У даній статті розкривається категорія правової фікції у цивільному процесі та наголошується на їхній важливості у процесі доказування попри відсутність вживаності цього поняття у Цивільному процесуальному кодексі України.

This article reveals the category of legal fictions at the civil court proceedings and it is emphasized on the importance of fictions in process of proving before the court, despite the lack of fixing of this concept in the Civil Procedural Code of Ukraine.

Ключові слова: правова фікція, цивільний процес, доказування, фіктивна конструкція.  

Становлення та розвиток правових категорій – складний, багатогранний, суперечливий процес. У цьому значенні надзвичайно цікава історія розвитку ідей про фікції в праві: періоди «скинення» або ігнорування правових фікцій змінялися їх визнанням. Багато в чому це пов’язано з неоднозначністю, невловимістю поняття фіктивного, яке набуває безліч відтінків, потрапляючи у сферу права. Фікція, фіктивне – щось неіснуюче, помилкове – саме поняття породжує сумніви з приводу «законності» буття цього феномена в праві.

Фікція як інструмент правового регулювання використовувалася ще римськими юристами. Судові магістрати (претори) мали право відмовити в судовому захисті, хоча воно і підходило б під норми цивільного права, і, навпаки, надати судовий захист у випадку, не передбаченому нормами цивільного права. У класичному римському праві позов (actio) є передбачений едиктом судового магістрату спосіб добитися в судовому процесі рішення, яке відповідало б інтересам даної особи. Одним із видів позовів у римському праві були позови з фікцією, або фіктивні позови (actio ficticia).[1]

У XIX ст. в Європі переважаючою стала думка, що найраціональніший порядок регулюється саме законом, який є за своєю природою національним явищем. У правознавстві центром дослідження зроблено позитивне право. При цьому поворотним пунктом у дослідженні правових фікцій стало дослідження про правові фікції професора Демеліуса, який “виганяє” правові фікції зі сфери права, вважаючи, що насправді вигадки в правових фікціях не існує. Теорію фікції в Росії підтримували такі вчені, як А. М. Гуляєв, Г. Ф. Шершеневич та ін. Вчення про фікції будувалося на основі положень римського права. Причини появи фікцій у праві, їх необхідність вчені шукали в римському праві.[2]

У правовій науці радянського періоду фікція розглядалася тільки як прийом законодавчої техніки, властивий, в основному, буржуазному праву. Переважала впевненість у наявності абсолютних, ідеальних законів, і сама думка про існування у цьому праві фікцій не припускалася. Вчені визначали фікцію лише як прийом, що вживається в об’єктивному праві та юриспруденції і полягає у визнанні існуючим неіснуючого і навпаки. Правова фікція розглядалася як закріплений у правових актах і використовуваний в юридичній практиці нормативний припис у вигляді специфічного прийому, що має вираження у проголошенні існуючими факту або обставини, що насправді не мали місця.[3]

У сучасній теорії права до типових властивостей норми права зазвичай відносять те, що складає її класичну композиційну характеристику. Таке ж правове явище, як правова фікція, яка не укладається в характеристиках типового нормативного припису, відноситься до нетипових правових утворень. Типова композиція правової норми відбиває специфіку її структурної побудови, яка складається з трьох частин: гіпотези, диспозиції і санкції. Типовий нормативний припис акумулює в собі всі основні властивості права: нормативність, формальну визначеність, владність (примусовість) і стабільність.

Нетипові нормативні приписи стосовно норми права і змісту усього права мають субсидіарний характер, виконують роль обставин, що доповнюють усю композицію права, що зв’язують усі його елементи в єдину цілісність[4]. Вони підсилюють нормативні властивості права тими чи іншими відтінками і додають праву як цілісній системі композиційну завершеність, повноту.

Фікцію як явище суспільного буття слід розглядати з декількох позицій. Враховуючи те, що фікції супроводжують суспільний розвиток, їх сутність і зміст розкриваються з позицій філософії. Право як явище іманентне суспільному розвиткові надає можливість розглядати фікцію з позицій правової дійсності та правової доктрини. Саме в останньому випадку мається на увазі не фікція взагалі, але правова фікція.

На доктринальному рівні правовою фікцією постає уявна теоретико-правова конструкція, за допомогою якої моделюються тенденції формування і розвитку неіснуючого у дійсності, але об’єктивно необхідного у праві (наприклад, “юридична особа”). На правотворчому рівні правова фікція є не тільки засобом юридичної техніки, але й відтворюється у нормі-фікції.

Таким чином, виникла необхідність поділу фікцій на два види: конструктивні і деструктивні. Конструктивною визначено фікцію як уявну юридичну конструкцію, що є продуктом абстрактного мислення, сприйнята правовою доктриною та/або закріплена у праві у формі норми-фікції, інституту права і використовується з метою заповнення певного сегмента у правовому полі. Деструктивною названо фікцію, що також є уявною юридичною конструкцією, але вона не сприйнята правовою доктриною і, хоча інколи закріплена правовою нормою, формується з метою закріплення незаконного інтересу, а тому може і повинна бути спростовною.

Використання саме таких термінів, як “конструктивний” і “деструктивний”, щодо визначення якості правової фікції обумовлено їх змістом. Етимологічне значення терміна “конструктивний” означає плідний, той, що може бути покладений в основу будь-чого. Деструктивний (лат. destnictivus) — руйнуючий, порушуючий нормальну структуру будь-чого.[5]

В основу класифікації конструктивних фікцій покладають певні суспільні відносини, які потребують правового регулювання із використанням фіктивних юридичних конструкцій. Ознаками класифікації фікцій виділено: а) специфіка відповідної діяльності – фікції, які використовуються у правовому регулюванні людської діяльності і біологічної життєдіяльності; б) правові реалії – фікції, які використовуються у правовому регулюванні діяльності людини у біосоціальному аспекті, відносин у природі, фікції в законотворчості, у тому числі – доктринальні фікції; в) умовність міри і ступеню виділення суспільних відносин – фікції у правовому регулюванні життєдіяльності людини, фікції у правотворчості; г) особливості правового регулювання – фікції у матеріальному праві, фікції у процесуальному праві; д) джерело походження – статичні і динамічні. Фікції, які використовуються у правовому регулюванні людської діяльності, поділені на різновиди: перетворюючі, пізнавальні, ціннісно-орієнтаційні та комунікативні.[6]

Правовою фікцією означається формально визначена, категорична та неспростовна, уявна юридична конструкція різних ступенів складності, яка використовується у доктрині права та правотворчості з метою заповнення певного сегмента у правовому полі. Інше визначення правової фікції — це нормативно виражене положення, яке закріплює у правовій системі неіснуюче існуючим або існуюче неіснуючим, яке має загальнообов’язкове значення і яке викликає певні правові наслідки.[7]

Загальні риси правової фікції: а) полягає у конструюванні неіснуючого у дійсності; б) використанню фікції передує невизначеність; в) є уявною юридичною конструкцією різних ступенів складності; г) може використовуватись у доктрині права, правотворчості; д) використовується з метою заповнення певного сегмента у правовому полі; є) категоричність та неспростовність; ж) обмежені в обсязі застосування соціально-юридичним контекстом; з) здатність фікцій викликати одна одну; к) зовнішнім проявом є норма-фікція, інститут права; л) існування взаємозв’язку діалектичного розвитку наукової думки і сприйняття фікції у праві.

Сутність  прийому  фікції  полягає  у  штучному  зближенні  чи  прирівнюванні  одне  до  другого  таких  речей,  які  насправді  різні  (а  інколи протилежні), у свідомому ототожненні істинного з неістинним.[8] Неправдивість фікції виражається в уявленні про: існування факту, який не існує чи існує в іншому вигляді; існування фактів, які не є доведеними, однак  передбачувані;    факт,  який  виражається  у трактуванні іншого відомого факту, еквівалентного першому; факт як неіснуючий, у той час як він існує. О.  В. Ульяновська називає такі  ознаки правових  фікцій:  умовність,  універсальність,  нормативність,  формальна  визначеність,  неспростовність, правове значення.[9]

У правовій сфері отримали поширення фіктивні конструкції, що спричиняють настання певних негативних правових наслідків. У подібних випадках фікції використовуються як прийом тіньових технологій. Фіктивність у різних сферах набуває свого забарвлення й специфіки, що обумовлює необхідність виділення фіктивності у різних галузях права. Так, типовими проявами фіктивного в сімейному праві є: фіктивні заяви про вступ до шлюбу, фіктивний шлюб, фіктивний шлюбний договір, фіктивний розподіл загальноподружнього майна, фіктивне розірвання шлюбу, фіктивна заява про стягнення аліментів, фіктивне визнання батьківства, фіктивне усиновлення.

Неоднозначне  сприйняття  як  юридичної фікції фіктивних станів, що отримали нормативне закріплення. Наприклад, стаття 1 Конституції України  встановлює,  що  Україна  є  правовою державою.     Чимало  науковців  вважає,  що  такої ідеальної держави нині у  світі не  існує. Правові норми, які містять фіктивні положення, не мають безпосереднього  зв’язку  із  конкретними  правовідносинами,  вони  є  програмними,  декларативними,  цільовими  стосовно  основних  напрямів розвитку держави і права. Цей різновид юридичних фікцій має своєрідну прогностичну функцію, міститься, як правило, у ненормативних судженнях нормативно-правового акта.

Таким чином, фікції відіграють значну роль у праві і правовій науці. Вони являють собою рушійну силу в процесі участі права в регулюванні суспільних відносин і регуляції поведінки людини. Завдяки фікціям відособляються інтереси, загальні для багатьох фізичних осіб, а також і юридичні засоби їх досягнення. За допомогою фікцій право здатне регулювати відносини, непідвладні традиційним нормам.

Список використаних джерел:

1. Горшенев В. М. Нетипичные нормативные предписания в праве / В. М. Горшенев // Сов. государство и право. – 1978. – № 3. – С. 113–117.
2. Косович В. «Правові припущення» як засіб створення досконалих нормативно – правових актів України/ В. Косович – Л.: Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2013. – С. 44 – 52.
3. Масюк В. В. Щодо сутності обставин, які не підлягають доказуванню в цивільному судочинстві / В. В. Масюк // Проблеми законності: респ. міжвідом. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. – Вип. 90. – С. 54–60.
4. Нахова Е. А. Роль презумпций и фикций в распределении обязанностей по доказыванию : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.15 / Елена Алексеевна Нахова. – Саратов, 2004. – 176 с.

• Новий тлумачний словник української мови : у 4 т. Т. 3. – К. : Аконіт, 2000. – 927 с.

5. Ульяновська О. В. Правові фікції як нетипові нормативні приписи/ О. В. Ульяновська – К., 2004. – С. 98 – 100.
6. Ульяновська О. В. Фікції та символи як засоби юридичної техніки/ О. В. Ульяновська – К., 2007. – С. 376 – 380.

[1] Горшенев В. М. Нетипичные нормативные предписания в праве / В. М. Горшенев // Сов. государство и право. – 1978. – № 3. – С. 113–117.

[2] Нахова Е. А. Роль презумпций и фикций в распределении обязанностей по доказыванию / Е. А. Нахова. – Саратов : Изд-во Саратов. ун-та, 2006. – 160 с.

[3] Ульяновська О. В. Правові фікції як нетипові нормативні приписи/ О. В. Ульяновська – К., 2004. – С. 98 – 100.

[4] Нахова Е. А. Роль презумпций и фикций в распределении обязанностей по доказыванию : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.15 / Елена Алексеевна Нахова. – Саратов, 2004. – 176 с.

[5] Новий тлумачний словник української мови : у 4 т. Т. 3. – К. : Аконіт, 2000. – 927 с

[6] Косович В. «Правові припущення» як засіб створення досконалих нормативно – правових актів України/ В. Косович – Л.: Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2013. – С. 44 – 52.

[7] Ульяновська О. В. Правові фікції як нетипові нормативні приписи/ О. В. Ульяновська – К., 2004. – С. 98 – 100.

[8] Масюк В. В. Щодо сутності обставин, які не підлягають доказуванню в цивільному судочинстві / В. В. Масюк // Проблеми законності: респ. міжвідом. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. – Вип. 90. – С. 54–60.

[9] Ульяновська О. В. Фікції та символи як засоби юридичної техніки/ О. В. Ульяновська – К., 2007. – С. 376 – 380.