У науковій статті розкривається та досліджується історично-правова еволюція інституту глави держави в Україні та світі, розглядаються теоретичні та історичні витоки інституту глави держави, аргументується подібність генези глави держави у різних державах.
In the scientific article reveals and examines the historical evolution of the legal institute of the president in Ukraine and the world, deals with theoretical and historical origins Institute President, discusses the genesis of the President similarities in different countries.
Ключові слова: глава держави, президент, державний інститут, державний правитель.
Актуальність теми дослідження обумовлюється перш за все принциповою важливістю посади глави держави. Адже не залежно від особливостей політичної системи та виду республіканської форми правління глава держави завжди є уособленням та представником держави, гарантом конституції, права та свобод людини і громадянина. Тому аналіз конституційно-правового статусу президента є важливим елементом дослідження конституційних основ устрою тієї чи іншої держави.
Наразі існує чимало підходів до дослідження історії становлення інституту глави держави. Деякі науковці стверджують, що поява та розвиток досліджуваного інституту пов’язаний із поступальним розвитком інституту державного правителя, який є предтечею глави держави. Інші стверджують, що вагомою обставиною, яка сприяла зародженню та утвердженні інституту глави держави стала Епоха Відродження – період, коли з’явилися світські політичні доктрини і виникла ідея відокремленої від суспільства держави. На нашу думку, доцільним для дослідження історії становлення інституту глави держави є інтегральний підхід, який буде враховувати більшість позицій та підходів науковців, а також наявні історичні факти та обставини.
Говорячи про інститут державного правителя, більшість конституціоналістів стверджують, що цей інститут розвивався протягом трьох етапів (архаїчно-законодавчого, договірного та конституційного) та став тим підґрунтям, на основі якого виріс інститут глави держави [17, C.5]. При цьому інститут глави держави виник саме на останньому етапі – конституційному, і тому фактично може вважатися однією з рис конституційної державності, яка, за словами доктора Сунь Ятсена, на початку ХХ століття знаменувала собою вершину політичної думки: «…відомо, що протягом останніх ста-двохсот років розвиток політичної думки в світі йшов у бік конституційного правління» [15, C. 642].
Що ж стосується Епохи відродження, то, як було зазначено вище, саме в цей період вперше починає розділятися суспільство і держава, як організація, що займається управлінням суспільними справами. Так, основоположник державного суверенітету Жан Боден висунув ідею, що держава – це «…здійснення суверенною владою справедливого управління багатьма родинами та тим, що є їх спільною власністю» [4, C. 145]. Відповідно, виділення категорії держави зумовило появу поняття «глава держави», тобто той, хто її очолює.
Загалом, становлення і розвиток досліджуваного політично-правового інституту починається в кінці ХVIII століття. Причому необхідно зазначити, що в кінці ХVIII століття почався формуватися інститут глави держави саме в сучасному розумінні цієї категорії, безумовно, що історично-правові витоки та політичні ідеї глави держави сягають тисяч років і, як вже зазначалося, пов’язані зі становленням держави. Принагідно зазначимо, що перші держави в історії людства з’явилися на території стародавнього сходу [12, C. 55].
Важливою ознакою інституту глави держави це одноособовість правління; як нам відомо, інститут одноособового правителя зародився ще у перших державних формуваннях. В силу того, що основними «функціями» первісної держави було ведення війни (агресивної чи оборонної не важливо), перші держави, які виникали на стародавньому сході, здебільшого існували у двох різновидах: східна деспотія та розвинена елітарна (військова) демократія [10, C.143]. В умовах східної деспотії (Єгипет, Вавилон, Китай, Ассирія, Персія) правитель держави (деспот) ставав уособленням держави і проголошувався Богом. В умовах розвиненої елітарної демократії (арії, євреї, хети, яванці, а потім – германські та слов’янські союзи племен) правитель держави здебільшого був, так би мовити, першим серед рівних. Йменувалися такі ранні правителі переважно вождь або цар. Існували також чисто автохтонні назви: фараон (пераа), візир, каган тощо.
Сутність посади та функції правителя стародавньої держави є схожими із сучасним главою держави, хоча їх ідейно-правовий та політичний зміст цілком відрізняється. Зокрема, важливою ознакою тогочасного правителя була його богообраність, тобто владу правитель отримував безпосередньо від бога (причому не залежно від особливостей проповідуваної релігії в державі). Пізніше, ідеї божественності правителя втілилися у працях середньовічних мислителів, зокрема, Фоми Аквінського, Аврелія Августина, Жозефа де Местра та інших.
З появою нових держав та укрупненням вже існуючих, інститут правителя (глави держави) закріпився практично у всіх тогочасних країнах. Беззаперечним є той факт, що більшість таких правителів володіли необмеженою владою (були монархами), у переважній більшості були наділені судовими повноваженнями (причому, як найвища судова інстанція), а посада передавалася у спадок.
Важливою для дослідження особливістю правового статусу тогочасних правителів була відсутність чіткого правового регулювання статусу правителя; для держав досліджуваного періоду (до кінця XVIII століття) ще не була відома конституція, чи подібний правовий акт, який би встановив та врегулював статус правителя. Саме тому і вважається, що інститут глави держави, у сучасному розумінні, почав зароджуватися лише у конституційний період становлення держави. Раніше статус правителя визначався у кращому випадку традиціями або іншими писемними джерелами, які не мали правого змісту та значення.
Більшість писемних правових джерел того часу (наприклад Закони Хаммурапі, дигести, варварські правди тощо) якщо і передбачали згадку про правителя, то вона була лише дотичною та жодним чином не визначала правового статусу правителя. Такі нормативно-правові акти існували в рамках першого етапу розвитку законодавства про статус правителя держави, що, на нашу думку, можна назвати архаїчно-законодавчим. Такий термін можна пояснити перш за все наявністю самих законів, де тим чи іншим чином фіксувалися права, прерогативи й обов’язки правителя держави [16, C. 120].
Варто зазначити, що з утворенням франкської держави з’явилися акти королів, що певним чином регулювали окремі аспекти статусу правителя держави, хоча вони не були досконалими та стверджували необмежену владу монарха, адже він сам міг визначати, які повноваження йому потрібні та який механізм їх виконання є найбільш зручним для нього.
Загалом, на появу інституту глави держави істотно вплинула Епоха Відродження, коли вперше у свідомості мислителів починає розділятися суспільство і держава як організація, що займається управлінням суспільними справами. Як приклад можна згадати основоположника теорії державного суверенітету Жана Бодена, котрий свого часу висунув ідею, що держава – це «…здійснення суверенною владою справедливого управління багатьма родинами та тим, що є їх спільною власністю» [4, C. 148]. Таким чином, політично-правова думка поступово йшла до демократичних державницьких ідей, які і визначили особливості глави держави у сучасному розумінні.
Безумовно, що сьогодні інститут президентства став атрибутом республіканської форми правління і однією з ознак демократичного ладу, хоча історично глава держави символізував авторитаризм та всевладдя. У 1789 році першим президентом США, і, фактично, першим президентом в світі, був обраний Джордж Вашингтон. На нашу думку, саме 1789 рік повинен вважатися відправною точкою у становленні інституту глави держави у сучасному розумінні. Вже у першій половині XIX століття інститут президентства почав стрімко розвиватися в країнах Латинської Америки. Першими президентами (главами держав) в Європі стали в 1848 році Луї Наполеон Бонапарт у Франції та Й. Фурер у Швейцарії. В Азії першим президентом став в 1911 році Сунь Ятсен в Китаї, в 1923 році – Мустафа Кемаль (Ататюрк) в Туреччині. В Африці в 1847 році перший президент очолив Ліберію. У наш час президенти очолюють багато держав світу, що свідчить про історичну та конституційно-правову доцільність існування такого інституту як глава держави.
В Україні інститут глави держави (президента) розвивався власним (автохтонним) шляхом. Причому, такий розвиток бере свої витоки ще з часів козацтва. Офіційно гетьман як своєрідний «правитель української держави» з’явився після 1576 року, коли король Речі Посполитої Стефан Баторій дав запорізькому війську «конституцію та привілеї» і вперше назвав Остафія Ружинського «Гетьманом Запорізьким» з наданням йому атрибутів гетьманської влади [8, C. 42].
Варто зазначити, що у козацькій державі існували певні елементи республіканської форми правління: керівник (гетьман) обирався безпосередньо народом. Відомий французький мандрівник інженер Гійом Левассер де Боплан описував порядок виборів гетьманів запорізьких козаків: «Ось як відбуваються вибори ватажка: збираються усі старі полковники та діди, що користуються найбільшою шаною серед козаків, кожен висловлюється на користь того, кого вважає найбільш здібним, і той, хто отримує найбільшу кількість голосів визнається обраним. Якщо той, хто обирається, з неохотою отримує цю посаду, відмовляючись неспроможністю та негідністю або посилається на малий досвід, це анітрохи йому не допомагає; йому відповідають, що, скоріше за все, він дійсно є не гідним такої честі і відразу ж убивають його на місці, немов зрадника, хоча у даному випадку вони самі вчиняють зраду… Якщо ж обраний козак бере собі звання начальника, він дякує зібранню за честь, хоча сам він і визнає себе негідним її і нездатним до заняття такої значної посади; однак він обіцяє, що своєю працею та піклуванням спробує зробитися гідним честі служити усім взагалі і кожному окремо і що життя його завжди буде присвячене служінню своїм братам (так вони називають одне одного). При цих словах усі аплодують йому з криками: Vivat! Vivat! Потім кожен підходить у посадовому порядку і кланяється йому, а начальник тисне йому руку, що складає звичайне між ними вітання. Таким є обряд виборів начальника, який часто відбувається серед пустинних степів. Цей начальник, якому вони беззаперечно підкоряються, їхньою мовою називається гетьманом» [5, C. 350].
Показовими правовими документами з точки зору демократичності правового устрою Війська Запорозького є політичний меморіал «Вивід прав України» гетьмана Пилипа Орлика, написаний ним для захисту національних та державних права України, а також «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького», укладені Пилипом Орликом у вигляді договору із виборцями та Військом Запорозьким (народом) 5 квітня 1710 року [9, C. 8]. Той факт, що з середини XVII до середини XVIII століть українську державу (Військо Запорозьке) очолював виборний глава держави – гетьман, свідчить про багатовікову традицію українського державотворення, у тому числі про історичні передумови становлення інституту Президента України у сучасній українській державі.
Безумовно, що активний розвиток демократії та інституту президентства розпочався в десятих роках ХХ століття. Такий розвиток відбувався у бурхливих наукових та політичних дискусіях нових політичних організації та партій, які в більшості у своїх програмних документах ставили своєю метою побудову республіки в Україні.
Вперше ідея запровадження інституту глави держави знайшла відображення в програмних документах перших політичних партій кінця ХІХ – початку ХХ століття (Революційна українська партія, Українська радикальна партія, Українська демократична партія тощо). Умовно ці партії можна розділити на дві групи: ті, що підтримували монархічну форму правління, і ті, що вважали необхідним встановлення республіканської форми правління.
До перших українських політичних партій початку ХХ століття, які у своїх програмних документах вказували на необхідність запровадження республіканської форми правління з наявністю інституту глави держави, можна віднести створену в кінці 1905 року Українську партію соціалістів-федералістів. Програма цієї партії передбачала, що функції глави держави (президента) мали виконувати «по черзі члени Високої Державної влади протягом одного року кожний» [19, C. 137].
Цікавими для аналізу є положення конституційного проекту Михайла Драгоманова «Вольний Союз – Вільна Спілка» (Проект заснування Статуту українського суспільства). Зокрема, у цьому документі задекларована посада «Глава держави», який «може бути спадковим Імператором, рівно як і обраний на строк Голова Всеросійського Державного Союзу» [6, C. 53]. Хоча таке формулювання є нечітким, проте свідчить про ідею необхідності існування та функціонування глави держави.
Вперше в українській політичній та правовій думці термін «президент» був використаний у Проекті «Основного закону «Самостійної України» спілки народу українського», який був утворений групою членів Української народної партії у 1905 році. У статті 34 зазначеного проекту зазначалося, що «Презідентові Всеукраїнської Спілки належить ся власть виконавча, як се основним законом є установлено» [13]. Крім цього, проект встановлював, що «першим громадянином є презідент Всеукраїнської спілки (ст. 62) … Презідент вибираєть ся усім народом українським через плебісцит на 6 років (ст. 63) … Особа президента є недоторкана … презідент є головний вожд війська і флоти, а також виконавчих органів. Він призначає відповідних урядників і достойників. Як бачимо, досліджуваний нами документ містить досить чітке та прогресивне на той час визначення конституційно-правового статусу президента. Головною особливістю цього проекту є сильна президентська влада, а сам президент визначається як керуючий виконавчою владою (своєрідне поєднання повноважень глави держави та голови уряду).
Досліджені нами українські політично-правові ідеї щодо інституту глави держави у 1917-1922 роках вперше отримали можливість практичного застосування, адже Українська революція, яка розпочалась на початку 1917 року і тривала до 1922 року, стала важливим історичним та правовим етапом українського державотворення. Хоча національна революція у кінці-кінців програла (була встановлена більшовицька влада на території України), значення та її роль важко недооцінити.
За доби Центральної Ради (4 (17) березня 1917 року – 29 квітня 1918 року) інститут глави держави не передбачався. Проте до питання інституту президентства вперше звернувся М. С. Грушевський, який в проекті Конституції УНР передбачав, що обраний голова всенародними зборами є главою Української Республіки, тобто займає місце президента. До його функцій входило представлення України у відносинах з іншими державами, виконання інших функцій пов’язаних з представництвом республіки. Останній варіант доопрацьовувався комісією і в ньому вже було вилучено положення про інститут президентства.
Навіть у проекті Конституції Української народної республіки (Статут про деревний устрій, права і вольности УНР), який був ухвалений на останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 року проте так і не набрав чинності, не містилося жодних згадок про посаду глави держави. Тому варто наголосити на помилковості твердження, що Михайло Грушевський є першим президентом України. Він хоча і був національним лідером, проте не був главою держави.
Одразу після державного перевороту та повалення Центральної Ради у ніч з 28 на 29 квітня 1918 року та приходу до влади Павла Скоропадського були прийняті «Закони про тимчасовий державний устрій України», один з яких було призначено гетьманській владі. Так, зокрема «Законами…» передбачалося, що: «Влада управління належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави». При цьому, «Гетьман стверджує закони і без його санкцій ніякий закон не може мати сили». Крім того проголошувалось, що гетьман є «…вищий керівничий всіх зносин Української Держави з закордонними» та «…Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти» [7, C. 62].
14 грудня 1918 року Українська держава очолювана гетьманом Скоропадським перестала існувати. На її місці постала відроджена Українська народна республіка, яку очолювала Директорія – революційний орган з диктаторськими правами, який обіймав законодавчу, виконавчу та судову владу. За час існування Директорії посада глави держави так і не була заснована, хоча у Проекті урядової Комісії по виробленню Конституції Української держави, який мав назву «Основний державний Закон Української Народної Республіки» був передбачений цілий розділ: «V. Голова Держави». В ньому, зокрема, зазначалося, що «Верховна виконавча влада знаходиться в руках Голови Держави і Ради Міністрів … Голова Держави має вищий догляд за законностю урядування … Головою Української Держави може бути кожний громадянин українського походження, православної віри, не молодший 35 років, що має всі права цивільні та політичні….» [18]. Загалом, зазначений проект мав 14 артикулів (статей) присвячених статусу Голови Держави та був досить прогресивним документом свого часу.
9 листопада 1918 року Українська Національна Рада оголосила Західну Україну суверенною Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР). Це було перше українське державне утворення яке очолив президент. 13 листопада 1918 року Українською Національною Радою було затверджено Конституційні основи новоствореної держави – «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», де були накреслені головні принципи державного ладу. Згідно положень зазначеного акту, верховна влада належала УН Раді, а виділ на чолі з Президентом репрезентував ЗУНР назовні і здійснював важливі функції суверенності (затвердження й оголошення законів, відкликання членів Державного Секретаріату тощо).
З початком воєнних дій у січні 1922 року (українсько-польська війна) уряд ЗУНР передав свої повноваження Президентові УН Ради Євгену Петрушевичу як диктаторові, що мав право здійснювати всю військову та цивільну владу. Варто зазначити, що саме Євген Петрушевич повинен вважатися перший президентом України, адже лише він з поміж інших політичних та державних діячів минулого носив звання «Президент».
Після 1922 року розвиток інституту президентства та відповідно форми державного правління в радянський період пов`язаний з перебуванням України у складі СРСР. Тому фактично, до 1990 року розвиток інституту глави держави в Україні був припинений, адже офіційна радянська доктрина визнавала інститут президентства буржуазним, та таким, що суперечить принципу народовладдя.
Проте 15 березня 1990 року третій позачерговий з’їзд народних депутатів СРСР обрав Михайла Горбачова Президентом СРСР, попередньо внісши відповідні зміни до Конституції СРСР [3]. Михайло Горбачов був першим та останнім Президентом СРСР, який відбув на посаді Президента менше ніж третина встановленого строку. Цей досвід, по суті, не має важливого значення для становлення інституту Президента України, адже Президент СРСР – досить неоднозначна, а за змістом – декларативна посада, яка мала стати фіктивним атрибутом псевдо демократичності загниваючого Радянського Союзу.
Цікаво зазначити, що М. Горбачов тривалий період не сприймав ідеї запровадження інституту президента, висловлювався за збереження практики радянської системи. Показово, що ще влітку 1989 року, коли з цією пропозицією привселюдно виступив академік А. Сахаров, генсек її відхилив, а за ним йшла і партійна більшість народних депутатів СРСР [11, C. 100].
Інститут президента в його сучасному розумінні почав відроджуватись у нашій державі в 1991 році. 25 червня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила постанову «Про вибори Президента Української РСР», у пункті першому якої визнала «за доцільне заснувати посаду Президента Української РСР». У цій постанові передбачалось також, що вибори Президента Української РСР мають відбутися в 1991 році.
Новий поштовх для розвитку інституту глави держави дало проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Перші в історії незалежної України всенародні вибори Президента України відбулися 1 грудня 1991 року одночасно із всеукраїнським референдумом на підтвердження Декларації про державний суверенітет України. Ці вибори стали подією, з якої, власне, й почала відлік історія сучасного інституту президентства в Україні.
Проте, конституювання інституту президентства на цьому не закінчилося. Якщо звернутись до питань формування як теоретичних, так і практичних засад функціонування досліджуваного інституту, то можна побачити, що їх вирішенню сприяла розробка Конституції, тобто конституційний процес 1991-1996 року.
Найбільшою проблемою на шляху формування конституційних положень, що визначають статус Президента України, став, безумовно, обсяг повноважень глави держави. Проте до 1996 року був знайдений компроміс і Україна 28 червня 1996 року отримала свою Конституцію, яка визначила конституційно-правовий статус Президента України. Основним Законом України була встановлена президентсько-парламентська республіка.
Під час політичної кризи 2004 року та подій «Помаранчевої революції» Верховна Рада України з метою виходу із кризи 8 грудня 2004 року прийняла зміни до Конституції України, які суттєво обмежили повноваження Президента України, зменшили його вплив на Кабінет Міністрів України, відповідно розширивши повноваження Верховної Ради України у сфері контролю за виконавчою владою, таким чином перетворивши Україну на парламентсько-президентську республіку [14, C. 33].
Згодом, зазначені зміни були визнані Конституційним Судом України недійсними [20], і Україна знову повернулась до редакції Конституції України 1996 року. Проте події Революції гідності у листопаді 2013 – березні 2014 року змусили Україну переглянути положення Основного Закону, що визначають конституційно-правовий статус Президента України. Так 21 лютого 2014 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» [2], яким фактично Україна була повернута до парламентсько-президентської форми правління.
Загалом, історія становлення інституту глави держави в України свідчить про складність та довготривалість цього процесу. Крім цього, постійні політичні кризи, пов’язані зі статусом Президента України, призводять до періодичних переглядів Конституції України, що свідчить про падіння авторитетності Основного Закону нашої держави та необхідність реформування досліджуваного інституту.
Список використаних джерел та літератури:
1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Про відновлення дії окремих положень Конституції України : Закон України від 21 лютого 2014 року // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 11. – Ст. 143.
3. Об учреждении поста Президента СССР и внесении изменений и дополнений в Конституцию (Основной Закон) СССР : Закон СССР от 14 марта 1990 года // Ведомости ВС СССР. – 1990. – № 12. – Ст. 189.
4. Боден Ж. Шесть книг о государстве / Ж. Боден // Антология мировой философии : в 4 т. / Т. 2. Европейская философия от эпохи Возрождения по эпоху Просвещения. – М. : Мысль, 1970. – С. 144-147.
5. Боплан Описание Украины и реки Борисфена, в просторечье именуемого Непр или Днепр, от Киева до моря, в которое эта река впадает / Боплан // Чтоб вовек едины были. Век XVII / Сост. Я. Д. Исаевич. – М. : Молодая гвардия, 1987. – С. 350-
6. Дагоманов М. «Вольный союзъ» – «Вільна спілка». – Женева: «Громады», 1884. – 110 с.
7. Закони про тимчасовий державний устрій України // Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність / [упоряд. І. О. Кресіна ; ред. Ю. С. Шемшученко]. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – С. 62-66.
8. Зозуля О. І. Конституційне регулювання правового статусу Президента України як глави держави / О. І. Зозуля // Університетські наукові записки. – 2009. – № 1 (29). – С. 42-48.
9. Історія української Конституції / упоряд. А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко. – К. : Право, 1997. – 464 с.
10. Крестовська Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн : хрестоматія-практикум / Н. М. Крестовсська. – Х. : Одіссей, 2010. – 488 с.
11. Кудряченко А. И. Институт президентства в Украине: реалии конституционно-правового статуса / А.И. Кудряченко // Государство и право. – 1998. – № – С. 100-110.
12. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник. – К. : «Юрисконсульт», 2006. – 355 с.
13. Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського // Самостійна Україна. – 1905. – 1 вересня. – С. 2.
14. Плахотін Д. С. Внесення змін до Конституції України як засіб легітимації приватно-політичних інтересів владарюючих суб’єктів / Д. С. Плахотін // Студентські наукові записки: серія «Право». – Випуск 1. – Острог: Видавництво НаУОА, 2011. – С. 33-43.
15. Сунь Ятсен. Конституция пяти властей / Сунь Ятсен ; [пер. с кит.] // Сунь Ятсен. Избранные произведения / [отв. ред. С. Л. Тихвинский]. – [2-е изд., исправ. и доп.]. – М. : Наука, 1985. – С. 641
16. Сухонос В. В. Інститут глави держави в конституційному праві : монографія / В. В. Сухонос. – Суми ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2011. – 339 с.
17. Сухонос В. В. Інститут глави держави: історія становлення і розвитку / В. В. Сухонос // Правовий вісник Української академії банківської справи. – 2013. – № 1 (8). – С. 3-8..
18. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 1065. – Оп. 2. – Спр. 294.
19. Шатіло В. Інститут глави держави: його місце в українському конституціоналізмі ХІХ – поч. ХХ століття / В. Шатіло // Віче. – 1999. – № 10. – С. 137-144.
20. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року N 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України від 30 вересня 2010 року // Вісник Конституційного суду України. – 2010. – № 5. – Ст. 36.