Анотація: У статті розглянені основні підходи дослідження політичної культури владної еліти та передумови, чинники та особливості її формування в Україні.

Annotation  In the article  handled the main research approaches political power elite culture and background factors and features of its formation in Ukraine.

Постановка проблеми. Чимало дослідників доводять важливість дослідження політичної поведінки еліт у процесі становлення і закріплення демократії, адже поширюється так званий акторський підхід, де під демократизацією розуміється згода між різними елітними групами, які вирішили знайти вихід із кризи. Важливість дослідження політичної культури еліт в умовах суспільно-політичної трансформації зумовлена і тим впливом, який вони здійснюють на політичні інститути і, відповідно, на характер політичного режиму. Від політичної культури еліт безпосередньо залежать форма і ефективність політичної системи, а також комфортність перебування особистості в такій системі. Від політичної культури головним чином залежать характер й напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичного режиму та політична система вцілому.

За роки незалежності зазнали серйозного оновлення усі структурні елементи – цінності, навички, орієнтації, методи і прийоми політичної діяльності. роль правлячої політичної еліти  надзвичайно важлива в будь-якій державі й особливо актуалізується на етапах становлення або трансформації тієї чи іншої системи. Саме тому дослідження політичної культури правлячої політичної еліти особливо цінне в Україні, відносно молодій державі, яка переживає перші етапи розвитку власних політичних інститутів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Виникнення і глибоке обґрунтування елітарних теорій в Україні пов’язане з іменами В. Липинського та Д. Донцова. На проблеми еліт звертали увагу такі вчені з української діаспори, як І. Лисяк-Рудницький, Г. Грабович, Я. Пеленський.

В Україні, починаючи з 1990-х років, проблемою еліт у тому чи іншому контексті займалися такі сучасні науковці, як О. Білий, Д. Видрін, С. Вовканич, Б. Гаврилишин, О. Гринів, А. Колодій, І. Курас, Б. Кухта, О. Лазоренко, В. Лизанчук, В. Литвин, В. Малахов, М. Михальченко, А. Пахарєв, В. Потульницький, В. Танчер, М. Шульга, Б. Ярош.

Вагомий внесок у теорію політичної еліти зробили харківські політологи Л. Манжуловська, О. Куценко, О. Халецька та інші, які вивчають джерела поповнення еліти, способи її формування, взаємодію старої й нової, політичної та економічної еліти, її згуртованість, вплив еліти на трансформацію суспільства.

Вагомий внесок в дослідження сутності, значення та ролі політичних еліт в суспільних процесах зроблено авторами збірника “Еліти і цивілізаційні процеси формування націй” (2006 р.), серед яких, насамперед, слід відзначити праці М. Поповича, Л. Нагорної, К. Семчинського, О. Траверсе, О. Бабкіної, В. Горбатенка та І. Горбатенко, М. Обушного, Г. Зеленько, Л. Кочубей, Ф. Медвідь та ін. Однак багато проблем елітотворчого процесу в Україні все ще мало досліджені або ж учені й зовсім залишають їх поза увагою.

Разом з тим, незважаючи на численні наукові роботи, присвячені аналізу політичної еліти України, дослідження чинників, що визначають її політичну культуру, здебільшого залишаються поза увагою вчених.

Метою статті є визначення особливостей формування політичної культури еліти в Україні. Для досягнення поставленої мети передбачається розв’язання наступних завдань:

1. визначити поняття політичної культури еліти;
2. з’ясувати основні чинники та етапи формування політичної культури в Україні;
3. визначити стан та з’ясувати характерні особливості політичної культури української еліти на сучасному етапі розвитку нашої держави;

Викладення основного матеріалу. В сучасній політології є два основних підходи до визначення сутності еліти та ролі її в суспільстві – функціональний і ціннісний. Перший пов’язаний з формальним соціальним статусом: елітою визнають тих, хто безпосередньо через застосування влади (прийняття рішень) впливає на суспільні події. Другий в основу визначення вкладає своєрідний духовний аристократизм, культуру, освіту, волю, відповідно, до еліти зараховує тих, які є носіями вищого рівня культури, охоронцями справедливості та свободи тощо. Політична еліта – це досить велика верства суспільства, в руках якої зосереджені великі економічні, фінансові, військові, наукові, інформаційні, політичні, ідеологічні, культурні та інші важелі, за допомогою яких ця частина суспільства впливає на владні структури, важливі політичні рішення, на політичну ситуацію в державі загалом. Їй властиві такі характерні ознаки: особливе становище в суспільстві, що дає можливість висувати основних політичних лідерів країни; право на отримання привілеїв; закритість або напівзакритість для решти соціальних верств; психологія вищості, а також тверді переконання; власна ідеологія; доступ до закритої інформації; здатність до самопожертви заради збереження влади тощо.

Відповідно до аналізу сучасних теорій політичних еліт можна визначити цей феномен як добірну частину класу, прошарку, партії, громадського руху тощо, яка згуртована на основі соціально-економічних інтересів та ідеологій, для якої властивий високий рівень професіоналізму, освіти, поінформованості, що забезпечує прихід до політичної влади та її утримання.

Щодо політичної культури, то під нею розуміють систему стійких уявлень, орієнтацій, цінностей, позицій, зразків поведінки, у сфері взаємовідносин влади і народу, які проявляються у діяльності суб’єктів політичного процесу. Вона характеризується також такими категоріями як стереотипи сприйняття, типові зразки поведінки, які, в свою чергу, також характеризують відносини громадян та інститутів влади.

В сучасній політичній науці не існує єдиного методу оцінки політичної культури.

Показники, які визначають політичну культуру еліти:

1. Політична та моральна відповідальність, а саме відповідальність за ефективність, доцільність та відповідність практичних дій політичним (виборчим) обіцянкам.
2. Косолідованість еліти
3. Політична свідомість
4. Легітимність діяльності
5. Демократичні шляхи до рекрутування еліти
6. Рівень політичної міграції
7. Чіткість розподілу повноважень
8. Стиль політичної мови і поведінки. Зовнішні вияви політичної культури еліти, якими є політична мова і поведінка, формують загальне ставлення громадян до політики і держави в цілому.
9. Дотримання законів
10. Вміння досягати консенсусу
11. Компетентність [8,70]

Значний період часу чужі еліти нав’язували Україні, її регіонам різні принципи і засади організації життя. Тому при отриманні незалежності суспільство, в тому числі і еліта виявились з абсолютно різними цілями й поглядами на розбудову української держави, які сформувалися на підставі регіональних, культурних, ідеологічних, релігійних та мовних протиріч.

В пострадянських країнах трансформаційний процес значно ускладнюється. Адже в багатьох з них або не було традиції державотворення, або вона була перервана на цілі століття. Тому процес кардинальних змін збігся з процесом побудови держави. Це означає, що і процес становлення національної еліти відбувається у надзвичайно складній, нетрадиційній ситуації.

Загалом до політичної еліти в Україні можна віднести сьогодні не більше трьох – п’яти тисяч лідерів, активістів, державних, громадських діячів. Поряд з елітою, що діяла за часів колишнього СРСР та перебудови, формується, хоча й важко, нова еліта. При цьому характерно, що на етапі боротьби за незалежність і самостійність України вона була висунута саме масами, населенням, а не певними владними структурами чи партійно-бюрократичною верхівкою, як то бувало раніше. У неї є великі переваги (те особливо відчутно демонстрували рухівські, національно-демократичні лідери), головна з яких – уміння швидко й результативно розв’язувати існуючі проблеми. До того ж і час вимагає людей прагматичних, енергійних, новаторів, комбінаторів і досить-таки молодих за віком. Молодих, які хоча частково позбавлені комплексу меншовартості та ностальгії за комуністично-плановим минулим. [3]

Поділ суспільства на групи: за рівнем самосвідомості, за релігійними конфесіями, політичними поглядами, соціальними орієнтаціями — один із факторів, що істотно перешкоджає його консолідації.

Політична історія нашого суспільства продемонструвала, що в свідомості більшості представників елітарних кіл такі важливі механізми управлінського впливу, як право і закон втрачають своє ціннісне значення.

Для аналізу політичної культури еліт варто розглянути особливості її формування.

Передумови формування владної політичної еліти України:

1. складні процеси розвитку політичної системи СРСР і УРСР, пов’язані з процесами переходу від стагнації до перебудови, наслідками останньої, особливо, можливостями участі широких верств суспільства в політичному процесі;
2. особливості відносин у партійно-господарській номенклатурі, особливо характер підпорядкування місцевих органів влади власному керівництву;
3. історичні традиції українського народу, регіональні особливості, що виникли внаслідок історичного розвитку окремих територій сучасної України;
4. дисидентський рух та його наслідки для політичного розвитку УРСР;
5. настрої інтелігенції, активна участь представників інтелігенції в політичному процесі.

Зважаючи на особливості історичного розвитку України, традиції, низку проблем та суперечностей, що накопичилися впродовж тривалого часу, сформувався власний набір чинників, що впливають на формування політичної культури владної еліти. Їх умовно можна звести до таких:

1. історичний, який свідчить про вплив на владну політичну еліту України наслідків її розвитку у минулі часи, головно у періоди перебування в складі інших державних утворень;
2. етнічний, який вказує на специфіку населення України, його регіональні відмінності і різні культурні орієнтації;
3. соціально-економічний, який визначає функціонування владної політичної еліти України в умовах перманентної економічної кризи, чисельних спроб проведення реформ та різкого падіння рівня життя, особливо у 1992—1995 роках;
4. свідомісно-культурний, який визначив можливість розмежування у владній політичній еліті на основі відмінностей у рівнях політичної культури та свідомості у її регіональних групах;
5. апаратно-господарський, який вказує на очевидний вплив на владну політичну еліту колишніх радянських часів, традицій бюрократизму та управлінських (підпорядкувального типу) відносин;
6. ментальний, який відображає традиції українського народу та самобутність України як держави. Риси, історично притаманні українцям, сповна проявляються і у незалежній Україні.

В науці можна виокремити два основних підходи, які пояснюють процес трансформації еліт. Згідно з першим трансформація еліт передбачає революційну зміну існуючої еліти, за другим – зміну певних внутрішніх системно утворюючих чинників, але без кардинальної зміни зовнішнього вигляду  еліти.

Процес трансформації політичних еліт пов’язаний з перебігом періоду політичної нестабільності. Саме у такий період відбувається зміна кадрів в системі – люди, які займають керівні посади в системі державного управління звільняють свої посади тим самим звільнюючи місце і утворюючи вакансії, які в подальшому займаються з порушенням норм чинного законодавства. Трансформація політичних еліт є досить складним процесом, але практично не відчувається відсутність бажаючих зайняти елітні позиції. [1]

Можна умовно поділити на три етапи розвиток правлячої політичної еліти в період становлення незалежності та розбудови державності

I етап (1991-1994) – період розбудови політичних інституцій.  Даному періоду характерне встановлення нових правил і норм, які надають змогу, вже готової для цього номенклатури, брати участь у розвитку політичного життя країни. Розвивається політичний плюралізм, зводиться до нуля авторитарна політична ідеологія. Виникає принцип публічності влади, який надає змогу залучати еліту до нових сфер діяльності. Даний період супроводжується економічною кризою.

Найважливішими характеристиками першого етапу трансформації правлячої політичної еліти є: процес зміни поколінь; регіональність, несамостійність, виконавча сутність правлячої політичної еліти, домінування в її трансформаціях тенденцій наступності; загострений вияв нестачі “внутрішніх” резервів, практично повна відсутність можливості рекрутування членів правлячої політичної еліти ззовні  (з-поза меж партійно-господарської номенклатури УРСР), неподолані правлячою політичною елітою численні перешкоди на шляху до свого самодостатнього розвитку, існування певного “пакту”. В Україні було поєднано риси двох різних способів рекрутування: гільдій та антрепренерства. Правляча політична еліта набула рис консолідованої: вона поєднала представників колишньої влади та колишньої опозиції на основі ідеї незалежності та виживання у системі і витіснила радикальні частини двох колишніх таборів.

II етап (1994-1997) – формування політичних інститутів на новоствореній законодавчій базі. В даний період відбувається подрібнення політичної єдності, яка була закладена ще в попередні часи. Такому подрібненню сприяв процес інституціоналізації та перехід до нових ринкових відносин. Розпочинається формування головних гілок влади елітної системи (парламент, уряд, адміністрація Президента, регіональна еліта. Спостерігається поступове зростання суспільної незадоволеності. Демократичні правила та засади, які нав’язуються суспільству не виправдовують себе і стають зайвими, тому починають порушуватися. Виникає нова політична конфігурація, найбільш виграшними визначаються ті, що орієнтовані на президентську владу. Простежено процес змін у керуючих державних інституціях.

Трансформація правлячої еліти в період розбудови політичних інститутів. Саме в цей період було внесено суттєві корективи у склад та форми існування правлячої політичної еліти. Свідченням цього було продовження процесу зміни поколінь, який відбувався з різною інтенсивністю. У правлячій еліті, проте з’явилися вкрай малочисельні раніше прошарки технократів, професійних управлінців і бізнесменів, які поступово набирали значущості. Одночасно зменшувався потужний колись прошарок вихідців із колишньої партійно-господарської номенклатури УРСР. У трансформаціях політичної еліти перестали домінувати тенденції наступності, а з’явилися рівноцінні їм тенденції різких змін у методах діяльності та особовому складі; у правлячій політичній еліті почали яскраво проявлятися тенденції поділу за схемами “регіонів”, “еліта-контреліта”, “влада-опозиція”; основою для консолідації стали принципово інші моменти, зокрема, утримання влади, майбутні перемоги на виборах та лобіювання інтересів певних бізнес-структур. В цей період було остаточно визначено шлях оновлення, реструктуризації та існування правлячої політичної еліти України, вона набула сформованих та формально-окреслених рис.

III етап (1998-1999) зумовлені якісними змінами в умовах функціонування та механізмах формування. Відбувається процес, спрямований на встановлення президентської республіки. Частина тіньового капіталу,завдяки парламентським виборам, переходить в публічний бюджет. Позиція президента отримує зміцнення завдяки розподілу керівної влади в регіонах. Економічні і політичні капітали зосереджуються навколо президентської влади. Відбувається стабілізація політичного простору.

У правлячій політичній еліті України продовжився процес зміни поколінь. У її трансформаціях тенденції наступності лідерів змінилися на тенденції наступності команд, раніше рівноцінні їм тенденції різких змін у методах діяльності та особовому складі змінилися на такі ж рівноцінні тенденції підбору кадрів для досягнення певної мети і, відповідно, різких змін у методах діяльності та особовому складі; знову проявився “пакт”, що кардинально відрізнявся від попередніх, його основою стало формування такого конгломерату сил, який гарантував би досягнення результату, а тому він тільки підсилив поділ за схемами “регіони”, “еліта-контреліта”, “влада-опозиція”; правляча політична еліта почала страждати від зовнішніх впливів та різнобічності інтересів, які перетворилися в головну перешкоду для її самодостатнього розвитку.

IV етап (2000-2011) домінування президентської влади, яка зосередила в своїх руках економічні та адміністративні ресурси. Наявна боротьба між представниками олігархії та адміністративною владою, яка за необхідністю, змінюється на тимчасові угоди.

Отже, можемо спостерігати, що у період перших років незалежності відбувалася конфронтація між різними владними групами, які в подальшому, разом із стабілізацією політичної системи, розпочали новий етап у відносинах. Почалася взаємодія цих груп з метою досягнення спільних результатів. [9,50]

Останній етап, який починається з 2000 року, і досі характеризується нестабільністю українського політикуму. Ця нестабільність пов’язана із досить частою зміною політичних команд і своєрідною циркуляцією владних політичних еліт. Останні політичні події в Україні, які безпосередньо пов’язані з перманентним виборчим процесом, фактично підтверджують це. Одночасно слід констатувати наявність різних проявів політичної культури владної еліти, коли відбуваються суттєві зміни у самих її параметрах, з’являються нові критерії її типології.

Таким чином, протягом 1991—1998 років при владі знаходився конгломерат з колишніх партійних функціонерів і політичних дисидентів, яких в цілому “важко назвати політичною елітою” [3]. Звідси — пріоритет егоїстичних (корпоративних, групових) інтересів (передусім, економічних) над національними інтересами, надвисокий рівень корумпованості влади.

За даними міжнародної організації Transparency International, за рівнем корумпованості Україна перебувала в цей період на 106-му місці зі 133 країн, що аналізувалися. Саме “боротьбу з корупцією та злочинністю”, за даними наших опитувань, громадяни України вважають одним із першочергових завдань, від вирішення яких залежить її майбутнє. Кожен десятий державний службовець був притягнутий до відповідальності за корупцію. Корупція пронизує усю владну вертикаль згори донизу, а “зразки” такої поведінки встановлюються на найвищих щаблях державного управління.

Зміни в ментальності і свідомості є процесами надзвичайно складними і тривалими, особливо, якщо національна державність формується реформістським шляхом [2,109].

Політичну культуру владної еліти у 1991—2007 роках суттєво корегувало те, що у владній політичній еліті України посилилися тенденції розвитку непотизму і трибалізму. Керівники вищих рангів висувають на посади своїх родичів, друзів та знайомих, це намагаються робити й інші посадові особи.

Наприклад, у своїй статті “Владна еліта” М. Шульга доходить висновку, що на сьогодні у населення України склався переважно негативний образ владної еліти. Через це еліта не може відтворювати всі важливі соціальні ролі та функції, які вона виконує у стабільному суспільстві: ролі референтної групи, взірця суспільної поведінки, морально-психологічного мобілізатора та провідника мас. Між елітою і народом утворилося величезне відчуження, зв’язки між ними розірвані, довіру людей до еліти втрачено [7, 49]. Як слушно зауважує М. Пірен, “відчуження владних структур від мас, відсутність діалогу між владною елітою і народом загрожує утвердженням у державі авторитаризму і тоталітаризму” [6,41].

Отже, політична культура владної еліти є важливим елементом політичної системи суспільства та чинником формування політичної культури суспільства вцілому.

Вирішальним фактором змін в державі у перехідний період виступає владна (правляча) еліта з політичним лідером. Саме від неї залежить, чи буде суспільство рухатися у напрямі чітко визначеної мети. Принципово важливим для демократії і напрямку реформ в країні є якісний склад владної еліти та цінності, орієнтири, якими вона керується при здійсненні політики. Залежно від відповідальності, компетентності, вміння йти на компроміси та рівня дотримання законів та легітимності владної еліти залежить прийняття важливих політичних рішень, що мають всеукраїнський характер, які можуть визначити напрямок розвитку держави та складають політичну систему.

Перелік ключових слів: владна еліта, політична культура владної еліти, політичні цінності та орієнтації, трансформація, перехідне суспільство, політичний інститут, формування політичної культури еліти.

Список використаних джерел та літератури.

1. Електронне наукове фахове видання “Державне управління: удосконалення та розвиток” включено до переліку наукових фахових видань України з питань державного управління (постанова президії ВАК України № 2-05/3 від 08.07.2009 р.) http://www.dy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=318
2. Бебик В. Еліта, елітарність, лідерство [Текст] / В. Бебик // Віче. – 1993. – № 7. – С. 107–115.
3. Бронников В. Трансформация современной украинской политической элиты / В. Бронников // Политический анализ : Доклады центра эмпирических политических исследований СПб ГУ / Под ред. Г. П. Артемова. – 2000. – №1. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.politanalysis.narod.ru/bronnikovl.html. – Заголовок з екрану.
4. Голіяд І. Методологічні проблеми дослідження політичної еліти/ І.Голіяд. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/ Magisterium/Polit/2002_10/01_goliyad_i.pdf. – Заголовок з екрану
5. Загорський В. С. , Ліпенцев А. В., Ефективність державного управління [Текст] / В. С. Загорський –– Львів : ЛРІДУ НАДУ. – 2009 –№ 21 С.93-94.
6. Крыштановская О.В. Трансформация старой номенклатуры в новую элиту [Текст] / О. В. Крыштановская // Общественные науки и современность. – 1995. № 1. – С.51–65.
7. Пірен М. Українська еліта і проблеми модернізації суспільства [Текст] / М. Пірен // Універсум. – 2000. – № 3–4. – С. 40–46.
8. Рибак, А.І. Особливості політичної культури правлячої еліти в Україні (2005-2009 рр.) [Текст] / А.І. Рибак, А.В. Музичук // Актуальні питання культурології. –Рівне: Видавництво Рівненського державного гуманітарного університету. – № 8. – 2009. – С. 67-72.
9. Шульга М. Владна еліта [Текст] / М. Шульга // Віче. – 2007. – № 8. – С. 48–55.