Лащук Юлія
У статті проаналізовано освітнє становище населення Волині в роки німецької окупації (1941 – 1945 рр.)
Ключові слова: окупаційний режим рейхскомісаріат «Україна», генеральна округа «Волинь і Поділля».
В статье проанализировано образовательное положение населения Волыни в в годы немецкой оккупации (1941 – 1945 рр.)
Ключевые слова: оккупационный режим рейхскомиссариат «Украина», генеральная округа «Волынь и Подолье».
The article analyzes the state of education of the population of Volyn during the German occupation (1941 – 1945).
Key words: the occupation regime, reichscommissariat “Ukraine”, the general district “Volyn and Podolia”.
Німецька окупація 1941-1944 років сприяла змінам у освітньому становищі населення. Вона вносила нові корективи в життя кожного пересічного українця. Окупаційний режим в Україні мав певні регіональні відмінності. Найжорстокішим він був на території Рейхскомісаріату, і до великої міри це було особистою “заслугою” гауляйтера Еріха Коха. Німці здійснювали нищівну колоніальну експлуатацію населення України, проводили масові страти, розстріли, вивозили людей на примусові роботи. Терор, що посилювався, на Волині відзначився особливою жорстокістю. Він ніколи не послаблювався, постійно набирав нових обертів. Німецька влада не зважала на засади християнської моралі, про це свідчать випадки, коли людей заганяли у церкви і живцем спалювали. Траплялося подібне в селах на територіях сучасної Рівненщини та на Волині [9, с. 79].
Політика окупаційного режиму в Рейхскомісаріаті ”Україна” в освітній сфері набула найжахливіших форм. В основу нацистської освітньої політики були покладені положення сумнозвісного плану “Ост”, що ґрунтувався на людиноненависницькій теорії расової неповноцінності слов’ян, у тому числі й українців, яка передбачала їх фізичне винищення, недопущення ніякого духовного розвитку, зведення до становища рабів. Поряд з голодом, нещадною експлуатацією вони зазнавали національних та моральних утисків, які повною мірою виявилися у ставленні окупантів до освіти на теренах Рейхскомісаріату.
У цілому політика нацистів щодо освіти базувалася на розрізнених вказівках німецької верхівки й не входила до комплексу першочергових і головних заходів. Ще одним свідченням несприйняття нацистами проблем побудови української національної системи освіти було те, що в Рейхскомісаріаті не створювалися органи освіти на регіональному чи навіть обласному рівні. Це заважало уніфікації освітнього процесу і разом з тим створювало умови для певної свободи дій місцевих органів влади, що визначало специфіку в освітній галузі не тільки на рівні областей, районів, але й окремих населених пунктів.
Безпосередньо проблемами освіти на місцях займалися міські та районні відділи освіти, що підпорядковувалися окупаційним владним структурам відповідних рівнів. Всі рішення, навіть найменш важливі узгоджувалися з окупантами, які прагнули встановити тотальний контроль за діяльністю освітніх закладів. Нова система освіти, на думку нацистів, в ідеалі повинна була нагадувати німецький варіант, а її основними структурними елементами мали стати загальноосвітня чотирирічна і нижча професійна школи (при майже повній ліквідації вищої та середньої ланок освіти). Весь навчально-виховний процес у закладах освіти був спрямований на виключення будь-яких елементів більшовицької ідеології і запровадження нової. Значною мірою завдяки ініціативі національно налаштованих діячів, громадськості на початковому етапі окупації вдалося домогтися певних поступок від окупантів в освітній галузі, що проявилося у розгортанні мережі загальноосвітніх та спеціальних навчальних закладів. Але цей період тривав не довго: вже влітку 1942 р., з остаточним утвердженням серед німецької верхівки радикальної точки зору на окупаційну політику в Україні і початком репресій проти націоналістів, всі завоювання українців у царині освіти були зведені нанівець внаслідок відкрито ворожої політики окупантів і об’єктивних обставин воєнного часу. Окупанти, відійшовши від звичайної моделі освіти, послабивши контроль, дозволили місцевим активістам провадити українізаційну роботу, відкривати офіційно заборонені навчальні заклади. “Нова” система освіти з одного боку розглядалася як знаряддя ідеологічної експансії, а з другого – мала розв’язати проблему нестачі кваліфікованих кадрів в регіоні. Система освіти постійно зазнавала впливу суб’єктного чинника (як з боку представників військового командування та місцевих виконавчих органів влади, так і з боку працівників відділів освіти у складі місцевих органів влади, педагогів, учнів та студентів ). Незважаючи на старання і певні досягнення активістів, освіта у той час не могла перетворитися на активний чинник національного і соціального прогресу, глибоких перетворень, бо була адаптована до вимог окупантів, що затримувало культурний і соціальний розвиток. Створення “нової” системи освіти проголошувалося складовою українського національного відродження, але це все було лише видимою турботою про національний розвиток українців [1,c. 2 – 6].
При цьому пропагандистська машина окупантів різними способами звеличувала німецьку культуру на фоні антикомуністичної пропаганди. Постійно влаштовували перегляди агітаційних кінофільмів німецького виробництва, видавали публікації у місцевій пресі, порівняльні дослідження німецької та української культури і мови, запроваджували в школах усіх типів вивчення німецької мови, організовували курси з вивчення німецької мови. У період окупації національно налаштовані українці, насамперед представники інтелігенції, перебуваючи під впливом ілюзій щодо ймовірної підтримки нацистами української самостійницької ідеї, плекали далекосяжні плани розбудови народної освіти і намагалися їх реалізувати. Але надії національно-демократичних сил на нове українське відродження в царині національної освіти під егідою Великої Німеччини виявилися марними. Демагогічна політика німецької сторони в галузі освіти, з одного боку, і масове переслідування починаючи з літа 1942 р. національно налаштованих українців, з другого боку, спричинили до втрати сподівань і посилення антинацистських настроїв. Велику кількість вчителів, які проживали на території Рейхскомісаріату під час німецької окупації було репресовано [7, с. 250 -252]. Наприклад, у Волинській області у 1942 р. з 5086 українських вчителів залишилося тільки 647. Решта – 4439 педагоги були розігнані, закатовані та вивезені на каторжні роботи до Німеччини. Станом на 1 грудня 1943 р. їх залишилося тільки 294. В одному тільки сучасному Камінь-Каширському районі Волинської області напередодні війни працювало 236 вчителів, а на початку 1944 р. їх залишилося всього 12 [1, c. 12].
Верхівка рейху у своїх планах окупації східних територій не бажала опікуватися освітою місцевого населення, вона вважала шкідливим надання широких знань підкореним народам з огляду на ідеологічне забезпечення свого майбутнього панування. З початком війни окупанти змушені були дещо змінити своє ставлення до місцевого населення і надати можливість отримання мінімального освітнього рівня під пильним контролем окупаційної адміністрації [4,с. 245]. З огляду на ментальність українства, яке завжди шанобливо і з повагою ставилось до освіти, як прояву високої духовності, такі заходи мали сприяти заспокоєнню місцевого населення, збуреного війною, посіяти довіру до німецької адміністрації та її дій. Так, уже через кілька місяців після початку війни на захоплених гітлерівцями територіях України почали діяти освітні заклади. Про це згадується в газеті «Український голос» від 9 жовтня 1941 р. у статті «Навчання вже почалося». Тут йдеться про те, що з 1 вересня 1941 р. розпочалися заняття в гуманітарній і механічній гімназіях м. Володимира-Волинського, а з 25 вересня 1941 р. – у початкових школах міста, а в повіті в цілому – з 1 жовтня 1941 р. Ця ж газета повідомляє про те, що у м. Рівному, яке стало столицею утвореного 20 серпня 1941р. Рейхскомісаріату «Україна», розпочали роботу гуманітарна і природничо-математична гімназії. на початковому етапі війни, коли війська вермахту просувалися вперед дуже швидко, виникав певний часовий простір, поки не утворилися ще окупаційні органи влади.
З часом діяльність освітніх установ стала відбуватися під цілковитим контролем і за активного втручання окупаційних властей. При генералкомісаріатах, обласних, районних, сільських управах були утворені відділи освіти, на які було покладено це завдання. Контроль за виконанням розпоряджень і наказів покладався на штат шкільних інспекторів при відділах освіти [10, c. 214]. Німецьке керівництво не було зацікавлене в розвитку української культури. А. Гітлер, Г. Герінг, Е. Кох вважали, що відкриття шкіл і ВНЗ призведе до пробудження національної свідомості українців, що може створити передумови для повстання проти окупаційного режиму. А. Гітлер вказував, що цьому народу не потрібна культура. Райхсфюрер СС наголошував, що для ненімецького населення на Сході має бути лише чотирикласна початкова школа, при цьому учням достатньо навчитися рахувати до 500, навчитися писати і бути слухняними, вміння читати є необов’язковим. Е. Кох підтримував думку поплічників Гітлера, при цьому вказував : «Українцям не треба думати про школу та університетим…вони зобов’язані працювати…тубільцеві – хліборові і тубільцеві – робітникові освіта лише шкодить…» [2, c. 2-5].
В генеральному окрузі «Волинь – Поділля» за сприяння українських патріотичних сил окупанти дозволили відкрити значну кількість шкіл. Навчальні програми і плани розроблялися українськими вчителями, що створювало можливість забезпечити їх національним змістом, оскільки окупаційна влада на початковому етапі окупації особливо не втручалася у внутрішні шкільні справи. Щоправда, в наступному ситуація змінилася: окупаційна адміністрація вдалася до спрощення програм і вилучення з них українознавчих предметів. Зрозуміло, що така школа не відповідала реальним потребам українців, хоча певною мірою впливала на підвищення освітнього рівня населення, створюючи підґрунтя для збереження української культури [3, c. 68 – 69].
Перед учителями українських шкіл ставилися наступні завдання: виховувати в учнів працелюбність, доброзичливість, акуратність, любов до батьків, повагу до визволителя України від більшовицького іга – А. Гітлера і німецького народу з його культурою. Німецька окупаційна влада постійно твердила, що « молодь – це майбутня рука і мозок нації, яка повинна совісно працювати при верстаті. Школа має на меті виховувати розумне, жертвенне українське покоління» [6, c. 20 – 22] .
На території Волині та Полісся під час німецької окупації періодика та часописи відігравали надзвичайно важливу роль для пропаганди німецької влади. Після приходу німців на ці території часописи були підконтрольні відділу пропаганди України, головне завдання: «… переконати населення в тому, що нова влада несе звільнення від «совєтського ярма»…» [8, c. 164]. Згідно інструкціями Райхсміністерства окупованих територій від 16 грудня 1942 р. преса «..повинна…настроювати українців проти комунізму і росіян…..преса повинна запевняти, що українці матимуть комунальну адміністрацію…» [ 5, c. 303].
На території генерального округу «Волинь – Поділля» в роки правління німецької влади виходили такі легальні часописи : «Волинь», «Голос Сарненщини», «Горохівські вісті», «Ковельські вісті», «Український голос», « Український хлібороб» і інші. У газеті «Волинь» найбільша кількість публікацій належала перу публіциста Уласа Самчука. Війна в газеті трактувалася як протистояння інтересів прогресивного Заходу і регресивного Сходу [8, c. 167].
Отже, німецька окупаційна політика на території Волині та Полісся охоплювала всі сфери життя, важлива роль відводилася освітній сфері, адже вона мала великий ідеологічний вплив на населення. Ідеологічна робота на окупованих українських землях відігравала далеко не останню роль у стратегічних і геополітичних планах гітлерівської Німеччини, завданням яких було: неодмінно довести, що війська вермахту несуть не тільки смерть і розруху, і нібито несуть народу України свободу, звільнення від гніту, високу європейську культуру. Верхівка Рейху у своїх планах окупації східних територій не бажала опікуватися освітою місцевого населення, вона вважала шкідливим надання широких знань підкореним народам з огляду на ідеологічне забезпечення свого майбутнього панування. З початком війни окупанти змушені були дещо змінити своє ставлення до місцевого населення і надати можливість отримання мінімального освітнього рівня під пильним контролем окупаційної адміністрації. Під контролем місцевих органів влади знаходилася вся освіта. Фашисти намагалися перетворити освіту на окупованих територіях України на знаряддя утвердження “нового порядку”. Освітнє становище на Волині було вкрай тяжким. Люди в усіх сферах життя зазнавали великого тиску і мали підкорятися німецьким наказам безпосередньо. Українці зазнавали морального тиску, що проявилося у нацистському «новому» освітньому порядку, коли велику кількість вчителів було репресовано і вивезено на роботи до Великої Німеччини за незгоду чи несприйняття їхньої політики .
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ
1. Бистра М.О. Нацистська політика в галузі освіти на окупованій території України (1941 – 1944 роки)/ М.О. Бистра .- : [Електронний ресурс] – Режим доступу : http : // www. nbuv.gov.ua/portal/Soc …/ bistra % 20. htm.
2. Гінда В. Культура, освіта і спорт під час окупації. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://histans.com/LiberUA/978-966-00-1063-5/23.pdf
3. Гінда В. Освітня політика нацистів в райхскомісаріаті «Україна» / В. Гінда// Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / Відп. ред. О. Є. Лисенко. НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2012. – Вип. 15. – С. 61 – 75.
4. Коваль М. В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939 – 1945 рр.) / М.В. Коваль. – К., Видавничий дім Альтернативи, 1999. – 336 с. («Україна крізь віки » Т. – 12)
5. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні / В. Косик. – Париж; Нью – Йорк; Львів, 1993 . – 658 с.
6. Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах : збірник німецьких архівних матеріалів (1941 – 1942) / В. Косик . – Т. 2. – Львів : без видання, 1998. – 383 с.
7. Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах : збірник німецьких архівних матеріалів (1942 – 1943) / В. Косик . – Т.3. – Львів, 1999. – 382 с.
8. Курилишин К. Українська легальна преса періоду німецької окупації (1939 – 1944 рр.) / К. Курилишин : Історико – бібліографічне дослідження НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. Відділ україніки. Відділення НДЦ періодики; Науково – педагогічний консультант М.М. Романюк; Відп. Ред.. Л.В. Сніцарчук : у 2 т. – Львів, 2007. – Т .1. : А – М. – 640 с.
9. Марунчак М. Г. Система німецьких концтаборів і політика винищування в Україні/ М. Г. Марунчак. – Вінніпег, 1963. – 86 с.
10. Шайкан В. Українська освіта в добу гітлерівської окупації як засіб ідеологічного протистояння (За матеріалами вітчизняних архівосховищ) / В. Шайкан // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2008. — Вип. 11. — С. 211 – 217.