У статті висвітлено практику канонізації святих в історії Російської православної церкви, а також показано підстави через які церква вдавалася до канонізації державних діячів.
Ключові слова: канонізація, Російська православна церква, святі.
The article highlights the practice of canonization of saints in the history of the Russian Orthodox Church, and shows the base through which the Church resorted to the canonization of government officials.
Keywords: canonization, Russian Orthodox Church, Saints.
Відповідно до свого вчення і традиції, що формувалася століттями, РПЦ Святими називає тих людей, які, очистившись від гріха, пізнали Духа Святого, проявляли Його силу в нашому світі. До таких осіб спочатку відносилися апостоли, про обрання яких для вічного життя оголосив Сам Христос (Ів. 17 . 21-24 ). До них зараховувалися також старозавітні пророки і патріархи. Такими були і мученики, подвиг яких відкривав перед ними Царство Небесне. Святі – це наочне виявлення Промислу Божого про людину. Різноманітність же подвигів, що призводять до святості, свідчить про різноманіття Промислу, яким керуються люди до життя вічного і спасіння [11, 5].
За вченням Церкви, угодники Божі, складаючи лик святих, моляться перед Богом про живих побратимах по вірі, яким останні віддають молитовне вшанування.
Основними умовами зарахування людини до лику святих в усі періоди існування РПЦ:
1. Віра Церкви у святість прославлених подвижників як людей, що Богу догодили і які послужили пришестя на землю Сина Божого і проповіді святого Євангелія.
2. Мученицька за Христа смерть або катування за віру Христову.
3. Чудотворення, що здійснювалося святим за його молитвами, або від чесних його останків – мощей.
4. Високе церковне первосвятительське і святительське служіння .
5. Великі заслуги перед Церквою і народом Божим.
6. Цнотливе, праведне і святе життя, не завжди засвідчене чудотворениями.
7. Нерідко свідченням про святість праведника було велике шанування його народом , іноді ще за життя [8, 15].
Але чи завжди РПЦ дотримувалася цих правил? Чи дозволяла собі Церква канонізувати людей, що не відповідали жодному з вище перерахованих якостей? Нажаль в історії церкви, а особливо православної такі випадки є не рідкістю. Досить цікавими в цьому контексті є Собори 1547 і 1549 років. Результатом діяльності цих Соборів, що скликалися за ініціативи Івана Грозного і митрополита Макарія, стала канонізація 39 російських святих [3, 82].
Канонізація святих на цих соборах має пряме відношення до ідеї проголошення Москви – Третім Римом, яку підтримував Іван Грозний. За його задумом Москва мала зрівнятися з Римом за кількістю святих. При цьому порядок канонізації не дотримувався.
В другій половині XVI ст. і протягом XVIІ ст. РПЦ було канонізовано більше 150 святих для загально церковного і місцевого поклоніння. Більшу половину всіх канонізованих в цей період складають засновники монастирів та їхні послідовники. Зазвичай порядок їхньої канонізації був таким: «Братія монастиря наполегливо шанувала свого покійного першоігумена постійним Панахидним співом, яке поступово забарвлювалося молитовними зверненнями до цього угодника. Настоятель монастиря ставив перед церковною владою питання про молитовне шанування угодника Божого і отримував на те дозвіл і благословення. Благословляюча влада розглядала також представлені монастирем житіє і службу цього святого». При такому порядку канонізації акцент зміщувався з чудотворення на заслуги перед Церквою і на особисті подвиги [11, 13]
В синодальний період РПЦ (1700 – 1917 рр.) акт канонізації відбувається таким чином: «Святіший Синод, упевнившись в наявності підстав для зарахування подвижника до лику святих, підносить Царю всеподданнейший доповідь, в якій викладає саму справу і свою думку по ньому. Доповідь затверджується резолюцією Государя; при цьому іноді призначається і особливий день для церковного торжества, що з’єднується з відкриттям мощів угодника … свою дію і силу канонізаціонниі акт отримує тільки з моменту торжества» [12,28-29]
В часи радянської влади процес канонізації призупинився, адже Церкві тоді прийшлося боротися з революційною смутою і без судними вбивствами священнослужителів.
Нова епоха в історії канонізації Російської Православної церкви почалася зі святкування 1000-ліття Хрещення Русі. В цей Церква починає канонізувати всіх, хто на її думку, помер за віру в роки репресій і переслідувань радянською владою. В цьому контексті особливу складність і важливість набуло питання про канонізацію російського царя Миколи ІІ та членів його сім’ї. Це рішення церкви викликало не однозначну оцінку віруючих. Навіть апологети Романових, а їх у нинішній Московії більше, ніж достатньо, не можуть приховати, що з іменем Миколи ІІ пов’язане сумнозвісне «Кровавое воскресенье» 9 січня 1905 р. Тоді петербурзькі робітники, їхні жінки й діти, з іконами та корогвами пішли до царської резиденції – Зимового палацу, щоб передати свою петицію із проханнями та скаргами. Ця мирна процесія була розстріляна на площі перед Зимовим палацом. Досі точаться дискусії: десятки чи сотні людей загинуло тоді. Але скільки б там не було жертв, це були жертви невинні! Події 9 січня сколихнули тоді всю Російську імперію, стали приводом до численних протестів, страйків і демонстрацій, врешті до вибуху революції 1905-1907 рр., яка дійсно стала генеральною репетицією кривавої жовтневої революції 1917 р. За Миколою ІІ з того часу укріпилася зловісна характеристика – «Кривавий».
Апологети царя наполягають на тому, що Микола ІІ не віддавав наказу про розстріл. Знов пішли дискусії… Але навіть якщо цар і не віддавав персонально злочинного наказу, то чому ж він не прийняв представників маніфестантів ні до, ні після подій 9 січня, чому ж не покарав винуватців злочину? Розстріл 9 січня 1905 р. не був, на жаль, останнім. Досить згадати, що тільки внаслідок рострілу на Ленських копальнях загинуло бл. 400 робітників (чоловік і жінок), вся провина яких полягала в тому, що вони насмілилися протестувати проти нелюдських умов існування. Канонізатори «забули» навіть врахувати той факт, що Микола ІІ відрікся від престолу, отже свідомо порушив Божу волю і тільки через одну цю обставину він ніяк не міг бути канонізованим.
Для чого це було потрібно робити церкві? В наш час спостерігається тенденція до самоусвідомлення себе як окремих незалежних націй, народами, що колись входили до складу Російської імперії, а згодом і до СРСР і це призводить до того, що Росія втрачає всій вплив на ці держави. А згадка про бідного розстріляного «царя-батюшку», допоможе легше загнати в колоніальне ярмо українців, білорусів та й інші народи колишньої імперії.
Також РПЦ канонізувала й адмірала Ушакова. Адмірал як адмірал… Він має свої заслуги перед Російською імперією, які не забуті (згадайте хоча б орден адмірала Ушакова). Але до чого тут святість? Просто Москві забракло певного ідеалу на флоті, особливо на Чорному, який тримає під прицілом незалежність України, тому у відповідь на політичне замовлення Кремля РПЦ тут же знайшла «адекватну» відповідь.
Отже, Російська Православна Церква дуже часто зверталася і досі звертається до практики канонізації з політичних міркувань нехтуючи канонами і правилами канонізації. Нерідко така практика набувала масового характеру.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Белов А. Правда о православных «святых»./ Белов А. – М.: Наука, 1988. – 356 с.
2. Емельянов К. Канонизация святых русской церкви как объект социологического исследования: дис. … канд. социол. Наук: 22.00.06/ Емельянов Кирилл Станиславович. – М., 2005. – 154 с.
3. Жилюк С. І. Канонізація святих і грішних /Жилюк С.І.//Наукові записки. Серія історичне релігієзнавство. Випуск 5 – Острог., 2013. – 75-78 с.
5. Кротов Я. Канонизация в Русской Церкви: прошлое, настоящее, будущее // ВРХД. 1992. № 166. С. 5-38.
6. Ольденбург С. С. Царствование императора Николая II. СПб., 1992. – 248 с.
7. Российское законодательство Х-ХХ веков. Т. 1. – М., 1984. – 369с.
8. Чистяков П. Почитание местных святынь в советское время: дис… кандидата исторических наук: 24.00.01/ Петр Чистяков. М., 2006. – 149 с.
9. Хорошев А. С. Политическая история русской канонизации (XI-XVI вв.)./ Хорошев А. С. – М.: Изд-во МГУ, 1986. 211 с.
10. Цыпин В. Канонизация святых в Русской церкви в XX в.: проблема святых и святости в истории Росии / В. Цыпин – М., 2006. – 311 с.
11. Голубинский Ε. Ε, История канонизации святых в Русской Церкви. Изд. 2-е. М., 1903.- 234 с.
12. Темниковский Е. К вопросу о канонизации святых. Ярославль, 1993. – 129с.
13. Тертышников Г. Критерии канонизации местопочтилых святых в Русской православной Церкви/ Григорий Тертышников// Альфа и Омега. – 1999. – № 3(21). – с. 12-15.