Проблеми та перспективи в історії Вселенського православ’я у контексті Всеправославних конференцій 1960 рр.

У статті проаналізовано проблеми та перспективи в історії Вселенського православ’я у контексті Всеправославних конференцій 1960 рр., а також спроби їх вирішення та мінімізації в процесі  діяльності Свято-Володимирського інституту.

Ключові слова: автокефалія, автономія, екуменізм, православ’я, Сіндесмос, модернізм.

The article analyzes the problems and prospects in the history of the Ecumenical Orthodoxy in the context of the Pan-Orthodox Conference in 1960, and efforts to resolve them and in the process of minimizing the St. Vladimir Institute.

Keywords: autocephaly, autonomy, ecumenism, Orthodoxy, Sindesmos, modernism.

 

Вселенському православ’ї нині існують глобальні проблеми стратегічного плану, не вирішення чи нехтування якими призводить до поглиблення кризи конфесії. Парадигма їх вирішення повинна базуватися на розумінні того, що глобальні проблеми стосуються не окремих аспектів існування православ’я, які можуть бути переглянуті у приватному (в межах однієї помісної Церкви) порядку, а всього буття конфесії, що з роками стає все більш проблематичним. Тобто, сучасні проблеми православ’я – це не конгломерат не пов’язаних один із одним викликів, а система, яка потребує системного вирішення. Таким чином, жодна із Помісних православних Церков не спроможна самостійно вирішити накопичений комплекс проблем. їх ліквідація чи, принаймні, мінімізація потребує об’єднаних зусиль усього Вселенського православ’я, яке в даному разі повинно абстрагуватися від тягаря історичних непорозумінь між Церквами і виступити як планетарне явище.

Ключові проблеми православ’я, спільні для всіх православних Церков, були більш-менш чітко сформульовані на спільних міжправославних нарадах, започаткованих на о. Родос у 1961 р. Учасники цих нарад визначили кілька блоків питань, що потребують негайного вирішення. Ці питання стосуються віри і догматики, богослужіння, управління, міжправославних відносин, відносин православних Церков з іншим християнським світом, методів «закріплення» православ’я у світі, нових богословських і соціальних доктрин тощо. Велика кількість накопичених за майже 12 століть (з часу останнього Вселенського Собору) проблем не дає нам змоги зупинитися на характеристиці всіх (їх понад сто) [16, 311]. Тому характеристиці підлягають найбільш актуальні проблеми та питання:

  1. Відсутність канонічно обгрунтованої традиції надання певним Церквам автокефального чи автономного статусу. Це призводить до збільшення кількості міжцерковних і внутрішньоцерковних конфліктів. Є складнощі й щодо «використання» статусу автокефалії давніми Помісними Церквами, в багатьох з яких «ідея автокефалії перетворилася в автокефалізм, тобто використання Церкви для обслуговування державних чи національних інтересів». Зокрема, як відомо це питання досліджували богослови Свято-Володимирської семінарії. О. Шмеман маючи великий досвід в екуменічній діяльності пропонував церквам розумно осмислити питання релігійного розколу, тобто сам факт автокефалії та автономії повинен бути вирішений шляхом діалогу в середині православної Церкви.  Тому ця проблема стоїть однією з перших у переліку питань, які має вирішити майбутній Вселенський православний Собор [16, 312].
  2. Відсутність єдиної концепції щодо трактування поняття «православної діаспори». Це питання стало особливо актуальним на початку XX ст., коли в Америці з’явилася значна кількість право­славних та греко-католиків, які почали утворювати парафії за національними ознаками [16, 314].

Відомий приклад Свято-Володимирської семінарії, сьогодні – вищого богословського навчального закладу, який зумів пристосуватись до умов американського суспільства в часи «духовного голоду», існування коли православної діаспори в США стояло на межі зникнення, а РПЦ не мала змоги забезпечити кадрами приходи за кордоном, оскільки була послаблені війнами. Тому зробивши «еволюційний стрибок» православна діаспора США зуміла розвиватись  самостійно. Тому, церкви, з території яких виїхали віру­ючі, намагалися зорганізувати і підпорядкувати ці парафії собі. Але всіх випередив Константинопольський патріарх Мелетій IV (Метаксакіс), який зумів обґрунтувати і реалізувати теорію про своє ви­няткове право на «окормлення» діаспори, принаймні американської. З цим не погодилося багато Помісних Церков, які й донині вважа­ють, що «становище православної діаспори в XX ст. – це пряме, відкрите порушення принципів православної еклезіології». Ці ідеї були вперше озвучені на Константинопольському Соборі 1872 р., який підтвердив претензії Вселенської патріархії на духовне керівництво православною діаспорою.

  1. Низький загальний рівень світської та спеціалізованої освіти православного кліру. На думку популярного московського оглядача релігійних подій О.Кирлєжева, «для того, щоб Церква виступала в соціально-політичному просторі як реальне співтовариство християн, тобто людей, що поділяють певні цілі й цінності, необхідно дотримання як мінімум двох організаційних умов: наявності лідерів і відповідного інтелектуального забезпечення» [16, 321].

Тому Вселенське православ’я з 20-х років XX ст. обирає інші орієнтири у богословському навчанні. Тон задавали європейські православні навчальні заклади традиційно ортодоксальні богословські факультети при Афінському та Салонікському університетах (Елладська ПЦ) та новостворені ліберальні Свято-Сергієвський богословський інститут у Парижі й Свято-Володимирська духовна семінарія(Нью-Йорк). Особливо великий вплив на розвиток церковно-богословської науки XX ст. зробив Паризький Богословський інститут. Митрополит Євлогій зумів залучити до викладання кращих богословів того часу: єпископів Веніаміна (Федченкова) та Касіяна (Безобразова), отців Сергія Булгакова, Георгія Флоровського та багатьох інших. Вихованцями, а згодом і викладачами Інституту були визначні богослови XX ст. отці Олександр Шмеман та Іван Мейєндорф, які згодом стали деканами богословського факультету Свято-Володимирської семінарії та підняли  церковне богослів’я на найвищий рівень.

Праці цих богословів мають високий авторитет у православних навчальних закладах практично всіх Помісних Церков. В Елладській ПЦ праці М.Лосського, О.Шмемана, І.Мейєндорфа, Г.Флоровського та інших лежать в основі багатьох навчальних курсів. За їхніми книгами Захід дізнається про православ’я. Але у себе на Батьківщині ці мислителі поки що мало відомі, а викладачі духовних навчальних закладів ставляться до їхніх праць із певною недовірою, вбачаючи в них неправославні погляди.

Нині практично у всіх православних Церквах на порядку денному стоїть питання «серйозного переосмислення існуючої системи богословської освіти, радикальної реформи духовних шкіл».  Проте напрями цього переосмислення різні. У європейських школах дедалі більше уваги приділяється вивченню досвіду та досягнень католицьких та протестантських богословів, духовних навчальних закладів. Румунська, Елладська та ін. православні Церкви для цього щор. посилають випускників своїх семінарій до кращих університетів СІПА, Великобританії, Франції тощо.

  1. Відсутність широкомасштабних програм роботи з молоддю. Про появу спеціальних молодіжних програм у Вселенському православ’ї можна говорити хіба що з початку XX ст. Молодіжний рух за оновлення Церкви мав великий вплив на формування соціальної політики і всієї моделі православного релігійного життя в багатьох країнах. Важливе значення для подальшого розвитку православного молодіжного руху мало Всесвітнє об’єднання православної молоді і богословських шкіл – «Сіндесмос». Установчий з’їзд цього Всесвітнього союзу (братства) православної молоді відбувся в 1953 р. у Франції. Одним із засновників цього об’єднання був нинішній Антиохійський патріарх Ігнатій IV (Харизм) [16, 325].

Іншим відомим засновником Сіндесмоса був у подальшому відомий богослов о.Іоан Мейєндорф. Завдяки зусиллям Мейєндорфа (він був секретарем братства) відбувалися великі акції. Нині ж заходи Союзу, мають переважно локальний характер з обмеженою кількістю учасників, незважаючи на те, що регіональні представництва цієї організації присутні майже на всіх континентах [16, 326].

  1. Реформа богослужбової практики та обрядовості, яка відбулася в католицизмі та протестантизмі, а у православ’ї, незважаючи на декларації щодо незмінності цих сторін життя конфесії, відбувається хаотично, на розсуд Помісних Церков. Причому мова йде не про якісь революційні зміни богослужіння, а, за словами Константинопольського патріарха Атенагора І, «обережні зміни літургії», після яких «народ повинен забути своє місце в Церкві, щоб повністю розуміти богослужіння і брати в ньому участь. Таким чином літургійна практика потребує певних скорочень, оскільки протягом століть відпала потреба у певних моментах літургійного дійства, наприклад єктенія оголошених позбавлена свого сенсу, і її збереження пояснюється лише повагою до її історичного походження. Розділення літургії на дві частини – оголошених і вірних – теж стало анахронізмом. Тому погоджуючись на необхідність «деяких скорочень, спрощень, більш активної участі віруючих, більш глибокого усвідомлення зв’язку між Причастям і належністю до громади», викладачі Свято-Володимирської православної семінарії, роблять несподіваний висновок: «Для чого щось змінювати?». «Всі необхідні моменти змін є у літургії св. Івана Золотоустого, яка служиться в Церкві найчастіше. Можна сказати, що ця літургія є найбільш точним і зваженим вираженням головних елементів православ’я» [16, 332].
  2. Проведення реформи в літургії не лише в напрямі її скорочення. Наприклад, під впливом особливостей розвитку Церкви в Західній Європі, Америці сформувалися і певні особливості виконання літургії: всі служби відбуваються при відкритих Царських дверях; всі «таємні» молитви читаються голосно і зрозуміло, щоб віруючі їх могли зрозуміти; головна проповідь читається одразу після читання Євангелія, а наприкінці служби священик проводить коротку бесіду з дітьми; Євангеліє, як і всі інші тексти, читається обличчям до людей, а не до вівтаря; якщо церковні свята випадають на будній день, то вони служаться напередодні ввечері; літургія напередосвячених дарів служиться ввечері та ін. Необхідність таких змін очевидна. Про це детально описує о. О. Шмеман [16, 337].

Таким чином, всі розглянуті проблеми православного світу, які накопичувались протягом століть, проходять процес вирішення шляхом модернізації їх для сучасного православ’я. Зробивши висновки по історії вселенського православ’я за ХХ-ХІХ ст., можна спостерігати насторожену та негативну реакцію на  сприйняття явища модернізму. У вище зазначеній проблематиці значну роль  відіграють праці деканів Свято-Володимирської семінарії, оскільки саме вони вдало зуміли відобразити політику православно-теологічного напрямку у діаспорі та адаптуватись до оточуючого середовища  іншої нації та відродити кращі традиції православ’я у ньому, в той час, коли Російська Православна Церква переживала свої не найкращі часи. Дефініція модернізму відображує негативізм для РПЦ насамперед тому, що Церква остерігається втратити свій авторитет на загальнополітичному християнському тлі. Хоча можна припустити, що будь-які дії з боку Вселенського Православ’я, які будуть направлені в сторону розв’язання та мінімалізації проблемних явищ будуть являтись модернізмом, оскільки вони змінюються задля сучасного православного суспільства. Тому проблема активізації модернізму, зокрема під час підготовки кадрів у православній традиції у діаспорах, і не тільки, є позитивним явищем для взаємодії Церкви і суспільства у майбутньому.

                                                                          СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

  1. Бобринский Б., Наследие Адама с Точки Зрения о. Иоанна Мейендорфа/ Б. Бобринский  — М., 1999. — 95 с.
  2. Воронкова Л. П. Критика философской догматики православия./ Л. П. Воронкова — М., 1984. — 64 с.
  3. Гордиенко Н. С. Современный экуменизм/ Н. С. Гордиенко — М.: Наука, 1972. — 199 с.
  4. Доклад Свято-Владимирской семинарии девятому Всеамериканскому собору (8 – 10 ноября 1955 г.). Belonick D. Milestones & Memories . – St. Vladimir’s Orthodox Theological Seminary, 2013. – 16 с.
  5. Єленський В. Є.  «За мир світу, благоустрій церков і поєднання всіх…». / В. Є.  Єленський // Православні і криза екуменічного руху: до 50-ліття Всесвітньої Ради Церков. Людина і світ. — 1998. — № 8. — С. 2-8.
  6. Єленський В. Є.  Православ’я наприкінці XX ст. / В. Є. Єленський //Людина і світ. — 1995.— № 4. — С. 14-22.
  7. Коржан М. Панправославна конференція на Родосі /М. Коржан. — Мюнхен, 1965. — 22 с.
  8. Лосский В. Н. Очерк мистического Богословия Восточной Церкви. Догматическое Богословие / В. Н.Лосский. — М., 1991. — 371 с.
  9. Панарин A. C. Православная цивилизация в глобальном мире./ А. С. Панарин. — М.: Алгоритм, 2002. — 496 с.
  10. Поиски единства: Проблемы религиозного диалога в прошлом инастоящем. — М.: Библейско-Богословский Институт св. Апостола Андрея, 1997. — 56 С.
  11. Помісні православні церкви // Людина і світ. — 1996. — № 5. — C. 12-14.
  12. Православие и современность // Православие в жизни.. — Н.- Й., 1953. – С. 23-29.
  13. Религиозная ситуация на Украине // Полис. — 1998. — № 4. -—С. 4-5.
  14. Російські письменники еміграції: Біографічні відомості та бібліографія їх книг з богослов’я, релігійної філософії, церковної історії та православній культурі: 1921-1972. — Boston, 1973. — С. 32-41.
  15. Саган О. Основні проблеми європейського розвитку православ’я / О. Саган. — К., 2000. — С. 41-44.
  16. Саган О. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан / О. Саган. —  К.: Світ Знань, 2004. — 910 с.
  17. St. Vladimir’s Orthodox Theological Seminary. — [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.svots.edu/about/history.

Залишити відповідь