого прислухалися сучасники, а ще більше – нащадки. Отримавши філологічну освіту, поет зарекомендував також себе майстром критичних оцінок та констатацій. Оскільки значну частину свого життя  він провів в ув’язненні, то переважно свої спостереження про тогочасний літературний процес висловлював у приватних записах, листуванні, яке стало доступним нині. Переважно В. Стус засуджував слабкодухість письменників, їхнє примиренство з системою, яка нищила національну пам’ять, вихолощувала творчість літераторів, забороняла свободу слова. У світлі його погляду навіть найталановитіші з сучасників втрачали свій дар, погодившись на компроміс з антиукраїнською по суті державою. Отож моральні чесноти, особистісна незалежність на його думку є надважливими складниками творчого самовиявлення письменника в історико-культурних умовах 60-80-х рр. ХХ ст.

Список використаної літератури

1. Жулинський М. Слово і доля. Київ : А. С. К., 2006. 640 с.
2. Загоруйко Н. Таборовий епістолярій українських шістдесятників (Літературно-естетичний дискурс) : монографія. Київ : Смолоскип, 2018. 256 с.
3. Корогодський Р. Брама світла: Шістдесятники / за упоряд. М. Коцюбинської, Н. Кучер, О. Сінченкою Львів : Видавництво Українського Католицького Університету, 2009. 656 с.
4. Коцюбинська М. Зафіксоване й нетлінне: Роздуми про епістолярну творчість. Київ : Дух і літера, 2001. 300 с.
5. Наєнко М. Вступ на перших Стусівських читаннях. Слово і час. 1998. №6. С. 26-28.
6. Стус В. Листи до сина / за упоряд. Д. Стуса. Харків : Ранок, 2019. 280 с.
7. Стус В. Нецензурний Стус. Книга у 2 част. / упоряд. Б. Підгірний, С. Чернілєвський. Тернопіль : Підручники і посібникик, 2002. Ч. 1. 336 с. URL: https://chtyvo.org.ua/authors/Pidhirnyi_Bohdan/Netsenzurnyi_Stus_Chastyna_1/. (дата звернення: 07.05.2023).
8. Стус В. Твори: у 6 т. і 2 кн. / упоряд. О. Дворко, М. Коцюбинська. 1997. Т. 6 (додат.). 659 с. URL: https://chtyvo.org.ua/authors/Stus_Vasyl/Tvory_Tom_6_knyhy_1-2/. (дата звернення: 11.05.2023).
9. Яворівський В. Яничари. Відповідь «землякам»: вірші, поеми, статті, памфлети, уривки з повістей та романів / упоряд. М. Дубина. Київ : Радянський письменник, 1988. С. 228-238.