У статті проводиться юридичний аналіз об’єктивних та суб’єктивних ознак злочину «Торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди щодо людини»; формулюються рекомендації щодо розуміння кримінально-правових категорій, що зазначаються у статті 149; а також наводяться науково обґрунтовані рекомендації щодо удосконалення норми, що передбачає відповідальність за торгівлю людьми.

Annotation. The legal analysis of objective and subjective indications of a crime “human trafficking or other illegal agreement concerning the person” is regarded in the article; the recommendations for the understanding of criminal-legal categories, specified in Article 149 are formulated; and also science-based recommendations for improving standards providing accountability for human trafficking are exemplified.

Ключові слова: кримінальна відповідальність, торгівля людьми, інша незаконна угода щодо людини, вербування, переміщення, переховування, передача, одержання, уразливий стан особи, експлуатація.
Keywords: criminal responsibility, human trafficking and other illegal agreement, recruitment, transfer, harboring, transfer, receipt, vulnerable situation of the person, exploitation.
Торгівля людьми, посягаючи на такі природні права особи, як воля, честь та гідність, завдає шкоди як конкретній людині зокрема, так і суспільству в цілому. Проте, практика боротьби із цим злочинним діянням в Україні залишається на низькому рівні. Міжнародна організація з міграції на основі власного дослідження встановила, що за останні 20 років в нашій державі від торгівлі людьми постраждали понад 120 тисяч осіб. Причиною цього раніше (до 2006 року) можна було назвати недосконале законодавче формулювання статті, що передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю людьми. Сьогодні ж чинною є редакція статті 149 від 12.01.2006 р., яка усунула притаманні попереднім редакціям недоліки. Однак, у зв’язку із її прийняттям постає нова проблема – складність конструкції диспозиції, яка являє собою певне поєднання національного та міжнародного законодавства. Це призводить до того, що виникають труднощі під час встановлення юридичних ознак даного злочинного діяння, а також при його відмежуванні від суміжних складів злочинів.
Таким чином, очевидною є необхідність виробити єдиний підхід до застосування ст. 149 КК в новій редакції. Отож метою даної наукової статті є аналіз диспозиції ст.149, вироблення рекомендацій щодо розуміння окремих термінів, а також з’ясування особливостей кваліфікації торгівлі людьми.
Дослідженням тематики даної статті займалися такі науковці як В.А. Козак, Я.Г. Лизогуб, С.С. Яценко, А.М. Орлеан, В.М. Куц, В.М. Підгородинський, Д.О. Негодченко, І.І. Митрофанов, К.М. Іскров, Г.П. Середа, Є.В. Євстафєва, А.С. Політова, А.І. Волкова, В.А. Козак, М.О. Васильєва, Л.І. Козуб та інші.
Певну дискусію викликає питання щодо визначення об’єкта даного злочину. Основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми називають і «суспільні відносини у сфері забезпечення особистої свободи людини» [1], і свободу й особисту недоторканність визначити [2, 36], і «громадську моральність» [3, 84]. Проте, з врахуванням місця ст. 149 у КК України (Розділ ІІІ «Злочини проти волі, честі та гідності особи»), найбільш виправданим поглядом на сутність об’єкта торгівлі людьми є наступний. Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є честь та гідність особи, а також – крім випадків коли угода, об’єктом якої є людина, укладається за згодою цієї ж людини, – воля особи. Його додатковим факультативним об’єктом можуть виступати життя та здоров’я особи, встановлений порядок здійснення службовими особами своїх повноважень тощо [4, 359].
Щодо визначення предмета злочину, передбаченого ст.149 КК України думки вчених розділилися на дві групи. Так, одні вчені, притримуються позиції, що даний злочин є безпредметний, інші – що предметом торгівлі людьми є людина. Проте, вважаємо, що друга позиція є більш виправданою. Адже здійснюючи торгівлю людьми, злочинець впливає безпосередньо на людину. Тіло людини згідно зі здоровим глуздом є предметом посягання, речовим базисом життя, здоров’я, честі та гідності особи [4, 177]. Для того щоб не виникало плутанини у смисловому визначенні предмета злочину загалом пропонується розширити поняття предмета злочину для того, щоб воно могло охоплювати живих істот, у тому числі людей. Противники такого розширення поняття предмета злочину не бажають назвати людину предметом або тому, що визнання людини як суб’єкта суспільних відносин предметом злочину ставить під загрозу обґрунтованість теорії об’єкта як суспільних відносин, або тому, що таке ототожнення здається їм не етичним [3, 85].
Як вбачається у ч. 1 ст. 149 КК України, з об’єктивної сторони цей злочин виражений у трьох формах: 1) торгівля людьми; 2) здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина; 3) вербування, переміщення, переховування, передача чи одержання людини [6, 46]. Як відомо, КК України не дає визначення цих понять. Що ж тоді розуміти під «торгівлею людьми»?
Згідно ст.3 Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, прийнятий резолюцією 55/25 Генеральної Асамблеї від 15.11. 2000 року (ратифікований Законом України від 04.02.2004) «торгівля людьми» означає «здійснювані з метою експлуатації вербування, перевезення, передачу, приховування або одержання людей шляхом загрози силою або її застосування або інших форм примусу, викрадення, шахрайства, обману, зловживання владою або уразливістю положення, або шляхом підкупу, у вигляді платежів або вигод, для одержання згоди особи, яка контролює іншу особу» [7, 360]. В свою чергу ст.1 ЗУ «Про протидію торгівлі людьми» від 20.09.2011р. визначає торгівлю людьми як «здійснення незаконної угоди, об’єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, у тому числі сексуальної, з використанням обману, шахрайства, шантажу, уразливого стану людини або із застосуванням чи погрозою застосування насильства, з використанням службового становища або матеріальної чи іншої залежності від іншої особи, що відповідно до Кримінального кодексу України визнаються злочином» [8, 7]. Тобто на додаток до визначеного в ст.3 Протоколу кола суспільно-небезпечних діянь, національне законодавство визнає злочинними дії з купівлі-продажу особи або здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, що свідчить про дещо ширше розуміння торгівлі людьми в Україні. Отож, враховуючи те, що в українському законодавстві, на відміну від міжнародних актів, торгівля людьми виділяється як окрема форма злочину, означає, що у ст.149 під торгівлею людьми слід розуміти власне торгівлю, тобто вчинення актів купівлі-продажу людей [9, 403].
Проте, формулювання назви статті 149 КК України («Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини»), її зміст, визначення торгівлі людьми в міжнародних нормативно правових актів ратифікованих Україною, та визначення, що міститься в ЗУ «Про протидії торгівлі людьми» водять певну плутанину в розуміння сутності злочину в цілому та його форм зокрема. Тому щоб не виникало затруднень у визначені злочину і його форм, пропонуємо статтю 149 назвати «Торгівля людьми», а в диспозиції ст.149 термін «торгівля людьми» замінити на «купівля-продаж людини». Таким чином, перша форма злочину, передбаченого статтею 149 КК України, охоплює дії з купівлі-продажу людини, що полягають у «безповоротній передачі (отриманні) людини за грошову винагороду»[10, 21]. При цьому при торгівлі людьми потерпілий передається у фактичну (не юридичну), незаконну власність за певну грошову суму покупцю. Продаж людини є, по суті, безповоротною передачею людини, яка виступає «живим» товаром.
Другу форму злочину, передбаченого ст. 149 КК України, законодавець визначив як здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, що полягає у вчиненні інших дій, крім торгівлі людьми (тобто купівлі-продажу), пов’язаних з обмеженням свободи людини шляхом передачі її іншій особі. Тобто, ними можуть бути такі угоди як дарування, оренда, міна, надання у безоплатне користування, передача особи в погашення боргу та будь-які інші, за якими потерпілий передається іншій особі у фактичну власність або для тимчасової його експлуатації. Зазначене діяння слід вважати закінченими з моменту одержання людини іншою особою або з моменту встановлення над потерпілим фактичного володіння особою, якій він був переданий [11, 120]. Проте, ми вважаємо формулювання даної форми невдалим, адже, у даному випадку людина виступає елементом угоди (хоча і незаконної), а саме – її предметом. Тому радимо у диспозиції статті термін «об’єкт» замінити на термін «предмет».
Формулювання третьої форми аналізованого злочину являє собою перелік альтернативних дій: вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи. Дані дії по суті, є або стадіями торгівлі людьми, або видами співучасті у ній. Цей перелік майже дослівно повторює міжнародне визначення торгівлі людьми, закріплене у Протоколі про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності. Виокремлення стадій злочину або видів співучасті не гармонує з традиційними для кримінального права України засобами юридичної техніки, закріплення правової норми у тексті закону, відповідно до яких стадії вчинення злочину та дії співучасників описуються у Загальній частині кодексу (так, вербування правильно було б розглядати як готування до торгівлі людьми, а переміщення – як співучасть у цьому злочині). Разом з тим, існуюча конструкція полегшить застосування норми та позбавить Україну від зайвих дискусій про відповідність законодавства міжнародному [12, 30].
Розкриємо зміст кожної з дій що складають дану форму злочину.
Під вербуванням слід розуміти «досягнення із людиною добровільної (шляхом запрошування, умовляння) або вимушеної (шляхом шантажу, погрози застосування насильства) домовленості на її подальшу експлуатацію, а у випадку використання обману – на вчинення певних дій щодо неї, таких як переміщення, переховування, передачу іншій особі» [13, 39]. Проте, науковці розходяться в поглядах на визначення моменту закінчення злочину вчиненого у даній формі. Одні з них зазначають, що діяння у цій формі слід визнавати закінченим з моменту вербування, тобто з моменту вчинення дій, пов’язаних із набором потерпілої особи працювати чи надавати послуги на певних умовах [14, 84], інші – що вербування є закінченим з моменту досягнення домовленості із особою, яку вербують для експлуатації [12, 31]. Проте, практика застосування даної норми свідчить про те, що закінченим злочин у даній формі вважається з моменту досягнення домовленості з особою. Тобто, саме у той момент, коли отриманий акцепт на оферту (хоча і незаконну) вербування вважатиметься закінченим, в іншому випадку (коли згода не надана) – дії вербувальника можна оцінювати лише як замах на вчинення злочину.
З метою уникнення проблем у визначенні моменту закінчення злочину у даній формі, пропонуємо термін «вербування» замінити на термін «найм». Дана форма передбачена у Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 р., ратифікованій Україною у вересні 2011 р. Можемо стверджувати, що найм людини є більш конкретною формою вчинення злочину, ніж вербування, оскільки вербування становить певну стадію найму людини й уособлюється в таких діях, як підшукування, набір, залучення людей. Водночас найм людини фіксує остаточну, кінцеву домовленість з людиною, що передбачає подальшу її експлуатацію [14, 8].
Переміщення людини – це «вчинення суб’єктом злочину будь-яких дій по переміщенню у просторі особи з одного місця в інше». Як правило, переміщення людини полягає у її перевезенні. Однак можливе переміщення людини і шляхом її пішого супроводу. Діяння у цій формі є закінченим з моменту переміщення людини суб’єктом злочину з одного місця в інше [15, 84]. Позитивною новелою чинної статті 149 КК України є те, що переміщення однозначно є факультативною ознакою торгівлі людьми, тоді як попередня редакція статті породжувала різні погляди на її тлумачення щодо цієї ознаки. Найчастіше переміщення характеризується перетином кордону, але може відбуватись і всередині країни [13, 39]. Зазвичай, переміщення здійснює вербувальник, але це можуть робити й інші особи [12, 31].
Переховування людини — це «вчинення суб’єктом злочину будь-яких дій, спрямованих на те, щоб унеможливити або утруднити встановлення того, де на даний час перебуває потерпіла особа». Тобто, під переховуванням людини слід розуміти обмеження фізичних контактів людини з іншими особами, особливо із представниками правоохоронних органів, що може проявлятись як у наданні приміщення для перебування, так і в примусовому позбавленні волі [13, 39]. Зокрема, такі дії можуть полягати у триманні людини в певних приміщеннях, тайниках, інших місцях, які унеможливлюють або утруднюють встановлення її дійсного місцезнаходження [15, 85].
Під передачею людини слід розуміти вчинення однією особою певних дій, пов’язаних із наданням потерпілого іншій особі (одержувачу). Це дії, які вчинюються насамперед особою, яка виступає посередником між сторонами незаконної угоди щодо людини (між продавцем та покупцем). Закінченим діяння у цьому випадку слід визнати з моменту здійснення винним самої передачі людини [13, 39], тобто фактичної зміни «володільця» особи.
Під одержанням людини слід розуміти заволодіння людиною чи її тримання особою, якій людина була передана. Одержання людини зав жди тісно пов’язане з її передачею та є безпосереднім наслідком останньої. Так, одержання людини є зворотною стороною передачі та передбачає отримання контролю над людиною. Таким чином, під передачею або одержанням людини слід розуміти вчинення дій, пов’язаних із переходом контролю над людиною від однієї особи до іншої [13, 39] Діяння у цій формі слід вважати закінченим з моменту встановлення фактичного контролю з боку одержувача над поведінкою потерпілої особи [12, 31].
Відповідно до логіко-граматичного тлумачення статті 149 обов’язковою ознакою третьої форми торгівлі людьми є вчинення вище зазначених дій за допомогою одного з таких альтернативних способів: із використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи.
Під обманом слід розуміти повідомлення неправдивих відомостей (т.з. активний обман) або замовчування певних відомостей, які повинні бути повідомлені винним (т.з. пасивний обман), у результаті чого потерпіла особа вводиться в оману [16, 18]. Характерним для обману є те, що зовні все виглядає так, ніби воля особи є добровільною, але насправді ця добровільність суперечить дійсним інтересам особи [12, 33]. Різновидом обману є зловживання довірою, яке полягає у «використанні особою в своїх інтересах впевненості, переконаності в її сумлінності, чесності, добропорядності іншої особи – довірителя, на шкоду останньому» [13, 40]. Мова йде про випадки, коли під час обману використовується наявність певних стосунків довіри, які існують між винною особою та потерпілим і які використовуються всупереч інтересам останнього. Прикладом відносин довіри можуть виступати стосунки між родичами, близькими друзями, опікунські відносини [12, 33]. Під шантажем слід розуміти «психічне насильство, що полягає у погрозі розголосити відомості, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти у таємниці» [13, 40]. Об’єктом шантажу вважаються дані (навіть сфабриковані і штучно сформовані), розголошення яких може негативно вплинути на становище конкретної людини, її майбутнє, матеріальну ситуацію і т.п. [17, 46].
Поняття уразливого стану потерпілої особи містить примітка 2 до ст. 149 КК, відповідно до якої уразливий стан — це «зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин» [6, 47]. Відповідно до наведеного визначення, уразливий стан може бути викликаний: 1) фізичними чи психічними властивостями (в цьому разі висновок про наявність такого стану може ґрунтуватись на даних психолого-психіатричної експертизи); 2) певними зовнішніми факторами (зокрема збігом тяжких особистих, сімейних чи інших обставин) [12, 33]. В даному випадку йдеться про дії винної особи, спрямовані на використання такого становища людини, якій «немає чого втрачати» для отримання згоди на її подальшу експлуатацію [13, 40]. Крім того, варто зазначити, що тривалість перебування особи в уразливому стані до прийняття нею відповідного рішення або вчинення щодо неї відповідних дій на кваліфікацію злочину не впливає [18, 23].
Для наявності в діях особи об’єктивної сторони злочину достатньо встановити використання нею при вчиненні вербування, переміщення, переховування, передачі або одержання людини хоча б одного із зазначених у диспозиції ч. 1 ст. 149 КК способів [16, 19]. Винятки із цього становлять випадки, коли потерпілим є малолітня чи неповнолітня особа, про що сказано у примітці 3 до ст. 149 КК. Відповідно до неї «відповідальність за вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання малолітнього чи неповнолітнього за цією статтею має наставати незалежно від того, чи вчинені такі дії з використанням обману, шантажу чи уразливого стану зазначених осіб» [6, 47].
Суб’єкт торгівлі людьми загальний. Варто зазначити, що істотне значення для вирішення питання про можливість притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила торгівлю людьми, має вік. Відповідно до положень чинного КК України, цей вік установлено з 16-ти років, тобто загальний вік кримінальної відповідальності. Деякі теоретики в галузі кримінального права в т.ч. Лизогуб Я.Г. та Яценко С.С. пропонують знизити таку «планку» з 16 до 14 років [2, 53]. Проте, на нашу думку, зниження віку кримінальної відповідальності за такий злочин як торгівля людьми є недоцільним, адже психічний та фізіологічний розвиток більшості осіб у віці до 16 років не дозволяє повною мірою усвідомлювати ступінь суспільної небезпеки даного злочину.
Що стосується складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 149 КК України, то варто зауважити, що вина в першій, другій і третій формах торгівлі людьми може бути тільки умисною, причому вона може існувати лише у формі прямого умислу [2, 53]. Мотиви ж торгівлі людьми можуть бути різними і не повинні впливати на кваліфікацію. Як правило, це корисливість або інша особиста зацікавленість, хоча можуть бути і заздрість, і помста тощо. Саме вони спонукають людину до незаконного збагачення, незаконного одержання матеріальних чи нематеріальних благ, вирішення будь-яких інших особистих питань. I хоча законодавець, формулюючи зміст норми про відповідальність за торгівлю людьми, не зазначив текстуально ці мотиви в межах згаданої статті, їх наявність є зрозумілою та очевидною [2, 60-61].
Так само як і способи, мета вчинення цього злочину є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони лише для останніх чотирьох форм цього злочину. Такою метою є експлуатація. Експлуатацію, від якої людину необхідно охороняти кримінально-правовими засобами, Орлеан А.М. трактує як «корисливе протиправне її використання». Крім того він виділяє такі види експлуатації особи за сферою неправомірного використання: трудова, сексуальна та біологічна [19, 50]. Поняття експлуатації в контексті розглядуваного злочину наводиться у примітці 1 до ст. 149 КК України і визначається як «всі форми сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, примусову працю або примусове надання послуг, рабство або звичаї, подібні до рабства, підневільний стан, залучення в боргову кабалу, вилучення органів, проведення дослідів над людиною без її згоди, усиновлення (удочеріння) з метою наживи, примусову вагітність, втягнення у злочинну діяльність, використання у збройних конфліктах тощо» [6, 46]. Тобто, перелік видів експлуатації не є вичерпним, що дозволятиме застосовувати цю норму при виникненні нових форм експлуатації [13, 40].
Варто зазначити, що КК України не дає визначення кожної із форм експлуатації зокрема. Їх варто шукати у нормах міжнародного та національного законодавства. Зокрема, визначення «примусової праці» міститься у КонвенціяМОП про примусову чи обов’язкову працю від 28.06.1930, «рабство» – у ст.1 Конвенції про рабство 1926р., «звичаї подібні до рабства» та «боргова кабала» – ст. 1 Додаткової конвенції 1956 року про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства, «усиновлення» – у СК і ЗУ «Про охорону дитинства» тощо. Проте, не всі поняття закріплені на законодавчому рівні, а тому їх доводиться застосовувати або за аналогією закону та аналогією права.

Список використаних джерел

1. Бабакін В.М. Нейтралізація протидії розслідуванню у справах з торгівлі людьми : [Електронний ресурс] / В.М.Бабакін. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pib/2012_1/PB-1/PB-1_30.pdf
2. Лизогуб Я.Г. Протидія торгівлі людьми : аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства : навчальний посібник / Я.Г. Лизогуб, С.С. Яценко. – К.: Атіка, 2005. – 240 с.
3. Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми: Моногр. / А.М. Орлеан. – Х.: СІМ, 2005. – 180с.
4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – 7-ме вид., переробл. та допов – К.: Юридична думка, 2010. – 1288с.
5. Волкова А.І.Структура криміналістичної характеристики торгівлі людьми //Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. – Вип. 27. – О.: Юридична література, 200б. – С .174-181.
6. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство України зі змінами та доповненнями станом на 28.11.2012 року // Видавництво «Центр учбової літератури». – Київ – 2012. – 180 с.
7. Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності від 15.11.2000 // Офіційний вісник України від 19.04.2006. – № 14. – С. 360.
8. Про протидію торгівлі людьми: Закон України від 20.09.2011 № 3739-VI // Офіційний вісник України від 24.10.2011 р. – № 80. – С.7.
9. Божок С.Г. Актуальні напрямки запровадження міжнародних норм щодо протидії торгівлі людьми та нелегальній міграції у законодавстві України / С.Г.Божок // Південно-український правничий часопис Одеського державного університету внутрішніх справ Серія КВ №15252-3824Р. – 2009. – №2. – С.398-411.
10. Актуальні питання запобігання і протидії торгівлі людьми : матеріали міжнародної науково-практичної конференції / [відп. за вип. Євген Захаров] ; Міністерство внутрішніх справ України, Академія управління МВС, Міжнародний жіночий правозахисний центр “Ла страда – Україна”, Харків : Права людини, 2010. – 220с.
11. Митрофанов І.І. Торгівля людьми: кримінально-правове визначення поняття// Науковий вісник Міжнародного Гуманітарного Університету, №3, 2012 – С.118-123.
12. Куц В. М., Орлеан А. М. Прокурорські засоби протидії торгівлі людьми: Науково- практичний посібник/ За ред. Г.П. Середи. – К.: Варта, 2007. – 168с.
13. Орлеан А. М. Нова редакція статті, що передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю людьми: аналіз складу злочину / А. М. Орлеан // Юридичний журнал. – 2006. – № 4. – С.38-40.
14. Іскров М. Нові тенденції у протидії торгівлі людьми в Україні // Право і Безпека. – 2012. – № 1 (43) – С.8-12.
15. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / [М. І. Бажанов , Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.]; за ред. проф. М. І. Бажанова , В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 608с.
16. Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи; Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості : (лекції 6 та 7) / В.І. Борисов. – Х.: Вид. СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2008. – 32с.
17. Вилкс Андрейс Торговля людьми и органами человека: криминологические, политические и социальные проблемы: взгляд на криминальные реалии XXI в. / Андрейс Вилкс ; [науч. ред. Л. В. Тэсс ; пер. Л. В. Тэсс]. – 2-е изд., испр. и доп. – Рига : [б. и.], 2005. – 114с.
18. Україна як країна призначення для торгівлі людьми : матеріали для практичного використання працівниками прикордонної служби, правоохоронних органів та суддями з питань протидії злочинам, передбаченим ст. 149 КК України «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини», в яких потерпілими є іноземці та особи без громадянства / [М.О. Васильєва … [та ін.] – Київ : Фенікс, 2012 – 119с.
19. Орлеан А.М. Кримінально-правова охорона людини від сексуальної експлуатації / А.М. Орлеан // Вісник Національної академії прокуратури України : проблеми сьогодення, теорія, практика, життя академії. – 2012. – №2. – С.50-54.