Анотація. У статті визначені характеристики політичної культури у перехідних суспільствах та основні проблеми формування політичної культури в Україні.
Annotation. In this article the characteristics of political culture in transitional societies and the major issues shaping the political culture in Ukraine.
Постановка проблеми: дослідження феномена політичної культури стає більш актуальним. Для встановлення справедливих порядків, стабільного й демократичного суспільного ладу замало лише декретів і постанов влади, указів і формування закону. Для цього ще потрібні воля та розум громадян, їх знання та готовність дотримуватися законів – усе, що складає політичну культуру. Кожне суспільство має свою конфігурацію політичної культури. Це залежить від його історії, соціально-класової структури, типу й характеру політичної системи, економічних основ та інших обставин. Це поняття нерозривно пов’язане з поняттями демократії та громадянського суспільства.
Аналіз проблеми політичної культури дає можливість зрозуміти чому групи людей або цілі народи, діючи в межах ідентичних політичних систем але ж виховані на різних цінностях та маючи різноманітний історичний досвід по-різному сприймають одні й ті ж політичні події, по-різному ведуть себе у політичних ситуаціях. Визначивши спільні характерні ознаки політичної культури в різних країнах можна визначити певну тенденцію та основні критерії що впливають на формування політичної культури в перехідних суспільствах і отримати більш чітке трактування цього явища.
Дослідження в області політичної культури в перехідних суспільствах допомагають визначити закономірності політичного процесу, особливості поведінки людей у країнах, що розвиваються та можливість порівняння, зіставлення, адже кожна країна має свої особливості. Поглиблене вивчення політичної культури дає, крім того, можливість передбачати реакцію населення на конкретні політико-управлінські рішення, передбачити певні міри, що забезпечать ефективність їх реалізації.
Аналіз останніх досліджень і публікацій: пріоритет у використанні поняття “політична культура” належить американському політологу Г. Алмонду, який у статті “Порівняльні політичні системи” політичну культуру трактує як “зразок орієнтації на політичну дію”. В інших працях , написаних разом з С. Вербою, Г. Пауеллом це визначення знайшло подальший розвиток, прийняло форму концепції, яка стала базовою у дослідженнях політичної культури. Г. Алмонд разом з С. Вербою у своїй праці “Громадянська культура” визначають політичну культуру як специфічні політичні орієнтації. Концепції цих американських вчених досить швидко знайшла прихильників серед західних науковців, зокрема Л. Пай, який розглядав політичну культуру яка охоплює сферу специфічних відносин, переконань, почуттів, регулює політичну поведінку в політичній системі. Д. Елазар на основі концепцій американського політичного устрою визначив три субкультури, які на його думку складають американську субкультуру. Як пов’язані між собою зміни політичної культури і розвиток демократії вивчали такі теоретики як М. Ліпсет, Р. Даль, Дж. Пенока, М. Томпсон, Р. Еліс, А. Вілдавскі. Американський вчений В. Розембаум у рамках концепції політичної культури запропонував схему орієнтацій щодо політичної системи, а також наводить операціональні характеристики політико-культурних орієнтацій, що дозволяє використовувати їх для конкретного аналізу політичної практики. Важливим внеском в аналіз теоретико-методологічних проблем політичної культури стали праці Є.Головахи, Н. Паніної, О.Рудакевича га інших українських авторів, у яких на основі розробок, що вже стали класичними, проаналізовано окремі конкретні аспекти феномена політичної культури, особливості її формування та розвитку в Україні. В. Матусевич у своїй статті “ Політична культура: теоретико-методологічні проблеми дослідження” досліджував індивідуальну і соціальну обумовленість політичної культури та запропонував проблему політичної культури вирішити методом емпіричної типології.
Мета дослідження: визначити основні проблеми формування політичної культури в перехідних суспільствах на прикладі України.
Відповідно до мети ми поставили перед собою такі завдання:
1) охарактеризувати політичну культуру перехідних суспільств;
2) визначити основні проблеми та критерії формування політичної культури в перехідних суспільствах;
3) визначити стан та проблеми формування політичної культури в Україні.
Переважна більшість громадян розвинених країн Заходу вважає демократію найкращою формою правління. Вони переконані, що уряди, влада існують для того, щоб слугувати людям, а не навпаки. В суспільствах перехідного періоду громадяни дуже часто не задоволені рівнем розвитку демократії та рівнем дотримання прав людини. При цьому громадяни не завжди пов’язують її незадовільний рівень з власною поведінкою, яка інколи має вирішальне значення. Тоталітарна свідомість проявляється також у пригніченості громадянської гідності, у відчутті страху перед владою. Більшість громадян ще не вміє поєднувати лояльність до державної влади, законослухняність з критичним ставленням до неї, вони ще не вміють цінувати свободу або перекручують її зміст, розуміючи її як право недотримання законів Певними характеристиками прояву недемократичної свідомості є: апатія, аполітичність, дистанціювання й відмежування від суспільних потреб та участі в їх розв’язанні. Це також і байдуже ставлення громадян до цінностей демократії, відсутність потреб і вміння користуватися власними правами і свободами, відсутність традицій боротьби за них. Все це призводить до формування своєрідного пристосовництва до атмосфери вседозволеності, що є наслідком тоталітаристського зневажання людських прав. [1,12]
У пострадянських суспільствах залишається багато ознак тоталітарної недемократичної свідомості, які заперечують належний рівень громадянськості. Уряди тут ще не стали конструктивними партнерами громад у влаштуванні загальноприйнятного ладу та його дотриманні. Сюди ж відносяться проблеми з прав людини, коли люди не відчувають навіть потреби в знанні своїх прав. Відповідно боротьба за визнання і дотримання прав громадянина перетворюється в нагальну потребу суспільства. Важливо розглядати політичну культуру не просто як показник рівня демократії в суспільстві, а й як чинник її становлення, оскільки демократія найбільшою мірою представляє політичну культуру. Тому становлення демократичного суспільства потребує якісно нових засад суспільної взаємодії, відносин між особистістю та державою.
Перехідні країни – це країни які на шляху до побудови демократії. Наприклад країни Латинської Америки, Білорусія, країни СНД, в тому числі й Україна. Перехідний період, в якому нині перебуває Україна позначається певними особливостями. Посткомуністичні країни Центрально-Східної Європи, приміром такі, як Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина вступили в перехідний період свого існування, вже маючи політичні інститути і структури, до формування яких ми підійшли. Політичний процес розгортається у зв’язку загально-культурних суперечностей. Будь-який крок вперед здійснюється з озиранням на минуле, через подолання ілюзій й усвідомлення реальності як чинника необхідних перетворень. Серйозним гальмівним чинником виступає несформованість політичної нації у її сучасному демократичному розумінні.
Таким чином, коли в середині 1990-х років перед політологією постала проблема: дати пояснення очевидної якісної відмінності трансформаційних процесів в Польщі, Угорщині, Чехії, Словенії та інших католицьких посткомуністичних країнах, з одного боку, та процесів в Росії, Україні, Білорусі, Молдові та інших православних посткомуністичних країнах, з другого, вітчизняна політична наука виявилась неготовою дати таку відповідь. Майже всі відповіді можна звести до тези про затяжний характер перехідного періоду з тих чи інших причин. [4,30]
Можливо виявити певний звязок посткомуністичних трансформацій в СНД. В основу залежності можна було б запропонувати такі висновки:
1. суспільні процеси зумовлені історією самого суспільства і через її багатовимірність і складність не можуть бути достатньо точно спрогнозовані. Це стосується як окремих суспільств, так і людства в цілому. Цей висновок не закликає до агностичної позиції, але штовхає до оцінки всяких прогнозів як лише ймовірних;
2. виходячи з цього, ми не можемо напевно сказати, чи є посткомуністичні трансформації рухом до демократії, чи ні. Варіант позитивної відповіді більш ймовірний щодо католицьких країн колишнього комуністичного блоку, оскільки вони є частиною західної цивілізації, а сучасний Захід слугує еталоном демократії;
3. на країни СНД, які історично та культурно не належать до Заходу, неправомірно поширювати оцінки, які робляться щодо католицьких посткомуністичних країн. Підстава для такого поширення може бути лише ідеологічна (радикал-ліберальна);
4. факти не свідчать про цілеспрямований рух країн СНД до демократії. Хоча вони і виглядають нині більш демократичними порівняно з 1990 роком, в порівнянні з 1995 вони явно еволюціонують до авторитаризму;
5. використання щодо країн СНД і України термінів «перехідні суспільства», «демократичний транзит» тощо є неправомірним. [ 3,420]
Говорячи про феномен авторитаризму, слід мати на увазі наступні чинники: авторитаризм є складовою структури перехідних процесів, на відміну від тоталітаризму, який є властивим для стабільних соціальних станів; крім того, авторитаризм є феноменом зворотних тенденцій, які розгортаються саме в період трансформації.
Отже, формування демократичної політичної культури забезпечуватиметься розвитком політичних відносин. Створення належних умов для політичного життя, доступ до політичної інформації, гласність діяльності влади, демократичні свободи з одночасним встановленням свободи економічного життя закладають підвалини для формування демократичної політичної культури. У більшості випадків культурі громадянськості населення сучасної України властиве ухиляння від політичної участі, тобто ухиляння від взаємодії з офіційними чи громадськими організаціями, від участі в обговоренні актуальних проблем у рамках політичної публічної сфери. Для основної маси населення характерне пасивне громадянство. Але процес демократизації в Україні триває, і є надія, що ситуація зміниться на краще.
За Дж. Мердоком, існують загальні риси, які притаманні всім культурам: мода, спорт, спільна праця, танці, освіта, звичаї, мова, релігійні обряди – понад 60 елементів. [8,214]
Україна – молода держава перехідного періоду, яка здобула свою незалежність після розпаду Радянського Союзу. Політична культура українців формувалась під впливом комуністичної ідеології та політики русифікації, яка проводилась владною верхівкою СРСР. Саме ж поняття “політичної культури” було вилучене з вжитку і лише зрідка використовувалась як інструмент маніпулювання свідомого населення.
Проголошення суверенітету й незалежності України, демократичного шляху розвитку зумовлює потребу реформувати політичну культуру. Для того, щоб Україна стала самостійною, тобто здатною адекватно вирішувати проблеми свого суспільного життя, сформуватися має перш за все належна культура у громадян України. Якою буде ця культура – такою буде і Україна.
Сьогодні українське суспільство перебуває на етапі трансформації своєї політичної системи. Йдеться про перехід від тоталітарно-авторитарного режиму до демократичного. Цей процес охоплює всі сфери суспільного життя, зумовлює необхідність відповідної політичної культури, від якої насамперед залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичного режиму. [6,201]
Спробуємо проаналізувати, як відбувається процес становлення демократичної політичної культури в Україні. Політична культура, вимірювана за критеріями Заходу, — це встановлений стан, який формується впродовж десятиліть і навіть століть, а не є таким, що створюється за кілька років. На це звертає увагу Б. Цимбалістий, який підкреслює, що “політична культура — це продукт історичного розвитку та досвіду народу. У випадку України цей досвід був гірким… Для того, щоб зрозуміти політичну культуру українців, треба звернути увагу на джерела впливу, які протягом історичного шляху стимулювали чи спиняли розвиток української політичної культури” .
Б. Цимбалістий виокремлює три особливості історії України, які мали важливий вплив на розвиток української політичної культури:
1. багатовікова бездержавність, тобто відсутність нагоди здобувати досвід влади, бути нарівні у стосунках з іншими народами й почуватися вільним господарем на своїй землі;
2. розчленування української території та включення її частин у різні держави з різними культурами, політичними системами, що призвело до психологічного, побутового і політичного відчуження між різними частинами українського народу;
3. багатократна денаціоналізація провідної верстви України, у XVI–XVII ст. наша боярська і шляхетська верства спольщилася. У XVIII–XIX ст. нащадки козацьких старшин сстали на бік Росії . У XX ст. пролетарська провідна верства була знищена або здебільшого пішла на службу інтересів совєтсько-російської імперії . [7,302]
Колишня тоталітарна система всіляко намагалася створити “нову суспільно-історичну спільноту — радянський народ”. Політична культура радянського періоду консервативна, ґрунтується на колективній відповідальності, обтяжена великою кількістю усіляких табу, законів і звичаїв і тому закрита для зовнішнього впливу. Для неї характерні такі риси як замкнутість, зорієнтованість на себе, на власні локальні цінності, зразки, норми, тип. Політична культура радянського періоду відзначалася стійкістю і постійністю відтворювання, що досягалося ефективною системою соціалізації через засоби тотального контролю за населенням з боку правлячого класу: це насамперед монопольне право держави на освіту і вступ до комуністичної партії як єдина можливість зробити кар’єру. Для самозбереження й відтворення було створено механізм номенклатури, що проводила цілеспрямовану кадрову політику.
Коли ми говоримо про формування політичної культури, то маємо на увазі процес формування культури на ґрунті сучасного політичного досвіду українського народу, процес, що поєднує стихійні і організовані чинники .
Як зауважував О. Рудакевич, основними чинниками, що сприяють формуванню власної політичної культури, є такі:
• лібералізація і демократизація суспільних відносин, внаслідок чого створюються умови для політичної творчості еліти і широких верств населення;
• пропаганда знань про історичний досвід українського та інших народів і про сучасні досягнення світового співтовариства;
• підтримка різноманітних ініціатив, новацій, експериментів, вивчення і поширення вітчизняного політичного досвіду;
• залучення науковців до розробки політичних технологій і програм;
• поширення джерельної бази формування новітньої політичної культури і створення умов для прояву позитивних тенденцій у політичному житті;
• законодавче закріплення продуктивних політичних ідей, норм, інституцій та розробка системи заходів їх повсюдного використання.[5,84]
Отже, становлення суверенної Української держави неможливе без врахування історичного досвіду державотворення, без відновлення національних традицій, ідейної та культурної спадщини минулого. Формування демократичної політичної свідомості громадян, набуття ними досвіду та навичок активної політичної поведінки, подолання існуючої фрагментарності історичної пам’яті і становлення на цій основі громадянської політичної культури набуває першорядного значення на шляху політичного розвитку України. Ці завдання мають вирішуватись конкретними шляхами загальної політичної соціалізації, політичного виховання та політичної освіти громадян.
Будь-яка політична, економічна, правова, моральна і т.п. реформа приречена на провал, якщо вона не буде спиратися на реформу соціальної й політичної культури громадян.
Висновки;
У даній статті ми поставили перед собою ряд завдань, основним з яких було визначити сутність та сучасний стан політичної культури, показати закономірності політичного процесу, особливості політичної свідомості і поведінки людей в сучасному суспільстві на прикладі України.
Нам вдалось вирішити всі поставлені завдання, але політична культура є багатогранним явищем вона включає в себе безліч компонентів, вона охоплює всі сфери функціонування політичних відносин, об’єднує у собі як духовні, особисті і політичні цінності, а також історію її утворення. Вона виконує ряд важливих функцій, за визначенням яких можна визначити й саме поняття політичної культури.
Отже, сьогодні стосовно України можна говорити лише про початок самого процесу формування політичної культури. Це проблема формування , перш за все демократії, певних цінностей, певних соціальних установок, готовності діяти певним чином, тобто ті навички (крім цінностей і орієнтацій) аналізу політичної ситуації для прийняття рішень під час виборів, під час кампаній, коли потрібно реагувати, окрім того , що потрібно голосувати. Зміни, безумовно, відбуваються. Поки що можна сказати, що політична культура, як макроструктура, що дозволяє нашим виборцям орієнтуватися між різними партіями достатня, для того, щоб розрізняти ці партії, однак недостатня, для того, щоб диференціювати їх більш чітко.
Сучасна ситуація потребує значного підвищення рівня і ролі активістської політичної культури, щоб уникати маніпулювання електоратом, який керується стереотипами та міфами. Лише за необхідного рівня політичної культури електорат перестане робити вибір спираючись на примітивне ідентифікування суб’єктів політичної боротьби, наприклад поділ на „наших” та „не наших,” а почне глибоко концептуально споглядати і аналізувати конкретну програму, що пропонується.
Для цього необхідна, зокрема, політична воля, аби внести певні доповнення у освітню політику, що озброювала б, скажімо, старшокласників вмінням цілісно проаналізувати політичну ситуацію, а також розвивала б у них активну громадянську позицію. Окрім того, варто проводити інформаційну кампанію, спрямовану на розвиток конструктивної зацікавленості широких мас у політичному житті держави та участі – посередньої чи безпосередньої – у ньому. Третій же сектор, гадаю, міг би відігравати у цьому не меншу, а подекуди і значно більшу роль.
Зрештою про шляхи підвищення рівня політичної культури у населення можна сперечатись, що є предметом інших досліджень, проте навряд чи можливо заперечити потребу розвитку політичної свідомості та надання більшої уваги активістській політичній культурі, набуття найширшими масами навичок політичної поведінки і політичної соціалізації.
Таким чином, можна зробити висновок, що в Україні необхідно підвищувати рівень засвоєння людиною і суспільством політичних ідей, поглядів, концепцій, програм, досягнень суспільно-політичної думки, розвивати та працювати над удосконаленням форм політичної етики, поведінки, вчинків, дій.
Список використаних джерел та літератури:
- Алмонд Г.А., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии [Текст] / Г.Алмонд // Полис. – 1992. – № 4.
- Дмитренко М. Особливості сучасної української політичної культури: проблеми визначення [Текст] / М. Дмитренко // Політичний менеджмент. – 2005.-№ 5.- С.134-138
- Колодій А., Політологія. [Текст]: [підручник] / А.Колодій -К.:Ельга,Ніка-Центр,2003.-664с.
- Нагорна Л. П. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії. [Текст] / Л. Нагорна // Політичний менеджмент 1998-№3 – С.29-31.
- Нагорний В. Сутність проблеми політичної культури України. [Текст] / В. Нагорний //Політичний менеджмент 2006. – №5. – С.83 – 85.
- Піча В. М. Хома Н. М. Політологія [Текст]: [підручник] / В. Піча // Навч.посібник для студентів ВНЗ.-К.:”Каравелла”,Львів:”Новий Світ”-2000,2002.-344с.
- Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець 16го ст.-перша половина 17-го ст.) [Текст]: [підручник] / П. Сас.-К. „Либідь”,1998.-296с.
- Шляхтун П. П. Політологія (політологія та історія політичної науки) [Текст]: [підручник] / П. Шляхтун – К. ׃ Либідь, 2002. – 576с.
Перелік ключових слів: політична культура, політичний процес, перехідне суспільство, демократичні перетворення, трансформація, формування політичної культури, посткомуністичні держави, демократія, соціалізація.