У статті проаналізовано еволюцію відносин США та Ірану в питанні іранської ядерної програми за час президентства Б. Обами. Виокремлено ключові фази розвитку міждержавних відносин, простежено причини зміни характеру діалогу Вашингтону та Тегерану, а також акцентовано увагу на внутрішньополітичному аспекті позиціонування американсько-іранських відносин в суспільствах обох держав. Досліджено діяльність США на іранському напрямку як в контексті білатеральних відносин, так і в рамках міжнародних форматів.
Ключові слова: геополітика, США, Іран, ядерна програма.

Losiuk Ivan
NUCLEAR ISSUE IN AMERICAN-IRAN RELATIONS DURING THE ADMINISTRATION OF BARACK OBAMA
This article analyzes evolution of relations between US and Iran in the field of Iran’s nuclear program during administration of Barack Obama. Key phases of relations’ development are considered. Causes of dynamic changes in dialogue between Washington and Teheran are researched and internal political positioning of Iran-US relations by societies of these countries is emphasized. Iran’s policy of US in the contexts of bilateral relations and international formats is explained.
Key words: geopolitics, USA, Iran, nuclear program.
Дослідження ядерного питання в американсько-іранських відносинах за час президентства Барака Обами є актуальним на сучасному етапі. Враховуючи вихід США із угоди у 2018 р., політика Б. Обами на іранському напрямку може слугувати зразком потенційної моделі діалогу, яка в перспективі здатна нормалізувати відносини. Окрім цього, дослідження політики США щодо Ірану в зазначений період є важливим з точки зору розуміння сучасного конфронтаційного стану американсько-іранських відносин, його причин та наслідків.
У західній науковій думці зазначена тема достатньо добре висвітлена. Варто виокремити праці Даніеля Вертца (D. Wertz), Мілени Стеріо (M. Sterio), Стівена Горста (S. Horst) , в яких особлива увага приділяється політиці Б. Обами на іранському напрямку та аналізу ядерної угоди 2015 р. Проте, недоліками цих праць є відсутність систематизації американсько-іранських відносин в цей період згідно специфіки політики Білого Дому протягом кожного року президентства Б. Обами.
Володимир Іваненко, Олександра Ращупкіна, Віктор Євсєєв, будучи представниками російської наукової думки, у своїх працях приділяють увагу ключовій ролі Російської Федерації в питанні мирного використання атому Іраном та участі РФ в проекті побудови Бушерської АЕС на території Ірану та її подальшої експлуатації. Ці науковці наголошують на важливості дій Кремля у вирішенні іранської ядерної проблеми з точки зору саме російської зовнішньої політики, тому об’єктивність багатьох тверджень підлягає сумніву.
Серед українських науковців варто виокремити наукові праці Максима Гондлевського, Олександра Чебана, Альони Годлюк, які досліджували іранську ядерну програму в контексті геополітичного протистояння США та Ірану. Проте, слід відзначити, що в українській науковій думці цій проблематиці надається незначна увага, що залишає багато наукового простору для дослідження американсько-іранських відносин.
Метою статті є дослідження ядерного питання у відносинах Вашингтону та Тегерану та виокремлення ключових фаз їх розвитку в період президентства Б. Обами.
Завдання:

• проаналізувати початкові спроби адміністрації Б. Обами нормалізувати відносини з Іраном;
• дослідити «політику двох шляхів» США як визначального чинника американсько-іранських відносин в зазначений період;
• розглянути процес нормалізації відносин Вашингтону та Тегерану в питанні іранської ядерної програми крізь призму іранської ядерної угоди.
  У момент приходу до влади адміністрації Б. Обами у 2009 р. американсько-іранські відносини розвивалися в складних та несприятливих умовах. Незгода Тегерану на ініційовану американською стороною у 2006 р. пропозицію нової угоди та продовження іранською стороною політики із збагачення урану зумовили перехід відносин між двома державами в нову фазу жорсткого протистояння. Протягом 2006-2008 рр. Рада Безпеки ООН, за ініціативою Вашингтону, прийняла 3 резолюції (1737, 1747, 1803), згідно яких посилювався санкційний тиск на Іран з ціллю примусу до згортання ядерної програми та відновлення переговорів між Іраном та «шісткою» (США, РФ, Велика Британія, ФРН, Франція, КНР)[23].
  21 березня 2009 р., у своєму першому зверненні до іранського народу, присвяченому святкуванню одного із найбільших свят для іранських і тюркських народів Новруз, Б. Обама заявив про прагнення повернути дипломатичні методи взаємодії та небажання продовжувати силове протистояння[27]. Варто відзначити також «Каїрську промову», виголошену Б. Обамою 4 червня 2009 р. Він заявив, що США втручалися у внутрішні справи Ірану, беручи участь в поваленні уряду Мохаммеда Мосаддика у 1953 р., та наголосив, що ІРІ має право на розвиток мирної атомної енергетики[22]. Таким чином, риторика очільника Білого Дому створювала необхідні символічні підстави для відновлення дипломатичного діалогу між двома державами, основною ціллю якого мало стати вирішення «ядерного питання», яке США розглядали як стратегічно важливе для власних національних інтересів та державної безпеки.
  Повернення Ірану на початку 2010 р. до процесу збагачення урану та нарощування необхідних для цього промислових потужностей стали об’єктом нищівної критики та зумовили запуск «політики двох шляхів» щодо ІРІ. Ця політика передбачала повернення до стратегії санкційного тиску, проте з паралельними пропозиціями політичного діалогу. Таким чином, варіюючи інструментарій, Вашингтон прагнув примусити іранську сторону повернутися за стіл переговорів[28].
  У рамках нового підходу до американсько-іранських відносин США стали ініціатором проекту резолюції № 1929 Ради Безпеки ООН, яка була прийнята 9 червня 2010 р. Згідно неї суттєво розширювався санкційний список щодо Ірану, зокрема, окрім посилення санкцій, пов’язаних з обмеженням іранської сторони в сфері постачань продукції, яка може бути використана в цілях ядерної програми, передбачалися заборона Ірану проводити випробування ракет, здатних переносити ядерний заряд, а також цією резолюцією встановлювалося ембарго на постачання в Іран озброєння стратегічного характеру[19].
  Варто зауважити, що США посилювали тиск на іранську сторону не тільки у форматі ООН, але й в односторонньому порядку. Зокрема, 24 червня 2010 р. Конгрес прийняв «Всеосяжний закон про санкції, відповідальність та припинення інвестицій щодо Ірану» (Comprehensive Iran Sanctions, Accountability, and Divestment Act), за яким посилювалися санкції щодо компаній, які інвестували в енергетичний сектор Ірану (з терміном дії санкцій до 2016 р.), та встановлювалися нові обмеження щодо компаній, які експортують нафтопродукти в ІРІ[5].
  Перші результати агресивної політики Вашингтону щодо Ірану та його ядерної програми стали помітними у 2012 р. Протягом квітня-червня цього року було проведено 3 зустрічі «шістки» з Іраном. Однак, під час них не було погоджено комплексної угоди, яка б вирішувала проблему ядерної програми Ірану, проте згода Тегерану на ці зустрічі та активне обговорення варіантів вирішення проблеми свідчать про появу стійкої зацікавленості Ірану в послабленні тиску на себе.
  Ключовою причиною того, що США вдалося конвертувати односторонній та міжнародний санкційний тиск у все більшу схильність Ірану вести переговори щодо ядерної програми, було усвідомлення іранським політичним керівництвом негативних економічних наслідків продовження економічної блокади держави. Зокрема, з 2010 по 2012 рр. темпи росту ВВП ІРІ стабільно знижувалися, що, врешті-решт, призвело до рецесії (ВВП знизилося на 7,4%). Протягом цього періоду, інфляція сягала більше 20% на рік, що в умовах рівня безробіття в коридорі 12-15% означало появу глибокої економічної кризи всередині держави[25].
  Закріпила успіх американської стратегії перемога на президентських виборах 2013 р. поміркованого іранського політика Хассана Рухані, який ще в рамках передвиборчої кампанії наголошував на необхідності відновлення дипломатичного діалогу із США та виходу на етап укладання повноцінної угоди щодо іранської ядерної програми. Саме із приходом цього політика розпочинається нова фаза американсько-іранських відносин.
  26 вересня 2013 р. в рамках ООН відбулися перші з часів Ісламської революції 1978-1979 рр. прямі переговори держсекретаря США Джона Керрі та міністра закордонних справ Ірану Мохаммада Джавада Заріфа[12]. Уже на наступний день відбулася телефонна розмова Б. Обами та Х. Рухані, яка стала першим офіційним діалогом між президентами двох держав з 1979 р. У рамках цих переговорів США наголосили на відмові від цілі зміни режиму в Ірані, проте вимагали від іранської влади поступок в ядерному питанні[18].
  Перші успіхи американської дипломатії почали набувати чітких форм в рамках зустрічі «шістки» та Ірану 15-16 жовтня 2013 р. За підсумками переговорів було оприлюднено спільну заяву держав-учасників переговорного процесу, в якій зазначалося, що переговори значно просунулися до укладання повноцінної угоди, а також було позитивно оцінено переговірниками пропозиції Ірану[8]. Повноцінним тріумфом американської сторони та решти держав «шістки» стало підписання з Іраном 20-24 листопада 2013 р. «Спільного плану дій», який регламентував дії сторін під час першої 6-місячної фази вирішення ядерного питання. Згідно з цим документом Іран зобов’язувався зупинити процес збагачення урану, не відкривати нових ядерних об’єктів та дозволити МАГАТЕ інспектували атомну промисловість ІРІ. В обмін на ці поступки США та інші держави «шістки» послаблювали санкції щодо Ірану (на орієнтовну суму в 7 млрд. доларів) та зобов’язувалися не вводити нових в майбутньому[16].
  Подальші переговори щодо узгодження фінальної угоди тривали практично рік, під час якого значно активізувалася внутрішня опозиція до ядерних домовленостей в Ірані та США. Зокрема, Республіканська партія США зі значно пересторогою ставилася до ініціатив Б. Обами, що трансформувалося у законодавчу ініціативу сенатора-республіканця Боба Коркера, якою передбачалася неможливість урядом США відмінити санкції щодо Ірану без дозволу Конгресу. 7 травня 2015 р. Сенат США підтримав законодавчу ініціативу Б. Коркера, тим самим посилюючи роль Конгресу (в якому на той час переважали республіканці) в питанні американсько-іранських відносинах в ядерній сфері[7].
  Особливо потужним опозиційним гравцем в цьому питанні виступала релігійна влада Ірану, а саме духовний лідер держави аятолла Алі Хаменаі. Зокрема, він заявляв, що не бачить жодної вигоди для іранської сторони від угоди з США та іншими державами «шістки»[2]. Проте, значні економічні труднощі, які створювала для Ірану міжнародна санкційна політика та прив’язаність їх потенційного зняття до поступок в питанні іранської ядерної програми, переважали політичні і релігійні позиції частини суспільства, надаючи можливість Х. Рухані надалі просувати ідею комплексної угоди з «шісткою».
  Попри вищезазначені процеси всередині політикуму США та Ірану, державам все ж вдалося вийти на рівень повноцінного укладання угоди. 14 липня 2015 р. державами «шістки» та Іраном було підписано стратегічний документ, який врегульовував ядерне питання – «Спільний всеосяжний план дій» (Joint Comprehensive Plan of Actions) (СВПД). Згідно з цим документом Іран зобов’язувався остаточно припинити процес збагачення урану, а уже існуючу сировину під міжнародним контролем вивезти за кордон; відкрити свою ядерну сферу міжнародним інспекторам та надати можливість міжнародній спільноті за досягненням Ірану в сфері ядерного озброєння. В обмін на ці поступки іранської сторони, держави «шістки» зобов’язувалися зняти санкції Ради Безпеки ООН, США, ЄС, проте зберігали можливість повернення до санкційного режиму, якщо Іран не виконуватиме умови договору[11].
  Прогрес в питанні ядерної програми Ірану дозволив США розпочати процес економічного входження на іранський ринок. Зокрема, 21 вересня 2016 р. уряд США дозволив компаніям Boeing та Airbus продавати літаки Ірану, що стало справжнім економічним проривом в міждержавних відносинах[4]. Таким чином, Білий Дім, незважаючи на ракетні випробування Тегерану та непростий шлях імплементації ядерної угоди, все ж прагнув капіталізувати політико-дипломатичний успіх угоди та трансформувати його у можливість для покращення відносин США та Ірану в інших сферах, окрім атомної енергетики.
  Поступове зняття санкцій з Ірану, налагодження міждержавних взаємин, намагання США відділити загрози, які становить ракетна програма Тегерану, від ядерної угоди були не тільки свідченнями намагань адміністрації Б. Обами зберегти документ, але й стали об’єктом жорсткої критики опозиції під час президентської передвиборчої кампанії 2016 р. Один із фаворитів президентських перегонів та згодом президент США Дональд Трамп неодноразово заявляв, що американська сторона пішла на занадто великі поступки Ірану, а тому угода, як мінімум, має бути переглянута[24]. Критикуючи політику Б. Обами на іранському напрямку, Д. Трамп та загалом республіканське крило американського істеблішменту опиралися на підтримку значної частини суспільства, яке розглядало нормалізацію відносин з Іраном як ознаку слабкості. Саме іранський фактор послугував однією із головних причин перемоги республіканського кандидата над представником демократів Гілларі Клінтон. У підсумку, це призвело до виходу США із угоди та повернення до політики жорсткого санкційного тиску на Іран з ціллю підписання вигіднішої, на думку адміністрації Д. Трампа, для американських інтересів угоди, яка б включала не тільки ядерну програму Ірану, але й політику Тегерану щодо розробки потужного ракетного потенціалу.

ВИСНОВКИ
Підсумовуючи, слід наголосити, що вимір ядерного питання американсько-іранських відносин в період президентства Б. Обами проходив 3 різні фази розвитку:
 перші спроби нормалізації у 2009 р.;
 фаза «політики двох шляхів» США щодо Ірану;
 нормалізація відносин з виходом на підписання комплексної ядерної угоди.
Під час першої фази адміністрація Б. Обами прагнула створити політико-дипломатичний фундамент для подальшої нормалізації відносин. Прагнення вирішити проблему ядерної програми Ірану дипломатичним шляхом та готовність йти на компроміси з Тегераном неодноразово демонструвалися Вашингтоном, проте програш поміркованих, опозиційних до М. Ахмадінежада політиків на президентських виборах 2009 р. та продовження президентом Ірану політики на розвиток ядерної програми зумовили згортання Вашингтоном політики з пошуку виключно дипломатичних засобів впливу на Іран.
Під час другої фази американсько-іранських відносин США перейшли до реалізації стратегії «політика двох шляхів», яка передбачала посилення санкційного тиску на Іран з паралельними пропозиціями відновлення повноцінного дипломатичного діалогу між державами. Використання цієї стратегії довело свою ефективність для інтересів США, адже значні економічно-фінансові труднощі, які виникли в Ірані протягом 2010-2012 рр. спровокували політичні зрушення всередині держави і, як наслідок, до влади в Ірані прийшов поміркований політик Х. Рухані, який відразу заявив про готовність розпочати переговори з “шісткою” щодо ядерної програми.
Третя фаза відносин США та Ірану ознаменувалася переговорним процес із залученням інших держав «шістки». Взаємні поступки та чітка політична воля всіх сторін до укладання комплексної угоди трансформувалися у 2015 р. в реалізацію цієї цілі. Після цього Вашингтон та Тегеран розпочали активно захищати цей дипломатичний результат, максимально протидіючи внутрішньому політичному спротиву та намагаючись максимально ізолювати ядерне питання в двосторонніх відносинах від проблемних питань в інших сферах. Як наслідок, намагання нівелювати агресивні дії Ірану на міжнародній арені та у внутрішній політиці з ціллю збереження угоди, призвело до зростання незадоволення американським суспільством політики демократа Б. Обами на іранському напрямку, що, зрештою, спровокувало ріст популярності майбутнього президента США Д. Трампа, який виступав жорстким критиком ядерної угоди з Іраном.
Врегулювання ядерної проблеми Ірану у формі перегляду угоди є малоймовірним в коротко- та середньостроковій перспективі. Дефіцит міжнародного тиску на ІРІ, який виник у зв’язку з неузгодженістю позицій США та решти держав «шістки», дотримання цими країнами пунктів угоди, дозволяють Ірану продовжувати власну політику. Варто зауважити, що Тегеран, усвідомлюючи критичну важливість СВПД як гаранта відносної міжнародної стабільності щодо питання ядерної програми, зацікавлений в збереженні угоди, тому незначні порушення пунктів, містять більше ознак політичного блефу, покликаного здобути для ІРІ кращі позиції у відносинах з «шісткою».
Отже, прогнозуючи розвиток подій навколо ядерної програми Ірану в найближчі роки, важливо наголосити, що Іран та держави «шістки», окрім США, з високою ймовірністю продовжать захист СВПД, незважаючи на тиск Вашингтону у цьому питанні. Також існує низька ймовірність згортання Іраном політики розширення впливу у регіоні. Тому можна спрогнозувати в найближчому майбутньому консервацію існуючої ситуації навколо ядерної програми Ірану з паралельним посиленням тиску США на ІРІ.

Список використаних джерел та літератури

1. Addis C. Iran’s 2009 Presidential Elections. Congressional Research Centre. 2009.
   URL: https://fas.org/sgp/crs/mideast/R40653.pdf. (Дата звернення: 25.11.2019).
2. Cage M. Understanding Iran’s supreme leader on the nuclear deal. The Washington Post. 2015. URL: https://www.washingtonpost.com/news/monkey-cage/wp/2015/04/14/understanding-irans-supreme-leader-on-the-nuclear-deal/ (Дата звернення: 01.10.2019).
3. Charbonneau L. U.S. confirms Iran tested nuclear-capable ballistic missile. Reuters. 2015. URL: https://www.reuters.com/article/us-iran-missiles-usa/u-s-confirms-iran-tested-nuclear-capable-ballistic-missile-idUSKCN0SA20Z20151016 (Дата звернення: 20.11.2019).
4. Clark N. U.S. Allows Boeing and Airbus to Sell Planes to Iran. URL: https://www.nytimes.com/2016/09/22/world/middleeast/iran-airbus-boeing-aircraft.html (Дата звернення: 01.10.2019).
5. Comprehensive Iran Sanctions, Accountability, And Divestment Act Of 2010. United States Treasury. 2010. URL: https://www.treasury.gov/resource-center/sanctions/Documents/hr2194.pdf. (Дата звернення: 07.10.2019).
6. Crail P. Iranian Response to LEU Fuel Deal Unclear. 2009. URL: https://www.armscontrol.org/act/2009-11/iranian-response-leu-fuel-deal-unclear (Дата звернення: 22.09.2019).
7. Crittenden M. Congress Presses for Power to Review Any Final Iran Nuclear Deal. Wall Street Journal. 2015. URL: https://www.wsj.com/articles/congress-presses-for-power-to-review-any-final-iran-nuclear-deal-1428017616?mod=article_inline (Дата звернення: 01.10.2019).
8. Davenport K. Iran, P5+1 Hold ‘Substantive’ Talks. Arms Control Association. URL: https://www.armscontrol.org/act/2013-11/iran-p51-hold-‘substantive’-talks (Дата звернення: 11.11.2019).
9. Davenport K. U.S. Purchases Iranian Heavy Water. Arms Control Association. 2016. URL: https://www.armscontrol.org/act/2016-05/news-briefs/us-purchases-iranian-heavy-water (Дата звернення: 10.10.2019).
10. Fathi N. In Rare Turn, Iran’s Leader Sends Letter to Obama. New York Times. 2008. URL: https://www.nytimes.com/2008/11/07/world/middleeast/07iran.html (Дата звернення: 01.10.2019).
11. Full text of the Iran nuclear deal. The Washington Post. 2015. URL: https://apps.washingtonpost.com/g/documents/world/full-text-of-the-iran-nuclear-deal/1651/ (Дата звернення: 22.09.2019).
12. Gearan A. Kerry. Iran’s Zarif hold unusual private meeting on sidelines of nuclear talks. Washington Post. 2013. URL: https://www.washingtonpost.com/world/national-security/kerry-irans-zarif-hold-unusual-private-meeting-on-sidelines-of-nuclear-talks/2013/09/26/d2fddfac-2700-11e3-9372-92606241ae9c_story.html (Дата звернення: 25.11.2019).
13. Iran Sanctions. Congressional Research Service. 2019. URL: https://fas.org/sgp/crs/mideast/RS20871.pdf. (Дата звернення: 20.11.2019).
14. Iran Sanctions. U.S. Department Of The Treasury. 2016. URL: https://www.treasury.gov/resource-center/sanctions/Programs/Pages/iran.aspx (Дата звернення: 15.10.2019).
15. Iran’s Nuclear Program Timeline and History. NTI. 2019. URL: https://www.nti.org/learn/countries/iran/nuclear/ (Дата звернення: 01.11.2019).
16. Joint Plan of Action. URL: https://www.treasury.gov/resource-center/sanctions/Programs/Documents/jpoa.pdf. (Дата звернення: 28.10.2019).
17. Kerr P. Iran Nuclear Agreement and U.S. Exit. Congressional Research Centre. 2018. URL: https://fas.org/sgp/crs/nuke/R43333.pdf. (Дата звернення: 28.10.2019).
18. Mason J. Obama, Iran’s Rouhani hold historic phone call. Reuters. 2013. URL: https://www.reuters.com/article/us-un-assembly-iran/obama-irans-rouhani-hold-historic-phone-call-idUSBRE98Q16S20130928 (Дата звернення: 17.11.2019).
19. Resolution 1929. United Nations Security Council. 2010. URL: https://www.iaea.org/sites/default/files/unsc_res1929-2010.pdf. (Дата звернення: 09.09.2019).
20. Siddique H. This article is more than 9 years old Iran begins enriching higher-grade uranium, says state TV. The Guardian. 2010. URL https://www.theguardian.com/world/2010/feb/09/iran-enrichment-higher-grade-uranium (Дата звернення: 29.09.2019).
21. Sulistyorini P. The Role Of Leaders In Formulating Iran’s Nuclear Policy. URL: https://pdfs.semanticscholar.org/c310/bd91f245696ab136ea515ebc1f2751a8d87d.pdf. (Дата звернення: 13.10.2019).
22. The President’s Speech in Cairo. A New Beginning. The White House. 2009. URL: https://obamawhitehouse.archives.gov/issues/foreign-policy/presidents-speech-cairo-a-new-beginning (Дата звернення: 17.11.2019).
23. Timeline of Nuclear Diplomacy With Iran. Arms Control Association. 2019. URL: https://www.armscontrol.org/factsheet/Timeline-of-Nuclear-Diplomacy-With-Iran (Дата звернення: 05.11.2019).
24. Torbati Y. Trump election puts Iran nuclear deal on shaky ground. Reuters. 2016. URL: https://www.reuters.com/article/us-usa-election-trump-iran/trump-election-puts-iran-nuclear-deal-on-shaky-ground-idUSKBN13427E (Дата звернення: 09.10.2019).
25. Trading Economics. URL: https://tradingeconomics.com (Дата звернення: 01.10.2019).
26. Traynor I. Iran admits secret uranium enrichment. The Guardian. 2009. URL: https://www.theguardian.com/world/2009/sep/25/iran-admits-uranium-plant (Дата звернення: 09.10.2019).
27. Videotaped Remarks by The President in Celebration of Nowru. The White House. 2009. URL: https://obamawhitehouse.archives.gov/the-press-office/videotaped-remarks-president-celebration-nowruz (Дата звернення: 10.10.2019).
28. Wertz D. Track II Diplomacy with Iran and North. NCNK. 2017. URL: https://www.ncnk.org/sites/default/files/NCNK_Track_II_Conference_Report_0.pdf. (Дата звернення: 20.09.2019).
29. Wilkin S. Iran parliament approves nuclear deal bill in victory for Rouhani. Reuters. 2015. URL: https://www.reuters.com/article/us-iran-nuclear-parliament-idUSKCN0S70F220151013 (Дата звернення: 11.11.2019).