У статті проаналізовано погляди Б. Осадчука на становлення європейської ідентичності України. Розглянуто основні напрямки журналістської діяльності Б. Осадчука у співробітництві з європейськими періодичними виданнями. Висвітлено погляди Б. Осадчука стосовно польсько-українських взаємин у друг. пол. ХХ ст.

 Ключові слова: проект, співробітництво, взаємини, простір УЛБ, центральноєвропейська федерація, паризька «Культура».

The article is devoted to the analyzing of views of B. Osadchuck on formation of European identity of Ukraine. The main guidelines of journalistic work of B. Osadchuck in cooperation with European periodicals are studied. The article also deals with the views of B. Osadchuck on Polish-Ukrainian relations in the 2^nd half of the 20^th century.

Key words: project, cooperation, relations, space ULB, Central European federation, Paris «Culture».

 

Під час аналізу тематики становлення європейської ідентичності України у поглядах Б. Осадчука звертаємось безпосередньо до наукових та публіцистичних праць самого автора. Серед таких праць ми виділяємо «Україна, Польща, світ» яка є своєрідною збіркою статей журналіста, які були опубліковані в «Культурі». У цих статтях відображена еволюція поглядів Б. Осадчука, оскільки вміщенні статті становлять період від 1952 до 2000 року. Другим важливим джерелом є праця Б. Осадчука «Незалежна Україна» («Niepodległa Ukraina»), яка також складається із статей самого автора та інтерв’ю з український журналістом записаних польським дослідником Б. Керським. Також повноцінною серією інтерв’ю з українським журналістом є праця «Розмови з Богданом Осадчуком» під авторством Б. Керського та А. Ст. Ковальчика. Безпосередніми джерелами для нашого дослідження виступають публіцистичні статі Б. Осадчука опубліковані переважно в польських виданнях таких, як «Rzeczpospolita», «Tygodnik», «Powszechny Polityka», «Wprost» та деякі в українські газеті «День».

Серед досліджень присвячених постаті Б. Осадчука відзначаємо праці польських дослідників, які складають переважно не великі наукові розвідки, викладені у таких статтях: «Рідкисний птах або Rava Avis» Б. Бердиховської, «“Берлінець” – про Богдана Осадчука» Б. Керського, «Богдан Осадчук, східний європеєць» А. Ст. Ковальчика та багато інших. Варто наголосити на тому, що в середовищі українських дослідників на сьогоднішній день, на жаль, не достатньо ґрунтовних наукових досліджень діяльності Б. Осадчука. Переважну більшість інформації про українського журналіста складають публіцистичні статті.

Богдан Осадчук (1920-2011) – український журналіст, історик, політик понад 60 років проживав у Берліні (Німеччина), співпрацював з німецькими періодичними виданнями та був офіційним кореспондентом швейцарської газети «Neune Züricher Zeitung» («Нова Цюріхська газета»).

Варто наголосити на тому, що Б. Осадчук мав докторський ступінь політичних наук та був професором історії Вільного університету в Берліні, тому його публіцистичні статті мають політичне забарвлення. Політичні погляди українського журналіста відзначаються своєю критичністю та глибоким аналізом. Враховуючи ці факти, слід наголошувати на політичній площинні поглядів Б. Осадчука на становлення європейської ідентичності України.

Завдяки публіцистичним статтям Б. Осадчука в німецьких та швейцарських періодичних виданнях українським питанням зацікавилася західна громадськість. У публіцистичних статтях український журналіст висвітлював становище України в Радянському Союзі та аналізував вади комуністичної системи. Можна стверджувати, що за допомогою статей Б. Осадчука перед західним світом дещо відкривалася «залізна завіса». Б. Осадчук завжди представляв Україну як європейську державу з європейськими демократичними цінностями. В цьому вбачаємо прагнення українського журналіста відділити український народ від Сходу, тобто Росії, і прилучити його до Заходу, Європи.

Починаючи з 50-х років ХХ ст., у поглядах Б. Осадчука можемо простежити три ключові проекти для майбутнього української держави. Серед них відзначаємо так званий «простір УЛБ» (Україна, Литва, Білорусія), проект федерації Центрально-Східної Європи та проект Міжмор’я. Простір Україна, Литва, Білорусія – своєрідний політичний проект, запропонований ще Є. Ґедройцем насамперед для Польщі, який наголошував на формуванню нової східної політики стосовно сусідів. Метою цього проекту було здобуття державної незалежності Україною, Литвою та Білоруссю, таким чином для Польщі міг би утворитись потужний щит, який би захищав її від агресії зі сторони Росії. Є. Ґедройць наголошував, що цей проект є засадничою умовою здобуття Польщею незалежності [1, с. 7]. Однак, для реалізації цього задуму потрібно було переконати польську громадськість поступитися своїми імперськими амбіціями в територіальному плані, щоб допомогти зреалізувати незалежність України та Литви, що у свою чергу убезпечило б незалежність Польщі. Зокрема, у «Листі до редакції» Ю. Маєвський виступ з закликом до польського народу визнати право українців на Львів, а литовців на Вільно [4, с. 159].

Україна від такого геополітичного проекту мала двояке значення. З позитивної сторони її визнавали як європейську державу, коли ще не існувала незалежна українська держава; поляки активно сприяли прагненням українців до незалежності, зокрема на шпальтах паризької «Культури»; однак, Україна ставала крайнім кордоном з агресивною Росією. Вважаємо, що такий геополітичний і соціокультурний проект для України був вигідний, оскільки українська держава сприймалася як європейська, що є першим елементом формування європейської ідентичності України у ХХ ст.

Другим, важливим проектом для України була центральноєвропейська федерація. Варто наголосити на тому, що всі ці проекти розроблялися переважно польськими інтелектуалами з допомогою українців для того, щоб створити у Центрально-Східній Європі потужну противагу Радянської Росії. В середовищі еміграційної польської інтелігенції наголошували на тому, що тільки у спільній єдності країн Центрально-Східної Європи можна простистояти експансійним наступам Радянського Союзу в економічному, політичному, культурному та інших аспектах. Звичайно, польські інтелектуали керувалися прагненнями побудови незалежної польської держави, однак цей проект мав позитивне значення для інших держав, зокрема і для України.

Проект центральноєвропейської федерації полягав в об’єднанні таких держав як Чехословаччина, Угорщина, Польща, Україна, Литва та Білорусія заради спільного економічного та політичного співробітництва. З ініціативою створення проекту виступило середовище журналу «Культура» та Редактор Є. Ґедройць. Про необхідність подібної співпраці в Центрально-Східній Європі наголосив один із активних діячів «Культури» Ю. Лободовський у статті «Проти почвар минулого» [4]. Для здійснення такої федерації слід було формувати нову політику центральноєвропейських держав у ставленні до своїх сусідів. Безперечно, проблема в першу чергу стосувалася Польщі, України та Литви.

Про важливість та непересічне значення такого соціокультурного та політичного співробітництва у країнах Центрально-Східної Європи наголошував Б. Осадчук у своїх статтях «Погляди українського полонофіла» та «Перший крок», які були опубліковані на шпальтах «Культури». У статті «Перший крок» 1977 року Осадчук аналізує травневу Декларацію в українській справі, яку підписали представники Чехословаччини, угорці, поляки та росіяни. Цей історичний документ український журналіст називає декларацією чотирнадцятьох, оскільки саме чотирнадцять представників зазначених народів підписали його. Важливість цієї декларації важко переоцінити, оскільки вона розкриває новий рівень співробітництва України з центральноєвропейськими народами та надає «проблемі визволення України міжнародного характеру» [3, с. 143].

Також Б. Осадчук наголошує на важливості економічного співробітництва між державами. Зокрема, журналіст пише: «…наступає органічне об’єднання економіки українсько-польсько-угорсько-чехословацького простору» [3, с. 142]. Безперечно, економічне співробітництво у рамках такої центральноєвропейської федерації було б вигідним для всіх країн і певною мірою послабило б їхню залежність від Радянського Союзу. Звичайно, про переваги такого проекту ми зазначаємо станом на середину 70-х років ХХ ст. в час коли розроблявся цей проект та підписувалася Декларація в українській справі.

Декларація в українській справі чи так звана декларація чотирнадцятьох була б неможлива без клопіткої та наполегливої праці видавничого колективу «Культури» і головного редактора Є. Ґедройця. Ще на початковому етапі становлення польського видання відбувся знаковий Конгрес за свободу культури, про було попередньо зазначено. Один із редакторів польського видання Ю. Чапський наголосив, що вони прагнуть встановити співпрацю східноєвропейських народів на шпальтах «Культури». Поява Декларації в українській справі може слугувати ілюстрацією досягнення мети, яку окреслив Ю. Чапський. У видавничому колективі «Культури» наголошували на тому, що налагодити співпрацю східноєвропейських народів на шляху до їхнього державного будівництва і звільнення від панування Радянської Росії це лише частина справи. Потрібно також переконати представників російського народу у тому, що поневоленні народи радянського блоку мають право на власну незалежність та свободу. Чи не найгостріше ця проблема стосувалася українців. Відповідно до таких переконань можемо аналізувати кроки Є. Ґедройця у встановленні контактів із представниками російської еміграції та допомогу їм у створенні щомісячника «Континент».

Критично до таких кроків Редактора «Культури» поставився Б. Осадчук. Із недовірою він сприймав те, що представники російської еміграції підписалися під Декларацією в українській справі. Зокрема, у статті «Перший крок» український журналіст писав: «Завжди потрібно пам’ятати, що Москва протягом усієї історії не виконувала взятих зобов’язань, які витікали із двохсторонніх договорів або домовленостей, тому недовіра щодо будь-яких нових зобов’язань або обіцянок має сильне історичне коріння, щоб раптом зникнути та поступитися місцем повній довірі» [3, с. 145]. Недовіра до представників російської еміграції зі сторони Б. Осадчука стала причиною конфлікту між ним та Є. Ґедройцем.

Підсумовуючи значення декларації чотирнадцятьох не тільки для українського народу, а і для всіх східноєвропейських країн Б. Осадчук писав: «…підписана декларація, – це документ не тимчасовий, чи кон’юнктурний, а перший крок, до початку всесторонньої дискусії на тему можливості розвитку майбутніх відносин на засадах рівний із рівним, вільний із вільним» [3, с. 145]. Аналізуючи такі твердження українського журналіста можемо зазначати, що цивілізаційний шлях розвитку України журналіст вбачав у співпраці з європейськими країнами.

Ще одним важливим геополітичним та соціокультурним проектом для майбутнього України був так званий проект «Міжмор’я». Основна мете його полягала у тому, щоб створити своєрідну федерацію держав між Балтійським та Чорним морями. Б. Осадчук виступав з активною підтримкою цього проекту, оскільки план такої федерації був започаткований ще Ю. Пілсудським та С. Петлюрою під час підписання так званого Варшавського договору 1920 року. Загалом, польсько-українську співпрацю Пілсудського-Петлюри Б. Осадчук та Є. Ґедройць дещо ідеалізували, звідси послідовне прийняття їхніх планів спільного співробітництва.

Проект «Міжмор’я» передбачав об’єднання України, Польщі, Білорусії та трьох прибалтійських держав в своєрідну федерацію для політичного, економічного та соціокультурного співробітництва. Б. Осадчук наголошував на тому, що до цього співробітництва варто було б залучити Чехословаччину та Угорщини. Як проект центральноєвропейської федерації, так і проект «Міжмор’я» передбачав об’єднання спільного потенціалу держав Центрально-Східної Європи для протиставлення агресивним наступам Радянської Росії.

Для реалізації цього задуму слід було зорганізувати населення східноєвропейських народів, щоб вони виступили з підтримкою цього задуму. Якщо проекти «Простір УЛБ» та Центральноєвропейської федерації активно пропагувала паризька «Культура», то з проектом «Міжмор’я» було дещо складніше. У статті «Україна та її сусіди» Б. Осадчук пише: «Якщо в нашому регіоні від Балтики до Чорного моря не знайдуться мислителі величини Мєрошевського і не надихнуть політиків на практичні дії, то Польща, Білорусь, Україна і балтійські республіки можуть за життя однієї генерації знову опинитися віч-на-віч із загрозою нинішній незалежності» [3, с. 207]. Варто наголосити на тому, що стаття «Україна та її сусіди» була написана 1992 року після проголошення незалежності України. Відповідно до цього постає цінність проекту «Міжмор’я», оскільки він був спрямований для налагодження реальної співпраці між незалежними державами.

Більшість статей Б. Осадчука пронизані прагненням налагодження польсько-української співпраці, особливо після здобуття незалежності обома народами. Про це український журналіст наголошує у таких статтях: «Що далі панове поляки?», «Із Валенсою на Україні», «Польща–Україна: як вийти з глухого кута?», «Між Варшавою, Волинню та Львовом». Варто наголосити на тому, що більшість цих статей написані після проголошення державної незалежності Польщі та Україні. У цих статях Б. Осадчук виступає з послідовною критикою польської та української влади в тому, що вони не докладають зусиль для розбудови та покращення польсько-українських стосунків. Український журналіст зазначає, що це відбувається тільки на паперовому та декларативному рівні. Особливо відстає співпраця в культурній сфері. У цьому відношенні Б. Осадчук пропонує створити своєрідний Центр культури, який би координував діяльність обох держав в рамках культурного співробітництва. Не одноразово зринала ідея створення спільного польсько-українського університету у Любліні. Також про це зазначав польський президент Лех Валенса під час візиту до України 1993 року [3, с. 229].

Також наголошував Б. Осадчук про проблеми в середовищі польських та українських періодичних видань. Зокрема, він зазначав, що дуже мало як в Польщі, так і в Україні цікавляться справами іншої держави. Дуже мало висвітлюється про ситуацію в сусідній державі, багато журналісті не знаю взагалі історії своїх держав. У Польщі ситуація виглядає набагато краще з інформуванням населення про українські справи, оскільки польські газети мають акредитованих журналістів в Україні, українська ж преса у цьому відношенні зовсім відстає. Серед недоліків періодичних видань Б. Осадчук зазначає, що польська преса переважно акцентує увагу на негативних моментах у польсько-українських взаєминах [3, с. 263-265].

Детальне та певною мірою критичне висвітлення полько-українських взаємин після здобуття державної незалежності обома народами виходить з того, що Б. Осадчук надає надзвичайно великого значення цивілізаційній направленості України в бік Польщі. Добросусідські відносини та співробітництво з Польською Республікою український журналіст визначає одним із ключових критеріїв державної незалежності та могутності України.

У публіцистичних статтях Б. Осадчук відкрито звинувачує поляків в тому, що вони стали байдужими до України, не цікавляться українськими справами, не дбають про стан української меншини в Польщі, та не переймаються справами польської меншини в Україні. Зокрема, український журналіст пише: «…поляки по вуха вгрузли у внутрішні баталії та зовнішньою політикою не цікавляться, але цей полоноцентризм і пасивність, або відкрита неприхильність до сусідів на Сході, може певного дня Жечпосполитій одного народу дорого коштувати» [3, с. 187]. Цілком закономірний висновок Б. Осадчука, який випливає з того, що паризький журнал «Культура» та його головний редактор Є. Ґедройць у співпраці з українським діячами стільки зусиль доклали для того, щоб два народи почали співпрацювати на благо своїх же цілей. Однак, у кінцевому випадку отримали інший результат – поляки та українці стали більше ігнорувати один одного, закриваючись за мурами національного ізоляціонізму. Відсутність повноцінної польсько-української співпраці можна пояснити і тим, що обидві держави остерігаються зовнішніх впливів на кшталт «Що про це скажуть у Москві чи Вашингтоні?».

Важливим напрямком цивілізаційного розвитку України Б. Осадчук визначає співпрацю із США. У цьому значенні український журналіст наводить приклад американсько-української угоди від 22 листопада 1994 року так званої «Хартії про американо-українське партнерство, дружбу та співробітництво», у якій наголошено на тому, що «незалежність, суверенність і територіальна цілісність України має для Сполучених Штатів фундаментальне значення» [цит. за 3, с. 272]. В той же час Б. Осадчук зазначає про розвиток української науки в Сполучених Штатах, зокрема про науковий осередок у Гарварді створений Омеляном Пріцаком.

Журналістська діяльність Б. Осадчука є повноцінним свідченням європейської спрямованості українського народу. У статті «Провина Заходу. Європейський Союз штовхнув Україну в обійми Москви» від 7 грудня 2004 року, аналізуючи «Помаранчеву революцію» в Україні та ставлення до неї західної громадськості український журналіст наводить невтішні висновки, звинувачуючи Захід у байдужості по відношенню до України. Журналіст пише: «…провина за нинішню кризову ситуацію в Україні значною мірою лежить на Заході. Броссельська адміністрація знехтувала ідеалами та зобов’язаннями Заходу з часів холодної війни, коли проголошувалася прозорість кордонів і вільне пересування людей, а колишній очільник Європейської комісії Романо Проді, що заявив якось, буцімто Україна наколи не матиме шансів приєднатися до європейської спільноти, має отримати орден за дурість… Захід зрадив українську демократію» [2, с. 255-256]. Цією промовистою тезою український журналіст наголосив, що Україна прагне повноцінно стати частиною європейського світу, однак сама Європа не завжди погоджується на це, щоб не псувати відносини із «криштально чистим демократом» із КДБ Владіміром Путіним [2].

Підсумовуючи, варто наголосити на непересічному значенні Б. Осадчука для налагодження польсько-українських взаємин у ХХ ст. та у становленні європейського цивілізаційного шляху України. Своєю журналістською діяльністю Б. Осадчук зумів продемонструвати для західної громадськості реальний стан речей в Україні та висвітлити українське питання на міжнародному рівні. Український журналіст був чи не першим публіцистом, який розпочав повалення Радянського Союзу, висвітлюючи національне питання українців та поляків. У своїх статтях український журналіст відкрив «залізну завісу», показавши реальний стан речей в Радянському Союзі, що не могло не посприяти зміні громадської думки на Заході.

Наполеглива та послідовна діяльність Б. Осадчука на шляху розбудови польсько-українських взаємин принесла свої результати. Напевно, без відкритої, демократичної співпраці Б. Осадчук та Є. Ґедройця не вдалося б так швидко досягти польсько-українського порозуміння. Є. Ґедройць та Б. Осадчук змінили спосіб мислення польського та українського народів, та продемонстрували те, що польсько-українська співпраця не тільки є можливою, а вона є важливою для розбудови незалежних держав Польщі та України.

 

 Список використаних джерел та літератури:

1. Єжи Ґедройць та українська еміграція. Листування 1950–1982 років [Упорядкування, переднє слово і коментарі Боґуміли Бердиховської]. – К.: Критика, 2008. – 752 с.
2. Керський Б., Ковальчик А. Ст. Розмови з Богданом Осадчуком [Переклад з польської] / Б. Керський, А. Ст. Ковальчик. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2009. – 384 с.
3. Осадчук Б. Україна, Польща, світ: Вибрані репортажі та статті /  Б. Осадчук. – К.: Смолоскип, 2001. – 356 с.
4. Простір свободи: Україна на шпальтах паризької «Культури» [Упорядкування, підготування текстів, переднє слово Боґуміли Бердиховської]. – К.: Критика, 2005. – 528 с.
5. Osadczuk B. Niepodległa Ukraina / B. Osadczuk; Wybór i opracowanie Basil Kerski. – Sejny: Pogranicze, 2006. – 430 s.