В статті на основі аналізу праць сучасної історіографії охарактеризовано формування та еволюцію теорії та методології історії М.С.Грушевського. Зроблена спроба реконструкції періодів та переломних дат наукового життя М.Грушевського, які відповідали етапам еволюції наукового світогляду вченого.
Ключові слова: теоретико – методологічні погляди, позитивізм, документалістика, гранд – наратив, генетичний метод, неврастенія, ліберально – демократичний романтизм, історіософія.
The article is based on the analysis of works of modern historiography describes the formation and evolutionary theory and methodology of history M.Grushevsky. The attempt of reconstruction periods of life and critical periods of Hrushevsky whіср answered stages of the evolution of scientific outlook of the scientist.
Keywords: theoretical – methodological views, positivism, documentary, grand – narrative, genetic method, neurasthenia, liberal – democratic romanticism, historiosophy.
Реконструкція теоретико – методологічних поглядів того чи іншого науковця та їх співвідношення з дискурсами минулого і сучасного є одним із найважливіших завдань історичної науки на сучасному етапі розвитку. Безперечно, що дана теза стосується й постаті М.С.Грушевського. Грушевськознавство сьогодні це вже ціла наука, в полі зору якої не лише наукові та суспільно-політичні досягнення Михайла Грушевського, але й ціла система історичних знань та теоретико-методологічних прийомів, якими послуговуються цілі покоління українських та зарубіжних істориків. Традиція вивчення власне таких прийомів найбільше притаманна для, по-перше, сучасних дослідників, які не завуальовані догмами радянської історіографії, по -друге, тих які працюють в діаспорі, по-третє, невеликого числа зарубіжних істориків.
Мета даної статті полягає саме в тому, щоб з’ясувати погляди сучасних істориків на теоретичні підвалини методології М.С.Грушевського.
Перш за все слід констатувати, що досягненням історіографічної науки, яка, зокрема, покликана досліджувати і теоретико-методологічні погляди М.С.Грушевського, є наявність значної кількості монографій та наукових статей, що насамперед вказують на формування і найважливіше еволюцію концепції вченого. До таких дослідників слід віднести Л.Зашкільняка, В. В. Ващенка, В. В. Березинця, В. Будза, Я. Дашкевича, В.Масненка, О.Богдашину , В. В. і В. П. Тельваків, Л. Винара та О. Пріцака.
За словами українського дослідника Володимира Ващенка, формування методологічного досвіду М.Грушевського на сьогодні не синхронізовано ні з інтелектуальними рухами сучасної йому епохи, ні з подіями біографії історика та відповідними соціальними контекстами. Отже, попри величезну кількість досліджень, що присвячені діяльності М.С.Грушевського, залишається потреба в усвідомленні того, що М.С.Грушевський не тільки фактом народження належав до “епохи трансформацій”, а й що його життя, втілювало калейдоскопічну зміну життєвих проектів та соціальних практик, на які накладалася низка запропонованих ним методологічних модернізацій [4,с.3]. Саме глибоке вивчення такої “епохи трансформацій” на яку вказує В.Ващенко, епохи, в якій жив та працював М.Грушевський, на мою думку, допомогло встановити причини еволюції поглядів вченого в порівнянні з історичною думкою того часу.
Науковий світогляд М.Грушевського завжди був своєрідним поєднанням романтико-позитивістських поглядів. Цьому сприяло ознайомлення вченого із працями українських, російських та польських романтиків на рівні з працями західноєвропейських позитивістів. Становлення ж історіософсько-методологічної концепції М.Грушевського, посилаючись на думку, яка переважає в сучасній історіографії, відбулось у стінах Київського університету. Так, Віталій Тельвак вказує на прикметну рису процесу формування методології вченого. Вона полягає в тому, що формування теоретико-методологічних поглядів М.Грушевського проходило кількома шляхами. По-перше, під час лекцій та університетських курсів, написання перших рефератів та наукових статей під керівництвом видатних істориків, що викладали в університеті. Крім того він активно займався самоосвітою. Вчений мав широке коло зацікавлень від всесвітньої історії та історіографії до економіки і філософії. В.Тельвак вказує ще на й третій шлях формування теоретико-методологічної схеми М.Грушевського – неофіційне спілкування із професорами університету і насамперед із В.Антоновичем [19, с.7].
Леонід Зашкільняк при дослідженні методології та історичної теорії М.С.Грушевського, висловлює схожу думку про те, що вчений світового масштабу М. Грушевський сформувався у часи навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету Св. Володимира і після його закінчення у ході підготовки магістерської дисертації. Поряд з тим львівський дослідник вказує на те, що не можна забувати про період навчання Михайла Сергійовича у Тифліській гімназії, де у старших класах юнак уперше визначив свої життєві плани і зробив перші кроки для їх здійснення[11,с.235]. Крім того, Л.Зашкільняк вказує на вплив романтичної історіографії. Але не слід забувати й те, що для М. Грушевського був характерний не консервативний, а ліберально-демократичний романтизм. Для такого напряму було характерне поняття нації як історично сформованої індивідуальності, що складається під впливом природно-географічного середовища і соціальних умов. Саме таке бачення стало підвалиною для формування вченого та його особливої методології, що була відмінною від буржуазної російської, яка панувала в тогочасній українській науці та власне української романтичної другої половини XIX століття[11,с.237].
У дослідженні О.Пріцака на перший план у формуванні світогляду Михайла Грушевського, а відтак і у його еволюції, крім лекцій Антоновича, поставлено і праці М.Костомарова. Так О. Пріцак звертає увагу на те, що монографії М.Костомарова спочатку не будили ентузіазму у історика – початківця, втім, як і “История государства Российского” М. Карамзіна. Натомість пізніше назавжди полонили його дві аналітичні праці вченого “Дві руські народності” та “Думки про федеративний початок давньої Русі” , надруковані в “Основі” за 1861 р. “З того часу (1883 – 1884), – писав М.Грушевський , – я міг уже назвати себе заочним учнем їх (Антоновича і Костомарова). Тоді також молодий історик познайомився зі збірником українських пісень Михайла Максимовича (1827), якими він захопився. У століття появи цього твору Михайло Грушевський згадував, що він перебрав від Михайла Максимовича невмирущі гасла: нарід, як ціле і предмет наукового дослідження і культурної праці, і неперевність його історичної традиції як провідної нитки в будь-якій його орієнтації [14, c.16].
В. Ульяновський стверджує про формування методологічних принципів вченого саме під впливом цілої плеяди істориків (не лише В.Б.Антоновича), які працювали в Київському університеті. Так В. Іконников передав молодому історикові свій досвід всебічного аналізу джерел, у той час як В. Антонович орієнтував учнів на документалістику і постійне використання великої кількості актових джерел. Якщо для Володимира Антоновича джерела здебільшого служили матеріалом для посилення історичного опису за заздалегідь встановленою схемою, то М. Грушевський слідом за В. Іконниковим розглядав джерела як підставу аналітичного вивчення різних сторін реального минулого у всій його багатоманітності. Така думка про величезний вплив інших науковців та істориків, зокрема і В.Іконникова вперше була висловлена Любомиром Винарем, який почав досліджувати наукову спадщину М.Грушевського в діаспорі [14,c.29-32].
Для дослідження наукової спадщини М.С.Грушевського цінними виявилися щоденникові записи вченого, які досліджує Леонід Зашкільняк. Привертають увагу записи в щоденнику, який вів вчений під час перебування в університеті, адже саме в цих записах неодноразово зустрічаються думки про недостатність освітлення тільки соціальних явищ без врахування людських вимірів суспільних процесів. Такі думки згодом породять велику кількість припущень про певну критику М.Грушевським власної альма – матер та наукового життя, що протікало в стінах університету. Тоді постає питання: чи насправді це було проявом глибокого невдоволення та критицизму? 26 липня 1889 р. М.Грушевський записав у щоденникові: «Мині завше трохи не до сподоби, як дуже вже кланяюцця європейській освіті; я наче боюсь, щоб замість того правдивого доброго, що єсть в тій освіті, не підставляли лжеславій лжеплинного розуму, як позитивізм. Бо доброго певне єсть там, де з’явився правдивий гуманізм, воля, права особистості, прихильність до недужих, не кажучи за наукове добро» [11,c.239]. Дійсно щоденник М.Грушевського містить міркування, які вказують на певні зауваги Михайла Грушевського до теоретико-методологічних принципів, які панували в тогочасній історичній науці, але попри це вчений високо оцінював інтелектуальну еліту університету, яка відіграла одну з ключових ролей в його науковому зростанні та формуванню історичної науки.
Наступним періодом формування методології історіописання, на думку Омеляна Пріцака, який чи не найбільше приділив дослідженню історіософії вченого, була робота в Львівському університеті. О.Пріцак пише про те, що у методологічних поглядах початкуючого професора М. Грушевського відчувались впливи багатьох попередніх історіографічних течій XIX ст. Можна припустити, що, доволі пізно, приступивши до створення синтетичного образу історії українського народу, вчений послуговувався нагромадженим до нього інтелектуальним потенціалом. Позитивістське бачення «народу-нації» поєднувалось у нього з романтичними уявленнями про незмінні демократичні риси давньоруської громади. Саме це спричинило те, що вступна лекція М. Грушевського викликала подвійну реакцію: В. Антонович схвалив її, а М. Драгоманов виступив із критичними зауваженнями. Омелян Пріцак вказує на нові пошуки та узагальнення історіософії та методології Михайла Грушевського в томах “Історії України-Руси”. Окрім власне викладу історії та аналізу історичних фактів томи фундаментальної праці вченого вводять дослідників в методологічну лабораторію вченого. Саме під час роботи над працею Михайло Грушевський одночасно шукав підтвердження своїх історіософських концепцій, удосконалював метод позитивного аналізу джерельного матеріалу, ретроспективного відтворення суспільно-економічного процесу української держави [14, c.31-36].
Важливим етапом у формуванні методологічної бази та теоретичних питань на думку вищезгаданого Омеляна Пріцака стало перебування вченого в еміграції. Знову ж таки проявилося величезне прагнення М.Грушевського до наукових пошуків, а, отже, еволюційності у науковому світогляді. Перебування в Парижі мало переломне значення у формуванні методологічної бази історика. До того він був істориком соціал-економічних та суспільних явищ. Кілька років пізніше, після того, як він засимілював свої паризькі переживання та відповідну лектуру – він уже в 1909 р. називає себе “істориком- соціологом”. Так можемо говорити про більш широкий спектр вивчення теоретичних питань історичної науки,а ,отже, і розробки нових методів [14, с.42].
Цілком справедливою та актуальною є думка сучасної дослідниці наукових методів та теорії історії М.Грушевського, Оксани Богдашиної, яка досить влучно узагальнює роль еміграційного періоду на еволюцію теоретико-методологічних концепцій вченого. Так, на думку дослідниці, М. С. Грушевський у 1924 р. ще вважав позитивістські дослідницькі принципи необхідними для вивчення історичного процесу, водночас визнаючи важливість застосування неокантіанських та інших підходів. Такий підхід не суперечив його позитивістським уподобанням, оскільки передбачені позитивістською методологією багатоваріантність дослідницьких прийомів та принципів сприяли посиленню синкретичності позитивістської історіографії. Тому М. С. Грушевський, як і більшість позитивістів, вважав, що поєднання теоретико-методологічних засад різних теорій сприятиме глибшому та всебічному дослідженню історичного процесу, особливо сфери духовної культури та побуту [1,с.4].
Тобто еволюція методів вченого безперечно відбувалася і з цим, крім О.Богдашиної, погоджується Л.Зашкільняк, Любомир Винар, Віталій Тельвак, Омелян Пріцак, Володимир Ващенко та інші дослідники, але ті принципи, що були закладені вченим на початку його наукової кар’єри безперечно залишалися і відігравали чільну роль .
В сучасній українській історіографічній традиції знаковими виступають дві дати наукової біографії М. Грушевського – 1894 р. та 1903 р. Так би мовити дати, які вважаються піковими в еволюції поглядів вченого. Зокрема, на думку І. Гирича, М. Грушевський у 1894 році перейшов з суто народницьких позицій на позиції історика-державника. Це пов’язано насамперед із роботою в Львівському університет [8, c.49]. Як зауважив В. Ващенко, на інавгураційній лекції молодого М.Грушевського в Львівському університеті було проголошено так званий скептицизм, тобто історія особистісна загальноукраїнська, загальноросійська і європейська. Більше того традиція скептицизму вже існувала і в учителя М.Грушевського – В.Б.Антоновича. В.Ващенко наводить таку цитату В.Антоновича :” Українець має велику прихильність до аналізу й скептицизму”[8, c.49]. Слід також розуміти, що скептицизм Антоновича і Грушевського були відмінними. Якщо у В. Антоновича це використання вищої критики до джерел і фактів історії та вказівки на пов’язаність західноєвропейської та руської історії, то для М.Грушевського це дещо більше, ніж науковий метод, а стиль власної само презентації, форма соціального подання власної суб’єктивності поряд з проектом української національної ідентичності.
Розглядаючи наступні так звані кульмінаційні дати життя М.Грушевського, слід звернутися до О. Пріцака, який переламним вважає 1903 р., коли, під впливом соціології Е. Дюркгейма український історик у своїй методології перетворився на соціолога. Вже неодноразово згаданий нами В.Ващенко вказує також на 1903 рік як переломну дату, але з певним психологічним підтекстом – смертю батька Михайла Грушевського. Ініційована неврастенію у 1903 р. наративна стратегія, що була пов’язана зі смертю близької людини, стала основою для модернізації вченим імперської історичної науки [8, c.141]. Пропозиція М.Грушевського раціоналізувати імперську традицію історіописання через впровадження генетичного методу може бути виправдана тим, що цей метод виступив засобом психічної раціоналізації події – смерті батька, зафіксованої у терміна неврастенія. Таким чином, у 1903 році генетичний метод, замінивши собою генеалогічний дозволив вченому модернізувати імперське історіописання – побудувати український історичний гранд-наратив на нових методологічних засадах.
Натомість Л.Зашкільняк дотримується точки зору, згідно з якою неможливо виокремити пікові дати методологічних трансформацій поглядів М. Грушевського. Загалом професор Л.Зашкільняк не схильний до перебільшення ролі позитивізму, зокрема Е.Дюркгейма на методологію вченого. Натомість В.Ващенко пише про так зване продовження біографічних подій Е.Дюркгейма біографією М.Грушевського. Так якщо погодитися з думкою дослідника, то під час відвідин Парижа 1903 року М.Грушевським відбулося його знайомство з метром французької соціології, який в 1902 – 1903 переживав неврастенію, яка була близькою українському історику. Отже, французька соціологія Е.Дюркгейма мала б виступити формою репрезентації неврастенії, формою її виправдання. [8, c.145]Безперечно, що такий психобіоісторіографічний підхід В.Ващенка є новим для сучасної історіографії. Та попри всю складність, застосування такого підходу В.Ващенком проблематизує такі методологічні, теоретичні та філософські концепції, які не просто розкривають творчу лабораторію вченого,на відміну від багатьох дослідників, а й інтерпретують так званий “життєвий проект” історика, який втілювався у особливу самопрезентацію, притаманну цілій епосі.
Сучасний західний дослідник наукової діяльності М.Грушевського Сергій Плохій вказує на ще одну подію – 1904 рік, коли вийшла стаття “Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства “. Саме ця стаття не просто революціонізувала погляди вченого, а й зрозуміло стала новим методологічним надбанням. Не буде перебільшенням сказати, що, замірившись на традиційну схему російської історії, Грушевський оголосив війну майже всім тогочасним російським історикам, заперечивши ідею “общерусскої” історії. Нова схема Грушевського хоча й здобула йому в російських наукових колах репутацію речника “українського сепаратизму”, але все ж це стало значним системним і об’єктивним узагальненням теоретико- методологічних поглядів вченого[13, c.123-126].
З якими саме подіями пов’язана еволюція теоретико – методологічних трансформацій М.Грушевського залишається дискусійним питанням. Чи було це пов’язано з розривом з гімназійною добою та переходом до періоду навчання в Київському університеті, який був величезним скупчення наукових ідей, напрямів, методів та інтелектуальної еліти, чи можливо це пов’язано з роботою в Галичині, в яку проникали західноєвропейські ідеї і де вчений зміг узагальнити власні пошуки виданням масштабної синтетичної праці? Чи насправді слід розглядати хворобу вченого чи власне психологічні моменти як чинники до пошуку нових методологічних концепцій? На мою думку, такі переломні дати в науковій біографії вченого слід глибоко аналізувати у взаємозв’язку з суспільними трансформаціями кінця XIX – початку XX століття та теоретико – методологічними концепціями, що панували у науковому житті європейського суспільства. Завданням сучасних дослідників грушевськознавства є введення наукової лабораторії вченого не лише до українського чи російського, а до світового історичного процесу. Прикро, що досить довго методологія не отримувала значного висвітлення у істориків, які більшу увагу приділяли історичним фактам. Але сьогодні загальновизнаною є теза про те, що методологія, або як її часто називають «теоретична історія», включає у себе не тільки уявлення про об’єкт і предмет пізнання, але й про пізнавальні операції вченого – історика, формування історичних знань, а, отже, на формування історичної свідомості. Методологія історії є пограничною наукою між власне історією та філософією, яка дозволяє першій інтегруватись з іншими науками у пошуках наукової істини.
Отже, узагальнюючи думки сучасних істориків, які займаються вивченням формування та еволюції методологічних принципів М.С.Грушевського, слід вказати на певну загальну тенденцію, яка проявляється в більшості історіографічних розвідок та монографій : на кожному етапі власного наукового шляху Михайло Грушевський намагався віднайти “найдоречніші” методи історичного дослідження як через вивчення праць історичного спрямування так і досліджень філософії, економіки, соціології та інших галузей. Саме така обставина зумовила особливий стиль історіописання М. С. Грушевського, який суттєво відрізнявся від попередніх не лише іншими теоретико-методологічними підходами, а й новими ціннісними вподобаннями та постійною еволюційністю.
Література:
1.Богдашина О. Методика історичних досліджень М.С.Грушевського.[Електронний режим].-Режим доступу: http://www.irbisnbuv.gov.ua/cgibin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&Z21ID=&Image_file_name=PDF%2Fhak_2012_37_2.pdf&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=0
2.Будз В. Філософія історії М.Грушевського: автореф. дис. канд. філ.. наук/В.Будз;Львівський національний університет імені І.Франка.-Львів,2001. -26 с. http://disser.com.ua/contents/9114.html
3.Будз В. Методологія філософії історії Михайла Грушевського // “Наукові записки” Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія, економіка.– Тернопіль, 2000.– № 4.– С.81–85.
4. Ващенко В. В. Неврастенія: непрочитані історії (деконструкція одного надпису – сеанс прочитання автомонографії М. Грушевського) / В. В. Ващенко. – Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2002. – 408 с.
5. Ващенко В. В. До проблеми визначення контекстів “Звичайної схеми…” Михайла Грушевського / В. В. Ващенко // Київ. старовина. – 2007. – № 2. – С. 78–97.
6.Ващенко В.Від самопрезентації до методології : псибіоісторіографічний вимір простору історіописання М.Грушевського / В.Ващенко.-Дніпропетровськ : Видавництво Дніпропетровського нац.. університету, 2007 .- 324 с.
7. Винар Л. Матеріали до біографії М.Грушевського.[Електронний ресурс: режим доступу].http://chtyvo.org.ua/authors/Vynar_Liubomyr/Materiialy_do_biohrafii_Mykhaila_Hrushevskoho/
8.Гирич І.Знакова стаття Омеляна Пріцака.[Електронний ресурс].- Режим доступу:
http://www.i-hyrych.name/Hrushevsky/Pricak.html
9. Дашкевич Я. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму ? / Я. Дашкевич // Михайло Грушевський і українська історична наука. Збірник матеріалів конференцій. – Львів, 1999. – С. 65-86
10.Зашкільняк Л. Історична концепція М.Грушевського в контексті східноєвропейської історіографії початок ХХ століття//Вісник Львівського університету.-Львів,1997.-Серія історична.-Вип 32.-с.118
11. Зашкільняк Л. Методологічні погляди Михайла Грушевського / Л. Зашкільняк // Україна модерна. – 1999. – Ч.2-3. – С. 233-253.
12.Зашкільняк Л. М.С. Грушевський в Київському університеті( 1886- 1894) // Грушевський М.С. ресурс].- Режим доступу : essuir.sumdu.edu.ua/bitstream/…/Pavlenko.pdf.
13.Плохій С. Великий переділ : незвичайна історія Михайла Грушевського / С. Плохій. – К. : Критика, 2011. – 600 с.
14. Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського / О. Пріцак // Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. – К.-Кембрідж, 1991. – С. 5-45.
15.Тельвак В. Субєкт історичного процесу в історіографії М.Грушевського /В.Тельвак.- Історіографічні дослідження в Україні. – Випуск 17. – Київ, 2007.- С. 43- 59.
16.Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави теоретичних поглядів М.Грушевського.[Електронний ресурс].- Режим доступу:
http://librar.org.ua/sections_load.php?s=history&id=1854&start=7
17.Тельвак В. Михайло Грушевський у Київському університеті / В. Тельвак // Український історик : Журнал Українського Історичного Товариства . – 2002 . – Том 39 N1/4:Михайло Грушевський:життя, діяльність, творчість: З нагоди 135-річчя від дня народження . – С.186-208 .
18.Тельвак В. Формування Грушевського як історіографа( гімназійна доба).[Електронний ресурс ].-Режим доступу: http://papers.univ.kiev.ua/istorija/articles/Formation_of_Mikhailo_Grushevs_ky_as_a_historiographer_Gymnasium_time__15413.pdf
19.Тельвак В. Теоретико – методологічні підстави історичних поглядів Михайла Грушевського( кінець ХІХ – початок ХХ століття ). Монографія/В.Тельвак. Нью – Йорк- Дрогобич, 2002.- 236с.