Лендєл Анна

Питання особистого майна одного з подружжя: проблемні аспекти та шляхи їх вирішення

Анотація: Закон чітко визначає, яке майно відноситься до спільного майна подружжя, а яке до особистої власності одного з подружжя, однак на практиці виникають складнощі пов’язані із визначення статусу майна. Автор у науковій статті окреслює коло проблемним та суперечливих питань пов’язаних із особистим майном одного з подружжя та дає практичні рекомендації для збереження правового статусу майна, яке належить одному з подружжя.

Ключові слова: спільне майно подружжя, особиста приватна власність одного з подружжя, приватна власність особи, приватизація, коштовності.

Питання спільної сумісної власності подружжя та особистої приватної власності одного з подружжя завжди було і залишається проблемним з практичної та, особливо, юридичної сторони. Процес розподілу майна, яке подружжя тривалий час вважало спільним, наповнене гострими конфліктами та суперечками, які розпалюються на фоні взаємних непорозумінь та образ. До того ж законодавство України, визначивши перелік майна, яке відноситься до особистої приватної власності одного з подружжя, чітко не врегульовує ряд неоднозначних питань та залишає не визначеними певні юридичні поняття, що спричиняє виникнення проблем під час безпосереднього розподілу майна.

Питання приватної власності одного з подружжя, набуте ним під час супружного життя постійно досліджувалося провідними юристами. Серед останніх наукових досліджень слід згадати праці І. О. Жилинкової, О. В. Афанасенко, В . В. Галюк, Д А. Ткачук. Важливою з практичної точки зору є і правова позиція Верховного суду України, яка враховується при визначенні питання віднесення майна до категорії особистої власності одного з подружжя. Цінну інформацію можна почерпнути з науково-практичних коментарів до сімейного та цивільного кодексів. Однак, не зважаючи на широке наукове дослідження питання, в силу того, що в Україні існує величезна кількість справ про розлученню, які наповнені проблемними практичними моментами, питання розмежування спільного майна подружжя та особистого майна все ж потребує дослідження. Головною ціллю наукової статті є здійснення  аналізу чинного законодавства України та визначення, дослідження практичного змісту суперечливих, з правової точки зору, позицій. Задля досягнення мети планується виконати наступні завдання: 1) проаналізувати зміст норм цивільного та сімейного законодавства, які визначають питання спільної сумісної власності подружжя та особистої власності одного з подружжя; 2) визначити та охарактеризувати конкретні випадки, коли майно, яке належить одному з подружжя буде вважатися його приватною власністю; 3) виокремити основні проблемні питання, які виникають у контексті віднесення певної категорії майна до особистої власності одного з подружжя та визначити шляхи вирішення проблематики.

Ч. 3 ст. 368 Цивільного кодексу України визначає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Будь-яке використання (здача в оренду, відчуження) такого майна повинне проводитися за спільною згодою подружжя[1]. Питання правового статусу майна подружжя деталізоване у 7 та 8 главах Сімейного кодексу України, якими визначено перелік майна, яке відноситься до кожної категорії власності та спосіб розпорядження ним. Варто відзначити, що закріплене у Сімейному кодексі поняття «особиста приватна власність» зазнало справедливої критики з боку науковців, адже окрім того, що воно запозичене із радянської термінології, що вже викликає питання про його правову природу, воно ще й не закріплене Конституцією України у переліку форм власності, які існують в Україні. Не зважаючи на таку неточність, слід розуміти, що особиста приватна власність одного з подружжя за своїм правовим статусом прирівнюється до приватної власності, і така назва використовується для підкреслення правової природи майна, яке відокремлене від спільної сумісної власності подружжя. Важливо наголосити, що судовою практикою вироблено такий критерій: спільним майном подружжя вважається будь-яке майно, нажите, набуте, створене, накопичене у період шлюбу працею обох із подружжя і кожного з них, навіть у тих випадках, коли працює лише один з подружжя, а другий займається лише веденням домашнього господарства, навчанням або іншою діяльністю, яка не приносить доходу. Статус спільної сумісної власності набувається автоматично. Протилежне має бути доведено всіма можливими з правової точки зору засобами (або ж за взаємною згодою подружжя) особою, яка вважає майно роздільним. У зв’язку з цим, речі, набуті за час шлюбу, автоматично підпадають під режим спільного майна подружжя[2].

Особиста власність кожного з подружжя – це майно, яке незалежно від наявності шлюбу чи його розірвання залишається у власності кожного з подружжя та не ділиться після розлучення. Розділ 7 Сімейного кодексу України у статті 57 дає чіткий перелік майна, яке відноситься до цієї категорії та визначає деякі нюанси, пов’язані із визначенням його правового статусу[3]. Стаття 57 визначає, що особистим є: 1) майно яке особа набула до моменту укладання шлюбу (ключовим є момент реєстрації шлюбу, починаючи з якого майно переходить у категорію спільного майна подружжя); 2) майно, яке набуте в результаті продажу особистої власності або за рахунок його використання (різного роду доходи, дивіденди, плоди отримані від такого майна). В контексті цього питання варто враховувати правову позицію Верховного суду України, який зазначає, що навіть якщо майно куплене за особисті кошти, можлива ситуація, коли воно переходить до категорії спільного майна подружжя за рахунок того, що тривалий час ним користується вся сім’я[4]; 3) компенсаційні виплати спрямовані на відновлення пошкодженого особистого майна; 4) відшкодування моральної шкоди одного з подружжя, адже кошти спрямовані на компенсацію індивідуальних страждань особи; 4) страхові виплати, отримані особою за обов’язковим / добровільним особистим страхуванням, якщовнескисплачувалися за рахунокособистих коштів людини; 5) речі індивідуального користування: одяг, аксесуари, косметичні засоби та інші речі, які обслуговують повсякденні потреби людини та коштовності (поняття коштовності нормативно не визначено, тому суд при віднесенні майна до цієї категорії враховує практичні обставини справи; якщо прикраси були придбані не для індивідуального користування дружини чи чоловіка, а для накопичення капіталу, воно буде вважатися спільним майном подружжя). При віднесенні майна, яке вище перелічене, до категорії особистої власності одного з подружжя застосовується один з наступних принципів: 1) річ придбана за індивідуальні кошти людини; 2) об’єкт націлений на забезпечення суто індивідуальних потреб особи. В результаті аналізу джерел фінансування та властивостей, способів та напрямків використання об’єкта, суд визначає правовий статус власності.

Ускладненою процедурою віднесення майна до категорії особистого майна одного з подружжя вирізняються ситуації, коли поділу підлягають: подаровані та успадковані речі; приватизовані громадянином об’єкти; отримані одним з подружжя премії та нагороди; матеріальні ресурси, накопичені особою за період окремого проживання подружжя; зобов’язання перед одним з подружжя. Складнощі зумовлені тим, що визначені вище принципи не можуть застосовуватися в цих ситуаціях в повній мірі. До того ж ризик виникнення додаткових проблемних аспектів істотно зростає.

Успадковане особою до, або під час шлюбу майно відноситься до її приватної власності. Якщо ж говорити про подароване майно, то ситуація ускладняється за рахунок того, що часто відсутня конкретна адресація подарунку. Якщо на якесь свято одному з подружжя дарується певна річ без зазначення того, що вона дається дружині або чоловікові, в майбутньому виникає спірна ситуація з приводу того, який правовий статус має майно. При вирішенні цього питання суд враховує характер подарованого майна: якщо воно забезпечує інтереси подружжя (холодильник, меблевий гарнітур тощо), то вважається спільним майном; якщо дарунок має персональне спрямування (комп’ютер, медичне обладнання, спеціальна література тощо) то стороною вважається лише один з подружжя. Задля уникнення подібних спірних ситуацій, корисно було б застосовувати принцип конкретного адресування подарунку одному з подружжя. Наприклад, написавши вітальну листівку із зазначенням особи, якій дається дарунок, можна мінімізувати ризик віднесення цього майна до спільного майна подружжя. Якщо ж говорити про більш дорогоцінні речі, то в такій ситуацій не завадить укладення договору дарування, яким буде визначено, що власником майна є конкретна людина.

Ще один важливий аспект, в контексті визначення правового статусу успадкованого та подарованого майна, стосується того, що таке майно може перейти, за певних умов, до категорії спільного майна подружжя. Якщо об’єкт істотно вдосконалюєтеся за рахунок коштів другого з подружжя або спільних коштів, або протягом тривалого часу використовуватиметься суто для забезпечення інтересів сім’ї, суд має всі підстави для визначення такого майна як спільного[5]. В такій ситуацій слід врахувати наступні практичні рекомендації: факт фінансування позитивних змін об’єкта повинен бути підтвердженим чеками, квитанціями: про купівлю будівельних матеріалів, конструкцій інших необхідних для  вдосконалення майна приладів; про оплату послуг та робіт з ремонту, реконструкції або відновлення об’єкта. Позитивний ефект також буде досягнений, якщо залучити свідків, які підтверджують покращення подарованого, успадкованого майна. Якщо ж людина навпаки хоче довести відсутність будь-якого фінансового, матеріального вкладу іншого з подружжя, то слід акцентувати увагу на тому, що вартість об’єкта істотно перебільшує профінансовані витрати на його удосконалення, а також, що позитивні зміні не є суттєвими. Варто вказувати на те, що другий з подружжя не має відповідної суми коштів для фінансування ремонтних робіт, підтверджуючи це документально даними про обсяги заробітної плати, банківські вклади.

Пункт 1 ст. 57 Сімейного кодексу визначає, що набуте особою під час шлюбу у порядку приватизації житло, земельна ділянка є особистою приватною власністю одного з подружжя[6]. Разом з тим, велика кількість практичних питань пов’язаних з процесом та правовими наслідками приватизації не врегульовується нормами сімейного законодавства, через що виникають певні проблемні ситуації. Не виключений випадок, коли другий з подружжя може заявляти про свої права на попередньо приватизоване житло посилаючись на те, що він брав участь у приватизації та постійно проживав у житлі. Задля конкретизації умов віднесення приватизованого житла до категорії приватного майна слід звернутися до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». В законізазначено, що право на приватизацію є абсолютно індивідуальним правом, яким наділяються виключногромадяниУкраїни. Іноземці та особи без громадянства позбавляютьсяцього права. Додатково зазначається, що претендувати на отримання права на приватизацію конкретного приміщення мають особи, які постійно в ньому проживають або зберегли право на нього на законних підставах[7]. Враховуючи вище зазначені положення можна визначити практичні рекомендації, які допоможуть віднести приватизоване майно до категорії приватного без зайвих проблем. Перш за все слід сказати, що якщо другий з подружжя є іноземцем або особою без громадянства, то взагалі відсутній ризик віднесення майна до спільного майна подружжя, так як така особа не може претендувати на приватизацію. Задля доведення цієї обставини власник приватизованого майна може подати суду документ, який встановлює особу другого з подружжя – іноземця, де зазначено не українське громадянство. Інший варіант може бути використаний у випадку, коли другий з подружжя постійно не проживав в квартирі під час приватизації, через що за ним не зберіглося право на це житло. Задля доведення цього, можна надати копію сторінки паспорта другого з подружжя, де зазначається інша адреса реєстрації місця проживання особи в період, коли відбувалася приватизація. Якщо ж другий з подружжя постійно проживав в квартирі на момент проведення приватизації, але не брав участі у ній, то посилаючись на те, що особа відмовилася від реалізації права на приватизацію, можна вказувати на те, що другий з подружжя втратив таке право та не може претендування на житло. Задля доведення цієї обставини можна подати письмову відмову від приватизації. Якщо ж сформувалася ситуація, коли участь у приватизації брали обидва з подружжя, які проживали в цей час у квартирі, то вони двоє стають власниками майна, кожен з яких має право на частину квартири.

Премії та нагороди, які були отримані одним з подружжя за час шлюбу за його особисті заслуги у розвитку науки, культури, мистецтва, спорту відносяться до особистого майна одного з подружжя. Ці кошти слід відрізняти від інших виплат, які особа отримує на роботі, адже вирішальним чином застосовується критерій особистих досягнень особи, саме завдяки чому вони і набувають статусу особистого майна. Деяка проблематика у віднесенні такого роду доходів до приватного майна полягає у тому, що на практиці часто виникають ситуації, коли особисті досягнення людини здійснені не лише завдяки її професіоналізму та кваліфікації, а й завдяки сприяння та допомозі зі сторони другого з подружжя. За умови, якщо інший з подружжя своїми діями з ведення домашнього господарства, виховання дітей істотно допомагає другому з подружжя в отриманні премій, ці кошти стають результатом старань всієї сім’ї. Враховуючи таку аргументацію та наявність доведення факту підтримки з боку другого з подружжя (наприклад, свідчення свідків), суд часто відносить премії та нагороди до спільного майна подружжя.

Багато практичних проблем викликає ситуація, коли подружжя не підтримує сімейних відносин, живе по-окремості, не є фактично сім’єю, однак з юридичної точки зору залишається подружжям. За таких обставин, майно набуте кожним з подружжя у період окремого проживання, відповідно до принципусімейногозаконодавства, все ж відноситься до спільного майна подружжя. Якщо ж особа хочевизнатипротилежне – вона повинна це довести у суді. Суд враховучи, що для сімейних відносин важливе значення має не лише формально зареєстрований шлюб, а й дійсні стосунки чоловіка та дружини і у випадку, якщо цього немає і сторони фактично не складають одну сім’ю, відповідно до ч. 7 ст. 57 Сімейного кодексу України, може визнати набуте за такий час майнороздільним[8]. Однак,формулювання «можевизнати» говорить про те, що суд не зоб’язанийвизнавати статус особистого майна одного з подружжя і у випадкунедостатностідоказів все ж відноситьйого до спільного. У зв’язку з ти, що законом не передбаченоконкретнихдоказів, якіможутьнапевне довести відсутність фактичного існуваннясійменихвідносин, практичнарекомендація в такому випадкуполягає у тому, щонеохіднонадавати суду максимально можливукількістьдоказівокремогопроживанняподружжя. Наприклад, довідка про реєстрацію та фактичнедовготривалепроживання одного з подружжя в іншомумісті, про тривалеперебування за кордоном, поясненнясвідків про відсутністьсімейнихвідносин створять всіпередумови для того, щоб суд визнавмайноприватним. Особливо сліднаголосити на тому, щосімейнезаконодавстводаєможливістьвикористанняопціїокремого проживання подружжя, що передбачено ст. 119 СКУ[9]. За таких умов, все майно набуте одним з подружжя буде вважатися його особистим майном, адже ухвала суду про відсутність сімейних відносин буде беззаперечним доказом того, що реальні родинні відносини відсутні.

Підсумовуючи все вище викладене, слід зазначити, що Сімейний кодекс України чітко визначає перелік майна, яке відноситься до особистого майна одного з подружжя. Головні принципи: належність майна особі до реєстрації шлюбу, а також використання майна, яке має суто індивідуальний характер дозволяють визначити те майно, яке відноситься до приватного. Разом з тим існують певні проблемні питання пов’язані із визначенням правового статусу подарованого, успадкованого майна та нагород, премій одного з подружжя. Уникнути ризику віднесення такого майна до категорії спільного можна шляхом доведення відсутності будь-якого вкладу зі сторони другого з подружжя. Найбільш насичений проблематикою процес доведення факту окремого проживання подружжя та, як наслідок, факту виникнення роздільного майна кожного з подружжя, адже закон не визначає конкретного переліку доказової бази та дає суду можливість приймати різні рішення в залежності від конкретних випадків. З огляду на це, найбільш оптимальним шлях – це подача суду максимально можливого переліку доказів, які свідчать про те, що подружжя не має сімейних відноси протягом тривалого часу.

 

Література:

1. Цивільний кодекс України : Кодекс України, Закон від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.
2. Сімейний кодекс України : Кодекс України, Закон від 10 січня 2002 р. // Відомості Верховної Ради. – 2002. – №21-22. – Ст. 135.
3. Про приватизацію державного житлового фонду : Закон України від 19 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. – №36. – Ст. 524.
4. Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя, Постанова Пленуму Верховного суду України від 21 грудня 2007 р. № 11. – 2007.

 

[1]Цивільний кодекс України : Кодекс України, Закон від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.

[2]Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя, Постанова Пленуму Верховного суду України від 21 грудня 2007 р. № 11. – 2007.

[3]Сімейний кодекс України : Кодекс України, Закон від 10 січня 2002 р. // Відомості Верховної Ради. – 2002. – №21-22. – Ст. 135.

[4]Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя, Постанова Пленуму Верховного суду України від 21 грудня 2007 р. № 11. – 2007.

[5]Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя, Постанова Пленуму Верховного суду України від 21 грудня 2007 р. № 11. – 2007.

[6]Сімейний кодекс України : Кодекс України, Закон від 10 січня 2002 р. // Відомості Верховної Ради. – 2002. – №21-22. – Ст. 135.

[7]Про приватизацію державного житлового фонду : Закон України від 19 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. – №36. – Ст. 524.

[8]Сімейний кодекс України : Кодекс України, Закон від 10 січня 2002 р. // Відомості Верховної Ради. – 2002. – №21-22. – Ст. 135.

[9]Там само