Назви кольорів постійно привертають увагу мовознавців, фольклористів, лінгвістів і досліджуються в різні періоди на матеріалі різних мов, в різних аспектах. Зокрема, саме за допомогою висвітлення закономірностей виникнення словесних кодів у мові робилися спроби вирішення проблеми походження фольклорної символіки.
В українській теоретичній думці оригінальне розуміння символу ми знаходимо в Г.Сковороди, М.Костомарова; цікаві спостереження в М.Максимовича, І.Срезневського, О.Бодянського, А.Метлинського та ін.
Чи не найбільший внесок у дослідження символічного відображення світу, народної символіки і, зокрема, символіки кольору, що виражається в мові, міфології та фольклорі, здійснив О.О.Потебня. Основними працями вченого, що стосуються зазначеного аспекту дослідження, є: «Про деякі символи в слов’янській народній поезії», «Думка і мова», «Пояснення українських та споріднених народних пісень» та «Про міфічне значення деяких обрядів і повір’їв».
Отже, розглянемо основні думки О. Потебні щодо етимологічного пояснення назв кольорів, що найчастіше зустрічаються у фольклорі.
Насамперед, слід визначити, чим погляди О.Потебні, в розумінні символу слова, є оригінальними та вартими уваги в нашому дослідженні. Походження, еволюцію фольклорної символіки дослідник пояснював через закономірності розвитку мови. Оскільки, у розумінні вченого, мова – не тільки матеріал поезії, але й сама поезія, то відповідно «символізм мови… може бути названий її поетичністю» [10;12]. І взагалі «мова в усьому без винятку символічна» [2;63].
У праці «Думка і слово» О. Потебня підкреслює, що внутрішня форма слова є відношенням змісту думки до свідомості; вона показує, як уявляються людині її власні думки. Тобто, саме цей елемент слова пояснює нам особливості кодифікації кольору у вербальному мовленні.
Вчений у своїх працях, для підтвердження думок, наводить чимало слів, у яких можна легко виявити сліди поетичного образу. Наприклад: окно, вікно – око, стіл – стелити, ведмідь – той, що їсть мед та ін. За цією ж методикою подібності складів та тотожністю ознак вчений спробував пояснити причини ототожнення нами таких символів як «калина» і «дівчина». Індексуючи слова «дівчина» і «калина» за єдністю головного уявлення вогню-світла, О.Потебня зазначає, що калина стала символом дівчини, за тим самим способом, за яким дівчина названа красною. Цю давню аналогію «калина – вогонь» вчений конкретизує: «Епітети слова калина – ясна, красна, жарка, червона так рішуче відносять це слово до поняття вогню, що нема сумнівів у тому, що воно має спільне походження з калити, розкаляти (нагрівати до червоного кольору)[10;63].
Ой ясна-красна калинонька в лузі,
А ще красніша батькова дочка [4;15].
Отож, можна зробити такий висновок, що пояснення назв кольору можна сміливо виводити не через абстрактні поняття, а через аналогію та тотожність із предметами чи діями, які супроводжують людину в її повсякденному житті та викликають схожі асоціації, або мають спільні суттєві ознаки. Поданий приклад підтверджує думку, що значна група символів походить із спостережень людини над природою і власною діяльністю на її лоні.
Ми розглянули пояснення вживання кольору «красний» по відношенню до калини та дівчини у фольклорі, але ж нам відомо, що найчастіше ми зустрічаємо цей епітет, коли йдеться про образ сонця. Отож, було б цілком логічно припустити, що слова-епітети із значенням кольору «красний», «красивий» пов’язані із сонячним світлом. Розглянемо, яким чином це пояснює О.Потебня: «Красне сонечко – це, перш за все, світле, а потім прекрасне, оскільки «красний» походить від земного вогню, а зокрема від «кресати», тобто в значенні добувати вогонь» [10;31].
Також слово «красний» в східноукраїнських колядках можна знайти в значенні дуже гарний, красивий, вродливий:
Надійшов красний молодець, премудрий стрілець.
Золотим луком потрясаючи, яснов шабельков вивідаючи.
Та няв сокола стрілков стріляти,
Стрілков стріляти, шаблев рубати [11;156].
Таким же чином, можна знайти пояснення символічного значення кольору ясний, вороний, чорний, коли вони стосуються живої істоти: кінь, сокіл та ін. Зближуючи поняття швидкості із силою, спритністю, розумом, дослідник писав: ці символи «переносять нас у віддалені часи, коли влучність стріли, спритність… були основними достоїнствами чоловіків. Саме до тих часів і належать символи молодця [в розумінні спритного парубка]: сокіл ясний, кінь баский, чорний, вороний та ін.»[10;64].
Оскільки ми дуже часто зустрічаємо в усній народній творчості білий колір, то буде логічно звернути увагу, яке ж пояснення надається цьому кольору. Білий колір – символ краси, кохання, вірності. У давньому замовлянні сказано: «Якою білою є сорочка на тілі, таким що і чоловік до жінки був», звідси видно, що «білий – милий» [11;88].
У рецензії на пісенне зібрання Я.Головацького О.Потебня подає уривки з народнопоетичних творів, у яких образ не пояснюється, але його можна зрозуміти на основі символічного значення:
Ой коби я була знала, що я твоя буду,
Випрала би-м сорочечку від чорного бруду
(тобто:покохала б, вийшла б заміж; випрати – вибілити)[10;56].
На основі того, що білий – білизна – символ краси, біла лебідка – символ молодої жінки, переважно дівчини. А тому втрачати дівочу цноту в народній поезії означає відставати від білих лебедів і приставати до сірих гусей (тобто – заміжніх жінок).
Цікавим та тісно пов’язаним із обрядами та традиціями українського народу є пояснення білого, білизни є у весільній пісні:
Прилетів шершень з стелі
Та впав на постелі…,
Упав і запилив її: така вона біла [4;78].
Ключ до розуміння цього фрагмента ми відшукуємо в подільській весільній пісні, яка висвітлює тему інтимного спілкування молодого-нареченого (тут: «павук» – «шершень») і молодої-нареченої (під час першої шлюбної ночі (обрядовий етап весілля «комора»). В цьому розумінні білий символізує невинність, дівочу цноту.
Білий – це колір чистоти, невинності, радості. Він пов’язаний з денним світлом. «Білий світ» символізує усе видиме, осяяне небесним світлом.
Білий колір посідає у фольклорі чільне місце. Білий − який має колір цвіту вишні, снігу (по відношенню до предметів чи явищ в навколишньому середовищі); світлий (як відтінок якогось предмета); посивілий, сивий (по відношення до зовнішності людини – волосся); зблідлий, блідий (по відношення до кольору шкіри, який часто є ознакою здоров’я – червонощокий, чи ознакою хвороби – блідий як стіна); безколірний, безбарвний, прозорий (по відношенню до предметів об’єктивної дійсності, які не мають чіткого вираження в кольорі). Тобто, на основі наведених прикладів, можна сказати, що колір і його назва – це певне, своєрідне відображення навколишньої дійсності людиною, яке первинно носило лише описове навантаження, а вже згодом – символічне. Так, наприклад, прикметник зелений – сягає до іменника зелень і означає «колір зелені». Тобто, при використанні у фольклорних жанрах кольору зелений, що співвідносився із рослинністю, найбільше увага зверталась на молодість:
Не хилися, явороньку, що ти зелененький,
Не журися, козаченьку, що ти молоденький[11;97].
Вже пізніше без відношення до рослинності, починають говорити, що молодий – «зелений», тобто гарний, хороший, красивий, але певною мірою безтурботний:
Тим трава зелена, що близько вода,
Тим дівка хороша, що ще молода[4;77].
Цікава етимологія слова червоний. За однією із версій дослідника В. Давидюка, яку він розглядає у своїй праці «Первісна міфологія українського фольклору», українське слово «червоний» сягає до праслов’янського «črvenъ», «črljenъ». У давньоруській мові червь (чьрвь) означало не тільки «черв’як», а й «червона фарба» [8;65]. Це пов’язано з тим, що один із різновидів черв’яка – червець був основним матеріалом, з якого добувалась червона фарба. Отже, виходячи із цього припущення, можна зробити висновок, що в деяких випадках цілком закономірно «виводити» кольороназву від назви барвника.
Ще одним із найбільш уживаних в усній народній творчості є чорний колір. Чорний колір зближається з одної сторони з вогнем, а з іншої – з іншими кольорами. На думку вченого О. Потебні, можна шукати певний зв’язок із словами марніти, марнілий, який в деяких варіантах розглядається як той, що пов’язаний із заходом сонця, із небесними світилами: зоря змарніла, тобто ясна, рожева. Це О.Потебня підтверджує можливо не дуже переконливим, але доволі цікавим твердженням про те, що при добавленні до приголосних (від «марати», «мряка») МР суфікса –к, ми отримуємо приголосні МРК, які у поєднанні із голосними дають нам слово «морква». Тобто, певними такими прикладами можна пояснити, яким же чином чорний колір пов’язаний із червоним, ясним. З іншої сторони припущенням про походження чорного кольору від російського «марать», означає собою надавати чомусь чорного кольору, тобто забруднювати, що стосувалось вже кольору землі, тобто власне чорного[2;65].
Також можна простежити певні припущення дослідника щодо походження назви кольору «сивий». Сивий – це один із відтінків білого, але не потрібно зводити значення цього твердження як підпорядкованості, оскільки символічне навантаження сивого кольору є цілком самостійним в усній народній творчості. Так, можна сказати, що назва «сивий» походить від іменника «сивизна» чи дієслова «сивіти», що є об’єктивним вираженням старості людини [9;82]. Тобто, значення цього кольору можна вивести із стану людини, коли життя втрачає своє забарвлення, волосся стає сріблястим. Але водночас про застосування сірого по відношенню до природніх явищ чи об’єктів, то можна сказати, що це певна невизначеність, сум, похмурість, щось невиразне: сивий туман, сива далечінь.
Широковживані назви кольорів у фольклорі, в яких забулася внутрішня форма, ми їх називаємо ще «первинні», набувають узагальнено-умовного значення кольору ( красний, червоний, білий, зелений, чорний, сірий ). Таке позначення кольору здається іноді недостатньо точним, дуже узагальненим, таким, що не передає усі відтінки, що розрізняються оком. Так, виникають все нові й нові колірні означення, наприклад: вишневий, бордовий, рожевий, малиновий, пунцовий і подібні. Ці вторинні назви кольорів проходять той
самий шлях, що й первинні. Наприклад, вишневий – кольору стиглого плоду вишні, а бордовий – кольору вина бордо і т. д.
Доречно було б навести результати німецького мовознавця П. Кея, що вивчав етимологію кольору і описав свої дослідження в книзі «Основні колірні терміни». Він прийшов до висновку, що 95% кольороназв походять від назв предметів і лише 5% слів не мають чіткої етимології [1;6]. Як ми змогли простежити, це прямо стосується і українського кодування кольороназв у вербальному мовленні.

Список використаної літератури:
1. Багнюк А. Символи українства. Художньо-інформаційний довідник. – Тернопіль: Новий колір, 2008. – 828 с.
2. Бобкова В.С. О.О.Потебня про художню символіку народної поезії// НТЕ, 1973. – № 4. – с.61-68.
3. Весільні пісні/ Упоряд., вст. стаття та примітки М.М. Шубравської. – К.: Дніпро, 1988. – 476 с.
4. Весільні пісні/ за ред. Дея О. – К., 1970. – 210 с.
5. Давидюк В. Кроковеє колесо: Нариси з історичної семантики українського фольклору. – К.:Наукова думка, 2002. – 188 с.
6. Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. – Вид.2-е, доп. й переробл. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – 310 с.
7. Дей О. І. Поетика української народної пісні. – К.: Наукова думка, 1978. – 252 с.
8. Дмитренко М., Іваннікова Л., Лозко Г., Музиченко Я., Шалак О. Українські символи/ за ред. М. К. Дмитренка. – К.: Ред.часопису «Народознавство», 1994. – 140 с.
9. Дмитренко М. Символи українського фольклору. – К.: Сталь, 2011. – 342 с.
10. Потебня А.А. О некоторых символах в славянской народной поэзии// Потебня А.А. Символ и миф в народной культуре. – М.: Лабиринт, 2000. – 324 с.
11. Таланчук О. Українознавство: Усна народна творчість: навч.-метод. посібн. – К., 1998, – 261 с.
12. Філоненко С. О. Усна народна творчість: навч.посібн. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 414 с.