В статті розглянуто релігійно-християнський контекст канонізації жінок в католицькій і православній церквах у XX столітті. Проаналізувано спільне та відмінне у канонізації католицької та православної церков.

Ключові слова: беатифікація, канонізація, церква, святі, чудеса, подвиг.

The article deals with the religious and Christian context canonization of women in the Catholic and Orthodox churches in the XX century. Proanalizuvano common and different canonization in the Catholic and Orthodox churches.
Keywords: beatification, canonization, the Church, the saints, miracles, feat.

Згідно за статистикою в XX ст. форма святості і процес канонізації змінилися, на жаль мало жінок у православ’ї канонізують, а також їх причислення до лику святих стає все менш і менш. Що ж до католицизму, то він підтверджує все нові форми святості та показує традиційні цінності і мораль сучасності.

І страшно те, що в історії трапляються ситуації, коли зовнішні, церковно-політичні або й суто суспільні чинники породжували поспіх у канонізації та спотворювали саму її суть. Канонізація починає сприйматися як банальна нагорода, присудження почесного звання або посмертна відзнака. Канонізаційний процес не повторюється іншими церквами, а набуває все більшого права для православ’я та католицизму силою довіри до кожної церкви з боку її сестер. Розглядаються ознаки й банальна спроба використати канонізованих угодників для популяризації певних моделей життя чи світоглядних позицій, зрештою, привабити прочан до місць, пов’язаних із культом святих. А все це означає: здобути політичний або й економічний зиск із канонізації. Коли ці мотиви стають визначальними, канонізація може стати як не святістю, або ж профанацією святині. В результаті, домінантного розвитку сучасного суспільства стають не духовне збагачення, та шанування угодників, яких причислено до лику святих, а ринкові відносини, які підштовхують суспільство гнатися за матеріальними благами, та побутовим задоволенням. Внаслідок цього святість угодників Божих занепадає. Зникають бажання мирян до спасіння, йдеться про збільшення святих, процес канонізації, що служить шанування певної особи святою, духовної родини, яка творить атмосферу теплоти і радості.
Метою даної статті є дослідження комплексного релігієзнавчого аналізу детермінантів канонізації жінок в католицькій і православній церквах в XX столітті.
Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання, постановка і вирішення яких обумовлена станом і рівнем вивчення цієї проблеми в науковій літературі, а саме:1. охарактеризувати поняття канонізації святих у православній церкві; 2. дати характеристику проблемі беатифікації та канонізації у католицькій церкві; 3. проаналізувати спільне та відмінне у канонізації католицької та православної церков.
Викладення основного матеріалу:
Природа акту канонізації полягає не в самому понятті, а в процесі людей до святості, яка є виявом канонізації. Канонізація − це акт, яким Церква встановлює пошанування певної особи святою. Акт не про якесь «творення святого» або присвоєння цій особі якогось «ступеню» чи «небесного підвищення». Земна церква також не претендує канонізацією надавати тій чи іншій особі «надземної слави». Загалом акт канонізації не є звернений до Небесної церкви, а до земної, щоб запросити віруючих шанувати канонізовану особу як друга Божого [3, с. 114], що й відповідає науці Христа та традицій Апостольської церкви. Отже, силою цього акту-постанови, молитва вірних за спокій душі спочилої особи (панахида) перетворюється в молитву за живих, адресовану до цієї ж особи (молебень). У цьому й полягає та основна різниця, яку робить православна літургія між звичайними спочилими вірними й тими, які канонізовані.
Православна церква не є філософською школою, ні певним культурним об’єднанням, а життям у Христі Ісусі, тобто громадою тих, у кому Господь проживає через святого Духа. Зрозумілим є те, що тайну Церкви Христової неможливо збагнути розумом, а також описати словами. Коли заглибимося у життя святих, то побачимо, що суть церкви − це святість. Вона також є й призначенням Церкви та метою кожного справжнього християнина. Православний моральний ідеал, який визначається словом «теозіс» (обоження) яскраво свідчить про це.
Християнська святість є спільною по суті, але різною за формою. Земні дороги, якими ходять і через які приходять святі до Світла Христового − різняться, бо кожен святий − це окрема особистість, а часом, й окрема народність та раса. Святість проявляє себе на землі, схоже до кольорового проміння сонячного спектра, в різних дарах Святого Духа. [5, с. 184]
Із факту існування канонізованих святих не слід робити висновку, що лише ці особи є святими. Усіх закликають бути «святими й непорочними» [ 3, с.124], і багато є таких, які слухають цього голосу й стараються жити в Христі, але слава їхня залишається невідомою для нас у цьому світі. Церква вшановує їхню пам’ять у неділю Всіх Святих.
Отже, канонізація певних осіб зовсім не означає, що святість є резервована лише для них. Канонізаційний акт не претендує на вирішення вічної долі спочилих, але внаслідок його звернення до Земної церкви, обмежується лише літургійним і педагогічним значенням. Канонізуючи певну особу, Церква оголошує, що вона має підставу вірити в заступництво цієї особи, тому віруючі можуть із надією звертатися до неї. Якраз із цією метою ім’я святого згадують у багатьох моментах Божественної літургії, а інколи твориться для нього й святочний день. Входячи в літургійний круг, образ канонізованого святого набуває, згідно з характером цілої православної літургії, значення реального символу. Канонізовані святі є представниками безконечної кількості святих, знаних і незнаних членів Небесної церкви, яких вони репрезентують реально. Оглядаючи їхні ікони, писані чи то пензлем, чи пером (твори гаґіографів) − оглядаємо Небесну церкву. Звертаючись до святих, православний християнин відчуває, що він молиться з цілою Церквою, і це наповнює його почуттям радості й внутрішнього спокою [9, с. 234].
Звичайно, було б помилково думати, що Православна християнська церква звертається до святих, як до якихось богів. Ні, церква звертається до святих як до вірних слуг і друзів Божих. А про силу заступництва праведника чітко сказано у Святому Письмі: «Дуже могутня ревна молитва праведного» [3, с.216]. Отже, до святих звертаємося лише як до молитовних посередників, просячи їх долучити й свої молитви до наших.
Саме звертання до святих є практичним наслідком апостольської науки про соборність Церкви й причастя святих. Кожен християнин рятує свою душу, молячись за спасення всіх і за допомогою молитви за всіх. Ця думка, яка одухотворює ціле православне літургійне життя, була формально висловлена в XIX ст. О. Хом’яковим у таких словах: «губимось ми поодинці, як індивіди, але рятуємося разом, соборно». Ідея «реверсивності», тобто передачі заслуг святих є чужою для православної християнської теології. Причастя святих − це взаємне піклування й молитовне заступництво одних за інших. Канонізовані святі для православного християнина є духовною родиною, присутність якої, особливо у Божім храмі, творить атмосферу теплоти й радості [8, с.78-79].
Православна християнська традиція, провадячи процес канонізації тієї чи тієї особи, враховує певні зовнішні ознаки. Ці ознаки, однак, не є непомильними. Одна тільки святість Церкви як такої, тобто перебування в ній Святого Духа, гарантують остаточну точність її рішень. Все ж таки певні зовнішні ознаки є вказівками для церковної інтуїції. Серед них подвиг, чуда та, у деяких випадках, фізичний стан тіла після смерті. Подвиг − це моральний і духовий героїзм. Подвижник − це герой боротьби за досконалість, герой боротьби із гріхом. Правда, кожен християнин покликаний до подвигу. Але там, де інші змагаються й трудяться кволо, святий змагається й трудиться героїчно.
Духовий подвиг святого не є обов’язково монастирсько-аскетичний, хоча, треба наголосити, чернечі обіти чистоти, бідності та послуху є прекрасним взірцем у змаганні до досконалості, у наслідуванні Христа. До святих, здебільшого монахів, зараховано також і, так би мовити, «працівників цього світу»: царів, князів, воїнів, звичайних чоловіків і жінок, матерів і дітей, юнаків і дівчат[7, с. 27].
Ідея подвигу не означає, що православна церква вважає людину спроможною спастися самотужки. Ні, подвиг як знак святості − це результат співдїї волі людини з Благодаттю, Божественною енергією. Господь посилає Свою Благодать лише тому, хто, керуючись своєю вільною волею, − відкриває двері свого серця для Несотворенного Світла, Божественної Енергії. Важливість їхніх діянь полягає у тому, що вони є очевидною маніфестацією сили, бажання людини. Отже, подвиг − це не якась монета, за яку людина купує собі Благодать, а вільний і свідомий рух серця й волі. Діяння людини, яка визнає себе грішною, благає Божого помилування і молиться, постить, чинить милостиню.
Чудо, згідно з православною християнською традицією, не є якимось капризом чи аномалією, внесеними в перебіг подій. Це очищення природи, яка після падіння людини увібрала в себе багато ворожого, демонського. Чудо свідчить, що ця людина виборола своє оригінальне місце пана природи, а крім цього, воно повертає природу до первісного стану, стану святості. Багато чуд сотворили святі. Святий вливається у закономірний перебіг подій і вміє використати їх для допомоги й спасення своїх братів[6, с. 149].
Отже, віра в чудо як знак святості не є якоюсь матеріалістичною концепцією релігії, як дехто вважає. Очевидно, треба зрозуміти, що тут не йдеться про чуда-мага, ані про якусь магію. Чуда святого мають іншу природу й інший намір, інтенцію(лат. – прагнення, намір). Коли вся природа «визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих» [3, с.221].
Процес канонізації в православній християнській церкві звичайно має чотири фази: місцеву, крайову, помісну, вселенську). На Русі розрізнялись святі і по поширеності їх шанування – місцевохрамові, місцевоєпархіальні і загальнонаціональні. Право процесу канонізації місцевохрамових місцевоєпархіальних святих належало правлячому архієреєві з відома митрополита (пізніше патріарха) всієї Русі і могло обмежитись лиш усним благословенням на шанування місцевого подвижника. З причини таких усних благословіть при розгляді історії руських канонізацій можна виявити досить велике число святих, що не мають письмового підтвердження на їх шанування, хоча є відомими і складені їм урочисті служби та послідування. Право канонізації загальноцерковних святих належало митрополиту, а пізніше патріарху всієї Русі за участю собору ієрархів. В монастирях шанування подвижників могло розпочинатись з рішення монастирських старців (так, наприклад, розпочалось шанування митрополита Филипа в Соловецькому монастирі), котрі пізніше звертались з цим на затвердження до місцевого єпископа. Церковному шануванню пам’яті святого передувала робота єпархіальної влади по дослідженню правдивості чудес, які ставались біля гробу спочилих (а часто і нетлінних їх мощей). Далі впорядковувалось святкове богослужіння в місцевому храмі і призначався день шанування святого, складалась особлива служба, малювалась ікона, а також писався життєпис з акцентуванням уваги на чудесах, правдивість яких була перевіреною авторитетом Церкви. Оскільки церковна пам’ять − це народна пам’ять, то часто саме вона давала матеріал для канонізації того чи іншого святого. В такому сенсі постійна (у всі часи) і повсемісна (по багатьох приходах і єпархіях) молитовна пам’ять про упокій зі святими подвижників часто являлась першим кроком до канонізації цього подвижника[3, с. 35-41].
Отже, особа може бути шанованою місцевим чи регіональним святим, тобто святим певного монастиря або парафії, де вона жила й трудилася. Людина може також вшановуватися крайовим чи єпархіальним святим-угодником Божим певного краю − провінції чи єпархії, де вона мала послух. Якщо слава про неї розійдеться далі, то вона може стати помісним чи національним святим, якого вшановують у помісній чи автокефальній церкві. Найвищою фазою процесу канонізації є, очевидно, признання в Бозі спочилого вселенським чи всесвітнім святим, тобто таким, якого шанують усі народи, що сповідують православну християнську віру, уся Вселенська церква. Це визнання, однак, як було згадано вище, здобуває лише невелика кількість угодників Божих. Більшість святих − це місцеві, крайові або помісні.
Що стосується офіційної канонізації місцевих чи крайових шанованих осіб, то вона може бути зроблена єпархіальним єпископом із відома митрополита чи патріарха, тобто першоієрарха церкви. Право офіційної канонізації помісних святих належить уже тільки першоієрарху помісної церкви за участю повного собору єпископів тієї церкви. Коли ж йдеться про вселенську канонізацію, то потрібно не лише рішення Вселенського собору, але, щонайперше загальноцерковне визнання всесвітнього значення особи усім віруючим народом[1, с. 174-176].
Отже, святі місцеві, крайові та помісні не завжди є знані в інших краях. Тому багато наших святих не є шанованими серед греків чи арабів, тим часом грецьких і арабських святих мало хто знає у нас. Кожен народ, крім загальновизнаних святих, має ще й багато власних, які відображають його індивідуальний характер та національну означеність. Згідно зі списком митрополита Іларіона (Огієнка) в Україні маємо майже 170 місцевих, крайових і помісних святих[5, с. 172].
Православна християнська церква не має складної процедури канонізації, яка складається з таких частин: дослід, опис життя; номінованої на канонізацію особи, проголошення, запис її імені в список пошанованих.
Робиться це в той спосіб, що єпархіальна влада, отримавши відомості про молитовне пошанування певної людини місцевим населенням, влаштовує облік її життя і чуд, якщо були такі. Далі складають опис життя тієї особи й певні гімни, в яких оспівується її подвиг. Після цього в храмі, де містяться, або близького якого містяться тілесні останки у Бозі спочилого, призначаються урочисті богослужіння, які починаються панахидами за упокій душі спочилого, а закінчуються урочистими молебнями до тієї ж особи. Потім установлюється щорічне святкування пам’яті святого, яке буває або в день його кончини, або в день відкриття його мощів. Тілесні останки святого зазвичай кладуться в храмі в окремо спорудженім гробі (раці). Ці останки деколи також кладуть під спудом − підлогою храму. Вони залишаються відкритими або закриваються, залежно від стану мощей святого[2, с. 84-86].
Слід зазначити, що у православній церкві канонізація святих виявилася підтвердженням того, що є церковне розуміння святості Божої. Святий − це людина, святість якої, що є інтуїтивно відчута віруючим народом (народна канонізація), − маніфестує чи проявляє себе найперше в героїзмі чеснот, а деколи в чудесах та у стані тіла після смерті. Отже, канонізація − це узаконення церквою пошанування особи, що спочила в вірі й благочесті, як святого.
Правила, котрими керувалась католицька церква при причисленні подвижників до лику святих в загальних рисах нагадують правила православної церкви. Основним критерієм канонізації є дар чудотворності, проявлений за життя і після смерті святого, а в деяких випадках – наявність нетлінних останків. Сама канонізація мала три види. Відповідно щодо характеру їх церковного служіння (мученики, святителі, преподобні і ін). В католицькій церкві канонізації передує беатифікація. Процедура останньої розпадається на дві частини: 1) підготовча стадія; 2) сам акт беатифікації;
Загальною формою підготовчого процесу являється пошук матеріалів стосовно тієї чи іншої людини дослідним порядком. Перший підготовчий процес ведеться перед єпископом, в єпархії якого похоронений беатифікований. Ініціатива виходить від індивідуальних осіб, котрі виступають через повіреного ними (procurator) як одна із сторін в процесі. Другою стороною являється promor fiscalis, його обов’язки полягають у відкиданні ex officio – доводів, приведених прокуратором. Цей підготовчий процес складається з: 1) спеціального процесу про відсутність культу чи про послух постановам; 2) загального процесу про святість життя і чудеса[12].
Спеціальний процес потрібен в силу того, що декретами папи Урбана VІІІ публічний культ подвижника заборонено до його беатифікації. Перед судом єпископа на цій стадії повинна бути доказана відсутність публічного культу. Після спеціального слідує загальний процес, котрий має за мету доказати наявність необхідних чеснот і встановленої кількості чудес. До актів процесу єпископ дає свої заключення відносно справи, яка розглядається і особистостей свідків. Ці акти відправляються в Рим. Папа формально передає справу конгрегації обрядів для попереднього розгляду. Вирішується питання: затвердити чи відкинути постанову єпископа. При стверджувальному рішенні питання і після затвердження цього рішення папою обговорюється ще одне питання: чи слід робити загальне дослідження по цій справі? Цим і закінчується підготовча стадія процесу. Власне, процес беатифікації складається з генеральної і спеціальної інквізицій. Вони мають місце тому, що процес ординарія (єпископа) має значення тільки попереднього освідомлення папи, котрому виключно належить право на канонізацію. Генеральна інквізиція має за мету вияснити загальні питання про славу, святість, чудеса і ін.. спеціальна інквізиція досліджує, чи доказана необхідна святість і потрібна кількість чудес даного подвижника. В обох випадках відомості здобуваються через єпископів на місцях, де подвижник жив, помер, творив чудеса і де взагалі про нього можна чогось дізнатись[10].
Процес канонізації аналогічний беатифікації. Починається він з клопотання прокуратора і подачею матеріалів до конгрегації обрядів. Після розгляду питання конгрегацією папа, якщо він погоджується на подальший розвиток справи, ставить на останню резолюцію згоди (commissio). Так же як при беатифікації, збираються необхідні свідчення через єпископів, які перевіряються з точки зору їхньої формальної правильності по відношенню до матеріальних результатів. Постанови про беатифікацію і канонізацію робляться в консисторії. Опублікування беатифікаційних і канонізацій них актів звершується з особливим торжеством за спеціальним чином, розміщеним в Rituale Romanum. Наряду з описаним порядком канонізації і беатифікації існує і інший порядок: папа без попереднього формального дослідження дає розпорядження про шанування святого чи блаженного.
Католицьке ділення святих на sancti і beati має своїм наслідком і розбіжності в їхньому культі. Перші признаються святими всіма членами церкви, вони призиваються в публічних молитвах у всій католицькій церкві як заступники перед Богом, в їх пам’ять освячуються храми, пам’ять кожного з них Церква святкує один або кілька разів на рік, їм пишуть ікони і зображують їх з німбами, їхні останки виставляються в церквах для поклоніння віруючих[11].
Культ блаженних більш обмеженого об’єму. Суттєва його відмінність в тому, що він не приписується цілій церкві, а тільки в дозволених межах. Зображення і реліквії блаженних без особливого дозволу папи не можуть виставлятися в храмах для поклоніння вірних. Також вимагається особливий дозвіл папи на освячення престолів в честь блаженних і публічну до них молитву.
Католицизм і православ’я мають досить істотні відмінності на рівні догматики, культу та церковної організації. Для католицизму притаманна певна гнучкість, схильність до пристосування до соціального оточення. Православ’я міцно тримається догматичної закостенілості, що спирається на визнання тільки Нікео-Константинопольського Символу віри.
Особливо це стосується таких релігій, які містять у собі такі елементи, що забезпечують їм поширення за межами традиційного культурно-етнічного та релігійного ареалу, в якому вони сформувались. Потрапляючи на інший ґрунт вони стають об’єктом інтерпретації, як на рівні індивідуальному так і на рівні суспільної свідомості. Це з неминучістю призводить до виникнення нових гілок даної релігії. В християнстві таким прикладом є існування православ’я і католицизму[10].
Католицизм у XX ст. потерпів значні зміни. В результаті напряму на модернізацію, який взяла католицька церква після Другого Ватиканського собору, також були здійснені зміни у церковних установах, а особливо переглянута процедура канонізації. Тому, апостольською конституцією «Divinus Perfectionis Magister» папа Іоанн Павло ІІ повністю змінив попередній порядок канонізації, спростив її: зменшено кількість необхідних для прославлення чудес (з 2 і 4 до 1 і 2); процедура з прощенна та історичніша;
Тому, за часи служіння папи Іоанна Павла ІІ було канонізовано 480 і беатифіковано 1300 чоловік. При цьому число всіх які увійшли до лику святих за своє життя у мирі і любові з всіма, а особливо з Богом, а також за вчинені чудеса з1000 до 1978 рр. не перевищує 450.
Варто зазначити, що ще одним пунктом модернізації католицької церкви після собору відбулись зміни по відношенню до жінок. У зв’язку з цими змінами можна побачити нові образи святих жінок. Тих, що пережили за свою історію прожитого життя трагедій, а особливо війн та гонінь[13].
Беатифікація (від лат. beatificatio – beatus – Блаженний ) у РКЦ – юридичний акт, яким папа Римський приписує подвижника віри і благочестю, або мученника до лику блаженних, що цьому святому може призначитись із літургійним чином – перший етап канонізації. Це шанування не являється обов’язковим для всієї Церкви і зазвичай носить місцевий характер або здійснюється у межах окремої релігійної спільноти. (монашество та ордени). Шанування не може бути розповсюджено за установ, тобто святі не можуть бути канонізовані без згоди папи Римського.
Розглянемо основні етапи становлення процедури беатифікації. Найперша процедура беатифікації не виділялася як самостійна і входила до настанов місцевого єпископа. Однак, папа Олександр ІІІ заборонив почитання святого без підтвердження його папським престолом. Установлено папською конституцією Сікста V “Immensa aeterni Dei” від 22 січня 1588 р. Священна конгрегація обрядів була назначенна упорядкувати процедуру канонізації і беатифікації. Зокрема Александр VII у 1662 р. Назначив проводити церемонію причислення до лику блаженних лише у безпеці святого Петра. Найбільш повною теорією беатифікації і канонізації розроблена у трактаті кардинала Просперо Ламбертіні «О беатифікації рабів Божих і канонізації блаженних». Тому,протягом двох століть залишається базовим документом для священної Конгрегації обрядів[8, с. 78].
Слід звернутися до положень, які стосуються практики беатифікації, що були закріплені у Кодексі канонічного права 1917 р. (канони 1999-2141); канон 2101 – дозволяв починати процес беатифікації лише через 50 років після смерті подвижника. Пізніше, папа Іоан Павло ІІ провів реформу законодавства, яка призначена для посилення ролі єпископів у процесі канонізації. На основі документів Конгрегація канонізації святих 21 березня 1983р. прийняла нове положення, яке розраховане на три роки, що й залишилось у силі і на цей час. Надалі процедура беатифікації регулюється Кодексом канонічного права 1983р.(канон 1403 – Codex juris canonici). Основні критерії при беатифікації: мученицький подвиг або святість життя; проявлення справедливості, стримання та мужності; віри, надії, любові; добрих дій.[13]
На закінчення слід зазначити, що католицька церква намагається різними способами відновити та переосмислити традиційні цінності на шляху до розуміння зміненого світу. Варто зазначити те, що католицька церква на основі декрету папи Римського Бенедикта XVI: для беатифікації потрібно, щоб після згоди свідків – бачення його доброго життя, або мучення, була доведена свідками дійсно благочестиве і мученицьке життя, а також проявлення двох чудес які дають змогу причислити до лику святих.
В православній церкві спочатку не вживався термін «канонізація», а використовували прославляння канонізації – це ніби таїнство, в якому Господь Бог посилає упокоєній людині за її високочеснотне життя благодатні дари свої, а головно дар – чудотворення.
Але бувають випадки, коли високо чеснотна людина отримує допомогу від Господа, або місію служити як і людині так і Господу ще за життя свого. Тому православна церква канонізує святих менш повільно, ніж католицька.
Справа канонізації святих мала багато змін та певний розвиток. Основним критерієм канонізації служив дар чудотворення, який проявлений при житті і по закінченню життя святого, а в інших випадках – наявність нетлінних залишків. Сама канонізація мала три види. Порядок з ликами святих щодо характеру їх церковнослужіння (мученики, святителі, преподобні, блаженні, та інші). Право канонізувати святих належить патріарху[10].
Православні святі увійшли до лику святих за святість життя, проявлення глибокої любові до ближніх і за турботу, через вміння смирятися, терпіння і передбачення, а також на основі багатьох чудес. Також варто зазначити, що святі являються шукачами шляху у вічне життя, із вірою та благочестям ідуть до християнського спасіння.
Бесцінне благо спасіння людського, яке виявляється ціллю його земного життя, і велике духовне натхнення дають вчинки праведників. І тому, у повному переконанні про істинність і достовірності чудес, по молитвам святих, підкреслюючи всі типи християнського благочестя, високого духовного життя, і церковного служіння, освященний собор православної церкви виділяє життя жінок XX століття. Собор наголошує на: честні останки – визнавати святими мощами; складати служби – відслужувати по чинам; святкувати їх пам’ять; писати святим ікони для поклоніння; написати їх житія та їх творіння.
Загалом, слід зауважити, що між цими двома церквами існують не великі відмінності, які підкреслюють розгляд канонізації святих окремо. Зокрема: католицька церква наголошує на двох чудесах які дають змогу причислити до лику святих, а православна – на житті присвяченому для спасіння. Спільним є те, що дві церкви(православна та католицька) пережили певні потрясіння, гоніння, тоталітарні режими.
Час XX ст. створив важливу ситуацію для православ’я та католицизму, на що церкви відповідали змінами в процесі канонізації, прославлення більшості мучеників і вводили більше видів святих. І так прослідковуючи ми можем побачити у православ’ї та католицизму. Католицизм в цей час взявши курс на модернізацію, з одного боку, підтвержує нові форми святості, такі, як мучеництво за любов, прославляє жінок як вчителів церкви; а з іншої сторони, намагається показати традиційні цінності і мораль у сучасність[13].
Православна церква в цей час показує стремління зберегти традиції православних культурних цінностей і внутрішньо церковних зв’язків. Зокрема жінки, які були канонізовані являють собою харизматичний тип святості.
Таким чином, і православ’ї, і католицизмі під впливом подій XX ст. змінилися: форми святості, процес канонізації. При цьому у двох церквах мучеництво стало основним видом святості жінок нового часу.
Висновок: Основним критерієм канонізації святих у православній церкві є особливі причини, які могли залежати як від вчинку спасіння святого, так і від тих духовних потреб, які у кожний історичний момент церква знаходила необхідними для блага і спасіння своїх мирян. Щодо католицької церкви, то поняття беатифікації та канонізації мають різне значення. Зокрема, канонізації передує беатифікація. Процедура канонізації зумовлена підготовчою стадією та актом беатифікації. Шанування не може бути розповсюджено за установ, тобто святі не можуть бути канонізовані без згоди папи Римського.
Проаналізувавши спільне та відмінне у канонізації католицької та православної церков можна стверджувати, що відмінним є те, що православна церква в ХХ ст. показує стремління зберегти традиції православних культурних цінностей і внутрішньоцерковних зв’язків, що показує нам не стрімкий розвиток процесу канонізації жінок. Натомість, католицька церква навпаки демонструє стрімке прогресування духовності жінок, які поповнюють ряди святих жінок. При цьому у двох церквах мучеництво стало основним видом святості жінок нового часу. Спільним є те, що дві церкви (православна та католицька) пережили певні потрясіння, гоніння, тоталітарні режими.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛіТЕРАТУРИ
1. Андрущенко А. Жития святых врачей, целителей и бесребников / А. Андрущенко. – К.: издательський отдел УПЦ, − 2010. – 326 с.
2. Бер-Сижель Элизабет. Служение женщины в Церкви / Элизабет Бер-Сижель // М., − 125 с.
3. Біблія: книги Священного писання Старого та нового Завіту. – К., 2004. – 1416 с.
4. Диоклиийский Каллист. Рукоположение женщин в Православной Церкви / Каллист Диоклиийский // М., − 45с.
5. Іларіон. Канонізація святих в українській церкві / Іларіон. – Київ, 1965. – 223 с.
6. Христианство: Энциклопедический словарь: В 3-х тт. – М., − 1995. – Т. 3.
7. Емельянов К. Канонізація святих руской церкви как обьект социологического иследования/ К. Емельянов // Дис. – М., – 2005 – с. 33.
8. Цыпин В. Церковне право: канонизация и почитание святых/ В. Цыпин. − С.78-79.
9. Цыпин В. Канонизация святых в Руской церкви в XX в.: проблема святых и святости в истории Росии / В. Цыпин // М., 2006. – С. 230- 242.
10. Канонызацыя святых [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://personal.in.ua
11. Католическая святая [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://sydneybsp.org/509.html
12. Католические святые [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravenc.ru/rubrics/122368.html
13. Новомученики ХХ ст. [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/exclusive/reportage/50375/