У статті розглянуті концептуальні особливості проблеми переселення кримських татар на свої території в контексті соціальних конфліктів на основі віровчення ісламу, процес їх визнання, соціалізації та діяльності. Здійснено спробу охарактеризувати особливості, значення, риси, притаманні цій проблематиці та її значення для народу кримських татар.
Ключові слова: іслам, переселення, кримські татари, соціальні конфлікти, віровчення, території.
Україна – не лише слов’янська і християнська, але значною мірою і тюркська та мусульманська країна, і цей факт вимагає перебудови відносин у державі. З одного боку, кримські татари, які, до речі, живуть не лише у Криму, але значною мірою і в Херсонській, Запорізькій та інших областях, у Севастополі та Києві, можуть не лише вимагати врахування своїх особливостей, але й самі повинні враховувати культурно–політичні та релігійні особливості України. З іншого боку, державні органи України, забезпечуючи інтеграцію нової спільноти, мають враховувати їх етнічні та релігійні, культурні особливості. Можливо, говорили на курултаї, першою спільною справою кримських татар та України повинна стати планова робота та правова взаємодопомога щодо визнання, з одного боку, Голодомору українців, з іншого боку – депортації кримських татар, – актами геноциду з боку правлячого режиму, метою якого було повне підкорення та обезсилення, навіть знищення, українців та кримських татар, як самостійних етносів. Інтеграція – тривалий і складний процес. І тому загалом на загальнодержавному рівні він вимагає наукового, чітко спланованого підходу. Цілком очевидно, що в Україні тепер мають бути розроблені зовсім нові, адаптовані до нових реалій, концепція міжнаціональних відносин та документи, що визначають статус і зміст Кримської автономії у складі України. Адже очевидно, що нинішня концепція, а особливо реальна практика міжнаціональних відносин, так само, як і статус автономії, не відображають реальних потреб і справжніх проблем суспільства і створюють внутрішньополітичні складнощі у державі, які стають дедалі гострішими. Значно більші розбіжності виявляються у спробах визначитися, як само треба кваліфікувати цей злочин. Депортація (переважно жінок, дітей та немічних старих, оскільки більшість чоловіків воювала в складі Червоної Армії) була здійснена в безпрецедентно короткий термін – усього за 3 дні з Криму було вивезено у потягах, непристосованих для перевезення людей, 194,155 осіб.[1] Під час самої депортації і протягом перших років перебування депортованих у «спецпоселеннях» – переважно в Сибіру, на Уралі та центральноазіатських республіках – внаслідок голоду, холоду, хвороб, нелюдських умов проживання загинуло, згідно з різними підрахунками, від 38% до понад 46% усього населення. Для характеризування того, що відбулося, правники і вчені – історики, етнологи, політологи – зазвичай вживають різні терміни. Найчастіше зустрічаються такі, як «масові репресії проти кримських татар», «етноцид», «етнічна чистка», «злочин проти людства» та «геноцид»[2]; окремі дослідники, не переймаючись «юридичною чистотою» визначень, подекуди вживають їх як синоніми.[3] У намаганнях з’ясувати, наскільки втрати кримськотатарського населення внаслідок депортації підпадають під поняття геноциду, найдоцільніше використовувати визначення останнього, запропоноване у 1948 році Конвенцією ООН «Про запобігання та покарання злочину геноциду». Стаття 2 цієї Конвенції характеризує геноцид як будь–які з наступних дій, скоєних з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну або релігійну групу:
1. Вбивство членів такої групи
2. Заподіяння ним тяжких фізичних або ментальних ушкоджень
3. Свідоме створення для цієї групи умов проживання, що призводять до повного або часткового винищення групи
4. Вживання заходів з метою запобігти народжуваності дітей у групі
5. Насильницька передача дітей з цієї групи до іншої.
Пізніше саме таке визначення геноциду було підтримано й Міжнародним Кримінальним Судом (рішення про започаткування якого було прийняте ООН у 1998 році в зв’язку із війнами на території колишньої Югославії; це рішення набуло чинності 1 липня 2002 року). Необхідно зауважити, що стаття 442 Кримінального кодексу України майже дослівно повторює наведене вище означення геноциду. Тим не менш, не тільки українські ЗМІ, а й досвідчені вчені, розглядаючи цей аспект кримськотатарської проблеми, часто спираються не на юридично–правові норми національного або міжнародного законодавства, а на значно спрощені уявлення про геноцид – наприклад, такі: «геноцид передбачає намір повністю фізично знищити народ». [4] Насправді ж те, що відбулося з кримськотатарським народом у 1944–му та наступних роках, цілком можливо характеризувати як дії, що підпадають під пп. 2, 3, деякою мірою – п. 4 міжнародного визначення геноциду. Інша справа, яким чином довести (і чи можливо це взагалі), що метою таких дій був свідомий намір повного або часткового знищення цієї етнічної групи. Звісно, подібні відверто сформульовані наміри навряд чи можна відшукати в будь–яких архівних документах – так само, як і стосовно Голодомору – геноциду українського народу. Проте, вагомими доказами на користь саме таких намірів послуговують намагання повністю позбутися матеріальної та духовної спадщини кримських татар на їхній батьківщині, що послідовно й систематично відбувалися після їхньої депортації з Криму, а також унеможливлення вивчати рідну мову, традиції, культуру в усі часи після вигнання. Більше того, навіть сама назва «кримські татари» зникла з переліку національностей, що мешкали в Радянському Союзі; замість того, їх записували просто як «татарів», що свідчило про бажання повністю заперечити саме існування кримськотатарського народу як окремого етносу. Активісти Національного руху кримських татар (започаткованого у 50–х роках минулого століття і спрямованого на боротьбу, виключно мирними шляхами, за повернення на Батьківщину) почали спиратися на міжнародну концепцію геноциду на початку 60–х. Після спонтанної масової репатріації наприкінці 80–х – початку 90–х років і поновлення таких виборних органів самоврядування, як Курултай (Національна Асамблея) та Меджліс (обирається делегатами Курултаю, поєднує функції представницького та виконавчого органу), це питання не було забуте, хоча більш пріоритетні правові, політичні та економічні проблеми не дозволяли докласти системних та послідовних зусиль для визнання депортації та її наслідків геноцидом кримськотатарського народу. Ситуація дещо змінилася у 2005 році: 11 грудня 4–та сесія четвертого Курултаю кримськотатарського народу визнала депортацію 18 травня 1944 року й наступні десятиріччя насильницького утримання кримських татар у місцях вигнання актом геноциду корінного народу Криму.[5] Тоді ж була створена Спеціальна комісія з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків; її перше засідання було проведене 20 травня 2006 року, перший звіт роботи Комісії оприлюднений 22 грудня 2006 року на 5–й сесії четвертого Курултаю. Робота по визнанню депортації актом геноциду значно активізувалася у 2009 році. На виконання указів Президента України «Про відзначення у 2009 році Дня пам’яті жертв політичних репресій» та «Про заходи у зв’язку з 65–ми роковинами депортації з Криму кримських татар та інших осіб за національною ознакою», у травні у Сімферополі відбулася виїзна Колегія Служби безпеки України, в засіданні якої взяли участь лідери кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров, муфтій мусульман Криму Еміралі Аблаєв, Постійний представник Президента України в АР Крим Леонід Жунько. Там було повідомлено про розсекречення низки архівних документів, що стосувалися репресій комуністичного режиму проти кримських татар. У Резолюції загальнокримського жалобного мітингу 2009 року – останнього з тих, які щороку проходять у Сімферополі в день депортації 18 травня – містилися доволі жорстко сформульовані вимоги до української держави, включно із закликом вжити рішучіших заходів для подолання наслідків геноциду. [6] Активніша позиція кримськотатарської спільноти була засвідчена й у зверненнях Голови Меджлісу, депутата ВР Мустафи Джемілева до Президента України та Голови СБУ, що були підтримані аналогічними зверненнями народного депутата Григорія Омельченка. У відповідь на це, 2 липня 2009 року Президент доручив СБУ та Генпрокуратурі розглянути питання про порушення відповідної кримінальної справи, що можна вважати першим кроком до офіційного визнання депортації кримських татар актом геноциду [7]. 14 липня, за ініціативи СБУ, в Києві відбувся круглий стіл «Депортація кримських татар: історичні та правові оцінки», в якому взяли участь народні депутати України, представники СБУ, громадських організацій, засобів масової інформації, низка експертів та дослідників. Заступник голови СБУ Микола Герасименко повідомив, що на виконання доручення Президента України Віктора Ющенка Служба безпеки України разом з Генпрокуратурою проводить збір матеріалів, які стосуються незаконних виселень у 1944 році кримськотатарського народу, а також болгар, вірмен, греків та німців, які проживали на території Криму. Збираються та вивчаються документи про злочини тоталітарного режиму у 1944 році, встановлюються та опитуються свідки. Очікується, що на підставі здобутих матеріалів СБУ та Генпрокуратура нададуть правову оцінку незаконному насильницькому виселенню «народів Криму» відповідно до норм вітчизняного законодавства. [8] Крім того, на доручення Президента в кримській філії СБУ створена спеціальна слідча комісія, яка почала співпрацю з громадською Спеціальною комісією Курултаю. За словами заступника голови останньої Ельведіна Чубарова. «Ми вже розпочали передачу їй копій перших свідчень про депортацію, щоб їх долучили як документи, щоб їх могли вивчити й опитати за необхідності цих свідків депортації. Як ми знаємо, ця слідча група вже розпочала доволі активно працювати в цьому напрямку». [9] Таким чином була започаткована безпрецедентна – особливо враховуючи специфіку ситуації в АРК – взаємодія державної комісії Служби безпеки України з громадською комісією, створеною й досі не визнаним офіційно органом самоврядування – Курултаєм кримськотатарського народу. Ґрунтовний звіт, що охоплював роботу Спеціальної Комісії за майже трирічний період – з травня 2007 року до листопада 2009 – був представлений Ельведіном Чубаровим делегатам Курултаю 5 грудня 2009 року. [10] Результати роботи членів Комісії, що працюють безоплатно, фактично на громадських засадах, вражають. Ними створено архів документів – свідчень, в якому містяться 610 листів з розповідями про спецоперацію по насильницькому виселенню, про життя у вигнанні, фізичних та моральних втратах членів своїх сімей та рідних. Більша частина цих спогадів опублікована у тритомному виданні «Депортация. Как это было». Останні 150 спогадів, що надійшли до Комісії у 2006–07 роках, ще чекають на опублікування, так само як і 60 архівних документів, зібраних членом Комісії Гульнарою Бекіровою. На окрему увагу заслуговує ініційована Комісією широкомасштабна акція «Унутма!» («Пам’ятай!), що розпочалася 1 вересня 2009 року. [11] Для її проведення був розроблений пакет документів, що включав Опитувальник свідка депортації (57 запитань), Звернення Спеціальної комісії до співвітчизників, зразок заяви свідка депортації та пояснення «Як скласти заяву та свідчення про депортацію». Ці документи та надіслані матеріали розміщуються на шпальтах газет «Авдет», «Голос Криму», «Янъы Дюнья», «Къырым», «Маариф ишлери»; хід акції регулярно висвітлювали у новинних та тематичних програмах телеканал АТР і радіостанція «Мейдан», а також веб–сайти «Крим і кримські татари». Важливо підкреслити, що в рамках цієї кампанії наголос зроблено не просто на спогадах, а саме на свідченнях, тобто заявники мають надавати свідчення тільки про те, про що вони знають із свого власного досвіду. За три місяці від початку акції до Комісії надійшли 120 заяв, де містяться прохання максимально сприяти визнанню українською державою та світовою спільнотою геноциду кримськотатарського народу, а також вимоги притягти до відповідальності тих, хто був причетний до скоєння цього злочину. Кожна заява супроводжується детальним описом жахів депортації та спецпоселень у Сибіру, на Уралі та Середній Азії, пережитих заявником; до багатьох із них додані копії документів та світлин, що підтверджують наведені факти. [12] Успішності роботи Комісії заважає низка чинників переважно політичного та юридичного характеру. Насамперед, це стосується й досі неврегульованих питань законодавчої реабілітації кримськотатарського народу та визначення його статусу як корінного народу (а не просто однієї з численних «національних меншин» України). [13] Згадаймо сумну історію і досі не прийнятого закону про реабілітацію. За законопроект “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою”, авторами якого були народні депутати Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров, у червні 2004 року проголосували 380 депутатів при необхідних 226. Проте цей закон, після підписання його тодішнім Головою Верховної Ради, мабуть із суто політичних міркувань, був заветований президентом Леонідом Кучмою. На жаль, ситуація не змінилася на краще і після перемоги Помаранчевої революції, приходу до влади нового демократичного уряду та парламентських виборів 2006 та 2007 років. Останній варіант законопроекту, підготовлений Державним комітетом у справах національностей та релігій, був значно слабкішою версією, ніж попередня; він зазнав нищівної критики з боку керівництва та юристів Офісу Верховного Комісару ОБСЄ з питань національних меншин. [14] Немає жодного прогресу і в спробах представити на розгляд ВР закон про статус кримськотатарського народу, першу версію якого було розроблено ще у 1996 році – одразу ж після ухвалення нової Конституції України. Зрозуміло, що за таких обставин годі сподіватися на те, що законодавче розв’язання низки неврегульованих проблем кримськотатарського народу розпочнеться з розробки та розгляду нормативно–правового документу стосовно визнання скоєного проти нього злочину геноциду. [15] 9 квітня 2014 в Москві в прес– центрі РІА “Новости” пройшов круглий стіл ” Кримські татари : вчора, сьогодні , завтра “, приурочений до відкриття на порталі ” Росія для всіх” ( rus4all.ru ) сторінки кримсько –татарського народу. У заході взяли участь: лідер кримських татар у Москві Мустафа Мухтеремов, віце – президент Євразійської академії телебачення і радіо Рустам Аріфджанов і продюсер телеканалу Аль–РТВ Тимур Булгаков. Провідним і модератором конференції виступив керівник відділу національних проектів порталу ” Росія для всіх” Радик Аміров . У ході зустрічі учасники обговорили проблеми та перспективи кримських татар у зв’язку з приєднанням Криму до Росії в березні 2014 року. Мустафа Мухтеремов зазначив, що актуальною є реабілітація кримських татар і чітка оцінка акту депортації 1944 року. У нинішній ситуації кримські татари хотіли б від Росії прийняття спеціального закону про реабілітацію , в розробці якого вони готові взяти участь . Причому , від цього закону кримські татари чекають не тільки реабілітації народу, але і Криму в цілому, вираженої в першу чергу в поверненні історичних кримськотатарських назв населених пунктів і топоніміки , а також діяльної участі держави у відновленні та охороні історичних пам’яток. Торкаючись відносини кримських татар до березневого приєднання Криму до Росії , Мустафа Мухтеремов зазначив , що багато її не прийняли. Причиною цьому є генетична пам’ять народу. Депортацію проводила Москва, наказ про депортацію походив з Москви і в свідомості кримських татар вина за трагедію 1944 лежить на Москві. Виходом з такої ситуації, на думку Мустафи Мухтеремова , могло б бути принесення Російською Федерацією на урядовому рівні вибачень кримсько– татарському народу . Рустам Аріфджанов зупинився на етнологічних та історичних аспектах кримськотатарської проблеми. Зокрема, важливо розуміти , що кримські татари є корінним народом Криму, які виникли в результаті змішування багатьох стародавніх народів Криму і народів, що приходили в різні часи на півострів і осідають там, а не , як підчас позиціонують в ЗМІ кримських татар виключно як нащадків Золотої орди, осіли в Криму в 13–14 століттях. Насправді, на території Криму здавна жило величезна кількість різних народів – скіфів, кіммерійців, готів , генуезців , греків та інших. Ці народи, з пришестям Золотої орди нікуди не виганяли, а змішалися з нею. По суті, сьогоднішні кримські татари – це не скільки спадкоємці Золотої орди, скільки нащадки людей, що жили спокон віків Криму, що знайшло відображення в кримсько– татарською мовою. Торкаючись депортації , Рустам Аріфджанов зауважив , що на відміну від інших депортованих народів, кримські татари отримали можливість повернутися на батьківщину пізніше за всіх – тільки через 50 років. Причому, виїжджали вони з Російської Федеративної Соціалістичної республіки, а повернулися в нову державу – Україну. На думку Аріфджанова , Українська влада не достатньо зробила для вирішення проблем повернення на батьківщину кримських татар, що призводило до репресій для самостійного облаштування їх на історичній батьківщині. Визнання ж Україною кримських татар корінним народом сталося тільки зараз, навздогін, коли Крим вже перейшов до Росії . Відповідаючи на запитання кореспондента порталу ” АзерРос “, що втратили кримські татари і що придбали , увійшовши до складу Росії , Рустам Аріфджанов зазначив , що головне тут – народи Криму – росіяни , українці та кримські татари отримали свою автономну республіку. У Російській Федерації присутня безліч національних автономій з різним співвідношенням корінного національного населення і росіян і накопичений великий досвід існування федеральних утворень Тому, і в новому Криму відкриваються великі можливості для національного розвитку. Зокрема, кримськотатарська мова вперше за багато десятиліть оголошена державною, а це означає, що про підтримку та розвиток мови буде піклуватися не тільки приватний бізнесмен Лінур Іслямов , що відкрив 2 телеканали і інші ентузіасти , що видають літературу на кримсько– татарській мові, а й ,тепер вже і держава . Рустам Аріфджанов висловив солідарність з Мухтеремовим в необхідності спеціального закону про реабілітацію кримськотатарського народу , як це було зроблено стосовно інших народів , що постраждали від депортації . Тимур Булгаков, зазначив , що кримські татари завжди були толерантні і шанобливо ставилися до інших народів. Доказом цьому, є тісна спільна багатовікова співпраця та проживання народів Криму. Примітно, що в столиці Золотої орди Бахчисараї Ханський палац не мав кріпосних стін , а в парі кілометрів від нього знаходиться православний храм , а далі – караїмське місто Чуфут – кале з двома синагогами . На закінчення конференції , відповідаючи на запитання представника сайту “Крим і кримські татари ” ( kirimtatar.com ) Радик Аміров розповів про редакційну політику нового розділу на порталі ” Росія для всіх”. Тут, також як і на вже існуючих мовах киргизькою, таджицькою, азербайджанською, черкесскою, аварською і іншими, буде робитися упор на історико–культурних акцентах і подіях, висвітлюватися позитивні моменти міжнаціонального спілкування. У формуванні змісту проект розраховує на активну участь самих кримських татар. Не дивлячись на сучасну ситуацію, кримські татари, які почали повертатися в 1989–1990 роках на свою Батьківщину, зіткнулися з великою кількістю проблем. Саме повернення було зумовлене конфліктами між етносами в Узбекистані, які доходили до “різні”. Корінні жителі Криму їдуть на землі своїх предків і тут починають боротися за свої права. Було створено громадсько–політичну організацію кримських татар – ОКНР (29 квітня – 2 травня 1989 року). Згодом (15 червня 1990 року) вийшов перший номер періодичного видання Організації кримськотатарського національного руху. Це видання не тільки надавало людям, які попри все почали масово повертатися на свої землі, отримувати необхідну інформацію, але й слугувало для більш чіткої координації різноманітних сил у національному русі. Крім того однією з її головних цілей було встановлення діалогу між місцевим населенням та кримськими татарами. Одною з головних проблем є отримання українського громадянства, адже, як зазначено законом, для цього потрібно прожити на Україні не менше п’яти років і добре володіти українською мовою. За станом на 1 січня 2000 р. в Криму було прописано 258500 раніш депортованих осіб, з них 255473 кримських татар, 536 німців, 1865 греків, 306 болгар, 320 вірмен. З них 146793 осіб повернулися на півострів до 13 листопада 1991 р. і відповідно до права “нульового вибору” були включені до складу первісного корпусу громадян України. Решта, хто переїхав до Криму після 13 листопаду 1991 р., мали пройти через процедуру натуралізації або підтвердження належності до громадянства України. І це було великою проблемою. Адже татарам не має де жити, тобто прожити тут потрібний термін для отримання громадянства не могли, а з іншого боку, в Узбекистані вони отримували ще якісь пільги (наприклад, пенсію), в той час як на території України не мали на неї прав. Згодом було укладено українсько–узбецьку домовленість про співробітництво у справі вирішення питань громадянства раніш депортованих осіб та їх нащадків, а це приблизно 62246 чоловік. Зобов’язання щодо припинення іноземного громадянства та отримання протягом календарного року документа про неналежність до нього дають іноземці. Особи без громадянства подають до паспортно–візової служби декларацію про відсутність іноземного громадянства. Така вимога передбачається ст. 8 Закону України “Про громадянство України”. Декларація заповнюється безпосередньо заявником і не потребує засвідчення в якихось інстанціях. Після її надходження у відділ паспортної реєстраційної та міграційної робота ГУ МВС України в Криму ухвалюються рішення про отримання заявником громадянства України. Таким чином було частково вирішено цю проблему, але далеко не повністю. Другою з основних проблем є нестача території для проживання. Кримські татари почали масово захоплювати землі. Так у серпні місяці 2005 року в м. Алушта на вулиці Ювілейній 20 організована група захопила будівлю і в десяти квартирах поселилася самовільно. Суд ухвалив рішення про виселення нових мешканців, але виконавцям не дали його реалізувати. Громадяни, котрі захопили житла, не дають представникам закону виконати рішення. В Республіканському комітеті земельних ресурсів підрахували – лише в 2006 році на півострові захопили 1300 гектарів землі. Фінансування розселення татар дуже мале, а враховуючи те, що потік їхній постійно зростає, на це потрібно виділяти як можна більше грошей. Але кримська влада нічого не робить. Президент України Віктор Ющенко заявив, що для Української держави та уряду Криму проблеми кримських татар є першочерговими. Про це він сказав у своєму зверненні до українського народу з нагоди 61–ї річниці від дня депортації з Криму кримських татар. «Ми запропонуємо справді ефективні програми соціальної підтримки репатріантів, які б передбачали створення нових робочих місць, справедливу систему землевідводу під житлове будівництво, були спрямовані на забезпечення культурних і освітніх потреб кримських татар», – зазначив Президент України. Він запевнив, що національні спільноти будуть підтримані на законодавчому рівні. Але нажаль щось конкретне й досі не було зроблене. Починаючи з 2005 року гостро постала проблема навколо Бахчисарайського ринку. 10 липня цього року татари почали вимагати закрити місцевий Бахчисарайський ринок та віддати їм цю територію. Вони вважають: на ній розташована пам’ятка архітектури «ханський мавзолей». Татари блокували роботу базару і не пускали туди працівників – через це спалахнула бійка. Після бійки пікет кримських татар залишився біля ринку, а торгівці пішли блокувати трасу «Бахчисарай–Сімферополь» – так вони намагаються привернути увагу влади до, як вони вважають, хуліганськими діями кримських татар. Жан Запрута, заступник голови спілки споживачів «Ринок» розповідав: «Кримські татари самовільно заварили ворота и заборонили торгуючим виходить на рабочі месця. Вночі облили прилавки мазутою, спалили стеллажі. Татари порахували це мусце, на якому розташований ринок, своїм святим місцем, і там нікому неможна торгувати. Ця земля належить тільки кримським татарам». Натомість татари переконують, що винне в конфлікті саме керівництво ринку. Адже земля, на якій торгують, належить культурному заповідникові, і тут розташоване стародавнє поховання кримських татар. Ахтем Чийгоз, голова Бахчисарайського регіонального Меджлісу: «Решением Бахчисарайского регионального Меджлиса была попытка провести акцию протеста по незаконным действиям рынка на территории памятника Украины. Пятого–шестого дирекцией рынка произвели самовольно земляные работы вокруг Дербе–мавзолея». Втім, керівництво ринку апелює до рішень двох судів, що визнали претензії кримських татар на землю ринку за незаконні. Тому протистояння триває. Згодом група підприємців ринку «Центральний» – 26 чоловік, більшість з яких кримські татари, вирішила вивезти з ринку свої столи і контейнери. За їх словами, вони не хочуть торгувати на місці поховання ханів і святих. Проти вивозу устаткування виступила решта підприємців ринку. Вони стверджують, що столи для торгівлі – власність ринку. 26 зі 150–ть підприємців з ринку «Центральний» написали колективну заяву, у якій просять дозволи вивезти свої робочі столи і контейнери з території ринку. Кажуть, не хочуть торгувати на святому для мусульман місці. За їх словами, все устаткування, на яке зараз претендують, 10 років тому вони встановили за свої гроші. Директор ринку Володимир Медведєв каже, що все майно належить ринку і його пайовикам. Пред’явити документи на майно жодна зі сторін не змогла. І контейнери, і торгові столи поки залишалися на своїх місцях. Міський голова Бахчисараю Дмитро Кретов пообіцяв вирішити конфлікт якнайшвидше. Коли ситуація почала погішуватися працівники ринку зібралися під будівлею Верховної Ради Криму з вимогою виконати рішення сесії міської ради, згідно якої Бахчисарайський ринок мав працювати до поки не побудували б новий. Проте парламентарії Автономії, незважаючи на пропозицію кількох депутатів обговорити ситуацію в Бахчисараї, суворо дотримувилися порядку денного позачергової сесії – регламент не передбачає внесення на розгляд додаткових питань. Згодом навколо цієї проблеми почали розсіюватися хмари, але нажаль, як згодом вияснилося, ненадовго. Кримські татари та працівники ринку домовилися. На розширеному засіданні за участі місцевої влади підписано погоджувальний протокол. В документі йдеться, що директор конфліктного ринку з вівторка має поетапно звільнити територію від контейнерів та кіосків. На все у нього є 10 днів. До 12 вересня бахчисарайський ринок мали ліквідувати повністю. Ситуація в Бахчисараї стабілізувалася. Але коли закінчився термін домовленості підприємців, меджлісівців, керівництва автономії і Бахчисарайського району про те, що Центральний ринок припиняє своє існування і в місті відкривають іншій, торгівці на новому місці обурилися. Вони відмовилися підпорядковуватися колишньому начальству. Ось так і досі проблема передачі Бахчисарайського ринку є відкритою. Крім того 12 вересня 2006 року, татари влаштували новий мітинг, цього разу на території Свято–Успенського монастиря. Татари виступали проти зведення православними священиками чергової будівлі на території храму. Поруч із ним колись була духовна школа татар–Медресе, яку зруйнували за радянських часів. На думку татар, ця земля належить їм. На думку народного депутата Мустафи Джамільова, міжнародна допомога кримським татарам не викликала такої гостроти в Криму, якби влада підійшла до болючого питання збалансовано – спрямовано віддала вільні землі татарському народу, а не чиновникам з Києва чи бізнесменам з Москви. А тепер іншого не лишається, як звертатись до міжнародної спільноти. Представники кримських татар у парламенті скаржаться на патову ситуацію в законотворенні. Мовляв, всі спроби провести через Верховну Раду закони, спрямовані на вирішення земельних проблем, досі натикались на нерозуміння колег–законотворців. Втім, історики далеко не єдиної думки щодо доцільності повернення татарам історичних пам`яток. Кримський історик Володимир Поляков пропонує чітко розділяти їх на культові споруди та інші пам`ятки. Мечеті треба відновлювати і передавати, а ось інші пам`ятки – питання спірне. Експерти кажуть: проблеми землі для кримськотатарського народу не існувало би, якби татари, повертаючись до Криму, селилися компактно. Відтак могли б висувати своїх депутатів до місцевих рад і законно вирішувати земельні проблеми на рівні органів місцевого самоврядування. Однак на практиці кримські татари на сьогодні ні в одному населеному пункті в Криму не становлять більше половини голосів виборців. Цьому причиною – квота на розселення ще від ЦК Компартії взірця 1989 року. Наталія Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика: «Це була свідома політика з огляду на майбутні виборчі процеси, щоб ніколи кримські татари не могли створити більшість при обранні в представницькі органи влади». Цю політику важко долати зараз – оскільки всі процеси з приватизації та розпаювання колгоспів пройшли повз корінне населення півострова. Татари, що так пізно стали повертатися, опинилися в дуже невигідному становищі. Факт їхньої депортації та репатріації ніяким чином не був врахований українськими законами. На думку Наталі Беліцер, допомогу треба надати, в першу чергу, українським законодавцям, щоб приймали нарешті потрібні закони. Адже кримські татари дійдуть і до Страсбургу, і, можливо, навіть виграють в Європейському суді з прав людини. Наталія Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика: «Законодавці мають зрозуміти – це абсолютно не вигідно державі Україні, що треба не доводити до такого розвитку подій, а самим вирішувати цю проблему». Переважити шальки терезів допоможе і визнання депортації кримських татар актом геноциду, що автоматично збільшить вагу злочину. Питання в тому, як Україна сприйме міжнародну допомогу. Якщо дії Світового банку з юридичної підтримки кримських татар не буде збалансовано на державному рівні, це ослабить позиції позивача, оскільки немає норми українського законодавства, окрім статей Конституції, на які позивач можна послатися. Тобто, як ми бачимо, кримські татари всіляко намагаються відвоювати свою історичну спадщину. Виявляється, що кримські татари розраховують на підтримку Світового банку, але не стільки матеріально, скільки юридично. Кримськотатарський народ сподівається, що міжнародні правозахисники допоможуть відсудити історичну спадщину, відібрану в часи примусового виселення 1944–го року.
Список використаних джерел:
- Коран / [пер. с араб. И. Ю. Крачковского]. – М.: Наука, 1990. – 500 с.
- Бойцова Е.Е. Ислам в Крыму национально–религиозная идентификация крымских татар (вторая половина ХV – конец XVIII вв.). – Автореф. на соискание ст. к. ист. н. – К., 1999. – 16с.
- Бондаренко В. Релігійна ситуація в Україні: перспективи її розвитку // Релігія і суспільство в Україні: фактори змін (Матеріали міжнародної конференції). – К., 1998. – С. 60 – 67.
- Бондаренко В. Спасіння душі – найвищий закон // Людина і світ. – 1995. – № 1 – 2. – С. 7 – 9.
- Булатов А. Возрождение ислама в Крыму: современность, проблемы, перспективы // Голос Крыма – 2004. – 1 января.
- Булатов А. Сохраним азизы Крыма // Голос Крыма. – 2005. – 20 мая.
- Взаимоотношения религиозных конфессий в многонациональном регионе. Сборник научных трудов. – Севастополь: «Вебер», 2001. – 240 с.
- Витяг із стенограми засідання Ради представників кримськотатарського народу // Кримські студії. – 2002. – № 5 – 6 . – С. 5 – 29; Доручення за результатами засідання Ради представників кримськотатарського народу // Кримські студії. – 2001– № 1. – С. 6 – 9;
- Заява ІV Курултаю кримськотатарського народу „Про відродження релігійного життя кримських татар і збереження релігійної толерантності в Криму 10 листопада 2001 року” // Кримські студії. – 2001. – № 5 – 6. – С. 21.
- Войналович В. Етноконфесійні процеси у Криму XX століття: історіографія проблеми // Наукові записки Інституту політичних та етнонаціональних відносин. – 2003. – Вип.23. – С. 217 – 219.
- Говорит М. Джемилев. Доклады на сессиях Курултая 1991 – 2001. – Симферополь, 2001. – 244 с.
- Григор’янц В. Ісламський фактор у Криму: Про деякі особливості процесу “відродження ісламу” (1989 – 1999 рр.) // Кримськотатарське питання. – 2001. – Ч. 2. – С. 48.
- Григорьянц В. “Свет и тени” возрождения ислама в Крыму // Историческое наследие Крыма. – 2004. – № 5. – C. 135 –147.
- Григорьянц В. К вопросу о государственно–конфессиональных отношениях в Украине и АРК. – Симферополь, 2003. – 44 с.