Анотація. У статті виділені основні ознаки соціальної держави та особливості функціонування і тенденції розвитку соціальної держави у країнах Латинської Америки. Окрім того, визначена модель соціальної держави до якої належать країни даного регіону.
Annotation. The article highlights the basic principles of the welfare state characteristics and peculiarities of functioning and development trends of the welfare state in Latin America. Also defined a model of social state which are represented in the countries of this region.
Проблеми, пов’язані з існуванням соціальної держави, – предмет наукових досліджень зарубіжних та вітчизняних фахівців із соціальної політики. Постійні зміни зовнішніх та внутрішніх умов функціонування та адаптація моделей соціальної держави до цих змін ставали предметом досліджень науковців. Головне питання, яке стояло в основі цих досліджень, – виявлення чинників формування і ефективного функціонування соціальної держави, у тому числі розглядалось питання становлення соціальної держави у країнах Латинської Америки.
Глобалізація та зростаюча взаємозалежність світу у поєднані з проблемами демографії та зайнятості ставлять перед країнами Латинської Америки нові перешкоди ефективному функціонуванню соціальної держави. При цьому ключовим стає питання, які саме механізми функціонування, характеристики латиноамериканських країн дозволяють говорити про існування соціальної держави та які існують перспективи розвитку у майбутньому. Зокрема для України досить важливим є вивчення досвіду зарубіжних перехідних країн, які перебувають на шляху розбудови соціальної держави. Саме тому системне дослідження умов функціонування цієї моделі є надзвичайно актуальним і потребує ґрунтовного аналізу.
Аналіз останніх досліджень і публікацій Варто відзначити, що проблема розвитку та функціонування латиноамериканської моделі соціальної держави є темою малодослідженою у середовищі українських науковців. Переважна більшість наукових досліджень українських фахівців стосується питань нормативного використання концепту соціальної держави у його юридичному значенні. Сюди можемо віднести роботи О. Кіндратець, Н. Мельникової, А. Сіленко, О. Скрипнюка. Досить поверхнево висвітлені зарубіжний досвід, практика та проблеми реалізації концепції соціальної держави у наукових дослідженнях Т. Семигіної, В. Скуратівського, О. Палій та Е. Лібанової, П. Шевчука, О. Іванової.
Поряд з тим, особливу увагу привертають роботи В. Шевчука, який у них звертав увагу на економічний розвиток країн Латинської Америки як основний чинник формування соціальної держави, В. Кириченка, що характеризував історичні етапи економічного розвитку держав Латинської Америки, В. Давидова, Дж. Рамоса, які у своїх дослідженнях зосереджували увагу на передумовах формування соціальної держави у країнах Латинської Америки, їх економічному розвитку, О. Бікла, що характеризував індекс людського розвитку, як кількісний показник моделей соціальної держави.
Метою статті є дослідження теоретичних засад соціальної держави та характеристика латиноамериканської моделі соціальної держави: її функціонування та перспективи розвитку. Для досягнення поставленої мети передбачається розв’язання наступних завдань:
– виділити та проаналізувати принципи соціальної держави;
– охарактеризувати умови формування соціальної держави у країнах Латинської Америки;
– визначити ключові характеристики латиноамериканської моделі соціальної держави;
– дослідити механізм здійснення соціальної політики у країнах Латинської Америки;
– спрогнозувати процеси розбудови, трансформації соціальної держави у країнах Латинської Америки.
Головною метою соціальної держави є забезпечення добробуту своїх громадян, забезпечення соціальної стабільності. Для досягнення своєї головної мети та здійснення ефективної соціальної політики, соціальна держава вимушена втручатися в економічну політику. Не підриваючи засад вільного ринку, тобто функціонуючи в умовах ринкового господарства, соціальна держава певним чином регулює його.
На підставі аналізу наукових праць, присвячених цій темі, ми пропонуємо ознаками соціальної держави вважати:
1. Наявність громадянського стану суспільства та правової держави, що передбачає:
– розвиненість інститутів громадського самоврядування;
– постійний діалог населення з владними структурами;
– солідаризм у формуванні відносин між різними соціальними групами, суб’єктами політики;
– активну поведінку громадянина під час пошуку засобів до існування та відстоювання власних інтересів.
2. Солідарну ринкову економіку, що передбачає поєднання планових та ринкових механізмів регулювання суспільного виробництва:
– наявність приватної, державної та комунальної форм власності;
– формування численного середнього класу.
3. Соціальну спрямованість програмних і практичних дій держави, її інститутів:
– забезпечення рівних стартових можливостей для самореалізації особистості;
– створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини;
– розвинена система правових норм охорона праці й здоров’я людей та соціального захисту вразливих верств населення.
Не існує єдиного загальноприйнятого визначення змісту поняття соціальної держави. Можна погодитися з В. Сокуренко, що в науковій літературі немає єдності думок щодо поняття «соціальна держава».
Ми вважаємо, що сучасна соціальна держава – це держава, яка ставить перед собою такі завдання, як наступні: досягнення загального добробуту суспільства шляхом надання мінімальної соціальної підтримки та створення сприятливих умов для самостійного досягнення високого рівня добробуту самими громадянами; забезпечення стабільності в суспільстві; екологічної безпеки.
Окрім того, вона відповідає таким умовам: є правовою, володіє ґрунтовною законодавчою базою, має розвинене громадянське суспільство, поєднує ринкову економіку з державним регулюванням [8, 40].
Іншими словами, соціальна держава – це держава, яка ставить собі за мету досягнення загального добробуту суспільства на основі утвердження таких інститутів:
– солідарної ринкової економіки, тобто поєднання ринкових і державних механізмів регулювання з акцентуванням на залученні до ринкових відносин усіх верств населення через малі підприємства, середній бізнес, надомне підприємництво, що сприяє таким факторам, як зменшення безробіття та збільшення чисельності середнього класу. А це безпосередньо впливає на економічну ситуацію у країні. Можна говорити про те, що формування солідарної ринкової економіки – це прямий шлях до зростання економічного добробуту держави;
– соціальної демократії (йдеться власне про те, що соціальна держава є правовою державою із сильною законодавчою базою, розвиненим громадянським суспільством та відповідними наслідками: активною діяльністю інститутів громадського самоврядування, створення розгалуженої мережі різноманітних громадянських асоціацій, профспілкових об’єднань, товариств, клубів, територіальних спілок);
– соціальної етики, а саме панування в суспільстві ідеології суспільної злагоди, сприяння розв’язанню конфліктів за будь-яких умов; одним із аспектів соціальної етики є соціальне партнерство. Соціальна етика покликана принести в суспільство такі цінності, як: толерантність, партнерство, встановлення оптимальних пропорцій між індивідуалізмом та солідаризмом. Саме соціальна етика забезпечує стабільне існування суспільства.
Таким чином, сучасні демократичні держави серед пріоритетних завдань у розбудові соціальної держави визначають наступні:
- прагнення забезпечити кожному громадянину гідні умови життя;
- усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів;
- забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності в країні;
- співучасть держави і громадянського суспільства в управлінні соціальними конфліктами та розв’язанні соціальних проблем;
- зниження рівня соціальної напруженості у суспільстві;
- можливість самореалізації особистості, визнання людини суб’єктом соціальної політики;
- соціальну захищеність громадян [1, 112].
Забезпечення виконання вищезазначених завдань у сфері соціальної політики свідчить про прагнення до збереження соціальної стабільності у демократичних державах, незважаючи на відмінності моделей соціальної політики кожної конкретної країни. Варто зазначити, що моделі соціальної політики майже всіх країн світу зазнають певних перетворень під впливом процесів глобалізації і демократизації. Зміни у моделях соціальної політики можна вважати реакцією на виклики сучасних тенденцій цивілізаційного розвитку суспільства, зокрема таких як динамізм і нестабільність.
Соціальну державу традиційно класифікують за цінностями, покладеними в основу перерозподілу суспільних благ та надання соціальних послуг. Незважаючи на спільні риси у формуванні держави соціального добробуту західного зразка, кожна країна долала власний шлях, формуючи суспільні інститути забезпечення загального добробуту відповідно до власних національних особливостей і традицій.
Держави соціального добробуту різняться між собою передусім моделями соціальної політики. Соціальна політика – це втручання в економічну, соціальну сферу, що має єдину мету – забезпечення добробуту суспільства, і передбачає захист як незаможних верств населення, так і підтримання та зростання рівня добробуту середніх верств.
Соціальна політика – полісуб’єктна: її суб’єктом є і держава, і ціла низка недержавних суб’єктів. Отже, у демократичному суспільстві соціальна політика – це спільна функція демократичної держави і недержавних суб’єктів громадянського суспільства.
Такий підхід дає можливість класифікувати соціальні держави відносно пропорції участі держави та громадянського суспільства в системі соціальної політики.
На нашу думку, країни Латинської Америки належать до корпоративіської моделі соціальної держави. Ця модель характеризується державним контролем за соціальною політикою, фрагментованістю соціальних програм, централізованістю багатьох аспектів соціальної політики, адресністю програм соціальної допомоги, їхньою спрямованістю на найбідніших. Для цієї моделі визначальним є принцип субсидіарності, відповідно до якого на допомогу людині мають прийти насамперед інститути громадянського суспільства, і лише у випадку їхньої неефективності – держава. Великого значення за цієї моделі набуває система страхування. Саме такі риси соціальної держави ми спостерігаємо у країнах Латинської Америки.
Країни Латинської Америки мають досвід авторитарного правління та поступової трансформації політичного режиму, лібералізації економіки та, як наслідок, зміни політичної системи. Це відбувалось під впливом глобалізації та з появою міжнародних організацій. Але окремі країни все ж таки мали свої особливості розвитку, як історичні, так і соціокультурні [4, 70]. Для виявлення відмінностей між латиноамериканськими країнами варто проаналізувати основні соціальні показники цих країн.
Для характеристики ми обрали особливості формування і функціонування соціальної держави Бразилії і Мексики, тому що вони займають значну територію регіону і є економічно розвиненими державами, вони входять в міжнародні організації, які значною мірою впливають на економічний та соціальний розвиток держав.
Ключові елементи системи соціального забезпечення Бразилії були сформовані саме в роки правління військових. Традиційно бразильську модель зараховували до корпоративістської, хоча деякі її риси виникли в умовах авторитарного режиму. Вона характеризувалася:
– орієнтацією на соціальне страхування працівників, які мали формальну зайнятість, і через це значна частина населення не була охоплена соціальним забезпеченням;
– високою кореляцією між соціальними виплатами й зарплатою та страховим внесками;
– низькою універсальністю базового соціального захисту та адресністю соціальних програм;
– низкою пільг і привілеїв для різних професійних груп, котрі досягалися внаслідок переговорів між соціальними партнерами;
– високою централізованістю соціальних програм;
– інституційною фрагментацією, дублюванням функцій, бюрократизмом і технократизмом;
– високою вартістю адміністрування соціальних програм, неефективним використанням ресурсів;
– відсутністю механізмів контролю та оцінки соціальних програм;
– неспроможністю компенсувати соціальні проблеми, зумовлені прорахунками в економічній політиці.
Серед ознак мексиканської моделі соціальної держави можна виділити такі:
– державний контроль за соціальною політикою, орієнтація на популізм у прийнятті політичних рішень;
– фрагментованість соціальних програм, за які відповідають різні органи, які мають права та повноваження, визначені домовленостями між зацікавленими сторонами;
– централізованість багатьох аспектів соціальної політики, неефективність соціальних програм, низька якість послуг;
– різноплановий, подекуди різновекторний зовнішній вплив на систему соціальної підтримки (з боку політичних утворень, етнічних рухів, католицької церкви, профспілкових, робітничих лідерів, міжнародних організацій і міжнародного капіталу, страхових компаній, тощо);
– низький рівень охоплення соціальним страхуванням (регіональна нерівномірність);
– адресність програм соціальної допомоги, їхня спрямованість на найбідніших;
– залучення організацій у громаді, надання державної підтримки мікробізнесу та будівництву інфраструктури в сільській місцевості, що обмежує внутрішню мобільність незайнятої робочої сили на мексиканському ринку праці [6, 180].
Отже, соціальна держава і у Мексиці і у Бразилії характеризується державним контролем, та в залежності від того, який курс соціальної політики влада обере, і буде розвиватись соціальна держава. Але неефективне державне страхування і адресність надання соціальної допомоги характеризує недосконалість та малоефективність соціальної держави.
Найвідомішим показником, який часто використовують у соціальній політиці, є індекс людського розвитку, який розраховують, виходячи з очікуваної тривалості життя при народженні, рівня освіти та розміру реального ВВП на душу населення. З економічної точки зору в сучасному світі рівень людського розвитку пов’язується, насамперед, з поняттям якості життя, що відбиває рівень досягнень країни в найважливіших соціально-економічних сферах. Зараз індекс людського розвитку став лакмусовим папером ефективності соціальної політики будь-якої цивілізованої країни [2].
За індексом розвитку людського потенціалу ми визначили, які місця займають країни Латинської Америки: Чилі – 45 місце, Аргентина – 46, Уругвай – 52, Мексика – 56, Перу – 63, Венесуела – 75, Колумбія – 79, Ямайка – 80 [7].
Отже, ці держави знаходяться в групі з високим та середнім рівнем розвитку. До країн з високим індексом розвитку відносяться такі країни:
- Чилі – 0,783;
- Аргентина – 0,775;
- Уругвай – 0,765;
- Мексика – 0,750;
- Перу – 0,723;
- Бразилія – 0,699;
- Венесуела – 0,696;
- Колумбія – 0,689;
- Ямайка – 0,688.
До країн з середнім індексом розвитку належать:
- Парагвай – 0,640 [3].
Це досить хороші показники, адже майже всі країни мають високий рівень за індексом розвитку людини, що свідчить про високий рівень освіченості та писемності населення цих країн, високу очікувану тривалість життя та порівняно стабільний ВВП.
Однак, розглядаючи соціальну державу в конкретній країні, потрібно уважно придивитися до політичного й ідеологічного контексту, який детермінує спрямування та розмах державних соціальних програм.
На нашу думку, трансформація на краще у таких країнах відбудеться лише тоді, коли влада або недержавні структури, поява яких спричинена лише розвитком громадянського суспільства, проводитимуть цілеспрямовану діяльність у соціальній сфері з метою досягнення добробуту населення тієї чи іншої держави.
Сьогодні досить складно зробити прогноз щодо розвитку соціальної держави у країнах Латинської Америки. Адже вони є досить нестабільні і соціальна політика безпосередньо залежить від людей, які знаходяться при владі. Так як в цих країнах досить часта зміна урядів та відповідно і урядових програм, ми можемо припустити, що немає цілісного бачення розвитку держави у соціальній сфері. Для того, щоб таке цілісне бачення було, необхідно враховувати всі особливості цих держав – соціальні, економічні, демографічні. Це дасть можливість обрати правильний шлях руху до розбудови ефективної соціальної держави. Першим кроком, на нашу думку, повинне бути ґрунтовне вивчення соціальних проблем, які існують у тому чи іншому суспільстві, та обрання методів і способів подолання цих проблем. А обирати їх потрібно не копіюючи шлях більш розвинених та успішних країн, а вибудовуючи власний шлях, який відповідає тим умовам, які присутні у державі.
На нашу думку, немає єдиного сценарію розвитку соціальної держави, тому що соціальна сфера включає всі інші сфери розвитку держави. Це комплексне явище, яке включає такі елементи: ринок праці, рівень зайнятості, пенсійне забезпечення та пенсійна системи загалом, рівень писемності, соціальні виплати, демографічна ситуація та ін. Тому соціальна сфера тісно пов’язана з економічною сферою та політичною ситуацією в державі.
Зважаючи на зростання в суспільстві частки людей похилого віку, які живуть усе довше й довше та потребують відповідного медичного і соціального догляду, а також на те, що у 2005-2010 роках на пенсію вийшло покоління “буму народжуваності”, такі тенденції ставлять під загрозу існуючу систему пенсійного, соціального та медичного забезпечення у країнах, що розвиваються. За прогнозами, до 2030 року чисельність людей старших від 65 років (пенсійний вік і для чоловіків, і для жінок в Латинській Америці) має зрости у цих країнах вдвічі. В такій ситуації країни повинні бути готові до реформування та зміцнення позицій соціальної держави [5,81].
Отже, узагальнюючи усе вищенаведене, можемо зробити висновок, що головною метою соціальної держави є забезпечення добробуту своїх громадян, забезпечення соціальної стабільності. Умовами ефективного функціонування соціальної держави є наявність громадянського суспільства та правової держави та розвиненість громадського самоврядування, існування численного середнього класу, забезпечення рівних стартових можливостей для самореалізації особистості та розвинена система правових норм охорона праці й здоров’я людей та соціального захисту вразливих верств населення. Всі ці умови у латиноамериканських країнах поки що присутні не у повному обсязі.
Всі країни Латинської Америки мають високий відсоток бідності та безробіття, численні хвороби, відсутність житла та нормальних робочих умов є повсякденними проблемами у суспільстві, які держава не в змозі вирішити. У великих країнах, що мають розвинену економіку надається мінімальне соціальне забезпечення для людей, що опинились у скрутній життєвій ситуації, тобто надається адресна соціальна допомога, але ми не можемо сказати, що у таких країнах як Мексика, Аргентина, Чилі та Бразилія існує сформована соціальна держава, яка виконує свої функції. Скоріше за все, ці держави запозичили певні ознаки корпоративної моделі у розвинених держав – наприклад пенсійну систему, що характеризується накопичувальними фондами, залучення міжнародних фондів, що надають соціальну підтримку окремим верствам населення, тобто держава не бере на себе всю відповідальність при проведенні соціальної політики.
На нашу думку, соціальна держава не є ефективною в цих країнах ще й тому, що соціальна політика не була основним напрямком, який потрібно реформувати та розбудовувати у політиці державного керівництва. Наведемо приклад Чилі, ця країна пріоритетним завданням поставила реформувати пенсійну систему і на сьогоднішній день ця сфера є досить ефективною і вона працює, тому що влада залучила всі можливі ресурси, матеріальні та інтелектуальні, для досягнення бажаного результату. Сьогодні пенсійна система Чилі є найбільш досконалою серед інших країн Латинської Америки.
Тобто розбудова соціальної держави у регіоні відбувається дуже повільно та в основному в якійсь окремій сфері країни, тому що це потребує залучення значних коштів у будь-якому випадку.
У Латинській Америці соціальна допомога практично не здатна пом’якшити хронічну бідність. Незаможні рідко бувають охоплені будь-якою формою соціального страхування й одержують дуже незначну підтримку від держави і благодійних організацій, переважно допомогу надає католицька церква.
Безумовно розвиток країн відбувається нерівномірно, адже одні країни є членами міжнародних організацій, які надають допомогу цим країнам, та в яких відбувається трансформація політичного режиму, а саме рух до демократії та лібералізація економіки, а інші – залишаються при авторитарному правлінні та не поспішають будувати правову та соціальну державу. Кожна держава має свої особливості соціальної політики відповідно до влади, яка здійснює цю політику та економічного розвитку держави.
Отже, країни Латинської Америки не можна назвати самодостатніми сформованими соціальними державами, але, водночас, не можна сказати, що держава загального добробуту відсутня, адже соціальна допомога все ж таки надається у державах всього регіону.
Список використаних джерел та літератури
1. Балабанова Н.В. Социальный диалог. Социальное партнерство. Социальное государство [Текст]: [підручник] / Н. Балабанова, В. Жуков, В. Пилипенко. – К., 2002. – 189 с.
2. Буряк В.О. Індекс людського розвитку як критерій оцінки економічного і культурного поступу країн [Електронний ресурс] – Режим доступу до матеріалів: http: // www.kntu.kr.ua/doc/zb_10_3/stat_10_3/61.pdf –Заголовок з екрану.
3.Индекс развития человеческого потенциала и его компоненты [Електронный ресурс] – Режим доступа к материалам: http // www.hdr.undp.org/en/media/HDR_2010_RU_Tables_reprint.pdf – Назва з екрану
4.Кириченко В. Опыт и результаты экономического развития стран Латинской Америки в 90-е годы ХХ в. [Текст] / В. Кириченко // Экономика Украины. – 2003. – №3. – С. 77-82.
5. Майданик К.Л. Латиноамериканская цивилизация в глобализирующемся мире [Текст] / К. Майданик // МЭМО.– 2003. – №5. – С. 86-95.
6. Семигіна Т. Порівняльна соціальна політика [Текст]: [навчальний посібник] / Т. Семигіна. – К.: МАУП, 2005. – 276 с.
Україна – серед держав з високим рівнем людського потенціалу [Електронний ресурс] – Режим доступу до матеріалів: http: // ridna.ua/p/ukrajina-sered-derzhav-z-vysokym-rivnem-lyudskoho-potentsialu/. – Назва з екрану.
7. Яковюк І.В. Соціальна держава: до визначення змісту поняття [Текст] / Яковюк І. // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 3 (26). – С. 37-47.