Існуюча державна система соціального обслуговування та соціальних послуг неспроможна відповідати сучасним вимогам та потребам людей. Свідченням цьому є не тільки невдоволеність громадян діяльністю державних установ та закладів, а й зниження показника охоплених соціальними послугами на фоні зростання обсягів фінансування на ці цілі, а також зростання навантаження на соціальних працівників. Наявність таких тенденцій зумовлює необхідність змін не тільки окремих складових системи, а й системи в цілому, а також принципів її організації та функціонування.

У Концепції реформування системи соціальних послуг, затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України 13 квітня 2007 р., зазначено, що державна система соціальних послуг орієнтована здебільшого на догляд у стаціонарних закладах та установах, де не повною мірою використовується механізм управління якістю соціальних послуг, не проводиться оцінка ефективності та не відбувається вплив таких послуг на підвищення рівня життя отримувачів послуг. Централізований підхід до визначення потреби в соціальних послугах і формування мережі соціальних служб, закладів та установ зумовлює орієнтацію якості та обсягу таких послуг переважно на фінансові можливості бюджету, а не на потреби населення і не передбачає залучення отримувачів послуг та їх представників до планування і контролю за якістю наданих послуг. Відсутні методики проведення оцінки потреби у послугах як на рівні територіальної одиниці, так і на рівні закладу. [1, с. 69]

Саме здійснення реформування системи соціальних послуг в Україні для підвищення ефективності її функціонування та наближення до потреб отримувачів і є метою схваленої урядом Концепції. Серед основних завдань реформи протягом 2008 – 2012 років є посилення ролі місцевого самоврядування у плануванні, фінансуванні та організації надання соціальних послуг. Уряд усвідомлює, що залучення до процесу реформування всіх суб’єктів організації та надання соціальних послуг та забезпечення співпраці на засадах партнерства надавачів соціальних послуг усіх форм власності є запорукою успішного реформування.

Органи місцевого самоврядування мають достатньо повноважень для впровадження основних постулатів цієї концепції в життя. Встановлення додаткових гарантій щодо соціального захисту населення відноситься до власних повноважень органу місцевого самоврядування [2, с. 34] Таким чином, поряд із виконанням делегованих повноважень по забезпеченню мінімальних державних соціалних стандартів та соціальних гарантій, визначених Законом [3], ОМС можуть самостійно визначати місцеву соціальну політику, яка розширює визначений законодавством спектр соціальних послуг населенню. Розпорядником коштів місцевих бюджетів є місецві ради. Саме вони приймають бюджет територіальної громади. Крім цільових бюджетних призначень на фінансування діяльності комунальних соціальних служб, бюджетні кошти можуть також спрямовуватися на фінансування надання соціальних послуг, в тому числі і недержавним суб’єктам господарювання. Законом «Про соціальні послуги» [4, с. 14] визначено, що місцеві органи влади повинні передбачати кошти на фінансування соціальних послуг та цільових програм надання соціальних послуг. Відповідно, вони ж повинні розпоряджатися цими коштами та турбуватися якомога ефективнішим їх використанням. [5, с. 27]

Ефективне вирішення соціальних проблем громади можливе лише за умови налагодження міжсекторної співпраці, а максимального ефекту для громади можна досягти лише за умови конструктивного суспільного діалогу із залученням всіх секторів. Очевидно, що ця співпраця вимагає більш чутливих органів влади, які розглядають різні шляхи вирішення соціальних проблем в своїх громадах.

Застосування принципів суспільного діалогу, а саме формування та реалізація місцевих соціальних програм через партнерство та участь цільових груп для покращення ефективності врядування є найбільш дієвим механізмом вирішення соціальних проблем на місцях. Діяльність у соціальній сфері основана на складному об’єднанні зусиль. Приймати рішення про те, що допомагає і що заважає є одночасно і мистецтвом, і наукою, готовність задавати питання «що є ефективним?» так само важлива, як і можливість отримати на нього відповідь. Соціальним службам необхідний інструментарій, що дозволяє обговорювати питання «що є ефективним?» не лише між собою, а й з клієнтами – отримувачами соціальних послуг. [6, с.7]

Діалогові групи з представників представники місцевих органів влади та організацій громадянського суспільства можуть разом набагато ефективніше вирішувати проблеми своїх громад. До взаємодії із недержавним сектором у сфері надання соціальних послуг, як з юридичними, так і фізичними особами, органи місцевого самоврдування спонукає і Закон «Про соціальні послуги». [4, с. 13]

Головною метою суспільного діалогу є оцінка традиційного підходу до вирішення місцевих проблем та застосування інновацій в місцевій політиці. Та найголовнішим аспектом планування та впровадження місцевих соціальних програм є безпосереднє залучення представників цільових груп до пошуку шляхів вирішення проблем.

   Список використаних джерел та літератури:

 1.Про затвержання Концепції реформування системи соціальних послуг [Текст]: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2007 р. N 178-р / Офіційний вісник України. – 2007 – № 28 – 27 квітня.

2.Про місцеве самоврядування в Україні [Текст]: закон України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР / Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – с. 170.

3.Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії [Текст]: закон України від 05 жовтня 2000 р. № 2017-III / Офіційний вісник України. – 2000. – № 44. – 17 листопада.

4.Про соціальні послуги [Текст]: закон України від 19 червня 2003 р. № 966-IV / Офіційний вісник України. – 2003. – № 29. – 1 серпня.

5.Соціальні послуги: 85 запитань та відповідей [Текст]: / Проект ТАСІС «Посилення регіональних соціальних служб в Україні. – К. – 2006. – 72 с.

6.Ориентированная на решение задачи социальная работа [Текст]: / Марк Доуэл, Питер Марш. – Амстердам-Киев. – 1997. – 135 с.