У статті розглянуті поняття сакрального та профанного, їх взаємодію та вплив на феномен явища десакралізації у релігієзнавчому дискурсі.
Ключові слова: сакральне, профанне, десакралізація, релігійна перспектива.
The article describes the concept of the sacred and profane, their interaction and influence on the phenomenon phenomenon desecration of religion discourse.
Keywords: sacred, profane, desecration, religious perspective.
Визначення поняття «сакрального» та проекцій сакрального і профанного в різних культурах та часопросторі потребує особливої уваги, адже зробити це навіть сучасній науці надзвичайно важко. Для кращого розуміння об’єктів вивчення та порівняння нам насамперед потрібно дати якомога точніші визначення. Це допоможе зберегти адекватність та науковість процесу дослідження, адже давши відповідь на запитання загального характеру і визначивши вектор та фундамент, ми більше не будемо кожного разу застрягати на питаннях окремих та конкретних, намагаючись щоразу зрозуміти природу їх походження і спосіб розв’язання.
Термін «сакральне» етимологічно зв’язано з латинським словом «sacer», яке, не зважаючи на різноманітність трактувань, частіше всього розуміється як «священне» та «те, що призначене богам». В сучасній науці цей термін розглядався декількома видатними вченими та філософами. Одним із перших в науковий дискурс його ввів Еміль Дюркгейм. У своїй праці «Elementary forms of religious life» пояснював, що у будь-якій релігії можна емпірично прослідкувати дві речі: по-перше, всі релігійні вірування і дії відділені від інших соціальних дій та інститутів у вигляді особливого відношення до них, вони є «забороненими» і не мають бути спаплюженими, а по-друге – ці самі релігійні вірування і дії являються об’єктом особливого шанування і любові людей. Саме ці дві речі, невіддільні одна від одної в будь-якій релігії, утворюють поняття «сакрального» [1, с. 32]. Проте таке поняття описує релігію лише з точки зору релігійних практик, що автоматично позбавляє релігію віри, її сутнісного метафізичного забарвлення.
Поняття сакральності глибоко досліджував і французький науковець Марель Мосс, який звузив поняття до конкретних образів у свідомості людини і, що основне, перший звільнив сакральність від релігієзнавчого контексту. На його думку «сакральні дії – це не релігійні дії. Це просто особливі дії, яким ми приписуємо властивість «незвичайності». [3, 76 с.]. Тобто сакральним можна вважати будь-що в житті людини, що виходить за межі її повсякденного життя, а саме в християнстві це найчастіше ритуально-святкові події, в яких абсолютно будь-які об’єкти, які ці дії доповнюють або входять в їх контекст, можна назвати сакральними.
Абсолютно іншої думки притримувались двоє інших вчених, відомими для нас своїми дослідженнями терміну «сакральне». Жорж Батай і Мішель Лейріс стверджували, що сакральність не має жодного відношення до суспільства і суспільних дій. На відміну від Мосса та Дюркгейма, які нерозривно зв’язували сакральне із суспільно-общинними діями, Батай з колегою зменшили «сакральне» до особливого індивідуального переживання [2, C. 131-147].
Ці переживання є особливими та незвичайними для кожної людини окремо, проте із загальною для всіх структурою. Ця структура базується на їх амбівалентності: з одної сторони вони притягують, з іншої – відштовхують, вони викликають одночасно як страх, так і цікавість. Тобто єдиною твердою ознакою сакральності, як стверджують вчені, є амбівалентність та еклектичність. Проте до подібного визначення «сакрального» потрібно ставитись об’єктивно критично – під подібні риси та ознаки можна підігнати все що завгодно.
Подібні соціоцентричні визначення сакральності є надзвичайно цікавими як і в плані дослідження сакрального як такого, так і в подальшому розвитку думки десакралізації. Адже в соціологічній інтерпретації «сакральне» – це модульне поняття, тобто ним може бути все, що завгодно – думка, вчинок, дія, почуття, річ, відносини, дозволи та заборони. Головне, щоб це все мало в очах більшості абсолютну та незаперечну цінність. А в такому випаду, сакральне – чудовий спосіб для введення в суспільство (особливо християнське) тих чи інших «корисних» ідей.
Зовсім іншим підходом до розуміння сакральності та сакрального є підхід теоцентриський. За словами Рудольфа Отто «Усвідомлення та признання чогось «священним» є в першу чергу своєрідною оцінкою, яку можна здійснити лише в релігійній області»[4, с. 11]. Його позицію розділяє і інший відомий релігієзнавець, філософ та письменник Мірча Еліаде. Для нього не все незвичайне є сакральним, а лише те, що розкриває себе в релігійній сфері і може бути осягнене адекватними засобами то самої релігії. Так як Еліаде не лише релігієзнавець, але і філософ, то сакральне для нього також є і поняттям філософським. Людина сприймає сакральне як універсальну структуру свідомості, яка проявляє себе в різний час по різному, проте завжди як усвідомлення себе в житті. Адже немає нічого більш сакрального, ніж життя із сенсом. Але не тільки людина є носієм сакрального, воно маніфестує себе повсюди у вигляді так званих ієрофаній, утворюючи таким чином «єдину картину культурної традиції». Але що по-особливому унікальне в роботам румунського філософа, то це його підхід до розуміння творення сакрального. Для нього кожна окрема релігія є своєрідною маніфестацією культурної традиції, яка є сакральною сама по собі. Таким чином, в рамках теоцентричного підходу поняття сакрального може використовуватись для обмежування базового рівня реальності, істинного буття, або як уявлення про справжність буття в реальному світі, що дозволяє нам проводити порівняльний аналіз різних релігієзнавчих систем [5, C. 125-151].
Теорією сакрального займаються різноманітні гуманітарні науки: не тільки теологія, але і антропологія, соціологія, філософія, культурологія, психоаналіз, літературознавство. Такий довгий список можна пояснити тим, що до цих пір не визначені границі даної проблематики. Із сакрального кожна наука добуває свій матеріал і дає свою чітку концепцію. Для нашого дослідження важлива проблематика ряду теоретико-літературних проблем, які не можна вирішувати, не беручи до уваги феномен сакральності – взаємодія літератури з міфологією, статус «речі» в літературній розповіді, природа літературної фантастики чи вигадки.
Роблячи висновок про властивості та ознаки сакрального із вищесказаного, потрібно виділити декілька основних пунктів: 1) Сакральне не доступне емпіричному пізнанню, в більшій своїй мірі воно емпіричне; 2) Сакральне являє собою трансцендентний зв’язок людини і божественного; 3) Сакральне є таємним і, в першу чергу, амбівалентним; 4) В сакральному закладена величезна сила, яка впливає на поведінкову природу людини.
Тепер, коли ми розібрали поняття сакрального, потрібно показати відносини між сакральним та профанним. Профанне – це повний антипод сакральності, в релігієзнавчому словнику використовується для означення світської, секуляризованої сфери.
Будь-яке релігійне уявлення про світ передбачає собою розрізнення сакрального та профанного. І справді, ми можемо взяти різноманітні визначення «релігії» на свій смак і все-одно в кожному із них побачимо протиставлення сакрального і профанного. Через логічні висновки чи опосередковані констатування фактів, рано чи пізно кожний повинен буде визнати, що релігійна людина – це людина, в житті якої існують дві взаємодоповнюючі сфери. Це сфера профанного або земного, в якій вона може діяти без тривоги за можливість здійснення помилки, та сфера сакрального, яка охоплює глибину людини повністю, яка вбирає всі пориви та бажання. Ці два світи – світ сакрального та світ профанного – можуть бути ідентифіковані лише один через одного. Вони взаємно заперечують і взаємно витворяють свої частини через частини іншого. Подібне протистояння, чи, краще сказати, подібну опозицію неможливо виразити в іншій формі, як би ми не намагались. Ця опозиція постає перед нами як невимовна даність свідомості.
Сакральність як метафізична риса може належати деяким речам в стабільному чи перехідному стані – тут прикладом можуть послужити предмети культу; деяким людям – царям, жрецям, священникам, антропоморфним божествам; простору – храму, церкві, святилищу, а також певним моментам в часі – неділі, дням святкування Пасхи чи Різдва. Зовні все вище назване може навіть не змінитись, але насправді внутрішні зміни вже відбулись. З моменту сакралізації змінюється і спосіб взаємодії між об’єктом і суб’єктом. Більше не можна дозволити собі поводитись із сакралізованим об’єктом як попало, він автоматично перейшов в список «небезпечних» речей. Будь-кого недбалого і необережного настигне покарання, образно можна пояснити це так – «сакральне це завжди те, до чого неможливого наблизитись, не загинувши».
А це значить, що профанне повинне для свого же блага чи інтересів дотримуватись певної дистанції та відгороджувати себе від близькості з сакральним. Адже ця близькість надзвичайна небезпечна для обох сторін. З одного боку «заразна» сила сакрального діє не лише надзвичайно швидко, але й і з вбивчими наслідками. Сила, яка прихована в освяченому об’єкті чи суб’єкті (предметі, думці чи людині) завжди готова розлитись навколо, затоплюючи все те, що знаходиться поблизу. А з іншого боку нам так само потрібно оберігати сакральне від «дотиків» із профанним. Тому що від таких «дотиків» сакральне втрачає свої особливі якості, стає пустим і разом з цим позбувається своєї діючої, але такої непостійної чудодійної сили. Тому від священного місця стараються прибрати все, що зв’язане з профанним світом. Як в «святую святих» колись міг потрапити тільки жрець, так і зараз в християнстві подібні традиції зберігають осучасненні жреці – священники, служителі храмів.
Звичайно, профанне відмічене лише негативними рисами по відношенню до сакрального. В порівнянні з ним воно здається дуже бідним, убогим та позбавленим справжності існування, так як її позбавлене небуття перед лицем буття. Але це так зване «активне небуття», яке веде до деградації, розорення тої повноти, в порівнянні з якою воно визначається. Саме тому потрібні непорушні кордони, які б дозволяли повну ізоляцію сакрального від профанного, адже будь-яка пряма взаємодія смертельна як для першого, так і для другого. «Ці два види речей не можуть наближатись один до одного і при цьому зберегти свою природу» [1, 49 с.]. Але і сакральне, і профанне потрібні для здорового розвитку нашого життя: одне, як фундамент і середовище, в якій воно розвивається, а інше – як невичерпне джерело, яке її творить, підтримує та оновлює.
Саме від сакрального віруючий очікує допомоги та різного роду «щасливих подарунків». І неважливо, як саме він собі уявляє таке вище начало благодаті: як всесильного і доброго християнського бога, чи як бога-покровителя міста, як душі мертвих чи просто невизначену силу, яка придає кожному предмету функціональну ідеальність. Будь-яка релігія – найрозвиненіша чи найпримітивніша – передбачає визнання такої сили, з якою людина має рахуватись. Все, що на її думку є вмістилищем даної сили, постає перед людиною сакральним. І навпаки, все, що позбавлене такої сили, людина буде розглядати як щось безпечне, але безсильне і непривабливе. Профанне заслуговує лише зневаги, тоді як сакральне манить до себе дякуючи ось цій заворожливій особливості.
З одної сторони, через притаманну сакральному механізм зараження, сакральне може пролитись на профанне і таким чином знищити його і пропасти намарно. З іншої сторони профанне, яке весь час потребує сакрального, жадібно намагається заволодіти ним і таким чином також може його зіпсувати і ліквідувати себе. Саме тому їх відносини повинні строго регламентуватись. Саме в цьому нам і допомагають обряди. Одні обряди, позитивні, послуговують для перетворення профанного в сакральне чи навпаки, все залежить під потреб суспільства. Інші, негативні, ставляють перед собою за мету підтримувати сакральне і профанне окремо через небезпеку обоюдної загибелі. Всі вони включають в себе обряди освячення, за допомогою яких хтось або щось вводиться в світ сакрального, і обряди десакралізації, за якими, навпаки, сакральний об’єкт чи суб’єкт повертаються в світ профанного. В християнстві найчастіше таку роль виконують обряди хрещення, вінчання та похорону.
Для сакралізації потрібно в першу чергу відділитись від світу профанного. Спочатку потрібно відмовитись від людського, щоб мати змогу ввійти в світ божественного. А це значить, що вищезгадані обряди часто мають вигляд практики утримання від чогось. В нашому випадку – від діяльності, яка характерна профанному стану. Ці обмеження – в їжі, сні, спілкуванні, праці, сексуальному потягу – підготовлюють людину до дотику з божественним. І що саме важливе, ці обряди однаково важливі і для австралійця-неофіта, який готується до випробувань ініціації, і для античного магістрата, який готується провести жертвоприношення в ім’я свого полісу, і для сучасного християнина, який стає на коліна перед святим алтарем.
Отже, подібний глибокий аналіз сакралізації та відносин сакрального та профанного дозволяє нам відповісти на багато логічних запитань, які б могли з’явитись у зв’язку з векторним розвитком дослідження, проте залишитись без відповіді. Розуміння сакрального як явища та сакралізації як процесу у співвідношенні із світом профанного дозволяє нам зрозуміти, в чому саме полягає сутність «десакралізації», що саме десакралізується і в чому полягає відмінність від природньо-профанним та десакралізованим. Звичайно, претендувати на повне та всезагальне охоплення взаємовідносин профанного та сакрального у цьому підрозділі досить важко, оскільки величезна кількість проведених досліджень і написаної літератури накладає певні обмеження на дослідника. Та в даному випадку завдання статті було виконано в повній мірі, адже нас цікавило лише одне відгалуження цих взаємовідносин, що пов’язане напряму із десакралізацією в культурі та літературі.
Список використаної літератури:
- Durkheim E. The Elementary Forms of Religious Life / E. Durkheim. – N.Y.: Oxford University Press, 2001. – 416 p.
- Батай Ж. Проклятая часть. Сакральная социология / Ж. Батай. – М.: Ладомир, 2006. – 742 с.
- Мосс М. Общества. Обмен. Личность. Труды по социальной антропологии / М. Мосс. – М.: КДУ, 2011. – 416 с.
- Отто Р. Священное. Об иррациональном и идее божественного и его соотношении с рациональным / Р. Отто. – СПб.: АНО «Издательство Санкт-Петербургского Университета», 2008. – 272 с.
- Элиаде М. Священное и мирское / М. Элиаде. – М.: Издательство МГУ, 1994. – 144 с.