Питання ролі Німеччини і Радянського Союзу в українсько-польському конфлікті в роки Другої світової війни залишається малодослідженим. Автор робить спробу послідовно проаналізувати політику двох великих держав, засоби і механізми, з допомогою яких вони використовували і роздмухували міжнаціональне протистояння, тим самим нейтралізуючи і знекровлюючи визвольну боротьбу українського і польського народів.

Напередодні війни нацисти планували використати українців у своїх загарбницьких цілях, причому в такому випадку дії останніх неодмінно повинні були викликати різке загострення і без того напружених українсько-польських відносин.

Ставши на шлях конфронтації з Польщею, гітлерівці вирішили скористатися “українською картою”. Для цього вони пішли на поліпшення стосунків з українською еміграцією, якій обіцяли підтримувати політичні прагнення українських угруповань, надавати їм матеріальну і моральну допомогу, зокрема створити український легіон.

У свою чергу, поновлюючи контакти з німецькими інстанціями, лідери ОУН робили нову спробу пристосувати політику Третього рейху до інтересів своїх визвольних змагань. Провід ОУН у “Меморандумі”, переданому у серпні 1941 р. вищим урядовим інстанціям Німеччини, так схарактеризував сенс цієї політики: “Українська Військова Організація (УВО), а згодом її наступниця, Організація Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Євгена Коновальця, з самого початку існування розпочали співпрацю з німецьким Рейхом, спрямовану проти Польщі та Москви. Ці організації сподівалися, що німецький Рейх сприятиме постанню Незалежної Соборної Української Держави. Зовнішньополітична концепція ОУН ґрунтувалася на союзі України з Німеччиною”. Aналізуючи дану позицію оунівців, дослідник українського націоналізму Д.Армстронг писав: ”Усі, хто мріяв про незалежну соборну Україну, розуміли, що вона може постати тільки із серії катастрофічних змін у Східній Європі. Єдине, що могло б викликати такі перетворення, була велика війна”.  ((Armstrong J. Ukrainian nationalism. 1939-1945. New York. – 1963. – p. 32.)) Тому ініціатор такої війни – Німеччина – ставала природним союзником ОУН.

Німецькі відомства почали жваво цікавитись українськими кадрами, збирати їх у спеціально відведених місцях.

Поряд з членами ОУН, що проживали на території рейху, нацистські спецслужби звернули увагу на частину вояків Карпатської Січі, які втекли з Закарпаття або опинилися в угорському полоні, добилися їх звільнення, перевезли до Німеччини і розмістили в спеціальних таборах, де вони проходили військову підготовку. (( Детальніше про це див.: Трофимович В. Українські військові формування у німецьких мундирах. 1939-1942. – Львів, 1994.))

У 1939 р. представники відомства адмірала Ф. Канаріса зважились на формування Українського легіону, вишкільно-збірний центр якого розташувався в австрійській місцевості Зауберсдорф. Як згадував член ОУН В. Крохмалюк, серед його особового складу переважали колишні стрільці Карпатьської Січі й оунівці, які проживали в еміграції у Німеччині чи перейшли на її територію з Польщі до вересня 1939 р. У Зауберсдорфі відбувалося початкове військове навчання, звідки його слухачів маленькими групами переправляли на подальше вдосконалення, здебільшого до Німеччини. Вишкіл Українського легіону, офіційна назва якого – “Військові відділи націоналістів” (ВВН), здійснювався у глибокій таємниці. Німці були зацікавлені в його існуванні – він мав би значне пропагандивне значення у польській кампанії. У свою чергу українські націоналісти отримали шанс взяти участь у реальних бойових діях. Командиром з української сторони було призначено колишнього члена УВО оунівця полковника Р.Сушка. У націоналістичній літературі прийнято перебільшувати чисельність і значення Легіону. За одними даними, він налічував 600, а за іншими, більш вірогідними, – 200 чоловік. ((Див. : Крохмалюк В. Заграва на Сході: Спогади й документи. Торонто; Н.-Й., 1978. – С. 7-8; Наливайко Н. Легіони у національних війнах // Народна воля. – 1949. – 27 жовтня; Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. Париж; Н.-Й; Львів, 1993. – С. 73))

Закономірно виникає запитання: що ж замишляла фашистська верхівка? Факти свідчать, що вона обмірковувала найбільш вагомі докази політично-пропагандистської підготовки нападу на Польщу. Великого значення нацисти надавали виправданню агресії і внутрішньополітичному підриву польської держави.

Блискавичність і “обґрунтованість” воєнної кампанії, як сподівалися гітлерівці, дадуть можливість поставити західні держави перед здійсненим фактом. При цьому ідеальним вони вважали такий варіант, коли конфлікт з Польщею не буде відверто викликаний Німеччиною. Про це свідчила довірча розмова радника бюро міністра закордонних справ Німеччини П.Клейста з журналістом 2 травня 1939 р. “У даний час ми в Берліні вивчаємо питання про використання українців у цій справі. З Волошиним і Реваєм досягнута домовленість про те, що в рамках Угорської держави надати широку автономію Карпатській Україні. Цим самим ми знову завоювали б довір’я українських мас у Східній Галичині і зміцнили б послаблену здатність українців до боротьби. Не треба піддавати спеціальній обробці українські керівні кола, – говорив Клейст, – бо останні події (мається на увазі передача німцями Закарпаття Угорщині – В. Т.) аж ніяк не похитнули їх відданості Берліну. Здійснивши подібного роду підготовку, ми змогли б потім дати Польській Україні сигнал до повстання. Із Словаччини та Карпатської України ми направили б одразу великі партії зброї та боєприпасів, а також відрядили б добре навчені військової справи загони січовиків. Між Берліном і Львовом встановлено такий тісний прямий контакт, що можна не сумніватися у масовому повстанні українців. Вогнище пожежі в українських районах дало б Німеччині привід для воєнного втручання у великих масштабах”. (( Год кризиса. 1938-1939: Документы и материалы. – Т. 1. – М. : Политиздат. – С. 421.))

Напередодні нападу на Польщу німецьке командування звернулося до А.Мельника, який очолив Провід українських націоналістів після загибелі Є.Коновальця від рук більшовицького агента 23 травня 1938 р., з пропозицією організувати повстання в Галичині, що відтягло б від польсько-німецького кордону певну кількість військ і полегшило б просування гітлерівської армії вглиб Польщі. Натомість А.Мельникові було обіцяно визнання Української держави з боку Третього рейху.

Наприкінці серпня 1939 р. А. Мельник зустрівся у Відні з шефом абверу. На цій зустрічі обговорювалися питання майбутнього повстання в Галичині. Канаріс, однак, дав Мельникові фальшиву інформацію: мовляв, після завоювання Польщі частини, компактно заселені німцями, відійдуть до Великої Німеччини, етнічні польські землі перетворяться на сателітарну державу, а з українських земель буде створено Західно-Українську державу – сателітарне утворення під протекторатом Німеччини. ((Див.: Книш З. Перед походом на Схід. – Т. 1. – Торонто, 1959. – С.100; Бондаренко К. Діяльність Організації Українських Націоналістів напередодні та під час Другої світової війни (1938–1945): Політичний та військовий аспекти. Дисертація на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук. На правах рукопису. – Львів, 1997. – С. 47. ))

Однак від масового повстання А. Мельник відмовився, вимагаючи від Берліна додаткових гарантій. Крім того, є свідчення, що митрополит А.Шептицький надіслав йому інформацію про зміст пакту Молотова-Ріббентропа. У листі до Гітлера А. Мельник писав, що не може дати згоди на повстання ОУН у тилах польської армії, оскільки не бачить в ім’я чого це мало статися. Найперше, німецький уряд мусить офіційно визначити становище щодо України і тоді, залежно від цього, можна розглядати німецькі пропозиції щодо участі ОУН у війні Німеччини з Польщею і повстання в тилах польської армії. (( Див.: Сватко Я. Доба і доля // Ратуша. – 1991 – № 49. – 17-18 травня. ))

Після підписання радянсько-німецького пакту про ненапад вермахт прийняв рішення розглядати Український легіон як “підрозділ суто оборонного характеру в рамках військової частини, що дислокувалася у Словаччині” і перетворив його в “робочу службу”. ((Цит. за: Косик В. Вказ. праця. – С. 73. ))

З початку німецько-польської війни ВВН були прикріплені до 14-ї армії генерала Ліста з групи армій “Південь”. Вони повинні були допомагати німцям у формуванні військової адміністрації, охороні порядку, налагодженні контактів з населенням, однак на фронті не використовувались. Після вступу Червоної армії на західноукраїнські землі німці намагались перетворити легіон у поліцейську службу на українській території на захід від радянсько-німецької демаркаційної лінії, що частково було реалізовано. Незабаром загін було розпущено. (( Див. : Націоналіст. Прага. – 1941. – №13. – 19 липня; Книш З. Вказ. праця. – С. 107; Гірняк Л. На стежках історичних подій. – Н.-Й., 1979. – С. 293-307.))

Слід зазначити, що наприкінці серпня – на початку вересня 1939 р. безпосередньо в Галичині виконуючий обов’язки Крайового Провідника ОУН В.Тимчій-Лопатинський дістав вказівку від ПУН готуватися до затяжної партизанської війни. Проте загони партизан так і не були сформовані через брак зброї, амуніції та медикаментів. Разом з тим, всупереч рішенню ПУН, у деяких місцевостях Галичини відбулися стихійні і малочисельні повстання, інспіровані місцевими осередками ОУН. Проте повстання, бажаного для Німеччини, не відбулося: можна говорити лише про епізодичні заворушення, які не відіграли істотної ролі у вересневій кампанії 1939 р. (( Сватко Я . Вказ. праця // Ратуша. – 1991. – 17-18 травня; Бондаренко К. Вказ. праця. – С. 48. ))

Приєднавши безпосередньо до рейху деякі польські райони на півночі і північному заході загальною площею приблизно 90 тис. км2 з 10 млн. мешканців, на решті центральної Польщі декретом від 12 жовтня 1939 р. Гітлер утворив Генеральне Губернаторство – різновид колоніальної території, якою керував цивільний німецький уряд на чолі з генерал-губернатором, що безпосередньо підлягав фюреру. Туди входило також приблизно 15 тис. км2 української етнографічної території (уздовж радянсько-польського кордону), де проживало понад 500 тис. українців.

Поразка Другої Речіпосполитої у ході вересневої кампанії 1939 р. була сприйнята значною частиною політично активного українського громадянства як справедливе покарання полякам за їх виразно антиукраїнську міжвоєнну політику. Враховуючи подібні настрої, нацисти вже з кінця 1939 р. проводили лінію на “загравання” з українським населенням окупованої польської держави.

Одним з важливих завдань гітлерівського керівництва було створення противаги в національній політиці в Генерал Губернаторстві, спираючись на старі і нові українсько-польські суперечності. Окупантам було вигідно підтримувати українців коштом поляків, щоб забезпечити собі роль арбітра. Вони дозволили українцям перебирати землі поляків, виселених з прикордонної смуги, єврейські будівлі, підприємства, магазини, створювали для них кращі умови шкільництва. (( Див.: Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХIX-XX століття. – К. : Генеза, 1996.C.216))

За домовленістю з німцями ОУН направила для навчання своїх людей у вартівничі відділи “Веркшутц” – систему військової охорони важливих об’єктів, “Арбайтдінст” (службу праці) – напіввійськову формацію, після закінчення яких українці охороняли переходи через Карпати, виконували функції охорони у німецьких в’язницях та інші послуги. (( Див.: Бойцун Р. Барвінок // У лавах дружинників: Спогади учасників. – Денвер, 1982. С. 43; Климишин М. В поході до волі: Спомини. )) Розуміючи, що це викличе гостро негативну реакцію поляків, нацисти навмисно всіляко рекламували “привілейоване” становище українців. Так, генерал-губернатор Г.Франс зазначив, виступаючи 29 грудня 1940 р. з нагоди Різдвяних та новорічних свят: “Українці поставилися від самого початку в якнайлояльніший спосіб до завдань Генерал-Губернаторства та стали до його розпорядимости. Для них година створення Генерал-Губернаторства стала годиною свободи. Польська ненависть зверталася проти німців та українців, що жили в Польщі. Той поневолений народ може тепер бути певний, що він виконуватиме свою мирну місію під захистом німецької держави.” (( Цит. за: Патриляк І. Волинь // Урядовий кур’єр. – 2003. – 25 березня. ))

Така політика привела до того, що на території генерал-губернаторства стосунки між українцями і поляками постійно загострювалися. З цього приводу в листі від 27 березня 1940 р. до діяча УНР К.Мацієвича його колега І.Фещенко-Чопівський писав: “Поляки дуже лютують і грозяться. Не дай Бог, як би повернулася моцарствова Польща – бо тоді вона нам покаже.” (( Цит. за: Кентій А. Українська повстанська армія в 1942 – 1943 рр. – К., 1999. – С. 222.))

Після нападу на СРСР, прагнучи до завоювання на Сході життєвого простору і утвердження тут “нового порядку”, окупанти водночас мали на увазі і питання українсько-польських відносин.

Після відступу Червоної армії з Західної України в містах і селах почали формуватися органи місцевого самоврядування, в тому числі й українська міліція, що зумовлювалось прагненням українців до власної держави, об’єктивною необхідністю заповнення вакууму влади. Проте в серпні-вересні 1941 р. окупанти ліквідували цю ініціативу. Характерно, що в серпні в околицях Львова поширювалися підтримувані німцями польські листівки антиукраїнського спрямування, і місцеві поляки, зокрема в Гишках, поздирали синьо-жовті прапори з приміщень української влади, вивісивши на їх місце німецькі. Тоді ж у Вирнянах Глинянського району поляки при потуранні німців також подерли українські прапори, а на портреті Т.Шевченка викололи очі. ((Див. : Сергійчук В. Наша кров – на своїй землі. – К. : УВС, 1997. – С. 42.))

Визначаючи подальші наміри німецької політики в Галичині, генерал-губернатор окупованої Польщі Г.Франк, відомий своїми висловлюваннями про те, що “з Польщею слід поводитись як з колонією” і що “поляки стануть рабами Великої Німецької імперії” ((Энциклопедия Третьего рейха. – М: Локид-Миф, 1996. – С. 478.)), заявив на нараді членів свого уряду 16 грудня 1941 р.: “Українці особливо придатні, аби скласти противагу стосовно поляків” (( Цит. за: Тоrzecki R. Op. cit. – S. 121.)). Пізніше, 15 серпня 1942 р., на з’їзді Націонал-соціалістичної партії Німеччини він відверто заявив: “Мусимо ствердити, що в інтересах німецької політики слід підтримувати напружені стосунки між поляками й українцями… Для того прагнемо завше утримувати їх під якимось настроєм політичним у задоволенні, щоб запобігти зв’язкам їх з поляками.” ((Szesniak A., Szota Z. Droga do nikąd. – W-wa, 1973. – S. 176.)) З цією метою у перший період окупації гітлерівці, зокрема у Львові і всій Галичині, залучили на службу українців. “Поляки, – читаємо в одному архівному документі, – були усунуті від адміністративної діяльності і лише пізніше, в якості противаги самостійницьким тенденціям українських націоналістів, польські націоналісти були допущені до адміністрації. Однак перевага до самого кінця залишалась у цьому відношенні за українськими націоналістами.” (( ДАЛО. Ф. З, оп. 1, спр. 68, арк. 10.))

У свою чергу, на Волині і Поліссі, як зазначав польський історик Ч.Мадайчик, “у період окупації поляки становили… значну частину адміністрації в економіці і допоміжного персоналу”. (( Madajczyk Cz. Polityka III Rzeczy w okupowanej Polsce. – W-wa, 1970. – T.1. – S. 100.))

Вельми посилила взаємну ворожнечу співпраця певної частини українців і поляків з німцями у поліції. Відомо, що чимало їх рятувалося від вивозу на роботу до рейху у лавах шуцманафтів, в чому гітлерівці були дуже зацікавлені, оскільки наростаючі потреби фронту змушували обмежувати кількість німців, залучених до адміністрації.

Після зайняття західноукраїнських земель німці організували з місцевих мешканців, зокрема на Волині і в Галичині, українську охоронну поліцію, яка була цілковито підпорядкована окупантам. Останні час від часу влаштовували облави в лісах, здійснювали репресії проти польського населення, погроми, мобілізуючи для допомоги українську поліцію.

З другого боку, школа в Дембіцу випускала батальйони польської гранатової поліції. “Любо було дивитись на ті підрозділи, хоча і в німецьких мундирах, – писав автор крайового звіту, – як справно вони марширували з польською пісенькою на вустах. Споглядаючи це, українці опускали голови до долу, а на обличчях можна було прочитати пригнічення і страх.” (( Siwicki M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. – T. 2. – dok. №14. – W-wa, 1992. – S. 168.)) За даними З.Маньковського, у Люблінському окрузі було 25 відділків української поліції і аж 95 – польської, причому 15 відсотків особового складу останньої працювали у довоєнній державній поліції. Вже в середині 1941 р. гранатова поліція налічувала 1380 рядових і 20 офіцерів, лише 200 з яких працювало в кримінальному відділі. Підрозділи гранатової поліції були практично в кожній гміні. (( Mańkowski Z. Między Wisłą a Bugiem. 1939 – 1944. – Lublin, 1978. – S. 106, 368.))

Згідно спогадів тодішнього жителя Грубешова І.Фура, тутешня “кримінальна поліція до кінця 1942 р. була обсаджена виключно поляками, що її очолював фольксдойч польського походження. Уряд праці був у польських руках, охороняв поляків перед вивозом до Німеччини, а щоб виконати наложені контингенти, організував їх з-поміж української молоді”. (( Фур І. Німецька політика і плани на Холмщині в роках 1939 – 44 // В боротьбі за Українську державу. Львів: Меморіал, 1992. – С. 880.)) До речі, німці були зацікавлені в тому, щоб поляки й українці виїздили на роботу до Німеччини, а тому їм вигідно було нагнітати між ними ворожнечу, бо, рятуючись від взаємної боротьби, частина українців і поляків добровільно зголошувалась до рейху.

Як зазначив Т.Ольшанський, в українських колабораційних формаціях спочатку опинилося чимало людей із щиро патріотичними переконаннями, позаяк українці змушені були обирати поміж двома ворогами, причому німці видалися їм меншим злом. До того ж ОУН певний час позитивно ставилась до цього, оскільки молоді українці здобували основи військового вишколу та отримували зброю. Натомість поляки, які вступали до таких формацій, окрім нечисленних агентів, спрямованих туди польським підпіллям, були найгіршим шумовинням та відвертими зрадниками – ніхто з поляків не міг мати жодних сумнівів щодо того, що головним ворогом Польщі тоді була Німеччина. Ситуація дещо змінилася після вибуху масового терору, коли поляки, що вступали до шуцманафтів, шукали порятунку від смерті. (( Ольшанський Т. Польсько-український конфлікт 1943 – 1947 рр. // Ї. – 1997-№10. – С. 3.)) Вина за задокументовані випадки масових убивств українського населення, на думку деяких істориків, майже повністю лежить на шуцманафтах, сформованих з поляків. Незважаючи на сувору заборону польського підпілля, вони доволі часто туди вступали, шукаючи там, як було сказано вище, порятунку чи помсти за кров рідних і близьких. “Поляки ховаються від націоналістів, втікають у Рівне і Краків, – зазначалось у донесенні радянських партизанів з Рівненської області, – а німці користуються випадком, забирають їх у поліцію, посилають мстити українцям” ((Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – С. 30.)) Ці месники, які мали сильнішу мотивацію, задавали тон. Польські поліцейські батальйони були розміщені у Кобрині, Ковелі, Ружичах і Клевані. Крім того, окупанти перекинули на Волинь допоміжний поліцейський батальйон із Генерального Губернаторства, що, як випливало з рапорту АК, “вчиненим звірствам надало характер польської помсти”. (( Ольшанський Т. Вказ. праця // Ї. – 1997. – №10 – С. 7.))

Сп’янілі від своїх успіхів на фронті, гітлерівці вже в 1942 р. підготовляли колонізацію завойованих земель. З цією метою була утворена переселенська комісія, яка дістала доручення виселити із Замойського повіту на території Люблінщини місцеве населення, польське – на захід, а українське – до Грубешівського повіту. Замойський повіт планувалося заселити фольксдойчами – сербськими, бессарабськими і польськими.

Уже в листопаді 1942 р. почали переселювати українців із Замойського повіту. За деякими даними, переселено було 1327 родин (7087 чол.), яких розміщували в Молодятицькій, Вербковецькій і Монятицькій волостях. В січні 1943 р. окупанти приступили до поголовного виселення польського населення з Уханя, Розкошівки, Волі Уханської та інших сіл Грубешівського повіту, підступно заселяючи на їх місце українців із Замойського повіту, які в майбутньому мали охороняти німецьких осадників від нападу польських збройних угруповань. ((Див. Фур І. Вказ. праця // В боротьбі за Українську державу. – С. 883.)) З Томашівського повіту українців виселяли разом із поляками, однак, як і раніше, їх розміщали в залишених польських господарствах Білгорайського повіту, де вони утворили 8 поліцейських дільниць. (( Sowa A. Stosunki polsko-ukraińskie. 1939-1945. – Krakow, 1998. – S. 163.)) Як бачимо, українських селян іноді свідомо залишали, заселяючи їх у звільнені від поляків господарства. Окупаційна влада переслідувала подвійну мету: роздмухати українсько-польське протистояння і створити з цих українців поліцію для колоністів. У відповідь польські підпільні загони “Кедив” приступили до планомірного знищення всіх українців, які виконували адміністратино-поліцейські функції. ((Литвин М. Тисяча років сусідства і взаємодії // Голос України. – 2002. – 12 листопада.))

У ході акції виселення й осадництва окупанти свідомо намагалися викликати та підсилити антагонізм між поляками й українцями, що їм і вдалося. “Польське населення замість звернути свою боротьбу проти німців і їх планів переселення, – згадував І. Фур, – мстилося на українцях, які не мали жодного голосу в гітлерівських планах, навідворот мусили також покидати свої загосподарені посілості”  (( Див. Фур І. Вказ. праця // В боротьбі за Українську державу. – С. 883.)) Восени 1942 р. на Холмщині відбувались сутички й убивства, жертвами яких стали близько 400 українців. Подібні акції, спочатку пов’язані із німецьким виселенням поляків Замойщини продовжувалися і надалі, уже під гаслом “відплати за Волинь” ((Ольшанський Т. Вказ. праця // Ї. – 1997. – 10 – С. 3.)). На думку Є.Пастернака, німці не перешкоджали цьому, тому що вважали партизанські рухи, що займалися взаємним самовинищуванням, явищем, корисним в їх планах з ліквідації слов’янства.

Уже на рубежі 1942-1943 рр. розгорнули свою діяльність шість партизанських загонів. Польські військові угруповання здійснили свої перші напади на українських колоністів в Грубешівському і Томашівському повітах, розпочинаються бої в Любачівському, Рава-Руському й Сокальському повітах, які в подальшому розростаються і набувають масового характеру. ((Armia Krajowa. Rozwój organizacyjny. – W-wa, 1996. – S. 85.))

1943-й рік приніс нове загострення між українцями і поляками. Зокрема, німці зуміли зіштовхнути їх між собою після того, як українська поліція за наказом ОУН перейшла у підпілля і влилася в УПА.

Навесні окупанти готували транспорт для відправлення молоді до Німеччини. Українській поліції було доручено стежити за втікачами. Проте цей наказ досить часто не виконували, зокрема його порушили в Здолбунові, в результаті чого поліцейська охорона була роззброєна, 12 чоловік розстріляно, решту – вивезено до рейху. У багатьох випадках поліцейські пости втікали зі зброєю. Загальне роззброєння ставало неминучим, тому ОУН наказала українській поліції зібратися в лісі, завдяки чому УПА одержала 5 тис. озброєних повстанців. Підтвердженням цього є, наприклад, повідомлення заступника командира радянського партизанського з’єднання в Житомирській області в Український штаб партизанського руху (УШПР) від 26 квітня 1943 р.: “1. Всі шуцманські районні і сільські дільниці мали старших, що були членами підпільної організації, які готували людей, щоб з першого наказу бандерівського штабу піти у визначені місця для формування національної армії. 2. В 20 числах березня був одержаний наказ бандерівського штабу (із Закарпатської України): всім поліцаям залишити свої шуцманські дільниці і піти на формування національної армії. 3. Дізнавшись про те, німці негайно почали арештовувати всіх українських поліцаїв, обеззброювати і розстрілювати. Але зробити це (повністю) німцям не вдалося, тільки поліція с. Повурії Маневицького району в складі 2 постерунків була арештована і розстріляна. При спробі арештувати і обеззброїти поліцію міста Ковеля остання вступила в бій з німцями. В результаті вбито 18 німців, поліцією випущені всі арештовані, а табори “трудової повинності” розпущено”. (( Цит. за: Сергійчук В. Наша кров – на своїй землі. – С. 43.))

Розлютовані німці заповнили вакуум польською поліцією, надаючи їй волю в “розрахунках” з українцями. По селах роз’їхалися карні експедиції. “…Німцями виданий наказ – обеззброїти українську поліцію і набрати польську, – повідомлялось у розвідзведенні штабу партизанських загонів Житомирської області від 4 травня 1943 р. – Мета – озброїти поляків проти “бульбівців” і проти партизан”. (( Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: нові документи і матеріали. – С. 32.)) В кінці травня це ж джерело знову інформувало, що “взамін роззброюваної української поліції німці вербують в поліцію поляків.” ((Там само. – С. 54.)) В доповідній записці штабу партизанських загонів Рівненської області 28 травня зазначалося: “Німці почали допомагати полякам зброєю, створюючи одночасно польську поліцію взамін української поліції, яка перейшла до націоналістів. В м. Колки поліція в даний час складається винятково з поляків. В південних районах області Дубно, Сарни, Млинів, Клевань і ін. німці озброюють поляків гвинтівками і кулеметами для боротьби проти партизанів і націоналістів, однак випадків виступу поляків проти партизан ще не помічено”. ((Там само. – С. 68.)) Про те, що окупанти створили польську поліцію не стільки для захисту польського населення, скільки для “боротьби з націоналістами і червоними партизанами”, записав у своєму щоденнику партизанський комісар С.Руднєв. (( Цит. за: Кентій А. Вказ. праця. – С. 226.))

Різноманітні джерела свідчать про злочини, які творили над українським населенням польські шуцманафти під керівництвом окупантів. Учасник тодішніх подій М.Данилюк згадував: “Справа з поляками на Крем’янеччині стає щораз гіршою. Як пішла наша поліція в ліс – німці почали формувати нові відділи “шуцманів” у місті і містечках з поляків. Пішов туди різний елемент, а серед них і сини осадників, які горіли ненавистю до всього українського. Тепер починають брати участь в облавах на підпілля, у вивозі молоді в Німеччину, арештах. Дійшло до того, що деякі польські оселі дістали від німців зброю з припорученням, щоб стріляли кожного повстанця, навіть кожного “підозрілого”. Видали зброю полякам у селі Рибча біля Катербургу, а також всім осадникам біля шумських сіл. Поляки, що становлять мізерний відсоток населення повіту, проголосили нашим повстанцям війну. Це, безперечно, зажене їх у дуже незручну ситуацію”. (( Данилюк М. Повстанський записник. – К. , 1993. – С. 116-117.)) За даними штабу партизанських загонів Рівненської області, лише в травні 1943 р. польська поліція разом з німцями повністю спалили села Трипутня і частково Грані Дубровицького району “як найбільш націоналістичні”; (( Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: У 2-х кн. – К. : Либідь, 1994. – Кн. 2. – С. 392.)) 11 травня вони оточили село Цепцевичі Володимирецького району, “розбили націоналістів і забрали українську молодь для відправлення до Німеччини”; (( Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. – С. 68.)) “повністю знищили с. Парцеровичі Степанського району, вбили багато українців, котрі не мають ніякого відношення до націоналістів” ((Сергійчук В. наша кров – на своїй землі. – С. 45.)). Підпільна преса повідомляла, що багато поляків з-під Перемишля, Дембліна і Радом’я весною 1943 р. добровільно зголосилося до німців та поїхало на Волинь, щоб там під маскою ліквідації українського повстання мордувати українське цивільне населення і таким способом послаблювати український елемент. Тут же наводився такий факт: “14 липня 1943 р. сталася жахлива подія морду українського і чеського населення в с. Малин Острозького району Дубенської округи. Польська поліція й відділи узбеків під німецькою командою загнали людей до місцевої дерев’яної церкви, до шкільного будинку і до клунь і всіх їх живцем спалили. Страшний крик конаючих у вогні людей було чути за 5 км. Разом згинуло тут жахливою мученицькою смертю 850 осіб, українців і чехів.” (( Літопис УПА. – Т. 2. – Кн. 2. – С. 131, 162.))

Свої враження про українсько-польську ворожнечу зафіксував у своєму щоденнику і командир радянського партизанського загону Г.Балицький. Він зазначив, що затримані біля табору його загону поляки розповідали про українських націоналістів, які грабували і палили польські села. У зв’язку з цим Г.Балицький підкреслив: “Вбивають поляків, а поляки намагаються вбивати українців-націоналістів і не лише націоналістів, а й українців… Відбувається така чехарда, що сам чорт не розбере”. ((Цит. за: Кентій А. Вказ. праця. – С. 227-228.)) Про злочини польських шуцманів під зверхністю окупантів свідчать і багато інших фактів ((Див. : Данилюк М. Вказ. праця. – С. 114; Корчак-Городиський О. Замість вигадок: Документи, рецензії, спогади. Івано-Франківськ, – 1994. – С. 12)).

Виникає закономірне питання: з якою метою окупанти створювали польські шуцманафти і загони жандармерії? Навіщо вони подекуди підтримували польські бази самооборони? Численні факти свідчать, що це робилося з метою поглиблення українсько-польського конфлікту, який давав можливість нейтралізувати визвольну боротьбу обох народів, створити атмосферу підозри і страху, контролювати настрої населення, реалізувати класичне гасло “розділяй і владарюй”. Гітлерівці вирішили використати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, відновити за допомогою польської поліції постачання продовольства з українських сіл. Вони вбачали в польській самообороні стримуючий антиукраїнський фактор на селі, розуміючи, що УПА буде відповідати атаками.

Таку політику впроваджував, зокрема, рейхскомісар України Е.Кох, який відзначався крайньою жорстокістю навіть на фоні нацистських функціонерів. “Хочу, – стверджував він на нараді апарату рейхскомісаріату наприкінці 1943 р. у Рівному, – щоб поляк при зустрічі вбивав українця, і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо на дорозі уб’ють жида, буде те, що я хочу”. ((Сміян К. Волинь в період німецької окупації. 1941–1944. Автореферат дисертації на здобуття ступеня канд. іст. наук. – Ужгород, 1996. – С. 12.))

Про прагнення окупантів роздмухати українсько-польське протистояння йшлося в доповідній записці військового кореспондента газети “Правда” Л.Коробова на ім’я першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова від 8 квітня 1943 р.: “Німці намагалися декілька разів повернути націоналістичні організації в Україні для боротьби з партизанами, але не зуміли знайти з ними контакту. Бажаючи їх нейтралізувати, німці розпалюють національну ворожнечу між українцями і поляками. Так, у Корецькому районі Рівненської області вони організували різню у двох селах”. ((Цит. за Дзьобак В. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941-1944). – К., 2002. –С. 135.))

На зацікавленість окупантів у розпалюванні міжнаціонального конфлікту вказував і командир польського повстанського загону Р.Сатановський. “Польській поліції дана німцями повна свобода дій, – повідомляв він М.Хрущову 5 листопада 1943 р. – На ґрунті ненависті до націоналістів за скоєні ними злочини і звірства польська поліція, підштовхувана на цей шлях німцями, мстить українському населенню взагалі… А як відомо, німецька пропаганда видає злочини націоналістів за справу рук радянських партизан і знаходить, треба визнати, відгук не лише серед поляків за Бугом, але й в частини поляків, які самі постраждали від націоналістів.” (( ОУН і УПА в другій світовій війні: Документи і матеріали // Український історичний журнал. – 1994. – №5. – С. 107.)) А комісар Сумського партизанського з’єднання С.Руднєв 16 червня 1943 р. зробив такий запис у своєму щоденнику: “Німці розпалюють національну ворожнечу з однією метою втриматися, щоб там не було”. (( Руднєв С. Щоденник про Карпатський рейд. – 2-е вид. – К., 1949. – С. 44.))

Ставлення гітлерівців до українсько-польського протистояння певною мірою відбиває відповідь сарненського гебітц-комісара на скарги поляків стосовно дій оунівців весною 1943 р.: “Ви хочете Сікорського, а українці хочуть Бандеру. Ну і бийтеся між собою. Німці нікому допомагати не будуть”. (( Цит. за: Ілюшин І. Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни// Україна і Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – С. 162.)) На показний нейтралітет окупантів звернув увагу головний редактор тижневика “До перемоги” військової управи з формування дивізії СС “Галичина” М.Островерха. У своєму щоденнику 10 жовтня 1943 р. він записав: “Вістки з Люблінщини… За місяць вересень ц. р. від польських терористів упало 28 українців. За цей самий час, як відплата, впало від українців 64 поляки. Німці на це нічого не кажуть”. ((Цит. за: Кентій А. Вказ. праця. – С. 233.))

Однак цей нейтралітет був вміло награним. Так, на словах нацисти заявляли, що не підтримують антипольські виступи Т.Бульби-Боровця, а насправді потайки підігрували його діяльності. Вони, наприклад, старанно фотографували погроми проти поляків і приписували їх партизанам і взагалі українцям, які, за твердженням німецької пропаганди, були ворогами польського народу. ((З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1995. – № 1 – 2. – С. 50.)) До речі, сам Бульба-Боровець усвідомлював, що “особисто німцям залежить на тому, щоб між українцями і поляками не було згоди” і у зверненні до польського народу в червні 1943 р. зазначав, що нацисти “при помочі своїх провокаторів стали українськими руками мордувати поляків, нібито за те, що поляки вирізують українців за Бугом”. (( Там само.))

Як стверджувалось в одному з інформаційних матеріалів польського підпілля за грудень 1943 р., окупанти у ставленні до українців здійснюють подвійну тактику. З одного боку, вони дивляться крізь пальці на їх антипольські кроки, а, з другого, здійснюють при кожній нагоді напади на українські збройні загони і тероризують населення. Наприклад, у с. Молодава за одного гітлерівця забито “30 бандитів” разом з родинами. Для цього було використано польську поліцію. Німецькі аґенти, які свого часу були в УПА й організували погроми поляків, тепер упроваджувалися до лав Українського народного козацтва. ((Siwicki M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. – T. 2. – dok. №14. – W-wa, 1992. – S. 138.))

З вищевказаних міркувань німці не були зацікавлені у вигнанні поляків з Волині, подекуди підтримували їх бази самооборони, передусім у тих місцевостях, звідки вивозили збіжжя. Вони не бажали занархізувати становище, наприклад у Галичині, особливо у період наближення фронту, і “залізною рукою” стримували українсько-польський конфлікт у нафтових районах, які працювали на потреби фронту. “Німці не атакували польських таборів, не переслідували й упівських чи бандерівських ватаг, – писав Ю.Кусьмєрек. – Знаю від певних людей, котрі не симпатизують ні німцям, ні росіянам, що місцеві командири доозброювали польські табори, виділяли їм амуніцію і гранати. При цьому вони не керувалися гуманітарними міркуваннями. Польсько-українська різня, той шал убивств був їм на руку. Від тих самих певних людей знаю, що вони (німці) зверталися до Лондона з приводу десантів. Це давало б польській стороні переваги в озброєнні, що знівелювало б кількісну перевагу українців.” ((Kuśmierek S. Przegrana Ukraina//Po Prostu. – 1990. – №12. – S. 15.)) Постачання зброї польським базам самооборони давало можливість стягати контрибуцію з підвладних їм територій, водночас як УПА позбавляла німців цієї нагоди на контрольованих нею землях.

Водночас у тих місцевостях, де поляки стали вже непотрібні для погромів, або де, маючи зброю, “занадто піднесли голову”, німці приступили до їх арештів, вивозів на роботу до рейху, розстрілів. Як свідчить “Хроніка подій на українських землях” за 1943 р., вони здійснили в кінці літа масові арешти серед польського активу по всіх містах Волині, підступно ліквідували озброєні польські відділи по т. зв. “опорних пунктах”, що їх самі ж перед тим озброїли. При цьому вони намагалися перед українцями звалити на поляків усю вину за криваві події на Волині. На зборах голів сільських управ поліцмайстри і ландвірти прилюдно закликали українців ”бити ляхів, де тільки хто їх зустріне”. Облудно виступаючи в ролі “оборонців” українського населення від “польського терору”, окупанти обіцяли розстрілювати по десять поляків за кожного вбитого ними українця. Так, в місті Володимирі вони здійснили облави на польську інтеліґенцію і розстріляли 150 польських поліцаїв. На їх місце завербували 350 українців. ((Див.: Літопис УПА. – Т. 2. – Кн. 2. – С. 173-174, 192.)) А ходорівський ляндкомісар, навпаки, за вбивство поляків погрожував розстрілювати українців. ((Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи пору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х роках. – К., 2002. – С. 172.))

Як свідчили полонені бульбівці на допитах у радянських слідчих органах, німці одягали шинелі з тризубом і нападали на польські села, спалювали їх. Зокрема, так трапилося у Гуті Степанській. Німців там було приблизно 250 осіб у цивільному. ((Кондратюк К. Дискусія // Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – Т. 3. – С. 109.))

Німецькі служби стежили за розвитком української самооборони і засилали провокаторів як до неї, так і в провід польського підпілля. Можна припустити, що спробу порозуміння між українською і польською сторонами спаралізувала їхня аґентура в польському підпіллі. (( Див.: Пастернак Є. Нарис історії Холмщини та Підляшшя (нові часи). – Вінніпег – Торонто, 1968. – С. 275.))

Своєрідну оцінку ролі Німеччини в українсько-польському протистоянні знаходимо в прокомуністичній пресі. Так, у центральному органі організації “Народної Гвардії” газеті “Боротьба” зазначалося: “З відразою та ненавистю дивляться український та польський народи на дурних Грицьків з української поліції, які накривають головою для Гітлера, мордують польське населення, та на катів з польської жандармерії, яка проводить масові екзекуції над українським населенням Волині. З погордою та гнівом придивляються українські та польські народи до націоналістичних бандитських ватажків, які проголошують гасло польсько-української бойні, та політичних ватажків з Українського Центрального Комітету і Польського Опікунчого Комітету, які від лютого ворога приймають гроші на допомогу жертвам цієї безглуздої бойні, спровокованої цим же підлим ворогом”. (( Боротьба. – 1943. – 2-15 серпня.))

Аналізуючи причини загострення українсько-польських відносин на Волині, М.Хрущов упевнено заявив в червні 1943 р.: “Моя думка, що усе це – справа рук німців”. ((Цит. за: Сергійчук В. Наша кров – на своїй землі. – С. 44.))

Про віроломну тактику окупантів стосовно польських баз самооборони і українсько-польського конфлікту свідчить і “Доповідна записка про ставлення польського населення до німців”, підготовлена начальником управління НКДБ Львівської області на ім’я секретаря обкому КП(б)У І.Грушецького в липні 1944 р. У ній, зокрема, зазначалося: “Характерно, що при зверненні поляків до німців за допомогою від розбою бандерівців, німці рекомендували їм створювати загони самооборони, але у видачі зброї відмовляли, а коли поляки самоозброювалися, то каральні загони СД і інші при виявленні зброї у поляків розстрілювали їх як партизанів”. ((ДАЛО. Ф. З, оп. 1, спр. 68, арк. 76.))

У 1944 р. нацисти продовжували експлуатувати українсько-польське протистояння. Про це свідчить і такий документ польського підпілля, як травневий “Рапорт зі східних земель”. “Потрібно впевнено стверджувати, – зазначалося тут, – що німецький окупант ані на Волині, ані на території Східної Малопольщі не надав захисту полякам, ставився до польського мучеництва байдуже і навіть немає сумніву, що злочинну акцію (мова йде про українсько-польську війну – В. Т.) вважав як таку, що йому на руку.” ((Siwicki M. Op. cit. – T. 2. – S. 143.)) Водночас, стверджувалося в рапорті, німці підтримали польську самооборону і дали навіть трохи зброї й амуніції. “Стосовно українців були, правда, безпланові, хаотичні і завжди запізнілі пацифікації, різні репресії, декого з українців розстріляно.”

Відомо, що в березні 1944 р. командувач німецькими військами в районі Ковеля обергрупенфюрер СС Бах-Зелевський звернувся до командира 27-ї Волинської дивізії АК з пропозицією спільно виступити проти наступаючих частин Червоної армії. За це полякам була обіцяна значна кількість зброї і “повна свобода дій в українському питанні”. ((Мыслинский С. Над Припятью. Пер. с польского. – М., 1979. – С. 43.))

Слід зазначити, що подібним чином окупанти намагалися підштовхнути і окремі загони упівців до боротьби з поляками. Наприклад, у “Надзвичайному звіті про дії УПА і контакти з німцями на Львівщині” (14 березня 1944 р.) повідомляється, що один з куренів УПА, який у Бродівському районі “робив на польські села акцію”, одержав від німців “4 гарматки і танкетку”. ((Цит. за: Кентій А. Вказ. праця. – С. 234.))

Досить відверто про німецьку позицію у міжнаціональному конфлікті висловився командувач охоронними військами у генерал-губернаторстві генерал СС Хеніке у своїй доповіді навесні 1944 р. командувачу військами групи армій “Північна Україна” фельдмаршалу Моделю. “У польсько-українській боротьбі, – заявив він, – не виступати на будь-якій стороні і обмежитись або таємним доозброєнням українського “зельбмутця” (самозахисту – В. Т.), що були водночас членами УПА, або дивитись крізь пальці на організацію польської самооборони.” ((Мыслинский С. Вказ. праця. – С. 97; Кентій А. Вказ. праця. – С. 234.))

На роль Німеччини в українсько-польському конфлікті певною мірою проливають світло і контакти центрального проводу ОУН з нацистськими спецслужбами весною 1944 р., під час яких обговорювалися можливості на певних умовах військового співробітництва в боротьбі проти спільного ворога – більшовизму, а також українсько-польські відносини. Як свідчать німецькі джерела, український представник Герасимовський (І.Гриньох) під час другої зустрічі 23 березня від імені бандерівського керівництва запропонував, зокрема, нібито таке:

“1) ОУН готова негайно припинити будь-яку діяльність, що наносить шкоду німецьким інтересам, і будь-який терор проти поляків. Стосовно терору проти поляків, то ОУН свідомо погодилася передати у віддання безпеки вирішення всіх питань, пов’язаних з польськими провокаціями і терористичними актами в населених пунктах і містах. ОУН, зі свого боку, буде надавати поліції лише інформацію і докази про провокації і терористичні акти і спокійно чекати, доки поліція безпеки вживе необхідні контрзаходи…

2) ОУН (група Бандери) зобов’язується надавати в розпорядження поліції безпеки усі розвіддані про більшовизм, комунізм і про польський рух опору”. ((ОУН і УПА у Другій світовій війні: Документи і матеріали // УІЖ. – 1994. – №6. – С. 112.)) Правда, ОУН залишала за собою право здійснювати відплатні акції за межами населених пунктів, у лісах і т. ін.

Виходячи з цих контактів, можна припустити, що підняття німецькою стороною питання українсько-польського конфлікту пояснювалось її бажанням спрямувати усі зусилля ОУН і УПА проти Червоної армії і радянської партизанки, а вказаний конфлікт відволікав українські збройні формування від цього, розпорошував їх сили в боротьбі проти поляків.

Аналізуючи ставлення окупантів до українсько-польського протистояння, польський історик Р.Тожецький зазначив: “Позиція гітлерівців була досить неоднозначна. З одного боку, вони хотіли б, щоб поляки і українці перебували у вічній незгоді та боротьбі, з другого ж – не хотіли напружувати ситуацію на цій території, особливо коли наблизився фронт. Укладали тоді з українцями угоди, залишаючи їм склади, зброю, спорядження і інші елементи військового постачання, яке не могли або не хотіли вивозити. Надавали зброю тим базам польської чи української самооборони, які до них з таким питанням зверталися, насамперед від серпня 1943 р. до другого кварталу 1944 р.” ((Torzecki R. Op. cit. – S. 274-275.))

Однак фронт нестримно наближався; окупанти відступали; колаборанти втікали на Захід; УПА і АК готувалися до зміни умов дії.

Тепер розглянемо роль СРСР в українсько-польському конфлікті. Відомо, що 17 вересня 1939 р., коли Червона армія перейшла кордони Західної України і польські війська були вже фактично розбиті, радянські літаки розкидали звернення, яке, зокрема, закликало: “Зброєю, косами, вилами і сокирами бий вічних ворогів – польських панів”. ((Цит. за: Трайнин И. Национальное и социальное освобождение Западной Украины и Западной Белоруссии. М., 1939. – С. 71.)) Як слушно зауважив М.Прокоп, це був відкритий заклик до нищення польської меншини, бо йшлося не про польських поміщиків, оскільки гніт, який терпіли західні українці, був не стільки соціальний, але, передусім, національний. Коли зважити, що заклик з’явився тоді, коли Польща була вже майже розгромлена, а Західну Україну захопили більшовики, то стане ясним, що будь-який виступ проти поляків завдав би шкоди українцям. Такий виступ ще більше б загострив відносини між ними – і саме тоді, коли обидва народи потрапили під ярмо спільного ворога. На щастя, не дивлячись на утиски, яких зазнало українське населення за двадцять років перебування у складі Польщі, воно не піддалося на цю сталінську провокацію. ((Прокоп М. Україна і українська політика Москви. – Ч. 1. Сучасність, 1981. – С. 96.)) Відступаючи від східного кордону, польське військо зіштовхувалось з диверсійно-саботажними групами, до складу яких входили також і українці. На думку деяких істориків, цими групами, як правило, керували спеціально навчені офіцери НКВС, закинуті на польську сторону з Радянського Союзу. Вже в 1938 р. вони проходили вишкіл у десантних військах. Не виключено, що цю підготовку здійснював Комінтерн.

Як відомо, сталінське керівництво свій похід за оволодіння Західною Україною подавало як визвольну місію, скеровану на захист українського населення, що проживало на території Польщі і роками терпіло соціальні і національні утиски з боку польського уряду. А відразу після вступу на ці землі радянських військ наводило ще один аргумент – вимога соборності України: трудящі західноукраїнських земель матимуть змогу здійснити свою віковічну мрію про возз’єднання в єдиній українській державі.

В умовах морального піднесення українського населення, патріотичної ейфорії, викликаних ліквідацією польського режиму, радянська влада інспірувала проведення виборів до Народних Зборів, які б законодавчим порядком вирішили питання про майбутній суспільний лад і державну владу на території краю. Стосовно національного чинника, то представництво польського населення серед депутатів Народних Зборів було непропорційно низьким і становило 3 відсотки проти 92,2 відсотків українців. Так закладалась бомба суспільного невдоволення і прихована образа польської меншини, яка неодмінно мала негативно позначитись на взаєминах представників обох націй. (( Див.: Львів. Історичні нариси. – Львів, 1996. -С. 449.)) Як слушно зауважив А Русначенко, насамперед українізація краю, втрата поляками роботи, свого статусу привели до поглиблення антагонізму між українцями і поляками, який виявився в часи німецької окупації. (( Русначенко А. Вказ. праця. – С. 147.)) У початковий період німецько-радянської війни, 30 липня 1941 р., між урядами В.Сікорського і СРСР був укладений договір, стаття 1 якого визнавала радянсько-німецькі угоди стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу. Проблема майбутніх кордонів стала предметом обговорення на другій радянсько-польській зустрічі 4 грудня 1941 р. – під час прийому в Кремлі, влаштованого Сталіним на честь генерала Сікорського. ((Детальніше про це див.: Козловський І. Встановлення українсько-польського кордону. 1941-1951 рр. – Львів: Каменяр, 1998. – С. 47-55.)) На цій зустрічі було порушено, зокрема, питання про майбутню державну приналежність Львова. Проте, коли польський прем’єр перепитав радянського лідера, чи він не знав раніше, що Львів – це польське місто, той відповів: “Так, але ви змушені будете сперечатися за нього з українцями.” Як стверджував у своїх спогадах присутній на переговорах В.Андерс, він намагався “відрадити” Сталіна від намірів залишити Львів в УРСР, використовуючи такі старі арґументи як от: “германофільство багатьох українців”, клопоти, яких вони завдали полякам і можуть завдати більшовикам. Відповідаючи полякам, що це були їхні українці, “а не наші”, Сталін намагався використати цей арґумент як “поєднавчий” для Польщі і Радянського Союзу: “Ми їх спільно знищимо”. ((Аnders W. Bez ostatniego rozdziatu: Wspomnienia z lat 1939-1946. – Lublin: Test, 1996. – S. 136.)) В.Сікорський, як випливає з мемуарів, відмовився продовжувати в цьому руслі розмову, заявивши, що “мені йдеться не про українців, а про територію”. ((Sprawa polska w czasie drugiej wojny światowej w pamiętnikach. – W-wa,: PIW, 1990. – S.118))Отже, ніби між іншим, кремлівський можновладець наголосив на тому, що серед чинників, які об’єднують поляків і більшовиків, висувається спільне завдання “винищення тих українців”.

Протягом усієї війни радянські партизанські і диверсійні загони одержували з Москви завдання постійно інформувати про настрої польського населення. Вони вважали ворогом польське підпілля, яке визнало еміграційний уряд у Лондоні, і планували його знищити. Водночас в умовах драматичного міжнаціонального протистояння на Волині і Східній Галичині і наявності динамічного українського самостійницького руху ними здійснювалась неагресивна тактика, а подекуди спільні дії з відділами АК. Так, на думку А.Русначенка, є підстави говорити про існування співпраці АК з більшовицькими диверсійними загонами. Проте вже на початку 1944 р. у департаменті внутрішніх справ делегатури уряду РП в краї відмічали, що оголошувати про таку співпрацю не варто, бо це скеровує проти поляків німців і підтримує антипольські акції українців. (( Русначенко А. Вказ. праця. – С. 174.))

Керівництво партизанським рухом ставило собі за мету використати антинімецькі настрої поляків для розпалювання партизанської війни і протидії українському націоналістичному підпіллю. Наявність прихильних стосунків між радянськими партизанами і місцевою польською меншиною вельми ускладнювало ситуацію на західноукраїнських землях, бо їхня співпраця поглиблювала українсько-польське протистояння. Оскільки українське населення краю радянської влади не сприйняло, то більшовики намагалися використати польські колонії і села як базу для партизанських операцій, відповідальність за які несла потім переважно місцева українська більшість. Це одна з причин конфлікту на Волині. ((Див.: Грицак Я. Вказ. праця. – С. 245; Україна і Польща: важкі питання. – С. 197-198.))

Слід сказати, що стосунки між поляками і радянськими партизанами були неоднозначними. В одній місцевості польське населення постачало їм продовольство, надавало потрібну інформацію. В іншій – відбувались збройні сутички. Згідно мемуарів Т.Бульби-Боровця, у польських селах і хуторах червона партизанка знайшла вірного союзника, що дав їй притулок, харчі, зв’язкові та передавальні пункти і засоби транспорту. А по квартирах польських мешканців у містах вона мала явочні квартири та кур’єрів і шпигунів для радянської розвідки від поляків. Більшовики масово мобілізовували в свої загони поляків, які разом з ними воювали проти Польської Січі. ((Див.: Бульба-Боровець Т. Армія без держави. – Львів: Меморіал, 1993. – С. 158-159.)) “Село Бобровську Рудню (польське село, район Березно Костопільської округи), – згадував командир партизанського загону “Переможці” чекіст Медведєв, – ми жартома називали своєю “столицею”. Тут був центр нашого відділу. А кругом по великих селах були наші “маяки”… Наша “столиця” добре охоронялася. Кругом були розставлені пости. Разом із нашими бійцями на них стояли місцеві мешканці з молоді. Це було дуже безпечно. Місцеві люди відразу розпізнавали чужих прохожих.” ((Медведев Д. Это было под Ровном. М., 1948. – С. 46-47.))

Правда, Д.Медведєв не згадав, що коли пізніше в Бобровську Рудню нагрянула велика експедиційна німецька група з Житомира, то він замість того, щоб боронити її, втік зі своїм загоном, а вранці німці спалили всю “столицю” та перестріляли її населення. ((Див.: Бульба-Боровець Т. Вказ. праця. – С. 160.))

Інший партизанський загін під командуванням М.Прокоп’юка діяв в районі Цуманських лісів і тісно співпрацював з найбільшою польською базою самооборони с. Пшебраже. За деякими даними, в різні часи сюди з’їжджалися і проживали від 20 до 28 тис. поляків. Прогодуватися вони могли лише грабунками. (( День. – 2003. – 15 березня.)) 31 серпня 1943 р. партизани загону спільно з місцевими поляками розбили одне з міцних угруповань УПА. В подальшому ця база витримувала атаки упівців лише завдяки допомозі радянських партизан. Ставлення останніх до поляків і польсько-українського конфлікту певною мірою випливає зі звіту М.Прокоп’юка про бойову діяльність загону. “У самому питанні про міжусобицю, спровоковану гітлерівцями між українськими і польськими націоналістами, керівники с. Пшебраже, на жаль, відігравали іншу роль. Будучи осадниками і членами союзу осадників, вони ототожнювали націоналістичні банди ОУН-УПА з усім українським народом, на який дивились не інакше як очима свого колишнього воєводи Юзевського. Одна з заслуг радянських партизанських загонів полягала в тому, що ними присікалися спроби націоналістів з того й іншого боку надати подіям “народний” характер, особливо як і спроби вимістити злобу на ні в чому не винному місцевому польському і українському населенні. З моменту нашого прибуття в район Пшебража вилазки польського гарнізону проти українських сіл припинились.” (( Цит. за: Ілюшин І. Вказ. праця // Україна – Польща: важкі питання. – Т. 1-2. – С. 162-163.)) Отже, як випливає з цього звіту, польські бази самооборони здійснювали і наступальні акції як превинтивного характеру, так і у відповідь на напади УПА.

Радянські партизани підтримували й інші польські бази самооборони. За деякими даними, у центрах самооборони Волині і Східної Галичини пережили трагічне протистояння близько 70 тис. осіб. (( Див.: Ольшанський Т. Вказ. праця // Ї. – 1997. – №10 – С. 6.))Зрозуміло, що в очах українського населення Волині поляки перетворилися на колабораціоністів – німецьких і радянських, – що посилювало ворожнечу.

Що стосується Галичини, то тут, як згадував В.Кубійович, “спокійні часи закінчились після рейду більшовицької партизанської групи С.Ковпака у липні 1943 р. …Ковпак залишив в Галичині своїх агентів, розбурхав пристрасті українців і поляків; дійшло до чимраз частіших актів взаємного терору між українцями, поляками і німцями… Ще більше втрат, ніж у Галичині, ми понесли на Холмщині й Підляшші, де, безперечно, під впливом більшовицьких агентів дійшло до кривавих сутичок між українським і польським населенням”. (( Кубійович В. Мені 85. – С. – 113-114.)) З іншого джерела дізнаємось, що “в районі Золочева і Станіслава виявлено випадки, коли українськими бандами, які вбивали поляків, командували радянські офіцери”. ((Polskie Siły Zbrojne w drugej wojnie swiatowej. – Londyn, 1950. – T. III: Armia Krajowa. – S. 529.))

На думку Г.Мотики, якщо йдеться про радянські провокації, то, безперечно, Москва мала політичний інтерес у тому, щоб дійшло до польсько-української боротьби. Це б дезорганізувало німецький тил і давало б вагомий політичний аргумент, щоб Західна Україна увійшла до складу СРСР. ((Мотика Г. Дискусія // Україна – Польща: важкі питання. – Т. 5. – С. 225.))

Численні факти свідчать, що партизанські загони, керовані більшовиками, займали беззастережно ворожу позицію стосовно УПА, з якою воювали навіть активніше, ніж з німецькими загарбниками, брутально пацифікуючи при цьому українські села і винищуючи населення. Звідси вони були зацікавлені у залученні поляків на свій бік, а, отже, у розпалюванні українсько-польського конфлікту. Як слушно зауважив М. Сивіцький, “поляки боялися України на “Східних Кресах”, совєти ж боялися її всюди, звідси походила польсько-радянська співпраця і польсько-українська різанина”. ((Siwicki M. Op. cit. – T. 2. – S. 29.))

Не виключено, що у зв’язку з тим кремлівське керівництво було стурбоване розвідзведенням УШПР від 22 червня 1943 р. такого змісту: “За даними на 18.6.43 р. помічається різка зміна відносин українських націоналістів до поляків. Раніше націоналісти палили польські села і знищували поляків; останнім же часом вони закликають поляків до спільної боротьби проти більшовиків і німців, заявляючи, що в розстрілі польських полонених офіцерів були зацікавлені і німці, і більшовики, маючи за мету знищення верхівки польської армії. У зв’язку з цим ставлення польського населення до радянських партизанських загонів значно погіршилось. Якщо раніше поляки організовували свої партизанські загони, які ставилися до радянських партизан добре, то останнім часом польське населення стало на шлях невтручання”. ((Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. – С. 82.))  Про те, що “серед польського населення відчувається приховане недовір’я до партизан, є випадки відходу поляків з партизанських загонів”, повідомляло командування об’єднаних партизанських загонів Рівненської області М. Хрущову і Т. Строкачу 28 травня 1943 р. (( Білас І. Вказ праця. – Т. 2. – С. 392.))

У зв’язку з вищезгаданим документом виникає закономірне питання: чи не підштовхували подібні тривожні повідомлення керівництво червоних партизанів до здійснення провокацій на зразок тих, коли ряд радянських підрозділів, видаючи себе за УПА, нападали на польські села, вбивали населення, причому такі акції були найкривавішими, оскільки після них не повинні були залишитись свідки, здатні демаскувати провокацію, аби пізніше уже у ролі більшовицької партизанки знаходити підтримку поляків на цих територіях. Адже, очевидно, не випадково через місяць після процитованого розвідзведення УШПР, 28 липня 1943 р., з’явилося звернення до поляків волинського окружного делегата уряду Польської Республіки. Описуючи комуністичну тактику стосовно польських баз самооборони і українсько-польського конфлікту загалом, і вказуючи на її подібність з німецькою, він зазначав: “Більшовики приходять у польські села, пропонують допомогу самооборони, а взамін забирають польську молодь у свої партизанські загони. Якщо це їм не вдається, вони сіють паніку серед населення, крадуть у поляків, які обороняються, зброю і людей. Тихенько втікають до лісу, а через кілька днів їх можна вже бачити на чолі банд, які налітають на те ж саме польське населення… німець і москаль роздмухали антипольську пропаганду. Вони примножують, збільшують стократ, перебільшують до колосальних розмірів невеличкі непорозуміння і польсько-українські суперечки. Нацькувати, роздражнити, спрямувати одного проти іншого, створити духовний кордон між поляками й українцями. Створити на довгі роки привід для боротьби, запрягти й використати найманих злочинців. В поляків й українців вони зміцнюють почуття образи, розпалюють в їхніх душах ненависть, жагу помсти і відсічі… і притому руками українців знищують польське населення. Одночасно і німці, і москалі роблять клоунівські жести, представляють, що хочуть допомогти полякам, хочуть їх захистити”. (( Цит. за: Сергійчук В. наша кров – на своїй землі. – С. 51-53.))

Підтвердженням віроломства більшовиків, їх прагнення роздмухати українсько-польський антагонізм, поживитись на звичайних грабунках стали зізнання схопленого у грудні 1943 р. Службою безпеки УПА командира радянського загону О.Чхеїдзе-Чапаєва, який діяв на Волині. “Поляки давали нам поміч і охорону. Робили це з патріотизму і ненависті до німців і до українського народу, – свідчив він. – Щоб загострити ще більше польсько-українську ворожнечу наші партизанські відділи мали виконати під фірмою “бандерівців” кілька особливих акцій проти польського населення, щоб могти після того виступити в боротьбі того ж населення перед “бандерівським” терором та таким способом ще більше зв’язати поляків з нами. Знаю, що такого роду акції були проведені одним нашим відділом з доручення Топкар-Сауре і мали повний успіх, хоч відділ цей переступив дозволені інструкціями методи і знищив поляків м. ін. в церкві”. ((Цит. за: Лебедь. УПА. Українська повстанська армія. – Ч. 1. – Сучасність 1987. – С. 73-74.))

М.Демкович-Добрянський навів цікаві свідчення радянського розвідника П.Крука про те, як готувалися спеціальні групи з вельми досвідчених людей, які потім виступали в образах вояків УПА і вояків АК на Волині. Ці групи повинні були одночасно вдарити по полякам і українцям, нещадно вбиваючи і знищуючи людей, які були шановані в суспільстві і водночас не мали жодних політичних претензій. Вбивства мали бути безглуздими, але з проголошенням гасел українських, а в іншому випадку – польських. Незабаром у дію вступали месники і оборонці обох національних інтересів. Між тим групи переодягнених енкаведистів перекидалися в інші райони. Їхнім завданням також було будь-що перешкодити українсько-польському порозумінню. ((Див.: Покальчук Ю. До питання про національно-визвольні змагання в Україні періоду Другої світової війни: Напрямки, сили, протидії))

Згідно мемуарів командира польського партизанського загону М.Куницького, його підлеглі, переодягнені у мундири УПА, палили українські села, вбивали і розстрілювали їх жителів. ((Kuwicki M. Pamiętnik „Muchy”. W-wa, 1959. – S. 437.)) Згадуваний вже Д.Медведєв у своїх мемуарах “Сильні духом” зазначав, що один з його відділів під керівництвом Б.Крутикова 5 січня 1944 р. розпочав перехід через Волинь і частину Львівщини, видаючи себе за вояків УПА. “Вести себе треба так, як і личить націоналістам, – нахабніше, – повчав партизанів комісар загону Стехов. – Де потрібно, забирайте в селах підводи, продовольство.” (( Медведєв Д. Сильні духом. Львів, 1958. – С. 391.)) Можна припустити, що частину акцій, вчинених тоді проти поляків, здійснили провокаційні групи НКВС. Станом на 20 червня 1945 р. в західних областях України діяло 156 таких спецгруп із загальною кількістю учасників 1783 чоловік. ((Див.: Білас І. Вказ. праця. – Т. 2. – С. 462.))

Злочинна діяльність похідних спецгруп немало спричинилась до ще жорстокішого протистояння між українцями і поляками. Вже на еміграції 1945 р., як вказував Є.Пастернак, зв’язкові старшини польської армії при Головній Квартирі американських збройних сил в Європі, у Франкфурті-на-Майні, стверджували, що взаємний терор між українцями і поляками був спровокований більшовицькою аґентурою в проводі обидвох повстанських армій.  ((  Див.: Пастернак Є. Нарис історії Холмщини та Підляшшя (нові часи). – Вінніпег – Торонто, 1968. – С. 275.))

Співпрацюючи з польською самообороною, АК, керівництво радянського партизанського руху дивилось на них як на тимчасових, тактичних союзників. Тим більше, що усунення польського населення з західноукраїнських земель фактично було вигідно Кремлю, оскільки зменшувало проблеми на території, яку він не збирався повертати Польщі після війни. За деякими даними, в територіальні організації ОУН на Волині неодноразово проникали радянські аґенти. Саме від них найчастіше виходили заохочення до вбивств поляків. (( Див.: Łukaszów J. Walki polsko-ukraińskie 1943-1947 // Zeszyty Historyczne. – 1989. – Nr. 90. – S. 174.))

Один з шляхів залучення поляків на свій бік у боротьбі проти німецьких окупантів і українських формувань радянське керівництво бачило у створенні польських партизанських загонів на Волині. Досліджуючи це питання, В.Сергійчук виявив і опублікував низку цікавих документів і матеріалів, які проливають світло на кадрове забезпечення керівництва польських загонів. Так, директива від 5 травня 1943 р., підписана М.Хрущовим, дозволяла таке: “Дати поляка, якщо немає, то, хто володіє польською мовою, – назвати поляком”. Закономірно, що керівними кадрами могли бути лише ті, які ще в довоєнний час пройшли перевірку НКВС на лояльність до радянської влади і повинні були беззастережно виконувати волю московського центру. Одим з них, якийсь Коханський, котрий “виховував” доручену йому головрозвідку в дусі мародерства, пияцтва і національної ненависті до українців без розбору, в п’яному вигляді кричав публічно, що він “ставленик НКВД, має особливі повноваження і не повинен підкорятися нікому”. (( Цит. за: Сергійчук В. наша кров – на своїй землі. – С. 48.))

Інший польський партизан – С.Антонович – звернувся з проханням до командира польського загону Р.Сатановського, котрий був у дружніх стосунках з М.Хрущовим, “не говорити полякам на окупованій німцями території Польщі, що він співпрацює з органами НКВД”. (( Там само. – С. 49.)) До речі, сам Сатановський в інформаційному повідомленні на ім’я Хрущова від 5 листопада 1943 р. обґрунтовував необхідність створення польських партизанських загонів тим, що, по-перше, українські націоналісти при нападі на польські села видають себе за партизан, по-друге, німці випускають провокаційні листівки, адресовані бандерівцям і бульбівцям, але призначені полякам для прочитання, в яких українських повстанців називають аґентами Москви. Чітко вказуючи на мету створення таких загонів, Сатановський зазначив: “Пропаганда ця потерпить крах, якщо з’являться польські партизанські загони, які, отримавши допомогу від Радянського Союзу, боротимуться проти німців і націоналістів за вільну незалежну Польщу”. (( ОУН і УПА у другій світовій війні: Документи і матеріали // УІЖ. – 1994. – №5. – С. 107.))

Начальник УШПР Т.Строкач, виконуючи директиви ЦК КП(б)У, 8 травня 1943 р. передав розпорядження в ліси Волині: “Польські загони організовувати можна і чим більше, тим краще”. (( Сергійчук В. Наша кров – на своїй землі. – С. 50.)) Критикуючи командира партизансьних загонів Рівненщини В.Бегму за недооцінку цього завдання, Хрущов вимагав від нього у кінці вересня цього ж року: “Всіляко сприяти організації польських загонів”. ((Сергійчук В. Наша кров – на своїй землі. – С. 50.)) Усвідомлюючи значення польського елементу на Волині, заступником В.Бегми з польських питань було призначено польського комуніста Ю.Собесяка.

Незабаром в УШПР пішла інформація про створення польських партизанських загонів. Так, командир партизанського загону Шитов повідомляв у червні 1943 р. про те, що в районі його розміщення в 14-ти польських селах організовані загони до 600 чол., для об’єднання і керівництва якими виділений працівник штабу. “Українські націоналісти, – додав він, – щоденно налітають на ці села, але поляки… відбивають атаки. Настрій поляків бадьорий, вони заявляють: “Коли б нам зброя, то ми поставили б під рушницю до 15000 чол. Краще Радянська Польща, ніж німецька колонія”. ((Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. – С. 75.))

З донесень радянських партизанів в УШПР випливало, що червона польська партизанка займалася мародерством. Зокрема, загони Сатановського йшли на господарські операції в українські села і там забирали силою продукти, майно, репресували населення. А українці сприймали їх як поляків, не розрізняючи в тій панічній ситуації, чи це комуністичні, чи патріотичні поляки. Це також не варто забувати, коли йдеться про використання більшовицькою владою польського населення. ((Див.: Україна – Польща: важкі питання. – Т. 1-2. – С. 207.))

За одними даними, радянський партизанський рух змобілізував до своїх лав близько п’яти тис. місцевих поляків ((Тоrzecki R. Op. cit. – S. 234.)), за іншими – від 5 до 7 тис. ((Моtykа G. Wnuk R. Pany i rezuny. – W-wa, 1997. – S. 58.)) Поляки вступали до радянської партизанки не з ідеологічних мотивів, а з практичних, часто шукаючи захисту від бандерівців. І вже в загонах починалась ідеологічна обробка. Вони брали активну участь в боротьбі проти українських повстанців, а, отже, сприяли поглибленню українсько-польського протистояння. “На всьому Поліссі та великій частині Волині, – розповідав очевидець, – літом 1943 р. витворилася така ситуація, якої собі бажав Сталін. Вночі кругом заграва, бо бандерівці випалюють майно поляків та бульбівців як зрадників. Вдень кругом заграва, бо німці з поляками й узбеками випалюють українські села та вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі більшовицькі партизани з поляками допалюють решту українських сіл, що їх не випалили німці за дня. Куди не глянь – вогонь. Куди не повернися – трупи і кров.” ((Туди, де бій за волю. – Париж, 1960. – С. 420.))

Усвідомлюючи небезпеку такого розігрування польської карти Москвою, представник польського уряду на Волині влітку 1943 р. у зверненні до поляків застерігав: “Співробітництво з більшовиками є таким же злочином, як і співробітництво з німцями. Вступ до радянських партизанських загонів є злочином. Жоден з поляків не повинен там перебувати”. ((Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. – С. 233.))

Позитивні наслідки партизанського співробітництва сприяли виникненню нового, другого, елементу такої співпраці. Після переміщення фронту на захід радянська влада для зміцнення свого становища на західноукраїнських землях вдалася до створення польської міліції – явища, малодослідженого в сучасній історіографії. Певною мірою на нього проливає світло фрагмент з тижневого рапорту польського підпілля від 6 липня 1944 р. В ньому, зокрема, зазначалося: “…в Коломиї міліція є польською в більшовицьких мундирах… Заарештована, вивезена і розстріляна певна кількість українців. Зустрічаються також випадки арештів і вивезень також серед поляків. Стосується це, проте, тих осіб, яким більшовики закидають тісну співпрацю з німцями. Оголошення на місцях російською і польською мовами”. (( Siwicki M. Op. cit. – T. 2. – Dok. nr. 9. – S. 146-147.))

Численні факти на цю тему знаходимо і в українському підпільному джерелі – “Інформація про діяльність польської міліції” за 1944 р. Звідси, наприклад, дізнаємось, що в травні в с. Лука Мала Скалатського району польська міліція робила облаву на чоловіків до армії. Під час ревізій забирали в українців одяг, взуття й інше, знущалися з них, загрожуючи при цьому: “українські бандити, бандерівці, всіх вас вистріляєио до одного, щоб не залишився ні один на розплодження”. (( Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. – С. 397.)) Тоді ж більшовики разом з польською міліцією ловили людей до Червоної армії в селах Вікно, Пізнанка Гнила, Пізнанка Комісарська, Хоптянка, Глібів, Кам’янки, Богданівка. І звідусіль поступала інформація такого змісту: “Під час шукання польська міліція поводилась дуже брутально з українцями… Під час трусу більшовики байдуже поводились, а поляки сильно шукали”. (( Там само. – С. 398.)) 3-го червня поляки вистежили криївку біля с. Кам’янок, де ховалося 10 осіб. Польська міліція зробила облаву. Українці, пробивши собі дорогу, розбіглись у двох напрямках. За ними пішла польська погоня. Одного вбили в с. Богданівці, а шестерьох – під Хмелиськами. Спійманих втікачів більшовики хотіли забрати до в’язниці, але поляки сказали: “Ми вже досить натерпілися від них” і розстріляли на місці. ((Там само. – С. 398.)) В серпні 1944 р. з Тернопільщини повідомляли, що “поляки найбільше причиняються до того, що українців арештовують, вони допомагають енкаведистам і пояснюють про наші рухи, які відбувались зимою і на початку весни”. ((Там само. – С. 403.))

У вересні 1944 р. фактично починається новий етап протистояння, пов’язаний з укладенням радянсько-польської угоди про т. зв. “обмін” населення – масового переселення 482100 українців з Холмщини, Надсяння, Лемківщини та Підляшшя до УРСР, а польського населення (787674 громадяни ІІ Речіпосполитої польської і єврейської національності) з західних областей України до Польщі. (( Див.: Козловський І. Вказ. праця. – С. 113.))

Звістка про угоду від 9 вересня 1944 р. сприяла посиленню антиукраїнських акцій на Закерзонні, які з часу вступу Червоної армії на територію Польщі почали здійснювати польські армія, Міліція Обивательська (МО) та Ужонд Безпєченьства Публічнеґо (УБП) – органи безпеки. Цей терор беззастережно підтримувався органами НКВС, щоб мати змогу вказувати на нього і “радити” українцям: “Тікайте від польських бандитів в Україну, переселяйтесь до УРСР”. (( Білас І. Вказ праця. – Т. 1. – С. 246.)) Про його масштаби свідчить інформація, надіслана наркомом внутрішніх справ УРСР Василем Рясним Лаврентію Берії: “Доповідаю про безчинства польської міліції, здійснюваних стосовно українського населення, що перебуває за прикордонною лінією після передислокації військових комендантів Червоної армії далі на Захід. Активізувалась діяльність польської поліції по винищенню українського населення, пограбуванню і знищенню їхнього майна, а останнім часом терористична діяльність польської міліції набуває масовий характер… Усі безчинства по відношенню до українського населення… польська міліція здійснює під приводом ліквідації банди УПА, проте в кожному випадку вбиває ні в чому не винних людей, в основному осіб похилого віку, жінок і дітей, які виявили бажання пересилитись на проживання в СРСР”. ((Там само. – Т. 2. – С 531-532.)) Про жорстоке поводження польської міліції з українцями свідчила й інформація, надіслана начальнику управління НКДБ Львівської області аґентом Галицьким в кінці 1944 р. Повідомивши, зокрема, про садизм поручника Овчажа, він зауважив: “При мені цей Овчаж сильно побив священика-українця (стару людину) і кілька українців-селян. Вони були невинні, оскільки через кілька днів їх випустили, проте вже інвалідами… били їх лише тому, що вони – неполяки. ((ДАЛО. Ф. З, оп. 1, спр. 68, арк. 30.)) Зрозуміло, що реакцією на подібні дії були відплатні акції УПА.

У зв’язку з початком звільнення території Західної України від німецьких військ і відомим ставленням до цього польського еміграційного уряду республіканське керівництво виступило з вимогою включення до складу УРСР прадавніх українських земель, якими є Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав. Підтвердженням цього були сотні колективних листів на ім’я радянських керівників з проханням “прилучення нас, українців, до Української Радянської Республіки”. (( ДАЛО. Ф. З, оп. 1, спр. 68, арк. 32-40.)) Проте пропозиції М. Хрущова, як і прохання українського населення залишилися без відповіді Сталіна. Це об’єктивно погіршувало українсько-польські стосунки на цих землях.

Третім елементом радянсько-польської співпраці, що вельми негативно позначилась на українсько-польських відносинах, було формування на західноукраїнських землях, зайнятих Червоною армією, винищувальних батальйонів (“истребительных батальйонов”), куди включали поляків даної території.

Ці формування використовувались винятково з метою розгрому УПА, практично на той час вже єдиного українського підпілля. Радянські “компетентні органи” зіграли на прагненні частини місцевих поляків помститись за галицько-волинську різню, захистити себе і свої сім’ї від відплатних акцій УПА і, взагалі, зберегти життя, пішовши на вимушену співпрацю з більшовицькою владою. Вже в лютому 1945 р. на території Західної України діяло 292 винищувальні батальйони, в яких поляки нараховували 60-80% особового складу. (( Див.: Україна – Польща: важкі питання. – Т. 1-2. – С. 203.))За даними Ф.Збиша, з 50-ти тис. польської самооборони в Галичині майже половина (22796 чол.) служила в цих формуваннях. ((Biuletyn „Na Rubieży”. – 1993. – Nr. 1.))

У зв’язку з участю поляків у винищувальних батальйонах загони УПА після проходження фронту посилили свої атаки проти польського населення. “Ляхи… пішли на некритичну співпрацю і службу з НКВД. Через те проти них здійснюємо ті самі акції, що й раніше… Належить вияснити – де і які сили ворога сконцентровані і потім їх знищити.” ((Цит. за: Моtykа G. Wnuk R. Op. cit. – S. 67.))

Як свідчать опубліковані документи і матеріали, в 1944-1945 рр. точилися запеклі бої між винищувальними батальйонами і відділами УПА. В одному з них, наприклад, вказується, що 16 квітня в селах Битюків і Пасічна Надвірнянського району винищувальний батальйон поляків вступив у бій з великою групою оунівців. Батальйон втратив двох убитими та 5 пораненими. Оунівців вбито 36 чол. (( Див.: ОУН і УПА у Другій світовій війні: Документи і матеріали // УІЖ. – 1995. – №1. – С. 102.)) Ці збройні сутички знекровлювали, виснажували українське і польське населення, робили беззахисним перед насуваючою загрозою драматичних випробувань, які ніс радянський режим.

Таким чином, і Берлін, і Москва були кровно зацікавлені в тому, щоб забезпечити собі панування на окупованих територіях, придушити національно-визвольний рух на Україні і Польщі, підступно і вміло використавши для цього українсько-польський антагонізм. Підтримуючи ворожнечу обох народів, провокуючи і поглиблюючи її, вони намагалися нейтралізувати, виснажити визвольну боротьбу обох народів, руками ж останніх винищувати один одного, тримати в атмосфері страху, підозри, взаємної ненависті і покори. Криваві погроми українського і польського населення були на совісті різних сил, зокрема гітлерівського репресивного апарату, повністю підпорядкованої йому української і польської допоміжної поліції, польських і радянських партизанських загонів, польської міліції на визволених західноукраїнських землях і в Закерзонні, диверсійно-розвідувальних загонів, які часто маскувалися під частини УПА або польських партизан, винищувальних батальйонів НКВС та інших сил. Значна вина за ці жертви лежить також і на провідниках українського та польського підпілля, які не зуміли або не захотіли своєчасно погасити цей конфлікт, до кінця не розібрались у віроломних і провокаційних цілях обох імперіалістичних потуг.