Нещодавно завершився помпезний візит московського патріарха Кирила в Україну. Він викликав неоднозначну реакцію серед православних християн, громадськості та експертних середовищ. Кидалося в очі, що предстоятеля РПЦ приймали з усіма почестями і заходами безпеки, на які могли б розраховувати тільки провідні лідери іноземних держав. Не менш важливою була і підготовка до патріарших відвідин. Своєрідним тестом на щирість промосковських церковних симпатій нової владної команди став таємничий лист патріарха Кирила до київських обранців з проханням перейменувати вулицю Івана Мазепи на Лаврську. Попри заяви речника РПЦ Володимира Легойди, що «такого звернення, тим паче письмового, не було», 8 липня 2010 р. Київська міська рада ухвалила рішення про перейменування частини вулиці Івана Мазепи – від площі Слави до площі Героїв Великої Вітчизняної війни – у вулицю Лаврську. При цьому головним аргументом з боку деяких представників Московського патріархату завжди було те, що вулиця, яка веде до лаври, не може носити ім’я відлученої особи.

Богословські та політичні дискусії щодо можливості/неможливості зняття анафеми 1708 року з гетьмана Мазепи тривають. Не останню роль у них відіграють історичні студії. У 2009 р. митрополит Димитрій (Рудюк) опублікував спеціальну працю «Історична записка з приводу анафеми на гетьмана Івана Мазепу», яка свідчить про антиканоність, антиєвангельськість та неправдивість цього акту. Свого часу Президент України В. Ющенко навіть звертався до московського патріарха Алексія ІІ з проханням розглянути можливість скасування анафеми.

Унікальною подією, яка започаткувала переосмислення відлучення гетьмана, стала урочиста панахида 10 листопада 1918 р. перед Софійським собором, яку відслужив єпископ Черкаський Назарій (Блінов). Вперше за 209 років відбулося заупокійне богослужіння по людині, над якою, принаймні формально, продовжувала тяжіти анафема. Обставини тих подій були детально проаналізовані в публікаціях історика Андрія Стародуба. Його найновіші архівні знахідки дозволяють стверджувати, що питання зняття відлучення І. Мазепи розглядалося на нараді єпископів при Всеросійському Помісному Соборі 1917–1918-го рр., але було відкладене на невизначений термін.

Черговою спробою соборно скасувати анафему стала ініціатива архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка) 17 лютого 1941 р., тобто рівно через 8 років після прийняття ухвали Синоду Православної Церкви в Польщі, який дозволив молитися за упокій душі І. Мазепи. Напередодні 302 річниці з дня його народження владика звернувся до Собору єпископів Православної Церкви в Генерал-губернаторстві «в справі знесення неканонічно кинутої Російською Православною Церквою анафеми на бл. пам’яті гетьмана України Івана Мазепи й дозволення православним вірним в Генерал-губернаторстві вільно відправляти богослужби за свого найпобожнішого гетьмана, горливого оборонця православної віри».

У відповідь два інших члени Архієрейського Собору митрополит Варшавський Діонісій (Валединський) та архієпископ Краківський і Лемківський Палладій (Видибіда-Руденко) 1 березня 1941 р. надіслали лист, у якому погоджувались, що анафема носить політичний, а не церковний характер. Однак вони не відчували себе компетентними її скасовувати, бо відлучення могло бути зняте лише тією духовною владою, яка його наклала, себто РПЦ. Архієреї запропонували керуватися соломоновим рішенням Синоду 1933 р., який постановив «не передрікаючи питання про знесення анафеми, уважати для вірних нашої Св. Автокефальної Православної Церкви кинену Російським Св. Синодом анафему на бл. пам’яті гетьмана Івана Мазепу не обов’язуючою і дозволив та благословив молитися в православних храмах за спокій душі спочилого слуги Божого гетьмана Івана Мазепи…». Отож, владики вважали, що ця справа для української православної громади була полагоджена з гідністю. Цей документ зберігається в Архіві Варшавської православної митрополії і свідчить, що українські національно-церковні кола навіть в умовах німецької окупації не припиняли боротися за скасування неканонічної анафеми і продовжували молитися за спокій душі великого гетьмана.

Новий привід повернутися до цього питання трапився у митрополита Іларіона 6 липня 1959 р., коли Собор Єпископів Української Греко-Православної Церкви в Канаді, з нагоди 250-річчя від дня смерті гетьмана затвердив текст послання, у якому, зокрема, зазначалося: “Анафему, кинуту року 1708-го на гетьмана Івана Мазепу, вважаємо недійсною та неіснуючою, а самого гетьмана Івана Мазепу визнаємо за одного з найбільших церковно-державних мужів. І тому благословляємо всьому нашому духовенству та всім нашим вірним молитися за блаженної пам’яті гетьмана Івана Мазепу, як вірного й благочестивого сина Української Православної Церкви”. На жаль, усі ці постанови лише визнають неканонічність анафеми Мазепи і дозволяють молитися за нього. А це дає привід Московському патріархату вказувати, що на сьогодні не існує жодного офіційного документа про зняття анафеми 1708 р.

Остаточне рішення тут повинен ухвалити Собор РПЦ. Мабуть, з цією метою 14 листопада 2007 р. Синод Української Православної Церкви в єдності з Московським патріархатом доручив вивчити усі канонічні та історичні обставини цієї справи Богословській комісії УПЦ та Київській Духовній Академії

Членам комісії варто було б прислухатися до думки авторитетного клірика Константинопольського патріархату архімандрита Іова (Геча), який заявив: «Я не бачу церковних, богословських або канонічних причин, які були би перешкодою для зняття анафеми на відомого гетьмана». Проте, мабуть, існують інші політичні фактори, які не дозволяють Московському патріархату прийняти справедливе рішення. Адже мазепинцям немає місця в новій патріаршій концепції «русского мира», а Кремль використовує Данилів монастир як інструмент своїх неоімперіалістичних амбіцій.

P.S. Патріарх Кирило поїхав, але, як відомо, обіцяв повернутись. Цікаво, які ще подарунки приготували українські можновладці для московського патріарха? Невже титул митрополита Київського? Тоді міськраді доведеться змінювати назву вулиці Лаврської на Чистий провулок…