УДК 81’373.2

ББК 81.2 (4 Укр) – 3

 

В. М. Бойчук, М. В. Бойчук

Національна академія внутрішніх справ

 

 

У статті висвітлюється внутрішня форма слова як ономасіологічна категорія та ефективний інструментарій у зіставно-типологічних дослідженнях, аналізується її роль у процесах номінації на прикладі слов’янських мов.

Ключові слова: внутрішня форма слова, ономасіологічна категорія, похідне слово, процес найменування.

 

В статье освещается внутренняя форма слова как ономасиологическая категория и эффективный инструментарий в сопоставительно-типологических исследованиях, анализируется ее роль в процессах номинации на примере славянских языков.

Ключевые слова: внутренняя форма слова, ономасиологическая категория, производное слово, процесс наименования.

 

The article reveals the inner form of the word as onomasiological category and effective tools in contrastive typological studies, analyzes its role in the nomination on the material of the Slavic languages.

The inner form of the word is treated as a motivational feature that is being “picked out” by speaker’s consciousness from the semantic structure of generating word and is being served as the basis for the nomination of objects and phenomena. The inner form of the word is a way of word meaning motivation between a generating and derived word. The inner form of the word stands for a mental and psychological mechanism that reveals the nature of names, indicates the semantic relations between generators and derivatives, namely outlines the onomasiological characteristics of words. Being the onomasiological basis for the creation of derivatives and denoting their formal and semantic structure, the inner form of the word allows research a derivative word as a unit of nomination with unique structure and peculiar functional characteristics.

Analysis of Ukrainian, Russian, Czech and Polish derivative units in the terms of onomasiology reveals common and distinctive features in their nominative processes, describes the specification of “language and world view” of various nations. Using the inner form of the word like methodological tools in contrastive typological studies enables us to make sense of complex issues of language “reading” the world by different ethnic groups, and most importantly – to gain valuable material for further promising interdisciplinary research.

Keywords: innerform, onomasiological category, derivative, nomination process.

 

Мовознавча наука, починаючи з другої половини ХХ столiттяй на сучасному етапі, характеризується підвищеною зацікавленістю проблемами, що стосуються передусім з’ясування питань функцiонування мовних одиниць i мови загалом [1, с. 84]. Це дає значний за обсягом теоретичний та емпіричний матеріал для подальших студій, які розширюють об’єкт  класичної лінгвістики й зближують її з іншими науками антропологічної спрямованості. З огляду на вказану тенденцію лінгвістичні студії передбачають широке застосування динамічного пiдходу до аналізу мовних явищ, тобтометодологія динамізму в таких дослідженнях апріорі є визначальною, що зумовлює їхактуальність i значущість.

У системi словотвору динамічний пiдхiд передбачає дослідження й усвідомлення глибинних процесів деривацiї у їх зв’язку з категорiальною структурою мислення «в рамках цілісності мисленнєво-мовленнєвої дiяльностi як особливого специфiчного прояву комунiкативної діяльності» [2, с. 4], саме тому цей пiдхiд пов’язуємо з логiко-номiнативним аспектом дослiдження словотвiрних одиниць.

Методологія динамiзму дозволяє розглядати похiдне слово як об’єкт процесуальної iнтерпретацiї, при якiй визначальну роль відіграє власне змiстова сторона мовного знака, що є «опорною базою для пояснення дійсної сутностi будь-якої мовної форми» [4, с. 6]. Логічно припустити, що дослiдження семантичної сторони деривата як результату ментально-мовної творчості має ґрунтуватись на засадах осново центричної дериватологiї, обґрунтованої проф. Ґрещуком В. В., який особливу увагу звертає на твiрну основу в процесi формування i функцiонування семантики похiдного слова [2, с. 8].

Творення похiдного словав процесі номiнацiйного акту пов’язано з усвідомленим (або ж неусвідомленим) вiдтворенням характерних особливостей денотатів за посередництва мисленнєво-когнітивних структур мовця, що займають умовно промiжну ланку мiж денотатом i мовним знаком. Таким чином, тріада «мова – мислення – дійсність» безпосередньо «виявляє себе у процесi семiозису, у знаковому вiдношеннi найменування, де з’єднуються смисл  (поняттєвi форми мислення), iм’я  (мовна форма), дiйснiсть (позамовнi об’єкти, що позначаються)» [13, с. 13]. Постає проблема: яким чином дійсність вiдображається у категорiях мислення, а потім – у значеннях мовних форм.

Можемо стверджувати, що реалiзація завдань такого типу неможлива без застосування поняття внутрiшньої форми (ВФ) слова, яка визначає тип мотивацiйних вiдношень мiж твiрним i похiдним словом, а також є своєрідною з’єднувальною ланкою мiж словом i денотатом, який воно позначає.

На сьогодні онтологічна й лінгвістична природа ВФ слова вже знайшла своє ґрунтовне висвітлення в працях О. І. Блінової, Л. А. Булаховського, М. І. Голянич, О. О. Земської, О. П. Єрмакової, Т. Р. Кияка, Н. І. Мігіріної, Б. О. Плотникова, В. М. Русанівського, О. С. Снітко, В. І. Телії та ін., хочай залишаються дискусійними питання як сутності ВФ слова (і мови загалом), так й її місця та функцій у системі мови. Зрозуміло, що неоднозначність у трактуванні цього філософсько-мовного явища зумовлена передусім теоретичною складністю самого поняття ВФ, яке закладено оригінально у вченні О. О. Потебні, а також, на нашу думку,абсолютизацією чи нівеляцієютих чи тих аспектів ВФ слова в авторських потрактуваннях, які часто зумовлені методологією наукового пошуку та специфікою емпіричного матеріалу.

Загалом ВФ слова розуміємо як мотиваційну ознаку, що «вичленовується» свідомістю мовця із семантичної структури твірного слова і кладеться в основу найменування предметів та явищ навколишнього світу, які позначаються похідним словом, тобто ВФ слова також є способом мотивації значення між твірним і похідним словом, який конкретизується цією ознакою. Отже, ВФ розкриває природу та характер найменувань, указує на смислові відношення (їх природу) між твірним і похідним, тобто виявляєономасіологічну характеристику слова.

Якщо словотвірна мотивація вказує на предмет (денотат) загалом, то ВФ слова вказує, яка з великої кількості ознак того чи іншого предмета вибирається свідомістю людини для номінації певного сегмента дійсності і формування семантики новоутвореного мовного знака. Крім того, ВФ слова як обов’язковий елемент у парі «твірне – похідне» конкретизує словотвірні мотиваційні зв’язки, наділяючи їх значущістю.

Оскільки похідне слово є двобічною одиницею, томоже бути охарактеризоване як з семасіологічного (від форми до змісту), такй ономасіологічного (від змісту до форми) поглядів. Динамічний підхід передбачає застосування ономасіологічних критеріїв до аналізу семантики похідного слова, зокрема до процесу словотворення. Розглядаючи ВФ як мотиваційну ознаку, що кладеться в основу найменування, вона набуває статусу змістової ономасіологічної категорії, яка відіграє головну роль у процесах номінації предметів та явищ об’єктивного світу.

Установлюючи кореляцію між предметом і вибраним для його найменування мовним відрізком, номінація пов’язує світ дійсності зі світом мови, «з’єднує частинку простору екстралінгвістичного з частинкою простору мовного» [6, с. 8]. Відповідно предметом дослідження ономасіології є лексична об’єктивація і процес установлення зв’язку звукової сторони лексичної одиниці, яка при цьому виникає, з об’єктом дійсності (референтом) [12, с. 4]. Варто також зазначити, що кожний акт словотворення є актом номінації, проте не кожний акт номінації є актом словотворення в буквальному значенні слова [5, с. 23].

Механізм знаходження та визначення мотиваційної ознаки як представника інших ознак змісту, що виражається цією ознакою, її властивості та функції є одним із головних завдань теорії мотивації. Відомо, що ще О.О.Потебня досліджував генеративні можливості мотиваційної ознаки для створення нових думок [8, с. 122]. І на сьогодні проблема факторів, що впливають на вибір мотиваційної ознаки у номінативному процесі, залишається актуальною як для теорії мотивації, так і для теорії номінації. Пролити світло на ці проблеми можна, з’ясувавши природу ВФ похідних слів і дослідивши її взаємозв’язок з іншими мовними категоріями.

Визначаючи тип відношень між твірним і похідним, ВФ взаємодіє зі словотвірною мотивацією і лексичним значенням (ЛЗ), формуючи змістову основу деривата чи його лексико-семантичних варіантів. Так, похідне дощовик в українській мові має різні лексичні значення. Це – 1) «верхній легкий непромокальний одяг, що захищає від дощу», 2) «кулястий гриб, який швидко росте в теплу дощову пору, а при висиханні перетворюється в темний порох», 3) «черв’як, що живе в ґрунті, підвищує його родючість, а на поверхню виходить тільки після великого дощу» [9, с. 403]. Формування різних ЛЗ у омонімічних похідних утвореннях пов’язано з неоднаковим характером їх ВФ, яка формує первісне ЛЗ, подальший розвиток якого залежить передусім від екстра- та інтралінгвальних чинників. Це чітко простежується тоді, коли мотиваційна ознака номінації, що виражалася видовим поняттям, замінюється з часом ознакою родового характеру [11, с. 63]. Так, українські похідні столяр і чоботар утворено для найменування осіб, які займалися виготовленням, відповідно, столів і чобіт. Первинне ЛЗ цих дериватів сформувала мотиваційна ознака результативності (твірне слово – об’єкт, що є результатом діяльності особи). З часом значення слів розширилися (це є іманентною ознакою мови), і в сучасній українській мові столяр – це той, хто виготовляє меблі, чоботар­– взуття взагалі. У словах подібної семантики відбувся розрив між первинною ознакою, яка ще виражена морфологічним складом твірної основи, та реальною ВФ слова, що робить його образним і зрозумілим носіям мови, але є імпліцитною на рівні формальної будови деривата.

Значення слова має тенденцію розвиватися, тоді як ВФ слова виступає своєрідним стабілізаційним компонентом, який певною мірою стримує цей розвиток. Із часом ВФ слова може «затемнюватися», тобто ставати незрозумілою і забуватися. Це зумовлено тим, що визначну роль у значенні слова відіграють його системні зв’язки, його віднесеність до певних груп і структур у складі лексики, а не походження слова [10, с. 46].

Отже, ВФ і ЛЗ на рівні похідного слова є взаємозалежними і взаємозумовленими категоріями, вони функціонують як єдине ціле. З цього погляду заслуговує на увагу твердження О. О. Земської та О. П. Кубрякової про те, що ВФ слова, виражаючи характер смислових відношень між твірним і похідним, не включає в себе саму назву реалії, а тому не втрачає своєї пояснювальної сили і не перетворюється на зредуковане ЛЗ [3, с. 519].

Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що ВФ є змістовою ономасіологічною категорією, яка є конститутивною основою творення дериватів у процесах номінації, їх формально-семантичної структури. ВФ дозволяє розглядати похідне слово як одиницю номінації, яка є унікальною за структурою і за властивими їй ономасіологічними і функціональними характеристиками.

Досліджуючи процес формування дериватів тієї чи іншої мови, аналізуючи і виявляючи чинники, що впливають на творення як звукових, так і змістових аспектів мовного знака, підходимо до проблеми вираження національної свідомості у мові. Це дозволяє глибше розуміти одну з важливих функцій мови – функцію національної ідентичності, яка репрезентує себе передусім у мовній «картині світу». Відомо, що у структурі мовного знака кодується інформація про навколишній світ, причому носії різних мов відповідно до власного сприймання неоднаково трактують функції чи призначення однотипних сегментів дійсності, що впливає і на формування семантики слова. На нашу думку, різнотипне розуміння тих чи інших явищ  дозволяє відтворити саме ВФ слова, оскільки вона містить у собі характерні вказівки щодо особливостей світосприймання різними носіями мов, що відтворюють їх історичний досвід і сучасну мовну практику. Тому ВФ слова є важливим методологічним інструментом у сучасних зіставних дослідженнях, невід’ємним засобом розуміння процесів номінації різних мовних соціумів. Звідси випливає актуальне завдання виявлення різних типів ВФ похідних слів у споріднених і неспоріднених мовах шляхом контрактивних і зіставних досліджень, що дозволить проаналізувати особливості мовленнєво-мисленнєвої діяльності носіїв різних мов.

Найяскравіше процеси диференціації, відмінності в номінативних актах виявляються у семантичних структурах похідних слів, що мотивуються твірними, які належать до різних лексико-граматичних класів. Наприклад, укр. дощовик, рос. дождевик (у знач. «гриб») і чеське pўchavka, польс. purchavka мають різні ВФ, які актуалізують відмінні мотиваційні ознаки об’єктності і характерної дії, яку виконує названий предмет, коли на нього натиснути. Аналогічні різнотипні ВФ і у похідних укр. баришник, рос. барышник і чеськ. překupnik, польс. przekupień, укр. і рос. булочник і чеськ. рekař, укр. гирьовик, рос. гиревик і чеськ. vspěrač (гиря – závaži), польс. cięźarowiec (важкоатлет), укр. візник, рос. извозчик (ознака дії) і чеськ. drožkar(ознака об’єктності) (drožka – дрожки, таксі) і izvoščik, польс. dorożkarziwoźnica.

При мотивації деривата твірним, що позначає певний об’єкт, а тому виражений іменною частиною мови, ВФ вичленовує як головні різні сегменти, складові цього об’єкта. Напр., укр. буквар, рос. букварь і чеськ. slabikař (slabika – склад, а буква – pismeno), польс. elementarz, укр., рос. бабник і чеськ. sukničkar, zástěrcar, holkar(suknička – спідниця, zástěrca – передник, фартух, holka– дівчина).

Дуже часто афіксальним дериватам однієї мови відповідають композити іншої, порів., укр. байкар – рос. баснописец, польс. bajkopisarz, укр. віршник – рос. стихотворец, польс. wierszopisarz, укр. конопляр – рос. коноплевод, укр. коняр – рос. коневод, укр. кролівник, чеськ. králikář­– рос. кроликовод, укр. курівник –­ рос. куровод, укр. лісівник – рос. лесовод, укр. овочівник – рос. овочевод, укр. оленяр – рос. оленевод, укр. олійник – рос. маслобойщик, укр. пасічник, бджоляр, польс. pszczelarz, pasiecznik, чеськ. včelar – рос. пчеловод, hodowcapszczół, укр. птахівник – рос. птицевод, укр. пустельник – рос. пустынножитель, укр. смоляр – рос. смолокур, смоловар, укр. соболівник – соболевод, укр. тваринник – рос. животновод тощо, у яких з’ясування ВФ не викликає труднощів, тому що вона актуалізується експліцитно вираженим предикатом у формальній структурі композита і допомагає зрозуміти характер найменування: оленевод, птицевод, овочевод позначають осіб, які займаються вирощуванням того, що називає твірне слово.

А похідне слово олійник, для прикладу, може позначати особу, яка виготовляє олію чи продає її тощо. У таких випадках правильно визначити ВФ слова дозволяє семантика предиката ЛЗ деривата, яка прогнозує характер ВФ похідного слова. Наприклад, укр. голкар має ЛЗ «той, хто робить, виготовляє голки». Значення предиката виокремлює мотиваційну ознаку продукту праці (результативності), яка формує вказане ЛЗ.

Базова основа дуже часто визначає в загальних рисах значення предиката ЛЗ похідного слова, проте не завжди назва, скажімо, музичного інструмента, що є твірним, передбачає предикат «грати» і відповідну ВФ, яка б вичленовувала мотиваційну ознаку інструментальності. Так, ВФ похідного слова дудник у значенні «той, хто робить дудки» вказує на предмет (дудку), який є продуктом, результатом праці. В іншому значенні дудник – «той, хто грає на дудці» має ВФ, яка репрезентує власне ознаку інструментальності.

Аналіз десубстантивних іменників української мови показує, що трапляються випадки, коли в одному ЛЗ наявні два різних за семантикою предикати. Напр., пічник – майстер, який мурує і ремонтує печі (мотиваційні ознаки результативності і об’єктності). У таких випадках важко, а часто неможливо визначити з синхронного погляду, яка ознака була первісною. До похідних іменників-назв осіб, що мають ВФ, репрезентовану двома мотиваційними ознаками результативності і об’єктності, належать: свічкар, паркетник, чоботар, мітляр, пушкар, дігтяр, годинникар.

Саме тому слід погодитися із ученими, які пропонують обов’язково включати в ЛЗ деривата вказівку на його ВФ [3, с. 520;  7, с. 73-74], тобто активно використовувати цю мовну категорію у лексикографічній практиці, що сприятиме розумінню природи того чи іншого найменування у будь-якій мові.

Аналізлексики української, російської, чеськоїтапольськоїмов з поглядуономасіології дозволяєвиявитичастіше спільні, рідше –відмінніособливостіпроцесівнайменуваньосібтапредметівоб’єктивного світу, охарактеризувати певним чином специфіку мовної «картини світу» різних народів. Використання ВФ слова як методологічного інструментарію у зіставно-типологічнихстудіях дозволяє наблизитися до розуміння складних питань мовного «прочитання» навколишнього світу різними етносами, а головне – отримати цінний матеріал для подальших перспективних міждисциплінарних наукових досліджень.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Алпатов В. М. Лингвистика на исходе ХХ века: Итоги и перспективы/ В. М. Алпатов// Вестник Московского университета. Сер.9. Филология.–1995.–№ 5.– С. 84-93.
2. Ґрещук В. В. Український відприкметниковий словотвір / В. В. Ґрещук.– Івано-Франківськ: Плай, 1995.– 208с.
3. 3. Ермакова О. П., Земская Е. А. Сопоставительное изучение словообразования и внутренняя форма слова / Ермакова О. П., Земская Е. А. // Известия АН СРСР. Сер. лит. и яз. – 1985. – Т. 44, № 6. – С. 518-525.
4. Колшанский Г. В. Некоторые вопросы семантики языка в гносеологическом аспекте / Г. В. Колшанский // Принципы и методы семантических исследований. – М.: Наука, 1976. – С. 5-31.
5. Кубрякова Е. С. Об определении границ ономасиологических исследований / Е. С. Кубрякова // Проблемы ономасиологии IV: Научные труди. Т.175. – Курск: КГУ, 1984. – С.23-27.
6. Кубрякова Е.С. Части речи в ономасиологическом освещении / Е. С. Кубрякова. – М.: Наука, 1976. – 115 с.
7. Милославський И.Г. Вопросы словообразовательного синтеза / И. Г. Милославський. – М.: МГУ, 1980. – 296 с.
8. Потебня А.А. Эстетика и поэтика / А. А. Потебня. – М.: Искусство,1976. – 614 с.
9. Словник української мови: в 11 томах. – Т.1. – К.: Наукова думка, 1970. – 790 с.
10. Степанов Ю.С. Основы общего языкознания: учебное пособие / Ю. С. Степанов. – М.: Просвещение, 1975. – 272 с.
11. Тихонов Н.А. Внутренняя форма слова и лексическое значение слова / Н. А. Тихонов // Семантика и структура деривационных моделей: сб. науч. тр. – Владивосток : ДВО АН СРСР, 1988. – С.55-72.
12. Торопцев И.С. Предмет, задачи, материал и методи ономасиологии / И. С. Торопцев // Проблеми ономасиологии. Исследования проблемной лаборатории по ономасиологии: Научные труды. – Т.21(114). – Орел : ОГУ, 1974. – С.3-75.
13. Языковая номинация: Общие вопросы. – М.: Наука, 1977. – 358с.