У статті розповідається про діяльність та реформи роду князів Сангушків у сфері культури та освіти на Славутчині.

Ключові слова: хасидизм, друкарство, театр, капела, Біблія.
The article tells about the activities and reforms of Sangusko family in culture and education of Slavuta.
Keywords: hasidism, topography, theatre, chapel, Bible.
Постановка проблеми. Тема походження та діяльності роду князів Сангушків є досить дослідженою. Це підтверджують праці польських, французьких, українських та російських науковців-історіографів. Актуальним питанням є узагальнення результатів цих досліджень, на основі їх аналізу, адже часто думки різних дослідників з приводу тих чи інших історичних подій розбігаються.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Стаття підготовлена на основі аналізу витягів із родинного архіву князів Сангушків. Також було використано праці та статті місцевих славутських краєзнавців С. Ковальчука «Славута. Минуле і сучасне» та В. Берковського «Історія м. Славута: від міфу до реальності».
Виклад основного матеріалу. Після перебудови оборонного замку у м. Славута в палац, у житті Славути почалася нова історична доба. Сприятливою умовою для цього став шлюб князя Ієроніма Сангушко із княгинею Анною Прусинською, а також переїзд до нового палацу княгині Барбари Дуніної-Сангушко, яка була матір’ю князя Ієроніма. Частково із діяльністю цієї княгині пов’язують той факт, що Славута дуже швидко перетворилась із маленького провінційного міста у значний культурно-політичний осередок на Волині [2].
Зародженням такого стрімкого розвитку та культурно-економічного зростання міста, можна вважати ще початок XVII століття. У 1720-1733 роках князь Павло-Кароль Сангушко засновує у Славуті маленьку друкарню. З самого початку вона була лише князівською, але у 1791-1792 роках її продали євреям – братам Шапіро. Саме з того часу ми маємо основні відомості про її діяльність на теренах Славутчини.
Розвиток у місті ремісництва і торгівлі в значній мірі обумовлений тим, що з часу його заснування разом з українцями і поляками тут проживала численна єврейська громада, причому у ХVІІІ-ХІХ століттях євреї складали більшу частину мешканців Славути. Саме в руках євреїв тоді перебували ремесла і торгівля в містах Правобережної України. Вони володіли крамницями і майстернями, шинками і ґуральнями, орендували панські маєтки, промислові підприємства, млини, жилі будинки, а іноді і церкви [4].
Дослідивши вищеподаний матеріал можемо зробити висновок, що економічному розвитку міста Славути сприяли не лише родина князів Сангушків, але і численні громади закордонного походження. Завдяки їх діяльності у місті розвинулась торгівля, а також з’явились нові робочі місця. Це, на нашу думку, вплинуло і на культурний розвиток міста, адже громади приносили із собою нові, незнайомі для нас культурні традиції свого народу, які українці свідомо чи підсвідомо переймали.
На Славутчині, зокрема в Ганнополі та Славуті, великого поширення набув у другій половині ХVІІІ століття хасидизм – одна з релігійних течій в іудаїзмі. Це релігійне вчення захищало інтереси бідних сільських євреїв, закликало чесно жити і старанно молитися, щиро вірити в Бога. Хасидизм настільки поширився серед євреїв нашого краю, що після 1760 року його центр розмістився у селі Ганнополі, де поселився один із засновників цього вчення равин Дов Бер (1704-1772 рр.). Його могила на старому єврейському цвинтарі в селі є місцем паломництва хасидів світу [4].
Славутський цадик Моше Шапіро у 1754 році заснував у місті відому на Волині хасидську друкарню по випуску релігійної літератури. За іншими джерелами друкарня заснована у 1792 році і була найбільшою єврейською друкарнею в російській імперії. Історичні джерела та примірники виданих у Славуті релігійних книг свідчать про високу якість оформлення друкованої продукції, а надзвичайні якості шрифту визнавали фахівці Європи. Друкарня діяла до 1835 року і була закрита царською владою у зв’язку з виникненням так званої «Славутської справи», суть якої полягала в тому, що власники друкарні брати Самуїл-Аба та Пінхас Шапіри звільнили з роботи палітурника Гейзера Хама, а він незабаром повісився на горищі синагоги. Місцева слідча комісія з’ясувала, що Гейзер покінчив життя самогубством через те, що страждав важкою формою меланхолії. Такий висновок комісії не влаштовував губернських властей, тим більше що по місту ширилися чутки, що друкар загинув не з власної волі, що його повісили хасиди. У січні 1836 р. генерал-губернатор Київської, Подільської і Волинської губерній зажадав повторного розслідування справи і клопотав перед Петербургом про участь у розслідуванні кращих столичних слідчих. За особистим дорученням царя для розслідування справи у Славуту прибув генерал-ад’ютант Васильчиков. На доповіді про славутську справу імператор Микола І написав: «Провести розслідування заново. Надати генерал-ад’ютанту Васильчикову надзвичайні повноваження, заарештувати всіх причетних до справи. Усіх винуватих передати воєнному суду» [3]. Під охорону були взяті члени попередньої слідчої комісії, свідки та власники друкарні брати Шапіро. За версією столичної комісії загибель Гейзера була представлена як замасковане навмисне вбивство релігійними фанатиками, а мотивами вбивства, нібито, послужило розголошення палітурником таємниці про те, що друкарня випускає релігійні книги з недозволеними цензурою коментарями, чим наносить шкоду Російській імперії. Справа набула політичного забарвлення і стала приводом до закриття всіх єврейських друкарень у Росії. У Києві відбувся суд над братами. Їх засудили до проведення «крізь стрій» і до заслання до Сибіру. Існує легенда про те, що коли равина Пінхаса вели «крізь стрій», з його голови злетіла ярмолка. Рабин зупинився, і, одержавши додаткових ударів шпіцрутенами, підняв ярмолку, щоб і хвилини не бути з непокритою головою, як того вимагає іудейська віра. Завдяки старанням своїх прихильників хасидів братам вдалося під виглядом хворих при слідуванні до Сибіру зупинитися у Москві. Там вони мешкали аж до приходу на російський престол Олександра ІІ, після чого одержали змогу повернутися у Славуту. Рабин Самуїл-Аба став цадиком у Шепетівці, він помер у 1863 році, рабин Пінхас помер у Славуті в 1872 році. За іншою версією брати були на засланні до літа 1856 р. і до Славути зміг повернутися лише Пінхас Шапіро, а його брат загинув у Сибіру [1].
Важко віднайти істинні подробиці того, як саме розгорталась ситуація навколо «Славутської справи». Цій подій надали гострого поліичного значення, внаслідок чого братів Шапіро, на нашу думку, безпідставно засудили. Це, на жаль, негативно вплинуло на становище євреїв, як в Росії, так і в Україні, а відтак, друкарська справа на довгий час занепала. Ми вважаємо, що євреїв засудили навмисно, з тієї причини, що вони певним чином монополізували не лише друкарську справу, але і торгівлю, створивши конкуренцію для корінного населення, тому владі вдалось підірвати до них довіру, таким чином усунувши конкурентів.
Поряд із друкарнею, протягом довгого часу, в Славуті існувала акторська група, яка складалась із декількох осіб. Вона була заснована ще у 1711 році князем Павлом Сангушком у м. Острог. До 1753 року актори виступали здебільшого в Острозі, рідше у Славуті. У цьому ж 1753 році Острог було продано у Кольбушівській трансакції, після чого акторська група припинила свою діяльність. Трохи згодом князь Ієронім Сангушко спробував відновити у Славуті діяльність групи, але замість того, у 1765 році тут виникла музично-театральна капела, до складу якої входило 12 музикантів та їх керівник – капельмейстер. Капела діяла у Славуті до 1786 року, після чого була переведна у м. Дубно [3].
Ми вважаємо, що нетривалість перебування у Славуті музичних та театральних груп пов’язана із тим, що тут досить активно намагались розвинути промислову сферу. Князі Сангушки майже повністю залучили населення до роботи на підприємствах. Більшу частину свого часу князі, очевидно, присвячували контролю за роботою цих підприємств, а також розведенню коней. Припускаємо, що саме брак часу та можливостей призвели до переведення музикантів та акторів до інших міст.
Найбільш позитивні зміни відбулись у місті із переїздом до палацу князів Сангушків княгині Барбари Дуніної-Сангушко. Варто сказати, що вона була відомою на той час поетесою і перекладачкою у Польщі. Найвідомішим її твором був «Uwagi pewnej chwalebnej matki godnej corce… na pozegnanie podane» («Зауваження славної матері для гідної дочки… на прощання»). Також необхідно відмітити, що княгиня Барбара Дуніна була великим філантропом. Вона виділяла гроші на будівництво храмів, лікарень, а також різних промислових підприємств. Ще одним доказом є те, що із Польщі вона перевезла із собою до Славути лікаря Кароля Кіттеля, який був дуже відомим лікарем на той час. Було побудовано лікарню, де Кіттель безкоштовно лікував малозабезпечених людей, а також дітей [4].
Як бачимо, благодійницька діяльність князів Сангушків була дуже широкою. Перш за все вони дбали про своїх підданих та їх родини. З цього можна зробити висновок, що представники роду пілувались не лише про збагачення власних володінь, але і про достойні умови життя та праці свого народу.
У 1800 році, на запрошення князя Євстафія Сангушко, до Славути прибуває відомий художник Зигмунд Вогль, який бере участь у розписуванні новозбудованої православної церкви в ім’я Святої Анни.
З 1798 по 1826 роки князі проводили численні експедиції для купівлі арабських чистокровних скакунів, які склали основу славутського конезаводу. У 1815 році до Славути приїжджає відомий німецький художник П. Гесс з метою виготовлення малюнків-ескізів із привезених князями із експедицій коней, для відображення їх у батальних сюжетах на стінах Мюнхенського королівського палацу.
1828 року, знову ж таки на запрошення князів, Славуту відвідали музиканти із капели бандуристів Каетана Відорта, а також придворні козаки-хористи з Саврані із своєю новою збіркою арабських пісень. Цю збірку рецензували сам Єстафій Сангушко, а також Іван Котляревський, який був частим гостем у резиденції Сангушків.
Розширеної інформації на рахунок освітньої діяльності князів Сангушків збереглось мало і вона пов’язана вона переважно із діяльністю останнього князя Романа-Даміана Сангушко, але, на нашу думку, на цьому етапі доцільно провести паралель, між тим, яким місто, а точніше селище Славута поставало перед нами на початку свого заснування, і тим, яким воно стало із перенесенням до нього резиденції князів Сангушків. Все частіше Слауту почали відвідувати художники, поети та письменники. Можливо деякі їх твори були написані саме на Славутчині. Це доводить, що Славута стала одним із найважливіших культурно-політичних центрів Волині.
У другій половині ХІХст. з навчальних закладів у Славуті існувало і працювало сільське училище, яке було відкрито у 1865 році як однокласне і перетворене у 1902 році на двокласне народне училище (три групи та два класи). Між іншим, нині в цьому приміщенні, що на вулиці Дзержинського, 36, знаходиться філіал Славутської гімназії № 2. На фронтоні будинку зберігся напис «Двокласне народне училище» [5].
До жовтневого збройного перевороту 1917 року у Славуті працювали ще лютеранська та церковно-парафіяльна школи. При лютеранському храмі (кірха) у Славуті у другій половині XIХст., існувало двокласне лютеранське училище, де навчались діти лютеран та католиків. У початковій лютеранській школі вчились діти з німецької колонії – діти службовців промислової компанії. До церковнопарафіяльної школи у Славуті приймались діти тільки кадрових робітників. Крім того, у місті діяло приватне комерційне училище, в якому здобували освіту лише діти купців і торговців.
За участю князя Романа Сангушка була відкрита у 1914 році трирічна парафіяльна польська школа. Головою шкільної ради став ксьондз Владислав Дущичик, який приїхав у Славуту із Заходу і став настоятелем Славутської парафії – костьолу. Завідуючою цією школою була Софія Бигошевська, а вчителькою – Марія Зяркова, які також прибули у Славуту із Заходу. Цікаво, що дану школу закінчила у свій час Марія Домбровська – майбутня відома польська письменниця [5].
Станіслав Ковальчук також зазначає, що за часів князювання Р. В.Сангушка у Славуті існувала і діяла єврейська релігійна школа Талмуд-Тори з вивчення Талмуда – єврейського молитовника та Тори-Біблії (п’ятикнижжя Старого Заповіту Мойсея). Ця школа була для широкого кола бідних правовірних євреїв. Крім того, у місті працювала єврейська школа – школа рабинів [4].
Із поданої вище інформації цілком закономірний висновок, що система освіти у Славуті була досить розвиненою. Переважно усі ці навчальні заклади мали релігійне спрямування за конфесіями. Освіту тут могли здобути, як діти заможних людей, так і звичайних робітників. Приватне комерційне училище, на нашу думку, є прототипом сучаних коледжів, де можна отримати професійну освіту. Цікаво і те, що у Славуті можна було здобути і освіту священнослужителя, що вкотре доводить факт надзвичайної прогресивності міста.
Неможливо не згадати і про те, що сам палац князів Сангушків був величезним вмістилищем культурних цінностей. У князівському палаці була чудова бібліотека, яка розташовувалась у двох величезних залах і нараховувала у своїх фондах понад 25 тисяч примірників томів книг багатьма мовами, серед яких були стародавні книги та рукописи.
Краєзнавець С. Ковальчук зазначає, що у князівській бібліотеці були рідкісні видання в тому числі Біблія Острозька від 1581 року, Радзивіллівська Біблія 1568 року, Львівська Біблія 1577 року, повне зібрання творів польської хроніки, починаючи з Меховіти, Бєльського, Длугоша, Кромера. Ян Длугош (1415-1502рр.) – польський історик і дипломат у своїй книзі «Історія Польщі» (вона доведена до 1480 року) використав польські, чеські, угорські хроніки, литовські та російські літописи [4].
Крім того, у родинному мастку князів Сангушків була велика картинна галерея, в просторих залах якої розміщувались реліквії-оригінали-картини-полотна кращих польських художників, видатних майстрів старої італійської, фламандської школи. Ця картинна галерея оцінювалась тоді мільйонами карбованців. Тут, зокрема, були розташовані цінні зібрання рідкісних картин видатного фламандського живописця кінця XVI і початку XVII століть П. П. Рубенса. Серед них були такі шедеври, як «Життя Марії Медічі», «Лихо війни», «Селянський танець», «Кермес», «Полювання на кабана», «Пейзаж з райдугою» та чимало інших рідкісних картин. Були, до речі, ще й такі картини, одна з яких зображала польського короля Сигізмунда III на сеймі, на якому гетьман Жолкевський представляв взятих у полон російських бояр царів Шуйських. Дана картина належала пензлю Хоми Долабелли, придворного художника польського короля Сигізмунда III. Інша картина невідомого майстра пензля зображала перемогу польського гетьмана Литовського, воєводи Брацлавського князя Романа Федоровича Сангушка під Улею у 1568 році, в період Лівонської війни (1558-1583рр.) при королі польському, великому князеві Литовському Сигізмунді II Августі.
А ще в палаці князя Сангушків стояли мармурові скульптури, статуї святих, споруджені у XVIII столітті видатним італійським скульптором А. Кановою. Тут були також дві мармурові статуї святих роботи видатного італійського скульптора Б.Мікельанджело тощо [3].
У князівському музеї рідкісних речей знаходились зібрання старовинної броні, декілька стародавніх знамен, зшитих з атласу, великий срібний старовинний хрест з розп’яттям і чимало інших цікавих та цінних пам’яток історії та культури. Особливою цінністю палацу князів вважався родинний князівський архів, де були багаті зібрання старовинних рукописів – полімпсестів (пам’ятки стародавньої писемності як правило на пергаменті), інкунабулів грецьких та латинських. Найстародавнішні документи архіву відносяться до 1284 року, найновіші – до 1793 року, серед яких були документи дипломатичного характеру. У родинному архіві княжого роду зберігались документи, які характеризували епоху самозваних смут в Росії, періоду правління російських царів: Бориса Годунова (1598-1605рр.), Василя Шуйського (1606-1610рр.). Тут зберігалися також документи, які висвітлювали історію козацтва до гетьмана Богдана Хмельницького (до 1648 року) і пізніше [3].
Зберігання князями такої великої колекції рідкісних книг, документів, картин та скульптур говорить про те, що ця родина була істинними поціновувачами і зберігачами вікових культурних цінностей, не лише у матеріальному сенсі. Представники княжого роду, очевидно, прекрасно розумілись у мистецтві та історії України.
Найважливішою справою у діяльності князя Р. В. Сангушка стало видання родинного архіву у Львові на свої кошти. Частина томів вийшла під назвою «Архів князів Любартовичів-Сангушків у Славуті», частина томів – без приставки «Любартовичі». В 1887-1910рр.у Львові було видано 7 томів родинного архіву князів Сангушків, але видання залишилось незавершене. У 7 томів ввійшла лише частина документів родинного архіву князів Сангушків, що охоплюють період з 1284 до 1577 року. Ось що пише про значення родинного архіву князів Сангушків кандидат історичних наук М. П. Ковальський у своїй науковій статті під назвою «Документи родинного фонду Сангушків Краківського державного воєводського архіву як джерела з соціально-економічної історії України XVI-ХVIII»: «Використання в конкретних історичних дослідженнях з соціально-економічної історії України XVI-XVIІІст. джерел, що відклались в збірці архіву Сангушка, дають можливість розширити базу досліджень цієї проблематики, виявити нові факти, нові аспекти історичного процесу, поглибити наші знання з цього предмету» [1].
Висновки. Підводячи підсумок, хотілося б відмітити, що архів князів Сангушків є найбільш детальним та достовірним джерелом для дослідження діяльності цього роду, та їх історії загалом. Спираючись на ці надзвичайно цінні документи, правдивість і достовірність яких, на нашу думку не підлягає сумнівам, ми сьогодні в повній мірі можемо висвітлити тему культурно-просвітницькоїта господарської діяльності княжого роду.
Література :
1. Radzimindski Z. Xiaze Roman Fedorowicz Sanguszko. Wobec unii Lubelskiej 1569 r. / Z. Radzimindski. – Lwow, 1911. – 61 s.
2. Басиров В. М. краеведческий очерк. / В. М. Басиров, О. Я. Сапожник. – Славута, 1989. – 178 с.
3. Берковський В.Г. Історія м. Славута: від міфу до реальності // Сангушківські читання. Зб. наук. праць І Всеукраїнської наукової конференції (24-25 січня 2003 р., м. Славута). – Львів, 2004. – c.5,8.
4. Ковальчук С. Ф. Славута. Минуле і сучасне. / С. Ф. Ковальчук, А. Б. Ковальчук. – Київ, 2003. – 267 с.
5. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до cep. XVII cт. / Н. М. Яковенко. – Київ, 1993. – 472 с.