e-mail: vladyslav.kostin@oa.edu.ua

УДК 82.02

Костін Владислав Євгенович,

Національний університет «Острозька академія»

У статті досліджується феномен книги «Дикий Захід Східної Європи» та її автора Павла Казаріна в контексті розвитку сучасної української есеїстики. Окреслено основні наративи, смислові акценти та специфіку книги у векторі російсько-української війни.

Kostin Vladyslav Yevhenovych

The National University Of Ostroh Academy

«THE WILD WEST OF EASTERN EUROPE» BY PAVLO KAZARIN AS A PHENOMENON OF CONTEMPORARY AUTOBIOGRAPHICAL ESSAYISM

Постановка проблеми. Сучасна українська письменницька есеїстика переживає етап активного розвитку. Історичне підґрунтя формування української нації, соціальні та культурні зміни, пов’язані зі здобуттям країною Незалежності, переорієнтація суспільства на західні європейські цінності дала поштовх до окреслення та визначення есеїстичного письма як окремого літературного жанру в українській літературі. Як зазначає Т. Черкашина, «жанр есе дав змогу авторам виразити власну світоглядну позицію з будь-якого питання, через що він і був включений до масиву текстів літератури особистого спогаду» [4, с. 304]. У сучасному есеїстичному середовищі є чимало відомих літераторів, чия творчість активно досліджується науковцями та критиками. До таких відносимо Оксану Забужко, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, та інших. Проте є й ті, чиї імена стали відомі публіці відносно нещодавно. Павло Казарін увійшов до кола письменників у 2022 році зі своєю першою книгою, збіркою есеїв «Дикий Захід Східної Європи».

Мета статті – дослідити феномен книги та автора в контексті розвитку сучасної української есеїстики.

Виклад основного змісту. Павло Казарін є журналістом, телеведучим, публіцистом та літературознавцем. Народився та зростав у Сімферополі, після анексії Кримського півострову Російською Федерацією та початку агресії на сході України – переїхав до Києва. Лауреат премії «Високі стандарти журналістики», також відзначений преміями ім. Георгія Гонгадзе та ім. Юрія Шевельова. Адвокатував звільнення українського режисера Олега Сенцова під час його незаконного ув’язнення на території РФ. Після початку повномасштабного вторгнення Росії став на захист країни у Збройних силах України. Власний досвід та життєвий шлях привів автора до написання есеїв, які стали основою збірки «Дикий Захід Східної Європи», що отримала Спеціальну відзнаку Капітули Премії імені Юрія Шевельова, увійшла до короткого списку Шевченківської премії 2023 року в номінації «Публіцистика, журналістика» та здобула високу відзнаку «Книга року BBC-2022».

Книга є спробою автора встановити логічний зв’язок між подіями минулого, сьогодення та майбутнього в контексті розвитку українського суспільства після початку збройної агресії у 2014-му. Спроба підсумувати ті зміни, які пережила нація за 8 років та речі, що залишилися незмінними. Як відомо з передмови, ця книга – «подорожні записки людини, яка залишила свій дім, аби залишитися вдома» [2, с. 4]. Відтак розуміємо, що збірка є перш за все оповіддю особистого шляху автора та осмисленням подій, що його оточували. Таким чином, цей текст можна класифікувати як автобіографічну есеїстику, адже на думку дослідниці Тетяни Шевченко, до такої відносимо тексти-міркування «про власний життєвий шлях здійснення особистістю власного життя, повʼязаний із виділенням у ньому чогось унікального, такого, що протистоїть універсальному» [5, с. 5]. Письменники активно використовують можливості есею для розкриття фактів своєї біографії та відкриття таємниць їхнього особистісного та художнього зростання. Вони описують події як далекого, так і близького минулого, що стосуються їхнього сьогодення, осмислюючи їх у різних аспектах. Процес самоідентифікації реалізується через автобіографічне письмо. Події та явища минулого служать плідною основою для письменницьких роздумів, створюючи теми для рефлексій, які можуть бути об’єктом наукового вивчення. Монологічний характер висловлення в есеїстичному дискурсі корелює з його автобіографічною природою: відбір фактів, систематизація власного життєвого шляху, а також використання рефлексивних елементів становлять основу тексту. Рефлексія у автобіографічному есе неможлива без оповідання історій, фактів та явищ минулого, які власне визначають вектор рефлексії і впливають на її сутність.

Книга П. Казаріна складається з шести розділів, що різняться тематично. Автор ставить за мету висвітлити широкий спектр питань, які, однак, взаємопов’язані та залишаються вкрай актуальними у сучасності. Перш за все, він пише про свій дім, про Крим та Сімферополь, місто де він зростав та навчався. Про те, яким було це місце до окупації, у якій парадигмі радянськості, підживлюваній Росією, проживали місцеві. Окрему увагу приділяє тому, як українське військо зустріло ворога у 2014 році: «Після втечі Януковича армія опинилася в правовій пастці. Вона робила єдине, що тоді мала у власному небагатому арсеналі можливостей – не ставала до нової присяги в умовах тотальної плутанини» [2, с. 27].

Тема війни пронизує всі есеї, представлені в книзі. Автор пропонує читачам замислитися над можливими сценаріями минулого та майбутнього. Описані П. Казаріним ймовірні варіанти розвитку подій 2014 року іноді виглядають сюрреалістично чи навіть комічно в контексті сьогодення: «Бiльшiсть мешканців України ніколи не чули про Слов’янськ, Іловайськ і Дебальцеве. В Одесу на травневі свята приїжджають туристи. Ігор Гіркін їде на реконструкторський фестиваль, присвячений сторіччю Першої світової» [2, с. 47]. П. Казарін навмисно створює такі умовності, щоб показати читачеві, що все могло б бути абсолютно інакше, якби не конкретні вчинки конкретних особистостей.

Автор не вважає, що історія повторює себе, вірить, що будь-яке припущення про майбутнє не має жодного сенсу, бо будь-яка догма може змінитися у мить: «Ми звикли повторювати ритуальне «все як завжди», але насправді немає ніякого «всього» й немає ніякого «завжди»» [2, с. 196]. Він щиро переконаний, що вибір не йти на агресію у 2014 році в підсумку приніс би росіянам значно кращі результати у поглинанні України. Відсутність клейма ворога дала би Росії можливість затиснути країну економічно та соціально, поступово викорінюючи будь-які прояви національної ідентичності.

Роздуми про нинішній стан Росії та російського суспільства є дуже влучними та цікавими, автор досить ємно пояснює неможливість значних змін чи зсувів у ворожій країні: «Будь-які реформи призведуть до появи позасистемних гравців. Будь-яка економічна відлига-до політичних запитів бізнесу. Будь-яка децентралізація закладе фундамент під відцентровість» [2, с. 24]. «Дикий Захід Східної Європи» Павла Казаріна не тільки дає глибоке уявлення про страшну реальність, яку пережили і переживають щосекунди мільйони українців, але й ставить питання про ціну миру, справедливість та необхідність боротьби за свободу. Праця містить глибокий інтелектуальний розгляд подій, а також запрошує до насиченої емоційної подорожі, що змушує задуматися над значенням національної ідентичності та відповідальності перед майбутніми поколіннями: «Ми звикли сприймати цензуру як наглухо забиті двері. Як замок, що перешкоджає доступу до інформації. Але нова реальність змінила правила гри. Відтепер цензура – це десятки суперечливих та протилежних версій, які занурюють обивателя в розгубленість. Це ґвалт, що не дає відрізнити правду від брехні, важливу інформацію від вкида, а факт – від фейку» [2, с. 139]

Один з розділів книги присвячений ЗМІ, у ньому Казарін добре розкриває свій персональний досвід роботи журналістом та у медіа загалом. Він чітко формулює чому сучасний інтернет, що був покликаний об’єднувати людей зі всього світу, насправді перетворився на клуби за інтересами, де люди живуть у власних інформаційних бульбашках: «Людина виявилася істотою не раціональною, а схильною до раціоналізації. Вона спершу обирає, а тільки потім шукає підтвердження своєї правоти»» [2, с. 172]. «Ми чуємо полярні точки зору й завчено повторюємо, що «правда десь посередині». Але на ділі – правда там, де вона є. І вона не змінює свої координати від появи нових вкидів. Хоча саме на це й розраховують ті, хто намагається створювати альтернативні версії реальності» [2, с. 138]

Автор неодноразово зазначає, що не претендує на істину в останній інстанції, не намагається дати відповіді на усі запитання, стверджує, що його сучасне бачення цілком може відрізнятися від минулого: «Свою історію я пишу сам – і тому авторство помилок належить мені. Хоча без цих помилок той колишній Казарін навряд чи міг би стати нинішнім. І я не маю ані найменшого наміру відбілювати свою біографію заднім числом» [2, c. 6]. У цьому контексті дослідниця Н. Іванова зазначає що «від есею не можна чекати «об’єктивного» чи спонтанного зображення авторських роздумів, синхронного з моментом їх виникнення. Попередня редаторська селекційна робота есеїста над своїм твором виказує лише те, що ці роздуми та переживання – завжди багатші за можливості їх вираження – стають естетично осмисленим матеріалом літературної творчості, побудови літературно-художньої історії» [1, с. 21].

Авторський стиль можна назвати традиційно публіцистичним. Міркування є чіткими та лаконічними, без надмірних ускладнень. Як зазначив телеведучий Вадим Карп’як у своєму відгуку для BBC, Павло має «дуже впевнене письмо», «кожне друге речення – ствердне» [3]. Невеликі за обсягом есе легко читаються та здатні зачепити увагу читача. Як не як, дається взнаки великий досвід роботи у журналістиці.

Автор сподівається, що продовження книги не буде… що от-от в нашій історії щось зміниться і ми знайдемо новий шлях становлення. Проте зовсім нещодавно у одному з інтерв’ю він зазначив, що розмірковує над наступною частиною книги. Варто зазначити, що в межах презентації своєї книги, яка продовжується і в умовах продовження війни, Павло Казарін, зустрівся зі студентами Острозької академії. Відкритий діалог журналіста, що став воїном ЗСУ, дозволив присутнім розширити уявлення про задум, смислові акценти та специфіку наративу книги «Дикий Захід Східної Європи».

Висновки. Книга Павла Казаріна є важливим внеском у розвиток сучасного есеїстичного дискурсу, яка втілює найважливіші риси безпосередньо автобіографічної есеїстики зокрема. Вона стосується топосів пам’яті письменника, апелює до його власного шляху та відображає винятково його суб’єктивне бачення реальності, як і належить жанру есе. Автор працює у надзвичайно актуальному векторі російсько-української війни, який опрацьовуватиметься науковцями і надалі.

Список використаної літератури

1. Іванова Н. І. Специфіка есею як жанру художньо-небелетристичної літератури. Слово і час. 2007. No 9. С. 15–25
2. Казарін П. Дикий Захід Східної Європи. Харків : Віват, 2022. 320 с.
3. Книга року BBC-2022 оголосила переможців. BBC News Україна. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/features-63971706 (дата звернення: 08.12.2023).
4. Черкашина Т. Формування жанрів спогадової літератури. Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. 2013. № 4.11. С. 302–307. URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Nvmduf_2013_4.11_65.pdf (дата звернення: 10.12.2023).
5. Шевченко Т. Есеїстика українських письменників як феномен літератури кінця ХХ – початку ХХІ ст. : монографія. Київ : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2019. 584 с.