У статті розглядається питання генези інституту засудженого в кримінальному провадженні України в радянський період. Розглядаються питання поняття особи засудженого та його процесуального статусу. Предметом дослідження виступають Кримінально-процесуальні кодекси 1922, 1927 та 1960 років.
The article discusses the genesis of the Institute of the convicted person in criminal proceedings Ukraine during the Soviet period. The questions the notion of the convicted person and his procedural status. The subject of the study are of the Criminal Procedure Code 1922, 1927 and 1960.
Ключові слова: Кримінальне провадження, кримінально-процесуальний кодекс, засуджений, ґенеза, відповідальність, злочин, права, обов’язки, гарантії, наказне провадження.
Key words: Criminal proceedings, Criminal Procedure Code, convicted, genesis, liability, crime, rights, obligations, warranties, clerks proceedings.
Стан дослідження. Дослідження інститутів кримінального процесуального права в радянський період є поширеним явищем серед науковців. Проблемам інституту засудженого приділили увагу такі вчені, як С.А. Альберт, Т.В. Варфоломієва, М.М. Видря, Ю.М. Грошевий, М.В. Джига, В.С. Зеленецький, А.Д. Кобліков, Л.Д. Кокорєв, В.М. Корнуков, Є.Ф. Куцова, О.М. Ларін, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, Л.М. Москвич, Я.О. Мотовіловкер, В.Т. Нор, І.Д. Перлов, І.Л. Петрухін, В.О. Попелюшко, В.Н. Случевський, М.С. Строгович, В.М. Тертишник, І.Я. Фойницький та інші. У 2004 році Маляренком В. Т. була видана праця «Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Теорія, історія і практика”. В 2010 році Попелюшком В. О. було видана праця «Функція захисту в кримінальному судочинстві України». Однак питання генези інституту засудженого в кримінальному провадженні України в радянський період залишається відкритим і сьогодні.
Досить важливим є питання характеристики юридичного аспекту особи засудженого в радянський період. Так, 13 вересня 1922 року був затверджений Кримінально-процесуальний кодекс УРСР. Даний документ складався з шести розділів, 32 глав, які містили 481 статтю.
Проте слід зазначити, що суттєвим недоліком даного кодексу було те, що він описуючи сторони в главі III «Про склад суду, сторонах і про відвід» не давав поняття засудженого. Однак поняття засудженого зазначається в деяких статтях. Як приклад, можна навести ст. 94 кодексу: «У випадку визнання підсудного винним, суд, що постановив вирок, постановляє і одночасно про стягнення витрат. Якщо по справі визнані винними кілька підсудних, то суд постановляє, в якому розмірі покладаються витрати на кожного з них, керуючись майновим станом засуджених» [ 1, ст. 94 ].
Також не зовсім зрозумілим є те, з якого моменту особа набувала статусу засудженою. В п. 3 ч. 1 ст. 330 вказувалось, що суд виносить вирок про при значення підсудному покарання. За таких обставин стає незрозумілим, з якого моменту набувався статус засудженого.
КПК 1922 року зазначаючи про суб’єктів оскарження вироку не переховує конкретних суб’єктів, і не вказує хто може конкретно подати скаргу: чи обвинувачений, чи підсудний, чи засуджений. Така номінальна сегрегація і конкретизація в кодексі відсутня. В кодексі лише зазначається, що скаргу на вирок народного суду може бути подано кожною із заінтересованих сторін.
У ст. 346 кодексу зазначалось: «Вирок, що засуджує підсудного до покарання, приводиться до виконання лише після вступу в законну силу. Вирок визнається таким, що вступив в законну силу після збігу строку, встановленого для оскарження, якщо скарга подана не була; у випадку подання скарги вирок вступає у законну силу в день відхилення скарги судом другої інстанції [ 1, 346 ]. Із дано норми випливає що, після винесення вироку до самого набуття ним законної сили особа перебувала ще в статусі підсудного.
На противагу такому твердженню ст. 368 передбачає, що у випадку скасування вироку у зв’язку із порушеннями, вказаними у п. 1 ст. 361 процесуального кодексу, а також при скасуванні вироку з підстав вказаних в ст. 321 і 364 процесуального кодексу, коли підстави стосуються всіх засуджених, рада народних суддів скасовує вирок повністю стосовно всіх засуджених підсудних, в тому числі і тих, у відношенні яких вирок не був оскаржений чи опротестований.
Співставляючи вище згадані норми, виникає колізія, адже роблячи логічний висновок особа набуває статус засудженого із моменту набрання вироком законної сили в іншому з моменту винесення. Однак домінуючою є думка про те, що статус засудженого набувався із моменту набрання вироком законної сили, хоча дефініції підсудний-засуджений спричиняють серйозну колізію.
Варто зазначити, що важливою гарантією статусу засудженого було положення ст. 370 в якій зазначалось, якщо первісний вирок був скасований за скаргою засудженого, то при вторинному розгляді справи не може бути призначено більш тяжке покарання, ніж те, яке було вибрано судом при первинному розгляді справи. Таким чином, погіршення становища засудженого в плані збільшення міри покарання або заміни на більш суворе могло бути лише при оскарженні іншим суб’єктом.
Слід зазначити, що принцип непогіршення становища засудженого бере свій початок із Стародавнього Риму, де сформулювалося поняття reformatio in pejus (поворот на гірше) та ne pejus (не гірше) [ 7, с. 7-8 ]. Крім того даний принцип діє у сучасному кримінальному процесі України. Однак одна із інших важливих гарантій процесуального статусу в кодексі відсутня. Так, кримінально-процесуальний кодекс 1922 року, говорячи про нововиявлені обставини, на відміну від чинного КПК, не говорить про будь-який момент звернення до суду стосовно оскарження обвинувального вироку суду за нововиявленими обставинами у разі виникнення такої обставини, що є суттєвим недоліком даного акту.
Ще однією віхою кодексу 1922 р. в контексті набуття правового статусу засудженого було те, що він передбачав такий вид екстраординарного судового провадження як наказне. В кодексі 1922 року воно називалось «О судебных наказах». Дане положення було цілком прийнятним для тогочасного суспільства на початку формування радянської державності.
Для того, щоб з’ясувати, в чому несправедливість набуття статусу засудженого можна звернутись за аналогією сучасного цивільного судочинства до постанови пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження», яка визначає наказне провадження наступним чином: «Наказне провадження є самостійним і спрощеним видом судового провадження у цивільному судочинстві при розгляді окремих категорій справ, у якому суддя в установлених законом випадках за заявою особи, якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ, який є особливою формою судового рішення» [ 6, Ст. 1 ]. Аналогічним чином проводилось судове провадження в УРСР в порядку судових наказів, а саме: без судового засідання та виклику сторін. Положення ст. 407 КПК 1922 р. вказує: «Судові накази виносяться без виклику сторін» [ 1, ст. 407 ]. Як бачимо статус засудженого часто набувався не через справедливе і об’єктивне доведення вини, а через відсутність можливості здійснювати власний захист та відсутність змагальності у процесі.
Специфічним є і зміст самого наказу. В Ст. 408 КПК 1922 року зазначалось, що в судовому наказі повинні бути вказані ім’я, прізвище, по-батькові; його вік, скоєне ним злочинне діяння; місце, час і спосіб вчинення злочинного діяння; стаття кримінального кодексу, що передбачає дана злочинне діяння, і призначене суддею покарання. Отже, стає зрозумілим про несправедливість та упередженість набуття статусу засудженого, адже кодекс говорить про персональні дані, про опис фактично вчиненого діяння, та кримінально-правову кваліфікацію, але абсолютно нічого не говорить про докази, як обов’язковий та найважливіший елемент доведення винуватості особи. Виникає виправдане риторичне питання чи завжди засуджений є фактичним злочинцем? Відповідь: ні, оскільки його вина не доведена.
В ст. 410 кодексу передбачалась можливість засудженого клопотати протягом трьох днів після отримання копії наказу про судовий розгляд справи. Однак виходячи із глобального юридичного та фактичного порушення прав людини дана норма видається не життєздатною. Наступне положення згаданої статті забороняло засудженому клопотати про судовий розгляд, коли наказ був постановлений за результатами його клопотання. Виникає питання чи був присутній елемент добровільності, чи не чинили психологічний тиск, чи не застосовували насильство.
Як бачимо, Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1922 року був переповнений недоліками правого регулювання інституту засудженого. Однак позитивним слід згадати ще те, що була в кодексі закріплена можливість касаційного оскарження та оскарження до народного комісаріату та юстиції.
Кримінально-процесуальний кодекс 1927 року, як і кодекс 1922 року не зазначав окремо про поняття засудженого. Проте термін засуджений вживається в тексті кодексу. Так, в Ст. 86 зазначалось: «у випадку засудження підсудного суд при ухваленні вироку одночасно ухвалює про стягнення із засудженого судових витрат. Якщо по справі засуджено кілька підсудних, то суд при встановленні розміру судових витрат, що підлягають стягненню, враховує їх матеріальне становище» [ 2, ст. 86 ]. Слід зазначити, що дана норма повністю продублювала норму кодексу 1922 року.
На відміну від кримінально-процесуального кодексу 1922 року, кримінально-процесуальний кодекс 1927 року описуючи стадію постановлення вироку майже не вживає поняття засуджений. Більшою мірою у ньому фігурує особа підсудного.
Слід зазначити, що важливою гарантією прав засудженого було право касаційного оскарження вироку. Однак це право не було абсолютним. В ст. 315 кодексу зазначалось: «Касаційне оскарження вироку, а рівно і подача клопотання про помилування у справах про терористичні організації і терористичні акти проти робітників радянської влади не допускається» [ 2, ст. 315 ]. На нашу думку таке законодавче обмеження є несправедливим, адже ніколи не можна говорити категоричну винуватість засудженого, а подача касаційної скарги є однією із важливих гарантій доведення невинуватості.
Прогресивністю кодексу було те, що він захищав честь померлої засудженої особи та передбачав можливість її реабілітації. Так, в Ст. 368 зазначалось: «Смерть засудженого не являється перешкодою для відновлення його справи, по якій винесено обвинувальний вирок» [ 2, ст. 368 ]. В даному випадку йде мова нововиявлені обставини. Кримінально-процесуальний кодекс 1927 року містив в переліку три види таких обставин: фальшивість доказів; зловживання суддів; інші обставини, які не були відомі на час розгляду справи.
Що стосується відповідальності засудженого, то згідно ст. 388 КПК 1927 року штраф і судові витрати стягувались із майна засудженого судовим виконавцем, а в сільській місцевості, де немає судового виконавця, сільською радою. Оплата штрафу могла бути відстрочена або розстрочена до двох років, якщо засуджений не міг оплатити його негайно. Як бачимо кодекс 1927 року більш повно регламентував інститут засудженого.
Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року не давав чіткого поняття засудженого, не визначав комплексу його прав та обов’язків, відповідальності. В тексті кодексу вживався лише сам номінальний термін «засуджений».
В ч. 2 ст. 93 КПК 1960 року зазначалось: «При визнанні підсудного винним суд постановляє стягнути з нього судові витрати. В тому разі, якщо винними буде визнано декількох осіб, суд постановляє, в якому розмірі повинні бути стягнуті витрати з кожного з них ураховуючи при цьому ступінь вини та майновий стан засуджених» [ 3, ст. 93 ]. В ч. 3 ст. 327 зазначалось: «Суд постановляє обвинувальний вирок і звільняє засуджено від відбування покарання на підставах, передбачених статтею 80 Кримінального кодексу України» [ 3, ст. 327 ] (звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку).
Що стосується процесуального статусу засудженого, то він був закріплений в главі 28 «Постановлення вироку». В ст. 344 КПК передбачалось два права засудженого: вручення копії вироку в триденний строк після його проголошення; вручення копії вироку засудженому рідною мовою або такою мовою, якою він володіє, якщо він не володіє мовою, якою складений вирок.
Слід також зазначити, що вручення засудженому копії вироку суду було обов’язковим правилом, яке не передбачало винятків, що підлягало виконанню незалежно від того, чи був присутнім він при проголошенні вироку, чи ні.
Вручення засудженому копії вироку забезпечувало засудженому можливість реалізувати своє право на захист, та своїх законних інтересів. Вручення засудженому копії вироку мало здійснюватись під розписку з зазначенням дати і часу вручення. З відповідного моменту обчислювався строк касаційного оскарження вироку для засудженого.
Іншим важливим правом було право родичам дозволу на побачення із засудженим, що перебував під вартою до набрання законної сили вироком суду. Дане правило було закріплене в Ст. 345 кримінально-процесуального кодексу.
Дозвіл на побачення із засудженим надавався лише близьким родичам засудженого. Під близькими родичами розумілись: батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки. Дозвіл на побачення надавався як за їх проханням так і по клопотанню засудженого [ 5, с. 892 ]. Побачення могло надаватись на термін від однієї до двох годин. Після винесення вироку побачення мало надаватись беззаперечно незалежно від того, чи давалось таке побачення протягом місяця до вироку і який строк минув з часу надання останнього побачення. Право на побачення не могло будь-яким чином обмежуватись, а питання про надання побачення вирішувалось залежно від інших умов ( особи засудженого, тяжкості злочину, наявності тієї чи іншої інформації). Надати побачення – обов’язок суду.
Також передбачалось, що за наявності у засудженого до позбавлення волі дітей, які залишилися без нагляду, суд зобов’язаний одночасно з постановленням вироку порушити окремою ухвалою, а суддя – постановою питання перед службою в справах неповнолітніх або відповідним органом опіки і піклування про необхідність влаштування цих неповнолітніх або встановлення над ними опіки чи піклування. Суд зобов’язаний був вжити заходів піклування про неповнолітніх дітей засудженого, якщо в сім’ї засудженого не залишилось осіб, які можуть забезпечити належне виховання та необхідні матеріальні умови для існування неповнолітнього.
Якщо у засудженого до позбавлення волі залишилось без нагляду майно і житло, суд був зобов’язаний вжити через відповідні органи захадів для їх збереження. Передбачалось, що майно засудженого, стосовно якого не прийнято рішень про конфіскацію чи звернення на користь потерпілих, передається на збереження близьким родичам або відповідно органам виконавчої влади та місцевого самоврядування. Про передачу майна на збереження виносилась окрема ухвала суду чи постанова судді.
Важливим правом було також право подачі апеляції засудженим на вирок. Так, в п. 1 ч. 1 ст. 348 передбачалось, що апеляцію має право подати засуджений, його законний представник і захисник – у частині, що стосується інтересів засудженого [ 3, ст. 348 ]. Апеляція на вирок, ухвалу чи постанову могла бути подана протягом п’ятнадцяти діб з моменту їх проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, – в той же строк з моменту вручення йому копії вироку.
Якщо апеляція подавалась іншою стороною, а засуджений перебував під вартою, повідомлення про надходження апеляції та її копія вручались через начальника відповідної установи. Одночасно йому роз’яснювалось право протягом п’яти діб з моменту одержання повідомлення подати свої заперечення на апеляцію. Також засудженому, що тримався під вартою, про призначення справи до апеляційного розгляду повідомлялось через начальника відповідної установи.
Засуджений мав також право подати касаційну скаргу та скаргу до Верховного суду України за наявності для цього передбачених законом підстав.
Слід також зазначити, що основним принципом касаційної стадії процесу є недопустимість погіршення статусу і становища засудженого, окрім випадків подання скарги прокурором чи потерпілим. В стадії ж виконання вироку при розгляді виникаючих проблемних питань, суд вирішує тільки ті питання, що стосуються вироку і не тягнуть погіршення становища засудженого [ 4, с. 371 ]. До набрання вироком законної сили засуджений, який перебував під вартою, не міг бути переведений в місця позбавлення в іншій місцевості.
Передбачались також випадки звільнення відбування покарання засудженого за наявності передбачених в законі підстав. До них, на приклад можна віднести звільнення у зв’зку з хворобою, у зв’язку з випробування, у зв’язку з збігом строків давності виконання вироку, умовно-дострокове звільнення, звільнення на підставі закону України про амністію та указу Президента про помилування, тощо. Дані підстави були і залишаються дієвими у чинному КПК України стосовно засудженого. Вони є важливими гарантіями останнього, скоріше навіть актами гуманізму з боку держави.
Отже, слід зазначати, що справжній процесуальний статус засудженого в кримінальному провадженні України з’являється саме Радянський період, який закріплюється в процесуальних кодексах 1922, 1927 та 1960 років. Саме в цих документах номінально починає фігурувати поняття «засуджений». Засуджений, як учасник кримінально-процесуальних відносин набуває досконалішого правового регулювання, – визначаються його права та обов’язки, гарантії та відповідальність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Кримінально-процесуальний кодекс Української радянської республіки, затверджений 13 вересня 1922 р.: Видавництво Наркомюста. – Харків. – 1922 р. – Ст. 94, Ст. 346, Ст. 407
2. Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1927 року: Прийнятий 2-ю сесією ВУ ЦВК X скликання, 1927 р., № 58-59, – Ст. 86, Ст. 315, Ст. 368
3. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1961. – № 2. – Ст. 93, Ст. 327, Ст. 348.
4. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. / Л. М. Лобойко — К.: Істина, 2007. — 456 с.
5. Науково-практичний коментар до кримінально-процесуального кодексу України. – К.: А. С. К., 2004. – 1015 с.
6. Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2011 р. N 14, Ст. 1
7. Ширшов М. Пределы действия запрета преобразования к худшему / М. Ширшов, Я. Мотовиловкер // Советская юстиция. – 1974. – № 14. – С. 7-8.