“Ми не святіші, ніж інші професії”
Елейн Шоуолтер, Спеціальний міленіумний збірник Асоціації сучасних мов. Грудень 2000. – Том 115. – Число 7: с. 1945.
Останнім часом значно зросло зацікавлення біографічними та aвтобіографічними творами. Публікації журналу “Дзвін”, присвячені вченим Львівського регіону, слугують яскравим тому підтвердженням. Але все ще в цьому напрямку відчувається значна прогалина. Життєвий досвід та дослідницька робота, науковий вклад багатьох визначних вчених нашого часу досить часто залишається непідсумованим, узагальненим, або навіть просто розглянутим після їх смерті. Особливо це стосується першовідкривачів славістичних студій (славістики), і зокрема україністики, за кордоном. Не буду вживати тут слова “діаспора”, бо йдеться, власне, про значно ширший і об’ємніший територіальний вплив того чи іншого вченого, зокрема, поширення україністики в англомовному середовищі.
Taкого типу твори особливо важливі, тому що молодше покоління вчених, які долучаються до професії, бачать модель, яку вони можуть наслідувати, можуть також бачити проблеми та перешкоди, які необхідно подолати для того, щоб здійснити вклад у відповідну ділянку досліджень, і, отже, вибудувати успішну кар’єру. Канадський інститут україністики (українських студій), складова частина Альбертського університету, що знаходиться у місті Едмонтоні, у своїй видавничій діяльності приділяє значну увагу творам автобіографічного та біографічного характеру.
Життя засновника і першовідкривача північноамериканської (і зокрема, канадської) славістики потребує пильнішої уваги та погляду. Написана його племінницею, Джун Дуткою, рецензована праця присвячена життю, дослідницькій та громадській діяльності Костя Андрусишина, першого славіста, народженого в Канаді, професора Саскачеванського університету. Коли хтось вимовляє прізвище “Андрусишин”, в Канаді воно неодмінно асоціюється з авторством українсько-англійського словника, опублікованого п’ятдесят років тому назад і який все ще є незамінним для викладачів, студентів, перекладачів Північної Америки. Хоч нещодавно нові українсько-англійські словники появилися в незалежній Україні, значення та важливість словника Андрусишина не потрібно недооцінювати.
Будучи бібліотекарем за професією, Джун Дутці вдалося представити детальну бібліографію наукових публікацій Андрусишина (книги, статті, рецензії), а також неопубліковані доповіді та виступи, не знайдені рукописи, переклади оповідань та поем в періодиці, редаговані праці, передмови, вступи, тощо. Вона також наводить список праць про Андрусишина, рецензії на його праці, газетні матеріали про Андрусишина. Її Додаток включає основні життєві віхи Андрусишина, його медалі, нагороди та відзнаки, а також членства в організаціях. Представлені вибрана бібліографія первинних джерел (архівні збірки, проведені інтерв’ю, листи, газети та періодика), а також вибрана бібліографія вторинних джерел. Індекс завершує цю роботу.
Книга відкривається поемою “Так смутно прекрасні (Oсінь)”, Володимира Кобилянського, яка була включена в антологію “Українські поети, 1189-1962 рр.”, укладену [вибрану] і перекладену Aндрусишиним в співпраці з Ватсоном Кіркконеллом, і опублікованою в Торонто в 1963 р.
П’ятисторінкова Передмова, написана Олегом Ґерусом, професором кафедри історії Манітобського університету, в стислій і лаконічній формі представляє основні виклики, з якими зіткнулися перші славісти в Канаді в процесі утвердження їхнього напрямку як рівноцінного іншим, які вже існували. “Його [Андрусишина – В.П.] призначення в 1945 р. завідувачем щойно утвореної славістичної кафедри в Саскачеванському університеті ознаменувало собою зародження славістики на університетському рівні в Канаді” – пише Ґерус (с. хіі).
В “Передмові” та “Подяці” Джун Дутка пояснює свої причини та рішення написати цю книгу. Вона досить скромно визнає, що “я вільно цитую дядькові виступи, кафедральні звіти та опубліковані праці, тому що впевнена, що він набагато стисліше та красномовніше висловив свої думки, ніж я могла би” (с. хх). В книжці читач також знайде дюжину фотографій.
Частина І “Біографічний огляд” складається з наступних підрозділів: “Початки (1907 – 1930 рр).”, “Наукові пошуки (1931 – 1944 рр.)”, “Академічні корені (1945 – 1955 рр.)”, “Літературні здобутки (1956 – 1966 рр.)”, “Перед виходом на пенсію (1976 – 1975 рр.)” та “Висновок”. Ця частина складає половину книги, а друга половина присвячена працям самого Андрусишина та працям про нього.
Дутка прослідковує відданість Костeвих батьків в їхньому намаганні дати дитині грунтовну освіту. Літературознавець, перекладач, лексикограф… Дутка ніколи не вживає слова ”поліглот” стосовно Андрусишина, згадуючи: “Йому подобалося вчити мови і пізніше в своєму житті він вільно володів сімома – англійською, українською, польською, російською, французькою, іспанською та італійською і мав робоче знання латинської, грецької, словенської та сербо-хорватської” (сс. 5-6). Протягом десяти років Андрусишин керував хором товариства “Просвіта”. В 1929 р. він отримав ступінь бакалавра з французької та англійської мов. В 1931 р. Андрусишин отримав ступінь магістра в Манітобському університеті. Дутка показує як вісьмимісячне перебування в Парижі збагатило його знання французької мови, літератури, культури та цивілізації. В “Наукових пошуках” Дутка описує Андрусишинову “короткочасну” політичну кар’єру, коли він балотувався як незалежний кандидат на провінційних виборах в Манітобі в 1932 р. (коли йому було тільки 25 років), одруження з першою дружиною Оленою (Гелен) Крет, їх переїзд в Торонто та захист докторської дисертації в 1940 р., повернення до Вінніпегу, його працю в якості головного редактора “Канадійського фермера”, задіяність в роботі Українсько-Канадського Комітету, зустріч з професорами Джорджом Сімпсоном та Ватсоном Кіркконеллом, десятимісячне стажування-навчання в Гарвардському університеті. Мікродеталі, подані Дуткою і розкидані (як перли) по книзі, дають чітке представлення про час, виклики, з якими зіткнувся Андрусишин в своєму особистому та науковому житті, і є особливо цікавими та захоплюючими.
Дутка показує труднощі та перепони, особливо на початкових етапах становлення успішної університетської кар’єри. Приклад Андрусишина може надихнути теперішніх претендентів на академічні посади в здійсненні їхньої мрії. Особливо цікавими є моменти (описи) контактів Андрусишина з керівництвом університету, включаючи президента (ректора) Томсона. Вони показують механізм становлення та появи славістики в Канаді.
Для того щоб представити деяких українських письменників/поетів канадській аудиторії, Андрусишин змушений був спочатку перекласти їх. Він писав статті, присвячені українській літературі та драмі, а також рецензії на твори інших авторів . Він продовжуватиме працювати над над різноплановими проектами до кінця своєї наукової кар’єри. Спочатку це була необхідність, яка потім переросла в його друге єство (натуру) та складову частину наукового задоволення/звершення. Дутка також показує його задіяність над розробкою програм і планів для середніх шкіл з україномовними програмами.
“Українсько-англійський словник Андрусишина (Саскачеванський університет, 1955 р., Торонтський університет, 1957 р.) був його найвизначнішим та найпомітнішим вкладом в україністику” – зауважує Дутка (с. 32). Ми дізнаємося, що “в середньому він присвячував йому п’ять годин щоденно протягом академічного року, а з квітня по вересень він працював над ним повний робочий день” (с. 33). Очевидно, що нове покоління науковців може наслідувати цю самодисципліну та самообмеження. Словник Андрусишина показує важливість лексикографічної праці для наступних поколінь, він відображає тяглість та варіативність вживання мови і завжди служить основою для майбутніх укладачів подібного типу словників. З досконалим знанням англійської мови Андрусишиним, його словник витримав півстолітнє випробування часом.
Короткими реченнями Дутці вдається пов’язати наукові та особисті події/моменти в житті Андрусишина, показуючи як тісно вони переплетені. Дутка показує також його задіяність в громадському житті. Вклад Андрусишина в громаду був досить часто продовженням його наукової та академічної праці. Він досить ефективно та дієво просував свою галузь науки, а також працював над розширенням кафедри. Андрусишин також вніс вклад в розвиток та розширення книгозбірки бібліотеки Саскачеванського університету. Він сильно переймався майбутнім славістики і, зокрема, україністики в Канаді, глибоко розумів значення та необхідність викладання мови для не-носіїв мови. Андрусишин наголошував на терплячості та послідовності в цій справі. Він підкреслював, що необхідно мати добре написані підручники та граматики, а також переклад найкращих зразків української літератури, мистецтва та культури.
Подані цікаві деталі щодо співпраці Андрусишина з Ватсоном Кіркконеллом при підготовці томів “Українські поети, 1189-1962 (1963 р.)” та “Поетичні твори Тараса Шевченка: Кобзар (1964 р.)”. Дутка підкреслює, як зміцніла дружба між Андрусишиним та Кіркконеллом в процесі їхньої співпраці. Автор вказує на захоплення професора музикою (зокрема, класичною) та збором музичних платівок. Дутка показує, яким тактовним був Андрусишин щодо студентів, його здатність встановити миттєві контакти з ними, а також як глибоко він їх поважав. “Боротьба Андрусишина, щоб ствердити, що значить бути одночасно і українцем, і канадцем, була ключовим питанням в його житті. Його сім’я та культурне коріння допомогли йому сформувати своє майбутнє” – пише Дутка (с. 64).
Підрозділ ”Праці про Андрусишина” показує, що остання (серед семи загалом) праця про Андрусишина була написана 18 років тому Віктором Буйняком в “Журналі українських студій”. Книга Джун Дутки заповнює цю часову прогалину і знаходить свого читача серед північноамериканських лінгвістів, студентів, дослідників. Її можна було б легко перекласти на українську мову та опублікувати в Україні, де життя та наукова діяльність канадсько-українського лексикографа-першовідкривача є terra incognita.
Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ
м. Сейнт-Aльберт
Канада