В даній статті розглядаються одні з ключових ідей теорії «потоку свідомості» Вільяма Джеймса, зокрема, обґрунтування взаємозв’язків психологічних станів людини на різних етапах  та в залежності від певних змодельованих обставин. Також увага акцентується на природі думки як такої, та неординарності її індивідуального змісту кожної людини. Феномен «потоку свідомості» як однієї з домінуючих парадигм в культурі XX століття відтворюється крізь призму сукупності психологічних станів та особистісних якостей людини.

        Ключові слова: потік свідомості, психологічний стан, людська психіка, змінені стани свідомості.

Феномен «потоку свідомості», будучи однією з важливих складових в художній культурі XX століття, яскраво втілився в творчій практиці модернізму. Тим не менш, в сучасному гуманітарному дискурсі це поняття є недостатньо розроблене. Виникнувши в кінці XIX – першый третины XX ст, даний феномен, не маючи однозначного визначення і в той же час реально побутуючи в художніх практиках, «обростав» різними тлумаченнями, які досі не стали предметом спеціальної рефлексії в аспекті з’ясування сутності його природи.

«Батьком» терміну «потік свідомості» по праву вважають психолога, професора Гарвардського університету Вільяма Джеймса. У своїй праці «Наукові основи психології» В. Джеймс відмовляється від традиційного в тогочасній психології поділу свідомості на частини-біти, ланки ланцюга тощо, а метафорично порівнює свідомість з плином річки, потоку. «Свідомість ніколи не замальовується сама собі роздрібленою на шматки, — наголошує він. — Вислови на кшталт «ланцюга» чи «ряду» не відображають свідомість так, як вона уявляється собі самій. У ній немає нічого, що могло залишатись непорушним — вона тече. Тому метафора «річка» чи «потік» найбільш природно відтворює свідомість». У зв’язку з такими міркуваннями Джеймс уводить в обіг психологів термін «потік свідомості». Прагнучи до «чистого опису потоку думки», В. Джеймс випередив не лише власний «радикальний емпіризм», але й окремі ідеї феноменології Гуссерля і психоаналітичне бачення вільного его людини Зиґмунда Фрейда. І хоча дослідження В. Джеймса ґрунтувалось лише на його спостереженнях за психікою людини й не охоплювало літературного матеріалу, воно спричинило появу й поширення насамперед в літературі специфічної манери письма, яка отримала назву «потік свідомості», вплинуло на розвиток мистецтва у ХХ ст., а особливо кіномистецтва та літератури. Та попри появу чималої кількості зразків техніки потоку свідомості і в літературі, і в кіно, «бум» теоретичного осмислення цього терміна переживало передусім літературознавство. Лише у середині ХХ ст. з’являються думки про можливість «імпортування усіх можливих конотацій»  і у кінознавство, що пов’язано з активізацією дослідження експресіоністичного й сюрреалістичного європейського кіно початку століття та новий вибух його розвитку в Америці у середині ХХ ст. Реалізація такого «імпорту» мала свої підстави, втім відбулася не на усіх рівнях. Активна експлуатація цієї техніки передачі внутрішнього мовлення персонажа на початку ХХ ст., в добу революційних експериментів у культурі, невипадкова. Для максимально реалістичного зображення роботи психіки людини важко собі уявити більш відповідну техніку, ніж документальне «пряме цитування думки», тобто потік свідомості. Ця техніка передачі внутрішнього мовлення персонажа ґрунтувалася на «логіці асоціацій і логіці неусвідомленого». При цьому не лише створювалась ілюзія вільного тривання думки, неконтрольованого ні персонажем, ні тим більше автором, але особливої свободи набувала й уява реципієнта. [4]

Джеймс досліджував весь спектр людської психіки – від функцій стовбура головного мозку до релігійного екстазу, від усвідомлення простору до екстрасенсорного сприйняття. Він міг з рівним блиском захищати абсолютно протилежні точки зору. Здавалося, що допитливість Джеймса не знає кордонів; не було теорії, навіть найбільш непопулярної, яку йому не захотілося б розглянути і щось витягти з неї. Він був наполегливий у прагненні зрозуміти і пояснити самі основи мислення, «одиниці» думки. Джеймса цікавили фундаментальні концепції, включаючи природу думки, уваги, звичок, волі та емоцій. Згідно Джеймсу, особистість формується в процесі постійної взаємодії інстинктів, звичок і особистого вибору. Він розглядав особистісні відмінності, стадії розвитку, психопаталогію і все, що притаманне поняттю особистості, як організацію і реорганізацію основних «будівельних блоків» психіки, наданих природою і вдосконалених індивідуальним розвитком. [5]

У теорії Джеймса є суперечності. І він сам гостро усвідомлював це, віддаючи собі звіт в тому, що концепція, яка підходить для якогось певного аспекту досліджень, може не годитися для інших. Замість того щоб трудитися над створенням великої, уніфікованої системи, він занурювався в те, що називав плюралістичним мисленням, – тобто його думки одночасно були зайняті кількома теоріями. Джеймс визнавав, що психологія як наука ще не досягла справжньої зрілості, їй не вистачає інформації, щоб чітко сформулювати закони сприйняття і осмислення світу і самої природи свідомості. Він був добре знайомий з безліччю теорій, навіть з тими, які суперечили його власній. [4]

У той час як творці інших теорій,  цікавилися в першу чергу змістом думки, Джеймс наполягав на необхідності зробити крок назад і постаратися зрозуміти саму природу думки. Він стверджував, що, не зробивши цього, ми не дізнаємося, як функціонує наш розум. Не існує індивідуальної свідомості, незалежної від свого володаря. Кожна думка комусь належить. Тому, говорить Джеймс, процес мислення і сприйняття думки завжди пов’язаний з особистістю, абстрактної індивідуальної свідомості не буває. Свідомість завжди існує по відношенню до індивідуума; це не безтілесна абстрактна подія. Так, в «Принципах психології» Джеймс стверджував, що для того, щоб відповідати критерію науковості, ми повинні припустити, що «мислитель є мислення». Пізніше він скаже, що множинна особистість, хоча і не виключаючи можливості фактичного вторгнення з боку іншого індивідуума, здебільшого являє собою різні аспекти нашого власного розщепленого «я». Зрештою Джеймс прийде до твердження, що не існує такої речі, як свідомість, під яким він розумів, що не існує безтілесної свідомості, незалежної від індивідуального досвіду, що реалізується в часі і просторі.

Одна і та ж думка ніколи не приходить двічі. Нам часто трапляється бачити знайомі предмети, чути знайомі звуки, все знайоме має однаково впливати на наші відчуття, але кожного разу ми сприймаємо знайомі предмети і явища трохи по – іншому. Те, що на перший, поверхневий погляд здається однією і тією ж повторюваною думкою, насправді являє собою серію мінливих думок. Кожна така думка унікальна, і кожна при цьому залежить від попередніх модифікацій первісної думки.    Джеймс був абсолютно правий, стверджуючи, що головне у свідомості – це його постійна мінливість; насправді свідомість просто не може бути іншою. Поспостерігавши за нашими думками, ми приходимо до удаваного парадоксу, що, хоча думки постійно трансформуються, в той же час не менш очевидно, що ми постійно відчуваємо нашу особистісну безперервність. Джеймс запропонував рішення: кожна думка впливає на наступну. Кожна нова хвиля свідомості, кожна минуща думка знає про те, що їй передувало; кожне биття думки, згасаючи, передає право власності на свій ментальний зміст подальшої думки. Що свідомо чи несвідомо присутнє в будь-який момент, так це відчуття власної особистості (однак при цьому Карл Роджерс, Л. і Ф. Перлса, Б. Ф. Скіннер і послідовники дзен – буддизму з подібних спостережень роблять різні висновки). До того ж свідомість не здається самій собі розбитою на шматочки. Такі слова, як «ланцюг» або «поїзд», не дають про неї досить правильного поняття. У ній немає якихось стиків і з’єднань: вона тече. «Річка» або «потік» – ось ті метафори, які описують її найбільш природним чином. Метод спонтанного писання, який намагається імітувати потік і безладне творення думок, частково виник завдяки вченню Джеймса. [6]

Потік свідомості неперервний. Джеймс (так, як і Фрейд) багато своїх ідей щодо ментальних функцій будував на допущенні безперервності думки. Можуть бути якісь перерви у відчуттях і почуттях; насправді можуть бути перерви в усвідомленні самого себе і всього, що відбувається; але навіть коли є усвідомлені перерви у свідомості, вони не супроводжуються почуттям особистісної переривчастості.

Людина приймає одну раціональну ідею або теорію і відкидає іншу. Джеймс вважає, що частково це емоційне рішення; ми приймаємо саме цю ідею, тому що вона дає нам можливість осмислити факти в більш відповідному емоційному ключі. Джеймс описує це емоційне задоволення як сильне почуття спокою, тиші, відпочинку. Почуття самодостатності теперішнього моменту, його безумовності – це відсутність необхідності якось пояснювати його, звітувати за нього чи виправдовувати його – це те, що називається почуттям раціональності. Перш ніж людина прийме якусь теорію, повинні бути задоволені два окремих набори вимог. По-перше, теорія повинна бути інтелектуально приємною, послідовної, логічною і т.д. По-друге, вона повинна бути емоційно приємною; вона повинна давати нам можливість думати або діяти таким чином, яким ми вважаємо особисто прийнятним. [2]

Джеймс визначає волю як поєднання уваги (сфокусована свідомість) і зусилля (подолання гальмування, ліні і розсіяної уваги). Будь-яке вольове зусилля не може відбуватися без уваги. Чітка думка про те, якою буде ця дія, і навмисна розумова зосередженість повинні передувати цій дії. На думку Джеймса, будь-яка ідея призводить до якоїсь дії, якщо тільки інша ідея не суперечить йому. Основна робота волі, якщо це коротко висловити, полягає в тому, що, будучи найбільш довільною, вона спрямовує увагу на важкий об’єкт і допомагає не випустити його з поля зору. Увага приділяється одному з наявних варіантів, і воля допомагає дотримуватися цього вибору досить довго, щоб задумане могло здійснитися.

Первинним конкретним фактом, що належить внутрішньому досвіду, служить переконання, що в цьому досвіді відбуваються якісь свідомі процеси. Стани свідомості змінюються в ньому один за одним. Можна виділити чотири властивості свідомості:

 

1) кожен стан свідомості прагне бути частиною особистої свідомості;

 

2) у межах особистої свідомості її стани мінливі;

 

3) всяка приватна свідомість являє безперервну послідовність відчуттів;

 

4) одні об’єкти вона сприймає охоче, інші відкидає і взагалі весь час робить між ними вибір.

Думки кожної особистої свідомості відокремлені від думок іншої: між ними немає ніякого безпосереднього обміну, ніяка думка одної особистої свідомості не може стати безпосереднім об’єктом думки іншої свідомості. Абсолютна роз’єднаність свідомостей, що не піддається об’єднанню складає психологічний закон. Мабуть, елементарним психічним фактом служить не «думка» взагалі, чи не «ця або та думка», але «моя думка», взагалі «думка, що належить кому-небудь». Ні одночасність, ні близькість у просторі, ні власне подібність змісту не можуть злити воєдино думок, які роз’єднані між собою бар’єром особистості. Розрив між такими думками представляє одну з найбільш абсолютних граней в природі. [1]

Всякий погодиться з істинністю цього положення, оскільки в ньому стверджується тільки існування «чогось», відповідного терміну «приватна свідомість», без вказівок на подальші властивості цієї свідомості. Згідно з цим можна вважати безпосередньо даним фактом психології швидше приватну свідомість, ніж думку.

Ця обставина змушує нас припускати, що наша чуттєва сприйнятливість постійно змінюється, так що один і той же предмет рідко викликає у нас колишнє відчуття. Чутливість наша змінюється залежно від того, чи пильнуємо ми чи нас хилить до сну, ситі ми чи голодні, стомлені чи ні; вона різна вдень і вночі, взимку і влітку, в дитинстві, зрілому віці і в старості. І проте ми аніскільки не сумніваємося, що наші відчуття розкривають перед нами все той же світ з тими ж чуттєвими якостями і з тими ж чуттєвими об’єктами. Мінливість чутливості найкраще можна спостерігати на те, які різні емоції викликають у нас ті ж речі в різних віках або при різних настроях духу залежно від органічних причин. [5]

З кожним роком ті ж явища представляються нам зовсім в новому світлі. Те, що здавалося примарним, стало раптом реальним, і те, що перш справляло враження, тепер більш не приваблює. У кожній індивідуальній свідомості процес мислення помітним чином безперервний. Безперервним можна назвати тільки такий, в якому немає перерв і поділів. Ми можемо уявити собі тільки два види перерви у свідомості: або тимчасові прогалини, протягом яких свідомість відсутня, або настільки різку зміну в змісті пізнаваного, що наступне не має у свідомості ніякого відношення до попереднього.

Якщо звернути увагу на дивовижний потік нашої свідомості, то перш за все нас вразить різна швидкість течії в окремих частинах. Свідомість подібно життя птаха, яка то сидить на місці, то літає. Ритм мови зазначив цю рису свідомості тим, що кожну думку наділив у формі пропозиції, а пропозицію розвинув у форму періоду.

При самоспостереженні дуже важко підмітити перехідні моменти. Адже якщо вони – тільки перехідна ступінь до певного висновку, то, фіксуючи на них нашу увагу до настання виведення, ми цим самим знищуємо їх. Поки ми чекаємо настання виведення, останній повідомляє перехідним моментам таку силу і стійкість, що абсолютно поглинає їх своїм блиском. Нехай хто-небудь спробує захопити увагою на півдорозі перехідний момент в процесі мислення, і він переконається, як важко вести самоспостереження при мінливих станах свідомості. Думка лине стрімголов, так що майже завжди приводить нас до висновку раніше, ніж ми встигаємо захопити її. Якщо ж ми і встигаємо захопити її, вона миттю видозмінюється. Сніговий кристал, схоплений теплою рукою, миттю перетворюється на водяну краплю; подібним же чином, бажаючи вловити перехідний стан свідомості, ми замість того знаходимо в ньому щось цілком стійке – зазвичай це буває останнім подумки вимовлене нами слово, взяте саме по собі, незалежно від свого сенсу в контексті, який абсолютно вислизає від нас. У подібних випадках спроба до самоспостереження безплідна – це все одно, що схоплювати руками дзигу, щоб вловити її рух. [4]

 

 

Список використаної літератури

 

1. Гевин У. Понятие «смутности» в философии У. Джемса // Вопросы философии. 1996.-№ 3.- С.79-91.

2. Гринин Л. Е. 2010. Личность в истории: эволюция взглядов. История и современность, № 2, с. 29.

3. Джеймс У. Введение в философию // Джеймс У. Введение в философию; Рассел Б. Проблемы философии / Общ. ред., послесл. и примеч. А.Ф. Грязнова. — М.: Республика, 2000. — С. 3-152. — 315 с. — (Философская пропедевтика). — 5000 экз. — ISBN 5-250-01798-3

4. Джеймс, У. Первоосновы психологии [Текст] / У. Джемс. — M., 1981.

5. Джемс У. Поток сознания // Джемс У. Психология. – М.: Педагогика, 1991. – С. 56-80.

6. Фокеев Ф. В. Плюралистическая гипотеза в прагматизме У. Джеймса.// История философии. № 10. М.,2003.- С.121-139.