У статті розглядається роль Католицької церкви та ідеології у суспільстві XVIII століття. До уваги беруться прояви занепаду Католицької церкви, розвиток ідеології Просвітництва, зміни у становищі духовенства.
Ключові слова: Католицька церква, Просвітництво, духовенство, криза, європейське суспільство.

В статье рассматривается роль Католической церкви и идеологии в обществе XVIII века. Учитываются проявления упадка католической церкви, развитие идеологии Просвещения, изменения в положении духовенства.
Ключевые слова: Католическая церковь, Просвещение, духовенство, кризис, европейское общество.

This paper examines the role of the Catholic Church and ideology in society XVIII century. The attention is taken into account signs of decline of the Catholic Church, the development of the ideology of the Enlightenment, a change in the position of the clergy.
Keywords: Catholic Church, Education, clergy, crisis, European society.

Місце та значення Католицької церкви у XVIII ст. у західній Європі визначалося багатьма чинниками. У той час набирали могутності нові теорії держави, нові підходи до розуміння відносин між державою та церквою. У цей період стає помітним падіння престижу католицької церкви в державах Західної Європи. Зміна становища Католицької церкви в сучасному світі привела до зміцнення становища національних держав, світоглядних трансформацій світогляду європейців, успіхів у науковому осмисленні світу, розвитку європейського права, освіти.
Метою статті є визначення ролі католицької церкви та ідеології в суспільстві XVIII століття.
Завданнями статті є:
– з’ясувати причини занепаду Католицької церкви у досліджуваний період;
– визначити роль Католицької церкви у європейському просвітницькому суспільстві;
– проаналізувати зміни в католицькому середовищі Європи
Упродовж XVIII ст. у західній Європі відбувалися зміни, що кардинально вплинули на становище католицької церкви у суспільстві. Серед філософів того часу усе більше проявлялася тенденція прагнення до свободи, до виходу за межі церковних догм. Посилюється криза католицької ідеології в результаті занепаду самого християнського світогляду та поширення раціоналізму.
Щоправда, у багатьох галузях суспільно-політичного життя продовжувалася Контрреформація. Проте самі методи Контрреформації часто були занадто активними: єзуїти, виконуючи поставлені на них завдання, надавали процесу католизації деякого відтінку примусу. Єзуїти не враховували існуючих на той час у Європі духовних настроїв, часто відмовляли віруючим католикам у свободі духу і не підтримували створення їх власних духовних цінностей.
Певним занепадом відрізнялася і система католицької освіти, за винятком того, що були досягнуті значні успіхи в галузі історичного богослов’я, дисципліни та детального вивчення Священного Писання. Поряд із цим слід визнати, що колись високодуховні сфери схоластики поступово перетворювалися в прямолінійний і поверховий схоластицизм. Рівень освіти в католицьких навчальних закладах не відповідав зрослим духовним потребам європейського суспільства. Цьому якраз і сприяла абсолютна монополія єзуїтів в освітній галузі.
Деякі марновірні уявлення (наприклад, віра в існування чаклунських сил) ставали на шляху звернення людини до церкви. Вшанування святих часто брало відверто вульгарні форми і поступово перетворювалося (якщо до того часу вже остаточно не перетворилося ) в язичницьке зганьблення самого цього поняття. З кафедр вимовлялися досить спірні проповіді, в яких було занадто мало духовного змісту і які часто перетворювалися на арену для з’ясування стосунків [4, с. 280].
Можна з упевненістю стверджувати, що в цей час починає рости почуття незадоволеності існуючою політикою Католицької церкви. У першу чергу відчували себе обдуреними люди найбільш освічені й прогресивні. Також не найкраще зарекомендували себе і католицькі монастирі. У багатьох із них обряди проводились із численним порушенням канону, а в окремих випадках навіть суперечили йому.
Зауважимо однак, що в XVIII ст. у Європі було багато глибоко віруючих і відданих церкві вчених, священиків і проповідників. Найбільш «сучасні» на той час єпископи вже тоді побачили для себе можливість участі у просвітницькій діяльності, переконавшись, що вона має під собою цілком гуманні основи і зможе надати позитивний вплив на розвиток Церкви. Деякі з них, наприклад, виступали за методичні та змістовні зміни у викладанні богословських наук і в проведенні церковних служб, і могли з повною підставою очікувати від цього підвищення суспільної моральності [4, с. 282]. Про роль церкви в європейському суспільстві XVIII ст. говорить і той факт, що в основу культурно-філософської системи того часу лягли ідеали християнства. Досить також згадати, що в таких мислителів як Руссо, Лессінг і навіть Вольтера віра в єдиного Бога не піддається сумніву, хоча час від часу повна внутрішніх протиріч філософська концепція деяких з них (наприклад у Руссо), відзначена, принаймні в окремих питаннях, елементами пантеїзму, вступає в суперечність із християнським вченням.
Усі ці процеси свідчили про виникнення принципового конфлікту між Просвітництвом та істинами Одкровення. У таких умовах католицька церква перебувала в досить складному становищі.
У добу Просвітництва вчення католицької церкви пов’язувалося із філософією природного права. Цим значно посилювалося значення монарха у європейських державах та відповідно послаблювалося становище церкви. Відповідно до цієї філософії, держава, державні інститути та інші установи створюються не волею Бога, а виникають завдяки угоді, яка є продуктом вільного волевиявлення людини та її переконань. Метою такої держави є не просто прославлення Бога або турбота про істинно християнське життя підданих, а саме благо, інтерес, користь самої держави; релігія стає лише засобом, що веде до цієї мети. Цим роль католицької церкви кардинально відрізнялася від тієї, що визначала її у період Відродження та Нового часу.
У цей же період виникла ідея про всемогутню державу (переважно у формі національної). У ній будь-яка діяльність церкви наштовхувалась на протидію. Відзначимо, що часом ґрунтом для таких посягань служили практичні дії та теоретичні міркування самої Католицької церкви. В результаті, в кінці століття можна спостерігати прояв безпрецедентного безсилля з боку церкви і папства
У просвітницькому суспільстві турбота про становище релігії (у даному випадку мається на увазі католицизму) розглядається як один із засобів забезпечення внутрішнього спокою та процвітання суспільства. Наприклад, протестанти переслідувалися тому, що будь-яке відступництво від віри – це привід для революційного бродіння у суспільстві, тоді як гарантувати сильну державу може лише єдність віри.
У європейському суспільстві допускалося існування не лише однієї релігії. Так, у німецьких землях у XVIII ст. держава сприймалася як найбільш розумний порядок людського суспільства. Різниці між церквою та будь-якими іншими релігійними громадами не було: одні визнавалися як корпорації, тобто юридична особа, і розглядалися як частина державного устрою, інші не визнавалися такими і, відповідно, не мали жодного суспільного значення [5, с. 31].
У Європі доби Просвітництва весь зовнішній бік церкви, релігія взагалі підпорядковувалася верховній владі монарха, який мав право встановлювати, змінювати або навіть і відміняти все, що тільки не було засновано на Біблії [6, с. 437].
На основі Вестфальського миру (1648 р.) вироблено наступну класифікацію прав державної влади стосовно церкви: 1) право реформувати церковне життя (в тому числі і право не допускати певного віровчення або певної релігійної громади на територію держави); 2) право контролювати та обмежувати діяльність церкви заради охорони державних інтересів (видання спеціальних законів, недопущення публікації папських розпоряджень та рішень вселенських соборів без згоди голови держави та ін.); 3) право покровительства, захисту або сприяння церкві в її діях у тій мірі, наскільки вони відповідають державним інтересам [6, с. 438].
Серед небагатьох країн, де становище Католицької церкви у XVIII ст. можна охарактеризувати як показове, була Австрія. Австрійський імператор Йосиф ІІ реформував практично усі аспекти релігійного життя. Він дивився на релігію та духовенство як на засіб «відродити Австрію», тому що, з одного боку, без віри громадян у провидіння та у вічні покарання не може обійтися жодна держава, а з іншого – церковна кафедра, як вважав монарх, була одним із шляхів поширення корисних для суспільства знань. Притім у 1781 р. цей імператор видав Декрет про толерантність [1, с. 149].
Величезного удару Католицькій церкві завдала діяльність французьких просвітників та особливо Велика Французька революція. Так, наприклад, Жан Мельє викривав соціальну роль церкви як опори тиранії, засобу поневолення народу [2, с. 556]. Він писав, що «релігія підтримує навіть
найгірший уряд, а уряд у свою чергу підтримує навіть найбезглуздішу, найнерозумнішу релігію … Служителі релігії, які панують над нашою совістю, є найнахабнішими шахраями народу, а государі та інші сильні світу цього, які панують над нашим тілом і майном, – найбільшими злодіями і вбивцями з усіх існуючих у світі [2, с. 556]. Шарль Луї де Монтеск’є змальовує сатиричну картину французьких вдач, піддаючи осміянню релігійну нетерпимість, безшлюбність духовенства, дворянську пиху, гніт привілеїв, бездарність державного управління, порожні претензії офіційної науки [2, с. 557]. Вольтер у свою чергу піддає шаленій критиці Біблію, розповіді про чудеса.
Натомість у Франції церква була найбільшим землевласником і була духовною опорою феодалізму, освячувала станову нерівність і деспотизм королівської влади [2, с. 604]. Ось чому у французькому суспільстві поширювалися критичні погляди на християнство та особливо на католицизм, такі, як наприклад, у Жака Нежона: «…Я знаходжу цю релігію безглуздою, згубної для людей, що заохочує грабежі, зваблювання, честолюбство, користь своїх служителів і викриття сімейних таємниць; я в ній бачу невичерпне джерело вбивств, злочинів, жорстокостей, скоєних від її імені… При такому погляді на вашу релігію я не тільки маю право відступитися від неї, я безумовно зобов’язаний раз і назавжди з нею розправитися, живити до неї відразу, шкодувати чи зневажати тих, які її проповідують, і голосно проклинати осіб, котрі її підтримують своїми насильствами і гоніннями…» [2, с. 604]
У зв’язку із діяльністю французьких просвітників роль католицизму в Європі доби Просвітництва суттєво знизилася. Проте церква намагалася утримувати контроль над інтелектуальною діяльністю жителів Західної Європи. Так, папські бреве передбачали не лише заборону читати окремі книги, а й спалення усіх конфіскованих примірників небажаної літератури. Під девізом «боротьби за чистоту віри» інквізиція розправлялася із єретиками. Особливо повна залежність інквізиції від державної влади спостерігалася в Іспанії. Засудження на галери, на ув’язнення в інквізиційний катівнях, на спалення вироблялося тут аж до кінця XVIII в. Останнє аутодафе мало місце ще в 1826 р. у Валенсії. Друга половина XVIII ст. у цій країні проходить під знаком переслідувань учених і філософів [2, с. 615].
Подальшому занепаду ролі католицької церкви в європейському суспільству сприяв розвиток вільнодумства. Так, діяльність Джона Толанда, Коллінза, П’єра Бейля підривала устої католицької церкви та поширювала у європейському суспільстві атеїстичні ідеї. І це не зважаючи на те, що в 1759 р. єзуїтам вдалося заборонити видання творіння французьких просвітників – «Енциклопедії». Вони надавали розуму виняткове значення у розвитку людства. У їхніх наука протиставлялася релігії. Усі вади суспільного розвитку пов’язувалися з тим, що люди в минулому керувалися вірою, традиціями, авторитетом, а не чистим розумом. Вважаючи, що християнське вчення не витримує критики чистого розуму, просвітителі саркастично висміювали все, що не вкладалося у раціональне пояснення. Проголошення ними свободи, рівності і братерства як основних принципів у побудові суспільства готували ґрунт для соціальних змін. Важке становище країни (війни, марнотратство королівського двору, фінансова криза) теж сприяли подальшим революційним подіям.
Після розпуску єзуїтів у 1773 р. в багатьох європейських країнах були перетворені школи, введені нові методи навчання, нові підручники, вільні від церковного духу; церковні суди були обмежені в своїх функціях і підпорядковані світським; духовна цензура замінена загальнодержавної; скорочені права інквізиції і в ряді випадків скасовані аутодафе. У Франції був опублікований королівський указ про скасування більшої частини монастирів і про встановлення мінімального числа ченців, що дозволяє їм організуватися в монастир. Відтак дев’ять чернечих орденів і згромаджень були розпущені [2, с. 619].
У кінці XVIII ст. у Європі почали з’являтися закони, що урегульовували діяльність Католицької церкви. Так, у 1790 р. у Франції вийшла Цивільна конституція духовенства. з-поміж іншого, вона підпорядковувала церкву державі, священик виводився з церковного підпорядкування, ставав державним чиновником і мав принести спеціальну присягу. Число єпархій узгоджувалося з числом департаментів у цій країні. Окрім того, церковне майно секуляризовувалося, і держава зобов’язувалася видавати духовенству платню [3, с. 445].
Зазначимо, що значна частина духовенства відмовилася присягнути цій конституції, засудив її і папа. Це викликало проти них репресії, спрямовані проти католицької церкви і навіть проти християнства взагалі.
У контексті антицерковної політики революційного Конвенту запроваджувався «культ Розуму». У 1793 р. у католицьких храмах замість ікон і статуй встановлювалися погруддя діячів Французької революції. Відомо, що 10 листопада 1793 р. в соборі Паризької Богоматері було проведене урочисте театралізоване свято Розуму [3, с. 446]. І. Ісіченко зазначає, що тоді у тих будинках, котрі владою жерців християнського культу були посвячені для релігійних забобонів, ми, можливо, будемо покликані, у свою чергу, вести проповідь нашого вчення, а замість співів кліриків, які ще досі лунають під широкими склепіннями й під колонами цих будівель, ми почуємо там стукіт наших масонських молотків, оплесків і голосного схвалення нашого (революційного. – Авт.) ордену [3, с. 446].
А ось Робесп’єр виступив із промовою «Про відношення релігійних і моральних ідей до республіканських принципів і про національні свята». Він обґрунтовував необхідність створення нового культу, що мав остаточно витіснити християнство – культу «Верховної Істоти». Цього ж дня був ухвалений декрет про запровадження цього культу. Він починався словами: «Французький народ визнає Верховну Істоту й безсмертя душі». Дії уряду супроводжувалися новою хвилею «революційного терору» із масовими стратами та засланням [4, с. 308].
У вказаний період відбулися суттєві зміни і в середовищі вищого духовенства. Зокрема, у їхнє середовище проникали ідеї антисупранатуралізму. Багато єпископів, богословів та викладачів семінарій потрапляли під помітний вплив духу просвітництва. Набирав силу і прагнув до відокремлення антипапський дух державної Церкви, чия неправильна (в силу свого егоїзму) концепція єпископального управління та односторонні національно-церковні судження в питаннях конституції і літургії приводили до ослаблення свідомості церковної єдності.
У колах вищого духовенства і при князівських дворах все більш помітним ставало захоплення ідеями французьких просвітителів. Досить серйозну, хоча і не дуже поширену, догматично розпливчасту концепцію «єдиного християнства» відстоювали не лише представники різних гілок протестантизму (послідовники Лютера, Меланхтона, Кальвіна), а й деякі католики. Тут можна згадати і той факт, що Вюрцбурзький архієпископ запросив на посаду професора екзегетики протестантського філософа-раціоналіста Готлоба Паулюса, а курфюрст Майнца Еммеріх Йозеф фон Бюрресгейм ( 1763 – 1784 ) реформував систему тодішньої освіти в дусі протестантського Просвітництва [4, с. 289].
Поява просвітницьких тенденцій у католицькому богослов’ї було реакцією на пониження в церковних колах та релігійних братствах псевдо містичних настроїв і також загалом на недостатньо високий рівень самого католицького богослов’я. Воно поступово перестало бути наукою про Бога, згубило зв’язок із живим богослов’ям попередніх поколінь і також середніх віків, із повноцінним життям нації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Вандич П. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення / П. Вандич. – К.: «Критика», 2004.
2. Всемирная история. – Т. 5. – М.: Издательство социально-экономической литературы, 1958. – 782 с.
3. Ісіченко І. Загальна церковна історія. / І. Ісіченко. – Xарків: Акта. – 2001. – 608 с.
4. Лортц Йозеф. История церкви / Й. Лортц. – Т. 2. – М.: Христианская Россия, 2000. – 508 с.
5. Мишель А. Идея государства. Критический опыт социальных и политических теорий во Франции со времени революции / А. Мишель. – М.: Издательский дом «Территория будущего», 2008. – 536 с.
6. Суворов Н. С. Учебник церковного права / Н. С. Суворов. – М.: Издательство «Зерцало», 2004, – 504 с.