В даній статті на основі дослідження історичних джерел права здійснено аналіз історичного розвитку норм, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна в період XVII-XX ст.
In this article, based on research of historical sources of law, historical sources of right and historical development of norms, which foresee responsibility for intentional elimination or damage of property in the period of XVII-XX of item are analyzed.
Ключові слова: злочин, знищення майна, пошкодження майна, підпал, кваліфікуючі ознаки, потерпілий.
Keywords: crime, property destruction, damage to property, arson, qualifying features, victim.
Вивчення історії розвитку норм про відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, має важливе значення у нормотворчій діяльності, адже в процесі дослідження історичного розвитку норм здійснюється їх аналіз. За його допомогою здобувається досвід, виявляються позитивні та негативні сторони у нормотворенні, а це в свою чергу дозволяє уникнути помилок при подальшому удосконаленні норм, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна.
Аналіз досліджень та публікацій
Дослідженням даного питання займались вчені-правознавці І. О. Малиновський, А. В. Сакун, М. Й. Коржанський, М. І. Мельник, М. І. Бажанов, П. С. Матишевський, І. Б. Газдайка-Василишин, В. П. Ємельянов, І. Г. Богатирьов, Р. О. Бондарчук, З. І. Боярська, А. В. Сакун, Р. О. Бондарчук, А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко, В. В. Кривоніс, В. В. Свистунов, Г. І. Трофанчук та ін. Проте, незважаючи на це, в сучасній науці кримінального права досі відсутні грунтовні дослідження еволюції норм зі знищення чи пошкодження майна в історії кримінального права України, не проведений порівняльний аналіз відповідальності за ці злочини у різних історичних епохах, а особливо в період з XVII ст. до 1991 р.
Метою даної роботи є вивчення історичного розвитку інституту кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна в період XVII-XX ст. та здійснення порівняльного аналізу відповідальності за даний злочин у різниих періодах розвитку кримінального права України.
Викладення основного матеріалу.
Впродовж 1728 до 1743 р. в Україні тривав процес укладення «Прав, за якими судиться малоросійський народ», у складі яких за сучасною класифікацією закріплені різногалузеві матеріальні і процесуальні норми, що належать до державного, адміністративного, цивільного, сімейного, земельного і кримінального права [2, с.143]. Тут значну кількість норм приділено й охороні відносин власності. Аналогічно Руській Правді та Литовським Статутам в Правах все ще залишається диференціація кримінальної відповідальності за знищення або пошкодження майна за предметом посягання. Так, тут предметами посягання є межі та межові знаки (арт. 14 Глава 19), чужі засіяні землі, посіяний хліб та знаряддя праці, необхідні для посіву: соха, колеса, борона, плуг (арт. 18, Глава 18) [5, с.325] млин, сінокоси (арт. 4, Глава 19) [5, с.332], гать (п. 2, арт. 5 Глава 19), чужі дерева (арт. 3 Глава 19) [5, с.333], хміль (арт. 6 Глава 19), звірі в чужих пущах (арт. 8 Глава 19), риба в чужих озерах, трава на чужих сінокосах (арт. 10 Глава 19), місто, село, фортеця чи окремий двір, чи будь-які підсобні приміщення (арт. 21 Глава 19) [ 5, с.347].
Способи вчинення знищення або пошкодження майна, передбачені в Правах, зазначалися в кожному конкретному випадку, щодо кожного предмета і в конкретній статті. Ними переважно були: випалення («огнємъ выжєгъ»), спалення («сжєгъ»), вирубка («вырубаль»), розкопка («раскопалъ»), підтоплення («подтопилъ», «врєдитєльно подмочилъ»), вищипування (хмелю) («пощипалъ»), висічення («высекъ»), тощо.
Санкції за вчинені суспільно-небезпечні діяння як і раніше носили переважно компенсаційний характер. Схоже як і в Литовських Статутах розмір відшкодування залежав від виду та розміру пошкодженого майна, соціального статусу винної та потерпілої особи. Так, відповідно до п. 1 арт. 1 Глави 19 Прав, якщо шляхтич шляхтичу вчинить умисну порубку дерев в його лісі чи саду, чи військовий військовому, чи військовий шляхтичу або навпаки, то винний сплачує “обиженному” 12 рублів за насилля і ще стільки ж за кожне зрубане дерево. Якщо це робив посполитий посполитому, чи військовому, то шість рублів за насилля і стільки ж за кожне зрубане дерево. Якщо ж це робив простий селянин, то розмір штрафу за насилля становив 12 рублів, плюс додатково за кожне зрубане дерево по 3 рублі.
Відповідальність за умисний підпал в Правах передбачалась у вигляді арешту та відшкодування збитків [5, с.339].
Далі, зокрема в Главі 19 Прав з’являється розмежування вчинення суспільно-небезпечних діянь залежно від форми вини. Так, майно могло знищуватись як «насилно», «или какъ нибудь спортилъ» так і з необережності «нєумышленно и нє изѢ нарочного от какого злодія», «по случаю» «Божыю паче попущению а нє людской причинѢ» (арт. 21 Глава 19). У даному випадку за вчинення підпалу з необережності винна особа звільнялась від відповідальності. Тоді як за умисний підпал будинку чи його допоміжних приміщень, фортеці чи будь-якого населеного пункту, передбачалась найвища міра покарання у вигляді смертної кари [5, с.347].
Особливістю Прав, за якими судиться малоросійський народ є те, що їм був відомий інститут давності. «А кто бы через давность зѢмскую десятъ лѣть, о подтопѣ мелницы своєй и грунта и присыпи к своєму бєрєгу плотины без всякихъ правныхъ припятствій молча нє протєстовалъ, и судомъ за то с противною стороною своєю нє поступалъ, таковый ужє вѣчно о томъ молчать имѣєть» [5, с. 333].
У зв’язку з перебуванням українських земель у складі Російської імперії подальший розвиток норм кримінального права відбувається в контексті російського законодавства, систематизація якого була здійснена при Миколі I, і в галузі кримінального права пішла далі, ніж в інших галузях права, оскільки закінчилась виданням «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных», що набрало чинності з 15 серпня 1845 року. Структурно Уложення складалось із 12 розділів. У розділі дванадцятому «Про злочини і проступки проти власності приватних осіб», де в статтях 1601 – 1711 визначено відповідальність за злочини у вигляді насильницького заволодіння чужим нерухомим майном і за знищення межових та інших граничних знаків, за знищення і пошкодження чужого майна, в тому числі (з’являються нові способи) способом: підпалу, вибуху пороху, газу чи іншої запалювальної речовини, затоплення чи іншим шляхом. Із введенням у дію на українських землях «Уложення про покарання кримінальні і виправні» на її території, що перебувала під контролем Російської імперії, юридично припинили дію кримінальні закони Cтатуту Великого князівства Литовського 1588 року [2, с.165].
Починаючи з 1903 р. на території українських земель, що належали до складу Російської імперії, діяло Кримінальне уложення Російської імперії, статті 547–570 якого передбачали кримінальну відповідальність за пошкодження майна, шляхів сполучення, попереджувальних, обмежувальних, межових та інших знаків або інших предметів. В Уложенні 1903 року з’являються нові види кримінально-карних діянь: за участь у натовпі людей, діючи в якому з узгодженими силами учасників, особа вчинить: пошкодження чужого майна з мотивів релігійної, расової чи станової ворожнечі, або через економічні відносини, чи через чутки, що порушують громадський спокій (п. 1 ч. 1 ст. 122); знищення складів зброї чи військових припасів, завод з виготовлення зброї чи знарядь, укріплення, військовий корабель, залізничні шляхи, телеграф чи телефон, монетний двір, державне казначейство чи кредитну установу (п. 2 ч. 1 ст. 123) [1, с.52].
Окрім того, особливістю Уложення 1903 року є те, що тут було передбачено відповідальність за пошкодження власного майна: 1) коли це пошкодження, зважаючи на властивості й розташування предметів, умови вчинення цього діяння, завідомо загрожувало поширенню пожежі, вибуху, затопленню будівлі, суду, інших приміщень (ст. 562); 2) пошкодження власного рухомого майна, що перебуває у заставі чи під арештом (п. 2 ч. 1 ст. 607) [1,с.52-53].
8 червня 1927 р. ЦВК Української СРР було затверджено Кримінальний кодекс УСРР, із окремим розділом VII під назвою «Майнові злочини». Проте, незважаючи на це, злочини, які передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, окремих видів майна все ще залишались «розпорошені» по інших розділах та статтях даного Кодексу. Так, наприклад, існувала окрема стаття 75 КК УСРР – умисне знищення чи пошкодження майна, належного державним, громадським та кооперативним організаціям чи підприємствам, а також електропроводки та засобів зв’язку. Санкція за дане суспільно-небезпечне діяння становила до 3 років позбавлення волі або виправні роботи. Кваліфікуючими ознаками даного злочину вважалось вчинення тих самих дій не один раз (повторно), або якщо внаслідок їх сталося припинення чи перерва виробництва, або заподіяно іншу тяжку втрату, а особливо кваліфікуючими ознаками вважалось вчинення діяння способом підпалу, затоплення, або будь-яким іншим загальнонебезпечним способом, або які спричинили людські жертви чи громадське лихо [4, с.29]. Ст. 189 КК УСРР охороняла від умисного знищення чи пошкодження майно, що належало приватним особам, проте санкції за одні і ті ж суспільно небезпечні дії, які відрізнялись одна від одної потерпілим-власником від злочину, були різними. Так, за знищення або пошкодження майна, що належало державним, громадським та кооперативним організаціям чи підприємствам передбачалось покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 3 років або виправно-трудові роботи, тоді як за умисне знищення або пошкодження майна, що належало приватним особам винна особа підлягала покаранню у вигляді позбавлення волі або виправних робіт терміном лише на 6 місяців, або ж штрафу до п’ятисот карбованців. У такий спосіб простежується пріоритет, що надавався державою в охороні державного та громадського майна і тим самим посилюється відокремлення та сприяння викорененню приватної власності, поширенню принципу колективізму, спільності, як невід’ємної складової радянської комуністичної ідеології. Натомість у статті 71-1 КК УСРР з’являється додаткова складова суб’єктивної сторони умисного знищення або пошкодження майна, що належало приватним особам, якою, як випливає зі змісту диспозиції даної статті, є мотив, виражений у формі «класової боротьби», «помсти, за сприяння здійсненню радянської влади». На це все вказує і те, що саме по собі знищення або пошкодження державного чи громадського майна, взятого під охорону ст. 75 КК УСРР незалежно від способу вчинення вже саме по собі було кримінально-карним, тоді як для того, щоб винна особа підлягала кримінальній відповідальності за умисне знищення або пошкодження приватного майна, суспільно-небезпечне діяння, передбачене ст. 75-1 мало бути вчинене у чітко передбачений спосіб: підпал або будь-який інший загальнонебезпечний спосіб, при чому підпал та інший загальнонебезпечний спосіб у ст. 75 є кваліфікуючою ознакою злочинного діяння і санкція за нього має жорсткіший характер: позбавлення волі до 10 років з конфіскацією майна, або і без неї, тоді як за знищення або пошкодження приватного майна способом підпалу — лише до 5 років позбавлення волі і обов’язково з конфіскацією всього або частини майна [4, с.29].
Окрім того, в КК УСРР 1927 р. виділено в окремі статті відповідальність за знищення або пошкодження окремих видів майна. Так, тут предметами злочинного посягання виступають печатки або інші знаки, накладені з наказу властей, щоб охоронити певні речі, сховища або інші приміщення, тимчасові або постійні межові знаки, накладені під час землевпорядкування (ст. 203 КК УСРР) та інше майно, передбачене у статтях 75-1, 75-2, 75-2а, 75-3, 76).
З прийняттям нового Кримінального кодексу УРСР 1960 р. Особлива частина його містила дві глави, що охороняли власність: Глава ІІ «Злочини проти соціалістичної власності» та глава V «Злочини проти особистої власності громадян» [3, с.48,66]. Це в свою чергу, свідчить про нерівноправність усіх форм власності в радянський період, спричинену тодішнім політичним та економічним устроєм життя суспільства.
З прийняттям нового Кримінального кодексу України главу ІІ і главу V було об’єднану в одну, Главу ІV, під назвою «Злочини проти власності», що включає всі форми та види злочинів проти власності, незалежно від того кому належить майно, а отже, охорона всіх форм власності почала здійснюватись в однаковій мірі.
Таким чином, в радянський період ідеологізації кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна (1922 – 1991 р., а особливо в 20-30-х рр. ХХ ст. простежується яскравий вплив радянської комуністичної ідеології на норми кримінального права як в цілому, так і відносно умисного знищення або пошкодження майна, вид відповідальності та розмір санкцій за яке залежав від суб’єкта права власності на знищене або пошкоджуване майно, яким могла бути держава, громадськість чи приватна особа. Відповідно майно, що перебувало у державній власності мало пріоритет в охороні порівняно з майном, що перебувало у приватній власності, про що свідчить розмір санкцій за пошкоджуване або знищуване майно, який був значно більшим, якщо пошкоджувалось майно, що перебувало у державній чи громадській власності в порівнянні з приватним.
Законом часто встановлювався вид покарання (наприклад «виправні роботи» (ст.75 КК УСРР)), але не його міра та максимальні межі, як це передбачено в чинному КК України. Це в свою чергу давало можливість суддям встановлювати міру покарання, виходячи зі своїх особистих і станових інтересів, громадянської позиції, що часто могло впливати на об’єктивність та неупередженість постановленого суддею вироку.
Список використаних джерел
- Бондарчук Р. О. Знищення або пошкодження майна: історичний аспект/ Р. О. Бондарчук// Форум права. – 2010. – №2. – С. 46-56: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-/10bromia.pdf
- Колос М. І. Кримінальне право в Україні (Х — початок ХХІ століття): моногр.: [у 2 т.] / М. І. Колос. – К.: Острог, 2011. – Т.1: Освіта, наука, законодавство. – 448 с.
- Кримінальний кодекс Української РСР. Офіційний текст із змінами та доповненнями на 1 жовтня 1970 р. і постатейними матеріалами. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1971. – 249 с.
- Кримінальний кодекс УРСР від 8 червня 1927 р. Офіціальний текст із змінами і доповненнями на 1 листопада 1949 р., з постатейними матеріалами і додатками. – К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1950. – 80 с.
- Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року / Упоряд. К. А. Вислобоков; За ред. Ю. С. Шемшушенко та ін. – К.: НАН України, 1997. – 560 с.