Все більшого значення набуває розвиток інституцій громадянського суспільства, які виявляють високу конкурентоздатність на ринку надання послуг із державними органами і мають незаперечні переваги перед формалізованими державними інституціями у проникненні в різні сфери життя суспільства, швидкості побудови мережевих структур, якості і дешевизні прийняття та впровадження рішень, диверсифікованості фінансування, особистої зацікавленості залучених волонтерів.
Порядок денний сучасного суспільного життя диктується багатьма детермінантами, які суттєво впливають на структуру управлінського апарату держави, механізми впливу на суспільно-політичні та соціально-економічні процеси та характер надання управлінських послуг.
До переліку таких чинників можемо віднести: глобалізацію (вплив на уніфікацію технології надання державних послуг); фінансово-економічну кризу (вплив на здешевлення цих послуг); суспільно-політичні зміни (вплив на вимоги щодо якості надання цих послуг); розвиток інформаційних технологій (проникнення високотехнологічних продуктів і засобів комунікації у широкий вжиток); зміна наукової парадигми для пояснення суті і ролі держави в сучасних умовах. Революційний характер зміни професійної, науково-технічної і комунікаційної теорії і практики вимагають від системи державного управління адекватної відповіді на поставлені виклики.
З огляду на це все більшого значення набуває розвиток інституцій громадянського суспільства, які виявляють високу конкурентоздатність на ринку надання послуг із державними органами і мають незаперечні переваги перед формалізованими державними інституціями у проникненні в різні сфери життя суспільства, швидкості побудови мережевих структур, якості і дешевизні прийняття та впровадження рішень, диверсифікованості фінансування, особистої зацікавленості залучених волонтерів. Інституції громадянського суспільства менше піддаються згубному впливу корупції, мають кращу комунікацію із різними суспільними та професійними групами, завдяки чому досягають ефективних результатів у задоволенні соціальних, культурних , інформаційних, політичних та інших потреб громадян.
Актуальним трендом сучасності став процес саморегуляції, ініційований інституціями громадянського суспільства. Цей процес, по суті, є спробою формалізації суспільних відносин на базі новітньої управлінської парадигми, новій основі суспільного діалогу і довіри, прийнятті і визнанні спільних правил поведінки, чим досягається високий рівень суспільної легітимності згадуваних правил.
У таких умовах держава і, відповідно, система державного управління може дотримуватися кількох стратегій, не всі з яких є виправданими з точки зору суспільного розвитку та ефективності. Так, зокрема, стратегія конфронтації передбачає боротьбу із спробами зі сторони інституцій громадянського суспільства взяти на себе хоча би частку функцій управлінсько-розпорядчого характеру, логіка такої стратегії змушує державний механізм втручатися, регулювати і контролювати усі взаємовідносини в суспільстві. Впровадження такої стратегії передбачатиме зростання державного апарату, виключення будь-якої конкуренції (і, відповідно, надії на поліпшення) для держави у наданні соціальних послуг, загострення соціально-політичних протиріч у суспільстві, згортання демократичних процесів.
Стратегія невтручання є з огляду на це кращою, хоча і не досконалою і передбачає ігнорування інституцій громадянського суспільства з боку держави, контакти між інституціями громадянського суспільства та органами державної влади носять декларативний і спорадичний характер.
Найбільш ефективною з точки зору врахування інтересів усіх суспільних груп та державного управління нам уявляється стратегія співпраці, коли державні органи та інституції громадянського суспільства на партнерських засадах спільно вирішують державно-управлінські завдання, приймають державно-управлінські рішення, які легітимізуються не лише формальним (нормативно-правовим та інституційним чином) але і через суспільне визнання цих рішень.
Система державного управління при виборі стратегії співпраці не має монополії на надання управлінських і соціальних послуг, на контроль з виконання суспільно значимих рішень і на розробку регуляторних актів. Це дозволяє досягти нового рівня у якості надання державно-управлінських послуг, але вимагає модернізації системи державного управління в контексті саморегуляції інституцій громадянського суспільства.