Ця стаття розглядає вчення про спасіння людства в творах трьох визначних особистостей періоду ранньої церкви, а зокрема Григорія Нісского, Івана Златоуста та Орігена, які зробили чималий вплив на формування теології східної церкви. Варто відзначити, що вони дотримуються синергізму в більшості випадків, різко критикуючи передвизначення.

Ключові слова: Сотеріологія, Детермінізм, Передвизначення, Синергія, Теологія, Григорій Нісский, Іван Золотоустого і Оріген.

Эта статья рассматривает учение о спасении человечества в трудах трех важнейших личностей периода ранней церкви – Григория Нисского, Иоанна Златоуста и Оригена. Труды которых сильно повлияли на формирование теологии восточной церкви. Следует отметить, что все три писателя придерживаются синергии, в большинстве случаев резко критикуя идею предопределения.

Ключевые слова: Сотериология, Детерминизм, Предопределение, Синергия, Теология, Григорий Нисский, Иоанн Златоуст и Ориген.

This article examines the doctrine of salvation of mankind in the works of three prominent individuals of the early church period, in particular: Gregory of Nyssa, John Chrysostom and Origen. They have considerable influence on the formation of Theology of the Eastern Church. It is worthy to note that they keep to synergism in most cases, sharply criticizing predestination.

Key words: Soteriology, Determinism, Predestination, Synergism, Theology, Gregory of Nyssa, John Chrysostom and Origen.

Актуальність проблеми полягає в тому, що частково, про передвизначення у роботах виділених в цій статті отців церкви говорить Іван Меєндорф. Досить ґрунтовно описує тему цієї статті К. Прохоров у своїй роботі «Тайна предопределения». Не обходить стороною проблему передвизначення і Хусто Л. Гонсалез у своїй книзі «История Христианства».

Новизною роботи є те, що хоча сотеріологія отців церкви розглядається в кожному підручнику з Патристики, але дуже мало критиків розглядають наявність елементів ідеї передвизначення в роботах отців церкви які розглядаються в цій статті.

Метою роботи є спроба дослідити ставлення до ідеї передвизначення Григорія Ніського, Івана Золотоустого і Орігена і місце передвизначення в їхній теології спасіння.

Для того, щоб зрозуміти теологію передвизначення східних отців церкви не обов’язково їх всіх розглядати, тому що їхнє ставлення до цього питання було схожим. Скоріше всього, причиною цього є вплив Олександрійської школи і спільне географічне положення – східна частина імперії. Отже, так само як вчення Августина стало еталоном католицизму, Східна церква орієнтувалась на вчення Великих Каппадокійців (з яких, в цій роботі, розглядається Григорій Ніський) та Івана Золотустого. Не менш важливою особою в східній теології є Оріген, і хоча його традиційно не відносять до отців церкви, його праці зіграли таку ж роль як і Каппадокійців.

Ставлення Орігена до вчення про передвизначення найкраще висвітлено в роботі «Про початки». Свої аргументи він починає як істинний філософ на основі «руху», одного з трьох філософських понять (Рух, Час і Простір). Він говорить, що рух може мати дві причини – внутрішню і зовнішню. Зовнішні причини характерні неживим предметам (каміння, колоди і т. д.), внутрішні – живим (тварини, дерева або навіть вогонь чи джерела). Людину він, звісно, відносить до останніх і ускладнює її позицію ще й тим, що вона цей рух, або потяг до чогось, може оцінювати, оцінювати як тягу до доброго чи до злого. Оріген говорить, що подразники, які нас тягнуть є зовнішніми, тому над ними ми влади не маємо. Не можливо змусити ці подразники не спокушати нас, але справа вибору, піддатися їм чи спрямувати наш рух в іншому напрямку, це, як каже Оріген, «справа нічого іншого як притаманного нам розуму» і впевнено стверджує, «це полягає вирішити нам» [4,с.174]. Оріген стверджує, що несправедливо вважати, що якісь зовнішні чинники людина не в змозі побороти. Але якщо хтось так і думає, то Оріген радить йому спостерігати за собою, тому що «у час виникнення будь-якого бажання нічого не відбувається, перш ніж не буде дано дозвіл душі, перш ніж лукавій думці не буде даний дозвіл розуму» [4,с.174], який наче суддя вирішує, чому статись, а про що потрібно забути. Оріген виводить виключно філософський погляд, говорячи, що не коректно порівнювати людей з камінням чи колодами, причина руху яких приходить з зовні. Така позиція приймається тільки для того, щоб відкинути волю вибору і зняти з людини відповідальність за її вчинки. Також не варто нашу гріховність відносити до нестримності тіла, оскільки, як влучно відзначає Оріген, є багато тих, які жили нестримано і гріховно, але змінили свій спосіб життя через проповідь і науку, ставши морально стійкими, і навпаки, із достойних людей перетворювались на нікчем. Тобто, є люди, які змогли змінитись, змінити свій спосіб життя кардинально.

«Вести хороше життя – це наш обов’язок, і Бог вимагає цього від нас не так, ніби це залежить від Нього чи від когось іншого, або, як думають деякі, від долі, але вимагає наших справ» [7]. Ісая говорить: «Як захочете ви та послухаєтесь, то будете добра землі споживати. А коли ви відмовитеся й неслухняними будете, меч пожере вас, бо уста Господні сказали оце!» (Іс.1:19-20). І Михей: «Було тобі виявлено, о людино, що добре, і чого пожадає від тебе Господь, нічого, а тільки чинити правосуддя, і милосердя любити, і з твоїм Богом ходити сумирно» (Мих. 6:8), а також Повтор. 30:15, Пс. 80:14-15, Мф. 5:39, а ще «Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові» (Мт. 5:22), «А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мт. 5.28). У всіх цих місцях, за словами Орігена, видно, що відповідальність за вчинки покладається на людей.

Розглянемо як Оріген пояснює місця які підтверджують передвизначення. Наприклад, в історія про фараона Бог, згідно Писання, зробив його запеклим, внаслідок чого останній довго не відпускав Ізраїля і Бог міг виявити свою велич у десяти карах, які були наслані на Єгипет. Отже, чи земної природи був фараон? Скоріше всього, що не небесної! Якщо ж він був земний за природою, «то можна сказати, що людина, земна за природою, і так не підкоряється Богу; а якщо вона не покірна, то для чого робити ще більш запеклим її серце, і це ж не один, а багато разів? Тому, скоріше всього, можна було переконати його, і він, вражений чудесами і знаменами, міг зовсім зм’якнути, тому що він не був земним; але оскільки він був непокірним, то Бог користується ним, для того, щоб виявити свою велич для спасіння багатьох, і саме заради цього зробив запеклим його серце» [7]. Також Оріген звертає увагу на важливість враховування всіх атрибутів Бога. Як можна водночас говорити, що Бог зробив запеклим його серце, і продовжувати стверджувати, що Бог благий і праведний, навіть якщо брати до уваги тільки праведність. Як праведний Бог може залишатися ще й справедливим, якщо Він через запеклість приговорює фараона до духовної смерті, хоча Сам і зробив його запеклим.

У своєму катехізисі, Григорій Ніський, перед тим, як розглянути поняття спасіння, чітко, акцентує на тому, що не було достатньою мірою враховано Августином – балансу всіх атрибутів Бога у ставленні до спасіння. Григорій Ніський запевняє, що в «побудуванні спасіння» (сам термін багато вже говорить про його позицію) повинні проявлятися всі сторони Божої Особистості. А «могутність, відділена від справедливості і премудрості, не є доброю і потрібною тому, що така могутність насильницька і безжалісна. Так само можна сказати і про зворотнє: якщо мудрість вийде з рамок справедливого, або якщо справедливе не буде разом з могутнім і добрим, то таке поєднання краще назвати недоліком» [3, с.168]. 21 розділ свого катехізису Ніський так і назвав – «людина вільно ухилилась від благ». Він говорить, що однією з ознак нашої схожості з образом і подобою Божою є наш вільний вибір. І навіть більше того, наша постійна мінливість, «тому що, хто починає своє буття через мінливість, той не може не бути мінливим, тому що сам перехід від небуття до буття і є певною зміною, в якій не вчинене Божою силою переходить в реальність» [3, с.172].

До речі, не можна не помітити мови, якою він висловлюється. У своїх творах він в разів 10 менше використовує біблійних цитат, але набагато більше використовує складні філософські терміни. Як пишуть про нього критики: «писати злагоджено він не вмів: стиль у нього був важкий, багатослівний і нескладний. Але яка глибина в його роботах! Яке тонке розуміння істин Христових!» [1, с.130].

За думкою Августина, Христос прийшов у той час, коли передбачив, що саме в той час будуть жити люди, передвизначені для спасіння. Григорій Ніський згоджується, що Христос прийшов саме в той час, коли це було потрібно, але не згідно передвизначення, а відповідно Божого спостереження, тому що до того часу гріх не проявив себе повною мірою, «не виявився ще гріх розбещених при Ної, не з’явилася ще жорстока хвороба содомського беззаконня, ні богоборство єгиптян… ані всього іншого що згадується в історії… коли корінь зла багатообразно проріс у людських вчинках» [3, с.222]. І тільки після того, як сукупність всіх цих чинників під загальною егідою «гріховної хвороби» вразила єство людства, прийшов «Всезагальний Лікар», який міг повністю вилікувати хворобу, тому що знав, що вона більше не набуде нових форм. Прийшов, щоб його ліки могли вилікувати одразу всі прояви гріховної хвороби і не залишилось ні однієї поза Його увагою.

Якщо віра це благо, запитує Ніський, то чому всі не увірували, чому не зник гріх після приходу Христа? І на це питання дає помірну синергічну (взаємодія людини з Богом) відповідь. Він говорить, що це залежить від людей, а не від Бога. «Тому що Власник влади над всесвітом через велику честь, якою він наділив людину, дав чомусь бути і в нашій владі і над цим кожен єдиний пан. І це не рабська діяльність, а самоусвідомлююча, яка полягає у вільному мисленні» [3, с.226]. Але з іншого боку, продовжуючи дискутувати сам з собою Кападокієць каже: «Якби Бог захотів, Він би силою привів всіх до себе». І сам собі відповідає: «В такому випадку де похвала? Де свобода? Для чого взагалі був даний розум людині, якщо за нього все буде вирішувати інші?… Тому що хто матиме право осуджувати нестриманого, або хвалити праведного, якщо у всякого буде готова одна відповідь: «З всього, що трапляється з нами, ніщо не в нашій волі, але людська діяльність над могутнім чином приводиться до того, що до вподоби Власнику» [3, с.232]. Підсумовуючи, можна сказати, що позиція Ніського відображена в двох коротких виразах, які відзначає І. Меєндорф. Бог, у Григорія Ніського, «не хоче зла, не хоче смерті» людини через гріх, а «людина – сама причина всіх своїх страждань» [5, с.199].

Зазвичай, в критичній літературі, разом з Великими Кападокійцями, розглядається Іван Золотоуст. Людина надзвичайних ораторських здібностей і твердої волі, у своїх роботах він притримується думки, що людина має волю вибору, Бог керується не передвизначеням, а передбаченням, і діти помирають скоріше через передбачення їхньої гріховності в майбутньому житті. Золотоуст ставить читачам риторичне питання: «якщо Бог із таким довготерпінням дозволяє жити тим, які все життя роблять зло, то тим більше не допустив би смерті тих дітей, про яких передбачив би, що вони зроблять щось велике» [6]. Зрештою він цитує Мат. 10:22 «Чи не два горобці продаються за гріш? А на землю із них ні один не впаде без волі Отця вашого», підтверджуючи думку про те, що все, що діється на цій Землі, і смерть новонароджених теж, відомо Богу. І якщо навіть щось сталось дуже нам неприємне, то тільки тому, що Бог піклується про нас і знає, що для нас краще. Зверніть увагу, з точки зору Августинівського передбачення, Бог, хоча й любить нас, але не рахується з нами, а виконує те, що вважає за потрібне. Золотоуст вважає, що Бог, знаючи наперед, що для нас краще, корегує наше життя згідно зі своєю волею. Різниця між цими поняттями, як завжди, полягає в тому, по скільки відсотків ми розділяємо на людську свободу волі і на Божий план. Золотоуст впевнений в значимості людської свободи волі, він вважає, що вона нам дарована для того, щоб, розуміючи добро і зло, ми могли вибрати добро і «не відчути геєни, але отримати Царство». «Отже, чим ми зможемо виправдатися, якщо після того, як стільки вже було зроблено для нашого спасіння, самі все це зробимо не корисним і через своєю ліниву безвідповідальність втратимо спасіння. Тому, прошу, пильнуймо, щоб ми не робили так, як інші, але кожен день нам потрібно перевіряти своє життя і дивитися, де ми згрішили і що зробили доброго, виправляючи наші гріхи, щоб нам отримати милість і бути до вподоби Богу, і отримати Царства Небесного» [6]. Знову ж таки, вираз «отримати чи не втратити Царство Небесне» характерний для багатьох робіт Івана Золотоуста, що саме по собі має нам говорити про його синергічні погляди.

Іван Золотоуст як справжній проповідник, проти того, щоб ми виправдовували свої гріхи з позиції впливу на нас перворідного гріха. «Багато хто говорить», каже Іван, «моя природа змушує мене робити гріх; я люблю Христа, але природа спричиняє в мені необхідність грішити. Якщо б ти справді грішив через змушення, проти власної волі, для тебе було б ще помилування. Але якщо ти падаєш через ліниву безвідповідальність, то не може бути тобі ніяких поблажок» [6]. Більше того, він наполягає на тому людська природа більш придатна до добра, тому що гріх сам по собі неприємний для людини і щоб його зробити нам потрібно перебороти самого себе. В доказ він приводить приклад вбивство: нам неприємно вбивати, і треба себе перебороти, щоб застромити комусь в шию ножа. «Для добра ми від природи маємо насіння; гріхи ж суперечать нашій природі; тому, якщо вони панують над нами, то це ніщо інше, як ознака нашої безпечності» [6]. Немає ні одного гріха, який би виходив із необхідності, але всі вони виходять від зловживань нашим вільним вибором. «Бог не так створив природу, щоб була необхідність грішити; якщо б це було так, тоді не було б покарання» [6]. І навіть більше того, він говорить: те, що ми робимо по необхідності (йдеться про гріхи), те Бог прощає, тому що він «людинолюбний». Можливо, хтось скаже, що красти, наприклад, змушує бідність, тому це необхідність. Золотоуст заперечує: Бідність змушує працювати, а не красти. Тому той, хто робить останнє, не має виправдання.

В посланні до Римлян (5:12) написано: «Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили» він пояснює смерть, як причину гріха. Бо всі згрішили через те, що прийшла смерть. «Таким чином, у вченні св. Івана Золотоуста результатом перворідного гріха є спадкова смертність, яка, в свою чергу народжує гріх. Гріх і смерть взаємопороджують одне одного, утворюючи замкнуте коло, в якому людина була до приходу Христа» [5, с.228]. Тобто Іван Золотоуст акцентує на смертності і говорить, що немовлят потрібно хрестити не тому, що вони грішні, а тому, що вони смертні. А проблема смертності в тому, що через неї люди ніби перебувають у стані вічної, міжусобної війни один з одним, і саме це протистояння і є головним гріхом. Тому первородний гріх набирає в Золотоуст не всеохоплююче, а скоріше соціальне забарвлення, в якому він також віддає людині приписує певну роль її гріховності.

Іван Золотоуст у своїх «Бесідах на послання до Римлян», підсумовуючи думку ранніх отців, говорить про передвизначення, яке базується на передбаченні Богом людей, і не залишає останніх без свободи: «Спасіння покликаних звершено не одним покликанням, але й передбаченням, покликання ж не було насильницьке чи примусове. Отож, всі були покликані, але не всі прислухалися» [8]. Золотоуст написав книгу «Про долю і Провидіння», у якій рішуче відстоює свободу волі проти язичників: «Бог сказав, «якщо хочете» і «якщо не хочете», роблячи нас господарями добра і гріха, і роблячи їх залежними від нашого мислення. А що говорить той, тобто диявол? Те, що змінити визначене долею, неможливо, хочемо ми цього, чи ні… Доля говорить: якщо ми не хочемо, а нам буде дано, то в будь-якому випадку спасемося» [8]. Прохоров автор цієї статті з неприхованим сарказмом відзначає, що те, що тут критикує Золотоуст як позицію язичників, досить сильно схоже на майбутню позицію Августина і ряду реформаторів. Узагальнюючи, можна сказати, що Золотоуст не надає первородному гріху значення основної причини нашої гріховності, хоча й згоджується з його великою руйнівною силою. Він постійно акцентує на здібності людини до змін і необхідності, особистих духовних потуг для освячення. Для нього навіть малі гріхи – це нечистота і бруд. Погані слова, прокляття, брехня – усе це, на його думку, не малі, а навіть великі гріхи, «настільки великі, що відбирають у нас Царство Небесне» [5, с.228].

Характеризуючи позицію кожного з них, можна помітити більш філософський характер робіт Орігена і Григорія Ніського та більш риторичний, промовницький зміст робіт Івана Золотоуст, що спричинено родом діяльності кожного з них і особливостями характеру. Для Золотоуст, важливий практичний вимір цього вчення, в його роботах важливу роль відіграє слово «треба», треба освячуватись, треба відповідати за свої вчинки. Якщо ж говорить про роботи Орігена і Григорія Ніського, то головне слово в їхніх роботах «чому». Але кожен з них, наголошує на важливості волі людини в процесі спасіння власної душі і кожен з них, висуває свої аргументи проти передвизначення Божого, як про можливий сценарій розвитку людства, звертаючи очі до Бога, який рахується з думкою своїх творінь.

ЛІТЕРАТУРА

1. Генке В. Древняя церковь. – СПб.: Из-во Христианского Библейского Братства св. апостола Павла, 2006. – 162c.
2. Гонсалез Л. Хусто. История Христианства. СПб.: Библия для всех, 2001.- 477c.
3. Григорий Нисский. Большое огласительное слово. – К.: ПРОЛОГ, 2003. – 136c.
4. История средневековой философии. Хрестоматия. В 2Т. Т.1 – Под ред. Г.Я Миненкова. – Минск: ЕГУ, 2002. – 503c.
5. Меендорф И. Введение в святоотеческое богословие. – Минск: Лучи Софии, 2001- 360с.
6. Наставления в Христианской жизни. Извлечения из творений Златоуста. http://www.krotov.info/library/08_z/zlatoust/02_02_00.htm (доступно 18.03.2010)
7. Ориген. О Началах. http://www.sedmitza.ru/text/599289.html (доступно 18.03.2010)
8. Прохоров К. Тайна предопределения. http://hpsy.ru/public/x2091.htm(доступно 12.11.2009)
9. Холл Дж. Стюарт. Учение и жизнь ранней церкви. Новосибирск: Посох, 2000 – 324с.
10. Христианская Мудрость. Под ред. В.В. Лавський. М.: АЛЕТЕЯ, 1999. – 292с.
11. J. Woodbridge. Great Leader of the Christian Church. Chicago: MOODY PRESS, 1988