У статті розглядається дослідження сутності релігії, її структури, впливу на впорядкованість соціального життя та багатьох інших проблем. Розглядаючи проблему релігії в зв’язку з елітою, В. Липинський робить висновок, що релігія є могутньою підтримкою аристократії, яка править тією чи іншою нацією. Релігія виконує роль стримуючого чинника для владної верхівки, відділяє матеріальну силу від духовної. Цікавим для дослідження є аналіз становища, впливовості духовенства як соціуму, що формує певний суспільний порядок, та ролі духовенства в соціальному, культурному, національному житті України. Принцип поділу духовної і світської влади, сформульований В. Липинським, теж виявився далекосяжним. Але водночас роль релігії як обмежуючого владу чинника стає дедалі меншою.
Ключові слова: В’ячеслав Липинський, релігія, політика, держава, аристократія, соціум, духовна влада, світська влада, нація, Бог, Україна, ідея.
In this article studies the nature of religion, it`s structure, impact on the ordering of social life, and many other problems. Considering the problem of religion in connection with the elite, W. Lipinski concludes that religion is a powerful support of the aristocracy that ruled this or that nation. Religion serves as a deterrent to the ruling elite, separating the material from the spiritual force. Interesting for the study is to analyze the situation, influence of the clergy as a society that creates a social order, and the role of the clergy in the social, cultural and national life of Ukraine. The principle of separation of spiritual and temporal power, formulated Lipinskiy, too, was far-reaching. But while the role of religion as a factor limiting power is becoming smaller.
Keywords: Vyacheslav Lipinski, religion, politics, government, aristocracy, society, spiritual power, temporal power, nation, God, Ukraine, idea.
Представник консервативно-монархічного напряму суспільної думки, В. Липинський вирізняється прагненням до широкого філософського обґрунтування своєї політичної доктрини. На перший погляд дослідження релігії В. Липинським обмежені невеликою книжкою «Релігія і церква в історії України». По суті це збірка статей на релігієзнавчі теми, створена у формі відповідей на конкретні запитання, хоч і відрізняється безумовною академічністю. Але, вивчаючи погляди В. Липинського на участь церкви в українському державотворенні, не можна не відмітити, що вся творчість цього визначного історіософа, соціолога, політолога, історика і громадського діяча така чи інакше пов’язана з проблемами релігії та церкви. Найбільш докладно ця концепцією висвітлена у фундаментальній праці В. Липинського «Листи до братів-хліборобів», релігієзнавчі питання розглядаються і в інших роботах. Окремо слід відзначити й епістолярну спадщину, яка тільки зараз стає доступною читачу.
Релігієзнавчі зацікавлення В. Липинського є багатогранними. Він займався дослідженням сутності релігії, її структури, впливу на впорядкованість соціального життя та багатьох інших проблем. Особливу увагу вчений приділяв питанню відносин між релігією і політикою, церквою і державою, що сьогодні є надзвичайно актуальним. Для В. Липинського церква є прикладом найкращої організації, яку знає історія людства. Як католика вченого приваблюють непорушність догм католицизму, заборона обговорення віруючими цих догм. «Тільки раціональна організація ірраціонального стихійного хотіння дала католицькій церкві перемогу з одного боку над розкладовим раціоналізмом та всяким необузданним стихійним містицизмом» . Як прихильник чіткої структури державного правління, В. Липинський не може не захоплюватися регламентацією церковного життя католиків. Релігія і церква, на думку науковця, потрібні не лише тоді, коли українська нація виборе державність, а й у ході цієї боротьби як консолідуючий фактор для українського народу. «Релігія і церква потрібна нам, людям світськім, не тільки тоді, коли ми вже матеріяльною силою своєю собі державу завоюємо і націю свою зорганізуємо, – зауважує В. Липинський – Вона нам потрібна не менше і в самім процесі боротьби. Щоб перемогти, ми мусимо мати не тільки силу матеріяльну, але перш за все силу моральну». [9;38]
Розглядаючи проблему релігії в зв’язку з елітою, В. Липинський робить висновок, що релігія є могутньою підтримкою аристократії, яка править тією чи іншою нацією. Релігія виконує роль стримуючого чинника для владної верхівки, відділяє матеріальну силу від духовної. В. Липинський називає духовну інтелігенцію «моральними цензорами імператорів, вояків та продуцентів», але акцентує увагу на чесності і релігійності самих духовників, наголошуючи на руйнівних для нації наслідках намагань церкви захопити світську владу.[7;4]
Вчений рішуче виступає проти церкви, пристосованої до політики, пропонуючи дух релігії справжньої віри. Тільки така церква може підтримати в народі бажання боротися за волю. В. Липинський розмежовує велику ідеалістичну і суєтну матеріалістичну віру в земне щастя, багатство і розкоші. Убивши гордістю свою релігію, людина починає збочувати з правильного шляху, замінювати релігію витвореними власноруч культами, внаслідок чого легко піддається своїм фізичним, матеріальним пристрастям. Творчість В. Липинського пронизана глибокою вірою у вищі надприродні сили. Так, він вважає, що основою науково-технічного прогресу, підвищення рівня життя суспільства є творення кращих громадських об’єднань та вищої громадської моралі. «Вища ступінь наближення до Бога, більша любов до нього, потрібні нації для використовування тієї техніки і тих машин, котрі Бог – Вічний Творець – дозволив даній нації для свого розвитку видумати і сотворити» Бог у В. Липинського – першооснова всього.
При цьому вчений робить висновок про вічний кругообіг: без громадської моралі немає прогресу матеріального життя, а без прогресу матеріального життя немає розвитку моралі. Будучи католиком, В. Липинський глибоко вірить у релігійне підґрунтя існування суспільства взагалі і держави зокрема. [9;41]
Усю історію розвитку людської цивілізації він розглядає з точки зору релігійної концепції: від кам’яного віку до віку електричного людина йшла лінією найбільшого опору – боротьби зі злом, первородним гріхом. На відміну від тварин, людина пристосовує природу до себе, лишаючись незмінною. Вона обрала для себе тяжкий шлях витворення нової вищої громадської моралі, весь час намагаючись наблизитись до вершини – Бога. Відповідно до підвищення рівня громадської моралі, людина повинна створювати і вищі організаційні форми свого громадського життя. Свою концепцію пануючих і поневолених націй В. Липинський виводить саме з поняття вищості моралі. Форми організації громадського життя і, відповідно, мораль у пануючих націй є вищими, ніж у поневолених. Власне, це і є причиною панування перших. Вчений акцентує увагу на необхідності поривів до морального та матеріального прогресу як передумові визволення поневолених націй. Не наявність мелодійної мови, блискучих вчених, інтелігентних вождів, а порив до творення вищого дозволить нації стати вільною. У даній позиції виразно проглядає натяк на сучасну вченому Україну, адже пануючу за часів української революції верхівку якраз і можна назвати «балакучими та ідейними, але до матеріальної і громадської творчості нездатними інтелігентськими вождями», як це й робить В. Липинський. Проводячи паралель, дану тезу можна співвіднести із сучасним політичним життям нашої держави. Важко заперечити, спостерігаючи за політичними подіями, наявність у складі владних структур професійних політиків, що безсумнівно впливає на становлення і розвиток нашої молодої держави. Аналізуючи природу поневолених і пануючих націй, В. Липинський доходить висновку, що здатність нації творити вищі форми матеріального і громадського життя залежить від активної частини даної нації – національної аристократії. Оскільки співвідношення сил всередині нації має тенденцію до змін, вчений робить висновок, що за наявності сильної, добре організованої та морально авторитетної національної аристократії будь-яка поневолена нація може стати пануючою і навпаки: моральне падіння аристократії неминуче призводить до падіння нації. Водночас В. Липинський наголошує на основному принципі успіху аристократії: чутті моральної рівноваги. Релігію він ставить підмур’ям народного визволення: коли аристократія визнає авторитетом Бога, то й сама буде визнана масами. Це він і називає «моральним авторитетом аристократії». Тут задіяний принцип одвічної релігійної ієрархії, заснований на упокоренні та повазі до вищих структур. [9;58]
В. Липинський застерігає від захоплення містицизмом, виділяючи два його різновиди: раціоналістичний та релігійний. За раціоналістичного містицизму люди піддаються шкідливій вірі у людський розум, який насправді є нічим порівняно з Божим розумом. Люди, що впадають у раціоналістичний містицизм, починають вірити лише у непереможність власних сил, відкидаючи будь-який вплив Творця. Релігійний містицизм теж є крайністю, але іншого характеру: віра в надприродні сили і бажання сліпо підкорятися їм. Впадаючи в релігійний містицизм, людина вірить у свій союз з надприродними силами та в те, що завдяки цьому союзу вона сама стала всемогутньою
І ту, й іншу крайність В. Липинський вважає руйнівною для державотворення. Але особливо наголошує на деструктивності містицизму раціоналістичного. Люди, охоплені вірою в свої і лише свої сили, не здатні збудувати власну державу. Порушується рівновага між активною аристократією і пасивними масами. Це призводить до падіння морального авторитету першої і виникнення незадоволення в останніх. У своїй праці вчений порушує проблему, що стала особливо актуальною в наш час: відродження віри, нового пориву Духа, створення вищої громадської моралі в європейській цивілізації. Хоча В. Липинський писав свої «Листи до братів-хліборобів» майже 80 років тому, дана проблема за цей час так і не знайшла вирішення, більше того, лише набула особливої гостроти в умовах нашої цивілізації. Підхід В. Липинського до легітимності влади є повністю теологічним: «Бо всяка влада, всякий провід, – зазначає вчений, – дається націям од Бога безконечно справедливо і безконечно правдиво – абсолютно в тій самій мірі, як дана нація в своїй вірі і своїй моралі Бога собі уявляє».[6;121]
Він радить будувати всю громадську мораль за релігійними законами, бо лише це є запорукою технічного прогресу та високої культури. Гармонійна влада можлива лише за наявності чіткої рівноваги між владою духовною і світською та взаємоповаги цих двох влад. А рівновага може існувати доти, доки влада духовна не поневолена владою світською, доки ці влади виразно розмежовані.
В. Липинський говорить про релігію як владу духовну, коли розглядає типи її взаємовідносин зі світською владою. У цьому контексті він виділяє три типи можливих взаємовідносин:
1. Підпорядкування релігійного життя політиці. Причини таких взаємовідносин криються у походженні національної аристократії: це войовничі елементи, що не є виробниками матеріальної продукції, а лише репрезентують військову силу, «силу меча». Духовна і світська влада за такої організації не обмежені взаємно, вони нерозривно з’єднані між собою і перебувають в одній управлінській структурі. Цей тип влади В. Липинський називає охлократією.
2. Релігія як приватна справа кожного громадянина. Для організації державного життя й управління людьми достатньо світських засобів, в релігійних немає ніякої необхідності. Таким співвідношенням характеризується демократичний спосіб організації суспільного життя, оскільки не потребує обмежуючого фактору – релігії. Організуючу верству населення за таких умов В. Липинський називає «матеріалістичними спекулянтами” І розгляд релігії як приватної справи є не чим іншим, як намаганням позбутися вищої відповідальності за свої дії. Взагалі у творах В. Липинського досить виразно прослідковується негативне ставлення до демократії, яку вчений вважає шарлатанською, збудованою на фікціях і спекуляціях. Таке ставлення зумовлене насамперед гірким державотворчим досвідом Центральної Ради, яка одним із принципів свого правління проголосила демократію. Для відновлення України це мало доволі сумні наслідки.
3. Релігія посідає в системі держави належне їй місце. Світська влада повинна належати тим суспільним групам, які володіють матеріальною силою. Але повинна і усвідомлювати, що здійснювати управління державою вона зможе лише за умови дотримання приписів релігії, визнання й підтримки авторитету духовної влади. Такий поділ влади є основою класократичної організації суспільного життя, досконалість якої й обґрунтовує В. Липинський. За таких умов релігія виконує свою основну функцію в державотворенні: обмежує егоїзм влади і змушує її використовувати свої переваги на користь підлеглих та обмежує анархічні інстинкти підлеглих і змушує їх визнавати авторитет влади. Яку б європейську націю не взяти, в її історії знайдемо ознаки всіх трьох типів взаємовідносин світської та духовної влад, які змінювали один одного. Саме на цій зміні і ґрунтується розвиток державотворення кожної нації. Крім цього, В. Липинський виділяє типи віри: містичну, духовну та ідеологічну. «Крім ясної і виразної… власної нашої віри світської, ідеольогії політичної, нам необхідна загально людська віра в Бога, необхідна допомога і церкви і релігії».
В. Липинський наголошує, що українською національною може стати лише та церква, яка навчить своїх вірних в боротьбі за Українську державу виконувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадянської моралі. Вчений відстоює принцип зверхності релігійного сумління над усіма проявами суспільного життя: громадська активність християнина не повинна порушувати релігійну мораль. [11;82]
В. Липинський вважає, що «ідеологія і продукція» грають головну роль в житті громадянства, і зауважує, що від ставлення держави до цих двох чинників залежить ставлення держави до громадянства і, врешті-решт, залежить буття чи небуття нації В основі будь-якого громадського руху лежать два найвпливовіших фактори: імперіалізм, який знаходить вираження в монархічній формі правління, та містицизм, що виявляє себе в релігії суспільства. Для плідного розвитку громадського руху дані фактори повинні обмежувати один одного.
Цікаві думки В. Липинський висловлює з приводу місійної ролі України, яка, посідаючи місце між Сходом і Заходом, зазнала впливу різних культур. У релігійних справах перед українською нацією він ставить дві основні мети, першою з яких є з’єднання церков. Але оскільки непосильність цього завдання для України зрозуміла, то засобом його вирішення В. Липинський рекомендує любов і молитву. Друга мета – змагання до єдності між Сходом і Заходом у релігійній сфері. [11;89]
Будь-яка держава повинна спиратися на підтримку значних верств суспільства. Це запорука її існування. Однією з причин невдачі українських визвольних змагань 1917–1920 рр., сучасником яких був В. Липинський, якраз і виявилась їх недостатня соціальна база. Тому вчений наголошує, що українська ідея лише тоді стане реальною силою, коли боротьба за політичну і культурно-національну незалежність України буде тісно пов’язана з «хотіннями класових органічних груп» – хліборобів, робітників, інтелігенції, військових, промисловців . Українська незалежна держава постане лише тоді, коли до неї йти двома споконвічними державотворчими шляхами – шляхом Церкви і шляхом Меча.
У працях В. Липинського наявна ідея про відповідність організації суспільного життя певним моральним цінностям, котрі формує й реалізує еліта (правляча верства, національна аристократія). Відносини релігії і політики значною мірою визначаються і цінностями, що є притаманними конкретному суспільству. Так, взаємовідносини релігії і політики в таких демократичних державах, як Норвегія, Швеція, Фінляндія, Італія, Греція чи США, є різними, оскільки зумовлені різними соціальними цінностями. Для В. Липинського релігія є «школою дисципліни соціальної і моральної». Це органічний елемент суспільної організації, спроможний своїм авторитетом підтримати державні завдання, гуманізувати їх. [10;65]
Роль релігії та церкви в українському державотворенні є однією з центральних у теорії В. Липинського. Він досліджує місце та роль еліти у взаємовідносинах «релігія – політика», що було і є актуальним на всіх етапах історії України. На теренах нашої держави релігія ніколи не була повністю відсторонена від громадського життя, отже, можна говорити про вплив пануючої верхівки на вектори релігійного спрямування. Якщо прослідкувати ставлення до релігії владних структур впродовж українських визвольних змагань, можна помітити значні зміни не лише у внутрішніх, а й у зовнішніх церковно-державних відносинах. [1;42]
Цікавим для дослідження є аналіз становища, впливовості духовенства як соціуму, що формує певний суспільний порядок, та ролі духовенства в соціальному, культурному, національному житті України. Принцип поділу духовної і світської влади, сформульований В. Липинським, теж виявився далекосяжним. Але водночас роль релігії як обмежуючого владу чинника стає дедалі меншою. Це пов’язано з тотальною демократизацією суспільства та визнанням фактичної обопільної автономії обох структур – держави і церкви. найбільшим бажанням В. Липинського як свідомого громадянина було здобуття Україною державності. Працю державотворців він називав тяжкою, але зазначав, що «навіть най трудніше завдання може бути виконано, коли єсть: стихійне, вроджене хотіння – ясна ідея, така, що усвідомлює хотіння; воля та розум, потрібні для здійснення ідеї, – віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; – і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватись дана ідея». Працю над вдосконаленням нашої моралі, нашого суспільства полегшить тільки віра в Бога.
Джерела:
- Липинський В. Завдання українською студентства // Студентський вісник. – Прага, 1926. – Ч. 2.
- Липинський В. Лист до Я. С., члена «Ініціативного гуртка українського селянсько-хліборобського союзу», від 16.П.1924 р. // Поступ. – Львів, 1927.
- Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – Нью-Йорк: Булава, 1954.
- Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – К.; Філадельфія, 1995.
- Липинський В. Твори. Архів. Студії. – К.; Філадельфія: Книга. – 1994.
Книги, посібники, статті:
- Білас Л.Краків, Женева і філіяція «Кричевського”. До родовідної мислення В. Липинського //В’ячеслав Липинський. Твори (Історична секція). – Філадельфія, 1980. – Т. 2;
- Липинський В. Релігія і церква в історії України [1925] // Політологічні читання. – 1994. – № 1.
- Атаманюк З. Погляди В. Липинського на роль релігії і церкви у національному державотворенні // Наука. Релігія. Суспільство. – 2005. – №2.
- Галушко К. Консерватор на тлі доби: В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих”. – К., 2002;
- Гелей С. Ідея української державності в історичних працях В’ячеслава Липинського / Гелей С. // Український час. – 1994;
- Мірчук І. Месіянізм Липинського [1931] // Дві концепції української політичної думки Вячеслав Липинський – Дмитро Донцов / Уклад. проф. Г. Васькович. – [Б. м.], 1990.