УДК 821.161.1

Свердлюк Богдана Андріївна

 

ГЕНДЕРНА ТИПОЛОГІЯ ПЕРСОНАЖІВ ТА ВИЯВ ЖІНОЧОЇ СВОБОДИ У ПРОЗІ ГРИЦЬКА ГРИГОРЕНКА

У статті здійснено дослідження гендерної типології персонажів у прозових творах зі збірки «Наші люди на селі» Олександри Судовщикової-Косач, відомої під псевдонімом Грицько Григоренко. Розглянуто фемінні та маскулінні образи, репрезентовані в оповіданнях авторки. Також стаття містить аналіз форм вияву жіночої свободи, що постають у контексті патріархальної моделі українського села кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Ключові слова: гендер, гендерна типологія, фемінність, маскулінність, жіноча свобода.

Постановка проблеми. Незважаючи на те, що творчість Олександри Судовщикової-Косач тривалий час перебувала на периферії літературознавчих студій, її проза містить багатий матеріал для гендерного аналізу, адже відтворює соціальні контрасти та конфлікти, суперечність між усталеними ролями та індивідуальними прагненнями персонажів, які були представниками селянства на межі ХІХ – початку ХХ століття.

Проблематика статті полягає у виявленні та аналізі гендерної типології персонажів у прозових творах Грицька Григоренка, зокрема у збірці «Наші люди на селі», а також у визначенні форм вияву жіночої свободи в умовах традиційного патріархального середовища кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Актуальність теми. Прозова творчість Грицька Григоренка є важливою складовою українського літературознавства, а зростання інтересу до гендерних студій та проблематики зумовлює інтерес до дослідження творчості авторки, яка відображала  соціальну нерівність, стереотипи та поведінкові моделі, характерні для сільського середовища кінця ХІХ століття. Актуальність теми зумовлена можливістю ґрунтовніше розкрити особливості вираження жіночої свободи в українській літературі та простежити, які гендерні типи персонажів були наявні у творчості письменниці.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У сучасному українському літературознавстві дослідженням поняття гендеру займалися такі дослідники: В. Агеєва, Т. Гундрова, Н. Зборовська, Л. Мірошниченко, М. Крупка, А. Швець, а дослідженням творчості Грицька Григоренка займалися В. Гуляк, Н. Жук, В Винниченко, М. Левченко, Д. Стус та ін.

Мета статті – проаналізувати специфіку фемінних і маскулінних типів персонажів у прозових творах Грицька Григоренка, які вміщені у збірку «Наші люди на селі», а також окреслити форми вияву жіночої свободи.

Виклад основного матеріалу. Вивчення поняття гендеру у сучасному світі отримує одне із провідних напрямків досліджень не лише у царині соціально-поведінкових наук, а й у літературознавстві, адже література одна із репрезентантів соціальних процесів людства та відображення усталених стереотипних уявлень та упереджень.  Вона відображає традиційне та новаторське ставлення до бачення образу жінки та чоловіка або ж пропагує гендерні образи.

Гендерні дослідження беруть свій початок від «жіночих», які розпочали вивчення становища та статусу жінки, як найбільш дискримінованої статі порівняно з чоловіком. Порівняно із традиційними феміністичними дослідженнями, вони також враховували відносини «панування – підкорення» в системі стосунків «чоловік – жінка» та вивчали реальне становище жінок у суспільному житті, не ґрунтуючись на «гендерно нейтральній» моделі.  Це стало передумовою виникнення у 70-х роках ХХ століття гендерних досліджень, які ознаменували новий етап переходу від вивчення специфічно жіночого досвіду до аналізу гендерної ситуації певної країни, гендерних відносин, охоплюючи одразу обидві статі. Загалом такі дослідження пояснюють не лише відмінності між гендерами, а й різницю всередині них: між самими жінками  або між чоловіками; дають їм цілісну характеристику та передбачають порівняльний аналіз соціального життя людей з позиції статі [4, с. 15–18]. Загалом гендерні дослідження довели, що гендерні ролі  не обмежуються стереотипним образом фемінності та маскулінності. Загалом ці поняття визначають відповідно до гендерно-рольових норм і  стереотипів, які типові для поведінки жінок та чоловіків, їхнім стилям життя та вибором морально-етичних цінностей та установок. Фемінність характеризують емоційністю, сентиментальністю, емпатією та уважністю до деталей, а маскулінність пов’язана з впевненістю у собі, силою, лідерськими цінностями та емоційною стійкістю. Однак у соціумі людина має різні гендерні ролі, які отримує через взаємодію з оточенням та різні ситуації, тому поняття фемінності та маскулінності поєднуються. Наприклад, жінки перебирають стереотипні чоловічі риси, а чоловіки навпаки [2].

У контексті гендерних досліджень варто звернути увагу на постать Олександри Судовщикової-Косач, яка творила під псевдонімом Грицько Григоренко. Її творчість, як зазначала Софія Русова, характеризувалася народністю з оригінальним, чисто песимістичним висвітленням подій: «Серед українських народників тої епохи вона виділяється правдивим, реальним малюнком народного життя, без його ідеалізації. Але читаючи сумні оповідання Грицька Григоренка, ви почуваєте, як йому болить та жорстока правда, що її він малює, від якої не дозволяє собі на крок відійти і яку він так хотів би розвіяти ясним промінням ласки й освіти. Ця скромна в свойому житті письменниця виступає в нашій літературі, як визначна сила» [5, с. 60].

Після літературного дебюту в 90-ті роки ХІХ століття її традиційно вважали другорядною авторкою, адже сучасному читачу вона відома лише через збірку оповідань «Наші люди на селі», де з назви зрозуміло, що ці тексти присвячені селянам.

Письменниця у творах відобразила ті процеси на селі, які породжував розвиток капіталізму. Збірку тогочасні діячі зустріли по-різному. За свідченням Михайла Косача, поміж киян почалися дискусії щодо цього дебюту. Борис Грінченко звинуватив О. Судовщикову в недоброзичливому ставленні до селянства, написавши у рецензії на збірку, що письменниця змальовує село лише чорними фарбами. Дослідниця Ніна Жук вказує, що такі звинувачення були безпідставними та несправедливими, адже головною цінністю збірки «Наші люди на селі» – справедливе змалювання українського села у передреволюційні роки. Голод, зубожіння, важке становище дітей та старих батьків у родині, бо вони «зайві роти», важка праця, моральний занепад не лише людської душі, а й соціуму загалом – теми, які змальовує письменниця у своїй творчості та пояснює ці аморальні вчинки важким економічним становищем та соціальним гнітом, в якому перебувало дореволюційне українське [3, с. 11–12].

Повертаючись до гендерної типології та «чоловічих» й «жіночих» типів у творчості митців ХІХ – початку ХХ століття, варто зазначити, що для текстів письменників характерним було переважання зображення образу матері, як цілком консервативного, за якою інколи закріплювалася функція збереження духовності нації, або образи жінки-покритки чи вдови, які демонстрували девіантну поведінку. Натомість у текстах письменниць з’явилися жіночі образи, які намагалися протистояти соціальній несправедливості і прагнули особистої свободи, а наприкінці ХІХ століття усе частіше з’являлися образи жінок-інтелігенток, які, подолавши комплекс меншовартості, долають перешкоди на шляху свого становлення як особистості. Такі типи жіночих образів також притаманні для творів О. Судовщикової, яка у ранній період своєї творчості зображувала селянок, які вважали, що призначення жінки: «гнутися та коритися од колиски та могили!» [1, с. 183], – а у творах пізнього періоду творчості головними персонажами ставали жінки-інтелігенти.

Найбільше жіночих образів у прозі раннього періоду Грицька Григоренка можна охарактеризувати за типом «жінка-селянка», що повністю відображає тематику збірки «Наші люди на селі». Жіночі образи оповідання «Сватання» – баба Сикліта, Маруся та мала Софійка кожна у своїй віковій групі репрезентують специфіку сприйняття світу тогочасним жіноцтвом. Так, найменша з героїнь — Софія росла без батька, тому змалку всотує материну мову: «Ти, моя донько, ти, моє ледасцо, де ти сляєсся?» [2, с. 32]. Головна проблема оповідання побудована навколо сватання молодої Марусі, а баба Сикліта не знала іншого клопоту, окрім заручин доньки, адже найбільшим її страхом було, що дівчину «ніхто не посвата» [2, с. 32]. Такий стан речей зумовлений соціальним статусом родини, і бажання віддати хоч одну дитину на самостійне утримування є тут цілком закономірним.

Ще одним типом жіночого образу, відмінним від інших, зображує на тлі проблеми правди і брехні  Хівря з оповідання «Хівря Язиката». В її образі вбачаємо непересічний характер, який допомагає героїні йти всупереч ставленню близьких та знайомих й відстоювати свою правду, яку переслідують та засуджують тому її персонаж можемо віднести за типологією до жінки-бунтарки. Проте, за невміння брехати і дипломатично помовчати там, де треба, її не люблять дорослі і молодь, «парубки тікають від неї, як горобці од пугала» [2, с. 115]. Такий спосіб життя й помста куркуля Івана Кривди: підпал її хати, зломила героїню й змусила пристосовуватися до реалій тогочасного життя, навчаючи цьому своїх дітей: «Цитьте, діточки, сидіть собі тихо в своїй норці: ви нікого не чіпайте – вас ніхто не чіпатиме» [2, с. 120]. Тому Хівря перетворюється з жінки-бунтарки на покірну жінку.

Одним із характерних для української культури образом є мати, тому О. Судовщикова також використовує його. В оповіданні «Божевільна» героїня Малашка погоджується з власної волі допомагати родині Христі та доглядати дітей. Проста доброта хрещеної змушувала її розриватись між своєю сім’єю і родиною Христі, бігати «як галушка в окропі, то туди, то сюди» [2, с. 204]. Цей образ, який можемо типізувати як жінка-берегиня, підкреслює закладене в однойменному архетипі берегині почуття відповідальності жінки за долю не тільки найближчих, а й усього світу.

Ще одним типом фемінного образу є жінка-інтелігентка, яка відображена в героїні оповідання «Вона грамотна» Оксані Короленкової. Авторка подає кардинально різні погляди на проблему самореалізації жінки, а відтак і саморозвитку в межах однієї соціальної групи – групи молодих дівчат. Так на захоплення Оксани читанням подруги реагують насмішками, адже сенсу в цьому не вбачають – «хіба їм у москалі йти, чи у писарчуки» [2, с. 425].

Маскулінні образи найяскравіше відображені у таких типах як чоловік-селянин, чоловік-тиран, чоловік-пияка та чоловік-господар. За соціальним становищем всіх персонажів оповідань можемо типізувати як «чоловіки-селяни». В оповіданні «Хівря Язиката» наявний тип «чоловіка-тирана», якого зображує Василь Невдачливий, який випивав та бив жінку, а був «невдачливим» через те, що не мав хисту до господарства та в їхньої сім’ї нічого не було: ні худоби, ні хліба. Загалом цей персонаж окреслював всю темноту й затурканість пореформеного села, яку зображувала О. Судовщикава у творах раннього періоду, адже наклепи, процвітання забобонів, тиранія, пияцтво – характерні риси не лише для чоловіка Хіврі, а й для загального образу селянина тих реалій.

Позитивне змалювання одного із чоловічих персонажів, Степана Зануди, із оповідання «Старий-молодий». Порівняно із чоловічими персонажами попередніх творів, Степана можна охарактеризувати як працьовитого господаря, який намагається забезпечити свою сім’ю та розбудовувати господарство. Цей образ чоловіка-господаря протиставлений батьківському – безвідповідальному та несерйозному, якого можна окреслити лише як «чоловік-пияка», а також «чоловік-тиран». Цей текст містить багато реплік, які зображують тогочасне ставлення до жіноцтва: «жінка для чоловіків – то каміння на шию, не таке важке, щоб зовсім задавити чи втопити, та таке тяжке, що чоловіка все на дно тягне, все вниз…» [2, с. 87]. У відповідь лунає, що жінку треба бити, щоб зробити покірною і лагідною. Ці репліки яскраво ілюструють опозицію «хороший / поганий» чоловік, яких зображують Степан та Грицько Зануди, адже син не підтримує таку думку батька й з повагою ставить до своєї дружини Наталки.

Оскільки Олександра Судовщикова-Косач була однією із піонерок феміністичного мислення в українській літературі, то її твори мають транзитний характер від традиційного підходу до гендерних відмінностей та стереотипів до формування нового модерного підходу, який відображав інновації у гендерній диференціації. Не дивно, що меншість жіночих образів були революційними.

У прозовій творчості Грицька Григоренку жінка – безправна людина і у сім’ї і у суспільстві. Письменниця не зображувала сильних та бунтівних героїнь. Її жінки замучені злиднями, важкою працею та зазвичай власниці важкої долі у патріархальному суспільстві. Вони були не здатні на протест. На думку Н. Жук, жінки у творчості авторки натури пасивні та мовчки страждають, проклинаючи свою долю, проте не намагаються відстояти свої права [2, с. 16–17]. Проте у когорті цих персонажок ми можемо окреслити тих, хто виявляв прагнення захистити свої права або бути незалежними або як особистості або хоча би мати вибір вчинити так, як вони того прагнуть.

В оповіданні «Доля» головна героїня Горпина попри складне сімейне становище: знущання у сім’ї чоловіка, смерть синів і двох чоловіків, намагається вибороти власну свободу: вона вирішила перебратися у власну хату та виховувати свого малого сина самостійно. Після смерті першого сина та двох чоловіків, жінка вдруге офіційно вийшла заміж за Омелька Кандзюбу, проте пияцтво та тиранія випробувала її долю вже вкотре. Горпина пішла від чоловіка, а це у той час жорстоко засуджувалося, проте це яскравий вияв емансипаційних тенденцій, що вже зустрічалися серед тогочасного міського населення, але були непритаманними селянам. В такому контексті її вчинок є проявом сильного характеру й незалежності. Ще одним виявом сили характеру було мовчання: третій син жінки, Яківець, був тираном, проте Горпина ніколи не жалілася на сина: «Горпині — не можна і словом обізватись. Положим, сама вона винувата, що перше так Яківцю в вічі дивилась та, що б не зробив, хвалила. Люде хитали головами й дивувались, на Якова дивлячись, хоч Горпина нікому в світі не жалілась, бо ще змалечку привчилась терпіти й мовчати, а дедалі й зовсім замовкла, як річка, що очеретом заросла та греблями запруджена» [2, с. 138-139]. Через призму тогочасного суспільства така ситуація виглядає як вчинок мудрої жінки, яка зберігає позитивний образ свого сина, проте емоційне нагнітання та знущання психологічно знищувало героїню й рішення залишатися у такому побуті – вияв мужності. Проєктуючи мужність героїні на її вибір дії, можемо сказати, що це своєрідний вияв її свободи.

Незвичний вияв жіночої свободи можна віднайти в оповідання «Божевільна». Головна героїня Христя була глибоко нещаслива у шлюбі: насильно віддали заміж, у сім’ї було багато дітей, жило подружжя у батьків, що було звичним для тогочасного суспільства та дівчина ніколи не відчувала прихильних почуттів до чоловіка, тому наважилася втекти: «Суд присудив мені вернутись, бо чоловік мене не бив» [2, с. 199]. В оповіданні вияв жіночої свободи також вбачається у можливості вибору власного життя навіть у маніпулятивний спосіб: «Хіба це моя воля? Доки ходитиму, доти ходитиму» [2, с. 216].

Виконання роботи, яка була нетиповою для жінок тогочасного суспільства, ми можемо також вважати вияв жіночої свободи, адже цей факт демонструє руйнування шаблонів, закладених у патріархальному суспільстві. Одна із героїнь оповідання «Самі собі» Харитина попри свою відносну фінансову незалежність, тому що вона могла би забезпечити свою сім’ю самостійно, відображає цю зміну шаблону. У минулих століттях карсети шили лише кравці-шевці чоловіки, а Харитина навчилася цього вміння від свого брата: «Харитина навчилась од брата свого, що вмер, і тепер багацько грошей заробляє, найбільш перед різдвом та перед святою неділею, бо тоді вже кожна з дівчат, хоч що хоч роби, а нового карсета собі набере» [2, с. 255]. В оповідання «Самі собі» образ Харитини є відображенням початку руйнування патріархальних усталеностей у традиційному українському селі. Опановуючи «чоловічий фах» і отримуючи хорошу оплату за це, героїня втілює новий тип жіночої активності та професійної свободи, що формує нові уявлення про можливості й самореалізацію жінки в суспільстві.

Ще одним виявом жіночої свободи вбачаємо у зовсім відмінному характері, ніж в уявленнях патріархального суспільства: «як хотіла, так і крутила» [2, с. 353], – героїні Мотрі з оповідання «І чого вони з нього сміються». Її свобода у діях та словах була зумовлена ставленням її чоловіка, Мартина, до неї: «Мартин ніколи не штурхався попід боки, не обнімався міцно за шию, наче голову хотів одтяти, як те роблять другі хлопці, – він тільки скрізь робив, робив за Мотрю її роботу, робив од щирого серця <…> ні одного тяжкого мішка з зерном не прийшлося Мотрі однести на плечах самій, і разу не підгребла вона сама за собою згонини коло машини <…> Мартин не тільки не пив, а й не курив» [2, с. 352–353]. Однак не лише через доброту чоловіка, а й через твердий характер Мотря домагалася кращого життя для себе та своєї сім’ї: «Мотря ж, знаючи схильну вдачу свого чоловіка, ще й перед людьми за його “пельку” служила: лаялась, кричала, за своє добро заступалась, коли було треба, і скрізь добивалась “свого права”» [2, с. 353]. Також вияв жіночої свободи також можемо простежити у самовираженні дочок подружжя – Марви та Харитини. Дівчата завжди мали «й у скрині і на собі», а батько ніколи не забороняв їм виряджатися, а любив як вони одягнуться та йдуть у село, червоніючи спідницями та сяючи намистами, проте дівчата завжди поважали батька, тому що знають, що він за них дбає та думає.

Висновки. Прозова творчість Грицька Григоренка демонструє складний і багатовимірний характер гендерної типології персонажів, що формується на зламі традиційного й модерного світоглядів. У її оповіданнях жіночі образи переважно позначені соціальною пригніченістю, безправ’ям та важкими умовами селянського побуту, проте письменниця все ж окреслює низку персонажок, готових до внутрішнього протесту, самостійного вибору та утвердження власної гідності. Письменниця запропонувала широкий спектр жіночих типів: від покірної селянки до жінки-бунтарки, берегині, інтелігентки – кожен з яких репрезентував різні шари соціального і культурного досвіду. Через образи героїнь та їх родин письменниця показує, що попри суворе подекуди середовище жінки знаходять можливості для самовираження: через освіту, професійну діяльність, протест, психологічну витримку, маніпуляцію чи партнерські взаємини. Усі ці стратегії вказують на поступовий злам традиційних гендерних ролей і формування нового уявлення про жінку як суб’єктну, мислячу та здатну до вибору особистість. Водночас, маскулінні образи виявляли внутрішні суперечності традиційного патріархального устрою – від тиранії та пияцтва до зразкової господарності.

 

Література

1. Бунтарки: нові жінки і модерна нація : есеї / упоряд. В. Агеєва. Київ : Смолоскип, 2024. 368 с.
2. Ващенко К. С. Фемінність та маскулінність як чинник гендерної поляризації. URL: https://openarchive.nure.ua/server/api/core/bitstreams/984884eb-6c9e-4b49-88cf-720cf28d7cee/content (дата звернення: 04.05.2025).
3. Григоренко Г. Вибрані твори / упор. Н. Жук. Київ : Держлітвидав, 1959. 494 с.
4. Основи теорії ґендеру : навч. посібник. Київ : «К.І.С.», 2004. 535 с.
5. Русова С. Наші визначні жінки. Літературні характеристики-силюети. Виннипег, 1945.