У даній статті досліджуються прийняті міжнародними організаціями  акти, що встановлюють стандарти та гарантії працівника, які діють на для захисту його трудових прав. Також наголошується на тому як чинне законодавство України  відповідає цим стандартам.

Ключові слова: міжнародні договори, юридичні стандарти та гарантії, міжнародні організації, міжнародно-правове регулювання праці, пакт, декрет, конвенція.

 

 

This article investigates adopted documents  the international organizations  that set standards and guarantees employee, acting on it to protect labor rights. Also emphasizes how existing legislation of Ukraine meets these standards.

Keywords:  іnternational treaties, legal standards and guarantees, international organizations, international legal regulation of labor, pact, decree, convention.

 

У сучасних умовах суспільні відносини в України інтегрують в європейському напрямку, тому важливим є вивчення питання міжнародно- правового регулювання праці. Також на даному етапі відбувається реформування трудового законодавства, що потребує вираховування міжнародних стандартів та гарантій у сфері праці.

Проблему встановлених міжнародних стандартів та гарантій працівників  у трудовому праві України в різних їх аспектах вивчали в своїх наукових працях Н. Б. Болотіна, В. Л. Костюк, В. В. Лазор, С. М. Прилипко, В. М. Скобєлкін, Н. М. Хуторян, Г. І. Чанишева, О. М. Ярошенко та інші вчені у галузі трудового права.

Завданням даної статті є проаналізувати прийняті міжнародні акти, що встановлюють стандарти та гарантії працівників.

Праця людей та всі питання, які пов’язані із застосуванням праці регулюються не тільки національним законодавством, а й  міжнародним. Типовим вираженням такого регулювання є система норм i стандартів, яку держави, що приєдналися до відповідного міжнародного договору, використовують у національному трудовому законодавстві.

Україна є демократичною правовою державою, що також визнає пріоритет міжнародного права над національним і як суб’єкт міжнародних відносин вона зобов’язана дотримуватись норм і принципів міжнародного права.

По-перше, Конституція України в ст. 9 визначає, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [1]. По-друге, Кодекс законів про працю конкретизує положення Основного Закону. Позаяк містить норму, згідно якої, якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди [2]. Таким чином, у вітчизняній правовій науці джерелами національного права, зокрема трудового, визнаються міжнародні договори ратифіковані Верховною Радою України.

Вчені виділяють концепцію міжнародно-правового  регулювання праці як здійснюваної на міжнародному рівні діяльності держав та міждержавних об’єднань (організацій) щодо правового впорядкування відносин у сфері праці, їх юридичного закріплення, охорони та розвитку. Тобто, створюється система міжнародних правових актів, які є і основою, і результатом діяльності суб’єктів міжнародного права щодо регулювання відносин у сфері праці [3, c. 4].

Наприклад, Г.І. Чанишева визначає міжнародно-правове регулювання праці як встановлену міжнародними договорами (актами) систему стандартів з регулювання праці, яку держави, котрі приєдналися до відповідного міжнародного договору (ратифікували його), використовують в національному трудовому законодавстві [4, c. 84 – 87].

Існує, міжнародне трудове право, яке є самостійною галуззю у системі сучасного міжнародного права, яка сформована на основі єдиної системи загальних стандартів у сфері праці та трудових відносин, а також правил і норм міжнародних договорів [5, c. 417]. Дослідники міжнародного трудового права зазначають, що його предмет складають, по-перше, міжнародні відносини щодо прийняття міжнародних актів про працю, а по-друге, міжнародні відносини щодо контролю за дотриманням даних міжнародно-правових актів [6, c. 70].

Суб’єкти міжнародно-правового регулювання праці: Органiзацiя Об’єднаних Націй (ООН) та її  орган – Міжнародна органiзацiя праці (МОП), а також регiональнi об’єднання держав (Рада Європи, Європейський Союз). Ці міжнародні організації ухвалили низку законодавчих актів, які визначають та закріплюють базові й фундаментальні засади захисту прав працівників [7, c. 476 – 477].

ООН прийняла низку документів, що утверджує міжнародні стандарти з питань праці. Це Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про економiчнi, соцiальнi i культурнi права (1966), Міжнародний пакт про громадянськi i полiтичнi права (1966). Радою Європи було прийнято такі важливі документи як Європейська конвенція про захист прав людини i основних свобод (1950) та Європейська соціальна хартія (1961). Визначальне значення має Хартія основних прав працівників прийнята Європейським союзом.

Основним міжнародно-правовим актом з прав людини, у тому числі трудових, насамперед варто назвати Загальну декларацію прав людини, ухвалену Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.  Ця декларація є підґрунтям для низки конвенцій та національних конституцій. І хоч Декларація не є юридично обов’язковим документом, вона відображає загальну домовленість народів світу, щодо визнання людини найвищою соціальною цінністю, а також щодо невідчужуваності її прав та свобод.

Відповідно до Загальної декларації прав людини, у якій в ст. 23 закріплено право кожної людини на працю; на  справедливі  і  сприятливі  умови  праці  та  на  захист від безробіття; без дискримінації,  має право  на рівну оплату за рівну працю; на  справедливу  і  задовільну винагороду; право  створювати  професійні  спілки для захисту своїх інтересів [8].

Не менш важливим у питанні регулювання праці є Міжнародний пакт про економiчнi, соцiальнi i культурнi права прийнятий 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН, який, на відміну від Декларації, є юридично-обов’язковим документом,  для держави-учасниці Пакту. Відповідно держави,  які беруть участь у цьому Пакті,  зобов’язуються  гарантувати,   що права, проголошені в цьому Пакті, здійснюватимуться без будь-якої дискримінації щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи іншої обставини. У Пакті вагоме місце займає право на працю, що включає право одержати можливість заробляти собі на життя вільною працею; право кожного на винагороду, що забезпечувала б справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності; право на однакову для всіх можливість просування по роботі на підставі трудового стажу і кваліфікації тощо[9].

Також ООН у 1966 р. прийняла Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, який був ратифікований Україною 19 жовтня 1973 року. Серед закріплених ним прав два права стосуються трудових відносин: заборона примусової праці та вільне здійснення права на асоціацію, включаючи право на створення профспілок [9]. У Пакті встановлено, що  скарги, у тому числі індивідуальні, розглядає Комітет з прав людини (м. Женева). Отже, ратифікування  Факультативного протоколу до цього Пакту надало громадянам України право звертатися до міжнародних державних органів із захисту своїх прав і свобод у сфері праці.

Організацією Об’єднаних Націй прийнято багато конвенцій що стосуються прав працівників. Значну роль серед них має Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок від 18 грудня 1979 р. (ратифікована СРСР 19 грудня 1980 р.), Конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 р. (ратифікована СРСР 22 січня 1969 р.), Конвенція про захист прав трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей, яка  передбачає важливі і необхідні права та гарантій для осіб, які працюють поза межами держави свого громадянства чи постійного проживання [3, c. 6].

Зокрема, у ст. 11 Конвенції ООН  про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок закріплено міжнародні стандарти щодо ліквідації дискримінації щодо жінок у галузі зайнятості та закріплено такі права: право  на однакові  можливості при найманні на роботу, застосування однакових критеріїв вибору при найманні;  на просування   по  службі та  гарантію  зайнятості;  на рівну винагороду та на рівний підхід до оцінки якості роботи.

Надзвичайно важливу роль у регулюванні юридичних гарантій працівників  відіграють акти Міжнародної організації праці (МОП), яка конкретизує визначені в документах ООН окремі питання у сфері праці, шляхом прийняття конвенцій та рекомендацій.

В ст. 2 декларація МОП від 18 червня 1998 року основних принципів та прав у світі праці передбачає, що держави-члени МОП будуть дотримуватися, зокрема, принципів щодо скасування всіх форм примусової чи обов’язкової праці; реальної заборони дитячої праці; недопущення дискримінації у сфері праці та занять.

В конвенціях МОП фіксуються міжнародно-правові гарантії реалізації особою права на працю. Наприклад, Конвенцією МОП «Про примусову чи обов’язкову працю» передбачено, що кожний член МОП, який ратифікує цю Конвенцію, зобов’язується в найкоротший строк припинити застосування примусової чи обов’язкової праці в усіх її формах. У Конвенції «Про захист заробітної плати» передбачено права й соціально-трудові гарантії працівників на отримання заробітної плати та обов’язки роботодавця їх забезпечити та гарантувати. Але ця конвенція не ратифікована Україною, що нажаль дозволяє встановлювати мінімальну заробітну плату без урахування міжнародних стандартів і без наукового та техніко-економічного обґрунтування.

Ще ряд конвенцій МОП  присвячений захисту трудових прав у галузі умов і охорони праці. Так, Конвенція № 47 про скорочення робочого часу до 40 годин у тиждень (1935 р.) передбачає, що встановлення 40-го робочого тижня не тягне за собою якого б не було зменшення заробітної плати. Години, відпрацьовані понад нормальну тривалість робочого часу, Конвенція розглядає як понад нормовані, які допускаються лише в певних випадках і підлягають додатковій оплаті. Відповідні стандарти враховані у чинному Кодексі законів про працю в статтях 50, 62, 64, 65 та проекті Трудового кодексу України. Також встановлені певні стандарти відносно щотижневої праці, оплачуваних щорічних і навчальних відпусток. Так, тривалість відпустки не повинна складати менше трьох тижнів за кожний рік роботи, а мінімальний стаж роботи для виникнення права на відпустку повної тривалості становить 6 місяців. За час відпусток повинні виплачуватися відпускні, у розмірі середньої заробітної плати [10, c. 111]. Ці стандарти враховані в Законі України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року.

Багато актів МОП присвячено питанням охорони здоров’я працівників на виробництві, в яких містяться вимоги створення ефективної системи інспекції праці, заборони використання шкідливих хімічних речовин та ін. Про це зазначено в Конвенції № 170 про хімічні речовини (1990 р.), № 174 про запобігання значним промисловим аваріям (1993 р.).

Крім конвенцій МОП прийнято і рекомендації «Про добровільне примирення і арбітраж» (1952 р.), «Про розгляд скарг» (1967 р.), що регулюють питання мирних способів вирішення трудових конфліктів. Трудове законодавство України, що регулює питання проведення колективних переговорів, укладення і виконання колективних договорів, реалізації права на страйк відповідають  цим міжнародним стандартам.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року № ETS 005 ратифікована Україною 17 липня 1997 року містить ст. 4 «Заборона рабства і примусової праці» визначає ключові аспекти виникнення та функціонування трудових відносин: нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані; ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю.

А це означає, що за жодних обставин роботодавець не може примушувати працівника виконувати покладені на нього функції без згоди самого працівника. Роботодавець може тільки вимагати від працівника виконання тих чи інших оплачуваних функцій, визнаючи право працівника вільно обирати собі роботу [11].

Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Європейської угоди про осіб, які беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини від 5 березня 1996 року надала можливість кожному працівникові, трудові права якого порушено та не поновлено відповідними юрисдикційними органами України, звертатися до Європейського суду з прав людини. Доречно наголосити, що подання заяви спрямовується не проти роботодавця, а проти держави Україна.

Важливе значення для захисту прав працівників має Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 травня 1996 року. Хартія визначає права працівників, зокрема: захист у випадках звільнення; отримання інформації та консультацій під час колективного звільнення; гідне ставлення до них на роботі та ін. Як зазначає В.Л. Костюк, у Європейській соціальній хартії «визначені фундаментальні трудові права працівника, роботодавця та гарантії їх здійснення» [12].

З огляду на зазначене, міжнародно-правове регулювання юридичних гарантій у сфері праці – це визначена на підставі міжнародно-правових актів система гарантій особі у разі реалізації права на працю та інших трудових прав працівників [3, c.11]. Отже, по суті, міжнародними зусиллями створене зведення основних актів по соціально-трудових відносинах, для розробки і вдосконалення будь-якої національної системи трудового права, прагнучої відповідати загальним вимогам цивілізованого суспільства. Для України надзвичайно важливо враховувати міжнародні стандарти у національному законодавстві про працю по скільки воно перебуває на етапі реформування, але не слід забувати про наші національні особливості трудових правовідносин і тільки після цього запозичувати міжнародні норми.

 

Список використаної літератури:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30.
2. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р. // Відомості Верховної Ради. – 1971. – № 322-VIII.
3. Яцкевич І.І. Поняття та особливості міжнародно-правового регулювання юридичних гарантій у сфері праці : [Електронний ресурс] / І. І. Яцкевич // Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». – 2014. –№ 2(10). – С.4. –  Режим доступу : http://lj.oa.edu.ua/articles/2014/n2/14yiiusp.pdf.
4. Чанишева Г.І. (та ін.). Трудове право України : практикум / Г. І. Чанишева // Одеська держ. юридична академія. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 288 с.
5. Теліпко В. Е.Трудове право України: Навч. посіб.\ Теліпко В. Е., Дутова О. Г. – К.: Центр учбо-вої літератури, 2009. – 456 с.
6. Лушникова М.В. Международное трудовое право и международное право социального обеспечения: введение в курс : учебное пособие / М. В. Лушникова, А. М. Лушников // Яросл. гос. ун-т им. П. Г. Демидова. – Ярославль: ЯрГУ, 2010. – 248 с.
7. Дмитренко Ю. П. Трудове право України: пiдручник / Ю. П. Дмитренко. – К.: Юрiнком Iнтер, 2009. – 624 с.
8. Загальна декларація прав людини ООН 1948 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1948.
9. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права ООН 1966 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1966.
10. Болотіна Н. Б., Чанишева Г. І. Трудове право України: Підручник / Н. Б. Болотіна, Г. І. Чанишева. –  К. : «Знання», 2001. – 564 с.
11. Костюк В.Л. Захист у країнах Європейського Союзу працівників у разі неплатоспроможності роботодавця. Міжнародно-правові аспекти : [Електронний ресурс] / В.Л. Костюк // «Довідник кадровика» юр. журн. – 2009. – № 6 (84). – Режим доступ: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/DG090458.html.
12. Костюк В. Л. Європейська соціальна хартія (переглянута): тенденції удосконалення правового становища суб’єктів трудового права : [Електронний ресурс] /В. Л. Костюк // Юридична наука : Науковий юридичний журнал. – 2011. – № 3. – Режим доступ: http://legal.nam.edu.ua/archives/7–3-2011.html.