Проблема взаємодії громадянського суспільства та державної влади все частіше попадає в поле зору вчених юристів [1, 2, 3, 4]. В контексті цієї проблематики особливої актуальності набуває питання легітимності державної влади та механізму її забезпечення. Легітимність є однією з основних властивостей державної влади, яка являється продуктом визнання народом справедливості, законності та доцільності публічної влади, її інструментів, механізмів діяльності, а також шляхів її обрання. Саме народ є єдиним джерелом влади, а відтак володіє правом формувати органи державної влади, здійснювати контроль за ними, а також опротестовувати їх дії (бездіяльність) та ставити під сумнів легітимний характер законів прийнятих чинною владою. Кожне з цих прав, включаючи і право на громадянську непокору, визначає зміст народного суверенітету – принципу, реалізація якого є однією з основних гарантій легітимності державної влади.

Акції громадянської непокори є не частим, але звичним явищем для сучасної конституційної демократичної держави. Громадянська непокора – одна з форм безпосередньої демократії, яка реалізується відповідно до демократичних конституції на основі права громадян проводити мирні масові заходи та акції (збори, мітинги, демонстрації, маніфестації, походи, страйки тощо). Можливі й інші більш радикальні форми реалізації цього права, неконституційними методами – повстання та революції. Однак, в даній статті мова йтиме про громадянську непокору як про форму колективної діяльності, яка являє собою приклад „самообмеженого радикалізму” [5, С.729] і проводиться легально, в умовах „майже легітимної” конституційної демократії [6, С. 335-343].
Право на громадянський опір тісно пов’язане з природними правами людини – правом на життя, на свободу світогляду та віросповідання, на свободу думки та слова і т. д., оскільки є одночасно і невід’ємним правом людини і гарантією захисту цих прав. Акції громадянської непокори в демократичних суспільствах спрямовані перш за все на захист особистих та колективних прав, які час від часу можуть зазнавати певних утисків з боку публічної влади. Вони є дієвим засобом за допомогою яких будь-яка людина може здійснювати вплив на членів політичного суспільства і змушувати професійних політиків прислухатися до суспільної думки. Громадянський протест є свого роду лакмусовою пробою на легітимність влади. Він слугує випробуванням того, наскільки ліберальна конституційна демократія, тобто наскільки серйозне її ставлення до прав, а також демонструє всю гостроту протиріч між державною владою та громадянським суспільством, змушуючи шукати можливість врегулювання конфлікту між ними.
З точки зору конституційно-правової теорії важливими є ряд питань на які ми спробуємо знайти відповідь. Що являє собою з теоретико-правової точки зору право на протест? Що є тією межею діяльності державної влади, перейшовши яку вона втрачає повністю чи частково свою попередню легітимність і створює передумови для невиконання наказів і недотримання законів, які були прийняті чинною владою легальним шляхом, тобто з дотриманням юридичної процедури? Які дії державної влади по відношенню до громадянського суспільства і навпаки, громадянського суспільства по відношенню до державної влади, в процесі проходження акцій протесту, дозволяють забезпечити його мирне врегулювання?
Як правило, термін „громадянська непокора” вживається на означення свідомого виявлення непослуху перед законом з причин релігійного, етичного чи політичного характеру. У вужчому сенсі громадянська непокора означає порушення закону, який є сам по собі несправедливим. Але цей термін використовується також і для позначення протесту, що включає порушення закону як супутній акт протистояння конкретній політиці чи справляння тиску задля запровадження політичних реформ [7, С.92]. Вперше термін ”громадянська непокора” в політичний лексикон впровадив американський філософ Генрі Девід Торо, який вжив його як назву статті написаної ним в 1848 році, в якій пояснював чому протягом кількох років відмовлявся сплачувати податки штату Массачусетс. До таких дій, як вказує Торо, він вдався з тією метою, щоб виступити проти двох політичних заходів уряду Сполучених Штатів Америки: війни з Мексикою та підтримки рабства на Півдні США. Автор статті зазначав, що громадяни повинні чинити опір несправедливим діям влади, в тому числі порушувати несправедливі закони [8, С.148-212].
Теорія та практика громадянського протесту набула свого остаточного вигляду століття по тому в працях Могандаса Ганді, в контексті його викладу філософії ненасильницької боротьби. Ганді доводив, що громадянська непокора засновується на глибокі повазі до закону, і ті, хто вдається до неї повинні вчиняти це прилюдно і виявляти свою готовність прийняти покарання у разі порушення закону. Вчення Ганді відрізнялося від поглядів Торо тим, що воно наголошувало на неухильному ненасильстві, на загальному обов’язку громадян діяти в межах чинного законодавства і на необхідності використання всіх можливих конституційних засобів врегулювання конфлікту.
Дискусія з приводу того, що включає в себе акт громадянської непокори і чи передбачає він недотримання громадянами нелегітимних законів знайшла своє відображення в історії політико-правової думки, представники якої розділилися на два табори: тих, хто повністю або частково заперечував право громадян на протест, і тих, хто вважав його одним з основних політичних прав громадян.
Ще у XVII ст. у вченні про абсолютну, всесильну державу Томаса Гобса, якого небезпідставно вважається одним з основоположників теорії юридичного позитивізму, було висловлено ідею про те, що легітимність державної влади є незаперечна. Тому піддані, одного разу довіривши своєму правителю, наділивши його всією повнотою влади, не повинні в подальшому ставити під сумнів його накази і виступати проти його правління [9, С. 162-163]. В неопозитивістській традиції, починаючи від Кельзена, пануючою стала думка про те, що всяка влада є легітимною і будь-які закони мають правовий характер, а тому в обов’язковому порядку повинні виконуватися громадянами. Зміна чинного законодавства є прерогативою органів державної влади, які наділені такими повноваженнями, а не простих громадян, що зазнали утисків від антиконституційного законодавства [10, С.166]. Кельзен наголошував на тому, що перед юридичною наукою взагалі не повинно поставати питання про легітимність державної влади чи закону. Відтак заперечувалась необхідність громадянської непокори, як способу вирішення політико-правових конфліктів.
Право на громадянський опір не знайшло свого відображення в конституційному законодавстві тих держав, в яких правова ідеологія була побудована виключно на принципах юридичного позитивізму. Особливо це стосується державних режимів, які право розглядали як засіб досягнення політичних цілей. Мова йде, перш за все, про державну політику, яка проводилася в колишньому СРСР та країнах так званого соціалістичного табору. Не дивлячись на те, що в усіх радянських конституціях була стаття, в якій гарантувалася свобода зборів, мітингів, походів і демонстрацій [11, С.61-62; 12, С. 249], її реалізація зводилася до жорстко урегульованих парадних заходів [13, С. 69]. Радянський режим не визнавав право на протест і розглядав участь громадян в будь-яких акціях, спрямованих хоча б частково проти публічної влади, як правопорушення, за яке передбачалася як конституційна відповідальність (позбавлення громадянства), так і кримінальна.
Протилежну думку відстоювали представники непозитивістської теорії права. Починаючи від Джона Лока, в ліберально-правовій думці стала пануючою ідея про те, що одним з фундаментальних прав людини є право чинити опір нелегітимній владі і неправовим законам. Ця ідея знайшла своє нормативне закріплення в конституційних актах цього періоду. Вона була зафіксована в Декларації незалежності США 1776 р., в якій зазначалося, що якщо дана форма правління стає згубною для цілей забезпечення невідчужуваних прав на життя, свободу і устремління до щастя, то „народ має право змінити чи знищити її і встановити нове правління, засноване на таких принципах і з такою організацією влади, яка, на думку цього народу, найбільше може сприяти його безпеці і щастю” [14, С. 53 ]. Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. також називає серед невідчужуваних та невід’ємних прав людини право на супротив пригніченню. Так, в ст. 2 цієї Декларації зазначається, що: „Ціль будь-якого державного союзу складає забезпечення природних і невід’ємних прав людини. Такими є: свобода, власність, безпека і супротив пригніченню” [14, С. 85] .
Свого концептуального оформлення ця ідея набула в поглядах одного з співвітчизників Джона Лока, відомого англійського конституціоналіста Альберта Дайсі. В праці „Основи державного права Англії”, в якій, як відомо, автор заклав основи доктрини верховенства права „the rule of law”, було підняте питання про право на свободу публічних зібрань. Дайсі вказував, що будь-яка людина наділена правом влаштовувати публічне зібрання або на підтримку влади, або на підтримку опору. Звісно, це не стосується випадків, коли метою публічного зібрання є вчинення злочину зі застосуванням сили, порушення громадського спокою у той чи інший спосіб. У такому випадку зібрання саме собою стає незаконними зборами. У всіх інших випадках зібрання є законними, а тому державна влада не повинна перешкоджати їх проведенню. Вони не стануть незаконними зібраннями лише через те, що викличуть відчайдушний і незаконний спротив їх противників, і тому порушать мир та спокій в суспільстві. Навіть, якщо прості люди, які не бажають порушення миру і спокою в місті, звернуться до влади з проханням припинити зібрання, то влада не має законного права задовольнити таке прохання.
Отже, за висновком Дайсі, необхідно дотримуватися принципу, згідно з яким законне публічне зібрання не може бути заборонене чи припинене владою лише через те, що зібрання „вірогідно чи природно” може призвести до порушення спокою та миру. Ті ж „обмеження”, які застосовуються по відношенню до цього принципу і які „випливають із крайньої необхідності забезпечити мир у королівстві”, насправді є не чим іншим, як обмеженням свободи особи [15, С. 318].
Згідно з тлумаченням Дайсі, зібрання може бути законним, навіть якщо воно суперечить суспільному інтересові. Подібну ситуацію автор пояснював так: „А, В і С мають право організувати й провести зібрання, якщо воно спровокує опонентів на застосування сили і може навіть спричинити кровопролиття”. У цьому випадку ні держава, ні державні чиновники не можуть заборонити його проведення, бо цього не можна робити на підставі „припущення того, що публічне зібрання зможе спровокувати правопорушників на порушення миру та спокою” Такі правила (принципи) стосовно права на публічне зібрання випливають як із „правового духу” англійських інститутів влади, так і з процесу, в рамках якого рішення судів стосовно прав особи насправді перетворили право на публічні зібрання у складову частину конституційного права [15, С. 322].
Полярність в підходах до вирішення даного питання свідчить про його складність та багатогранність. З одного боку, не можна заперечити право людини опротестувати дії та накази нелегітимного державного правління, яке порушує невід’ємні права та свободи особи. Так на думку Франсуа Гізо: “ це право беззаперечне, якщо б це було не так, якщо б це право, навіть будучи невидимим, як воно і існує, не тяжіло над владами, які його заперечують, рід людський вже давно підпав би під владу тиранії, втративши свою гідність і щастя ” [16, С. 550]. З іншого боку: ” Схильність до бунту в людині так само сильна, як і любов до абсолютного панування, а дух бунтарства навіть проти законного суверена, проти справедливого закону є корінною вадою нашої природи “ [16, С. 550]. Тому надзвичайно важливо окреслити ту межу, яка б визначала легітимну поведінку як державної влади, так і громадянського суспільства.
Сучасна ліберально-демократична правова теорія розглядає право громадянської непокори в контексті проблеми співвідношення конституційно – правової держави та громадянського суспільства. Не дивно, що два найбільш впливових сучасних теоретиків ліберально-демократичної традиції – Джон Роулз та Роналд Дворкін – присвятили цьому питанню цілу низку праць. Як Роулз, так і Дворкін розуміють суспільний протест як дію, що суперечить закону, але яка відбувається в рамках прихильності праву. Обоє намагаються встановити легітимність громадянської непокори і межі терпимості до неї в умовах „майже справедливої” (Роулз) конституційної демократії. На їх думку, питання про те чи виправданою є громадянська непокора, залежить від того, наскільки закони та політичні інститути несправедливі, тобто наскільки вони порушують невідчужувані та невід’ємні права людини.
Так, на думку Джона Роулза, громадянська непокора – це „публічна, ненасильницька, свідома політична дія, що спрямована проти закону”, котра апелює до уявлення більшості про справедливість, спонукаючи до зміни закону або урядової політики [6, С. 321]. Дане визначення не вимагає від акту непокори порушення закону, який опротестовується. Як зазначає Роулз, питання про те, чи виправданим є підкорення, залежить від того, до якої межі закони і політичні інститути є несправедливими (нелегітимними). Коли мова йде про тоталітарний режим, який за своєю суттю є нелегітимним і спрямований проти невідчужуваних та невід’ємних прав людини, тоді порушення закону, як і силовий супротив чинній владі, можуть стати єдиними засобами ефективного протистояння проти несправедливої політики держави. Якщо ж політичний режим є легітимним або наближеним до легітимного, тобто таким, що в цілому відповідає принципам справедливості і лише окремі дії державних органів чи посадових осіб, або окремі закони носять несправедливий характер, то акції громадянського протесту набувають інших форм.
У ситуації коли в цілому існує життєздатний конституційний режим, який функціонує на основі легітимної конституції, однак недосконалої через те, що відсутній політичний процес, який би гарантував прийняття на її основі легітимних законів, перед громадянами з’являється зобов’язання виконувати не завжди справедливі закони чи накази чинної влади або, принаймні, не протистояти їм незаконними засобами. Такий обов’язок виникає у зв’язку з необхідністю підтримати легітимну конституцію, яку слід розглядати як спільну угоду, яка відповідає інтересам якщо не всіх, то, принаймні, більшості суспільства, в процесі укладання якої громадяни повинні зробити певні поступки один одному, можливо навіть відмовляючись, на деякий час, від частини своїх прав для приведення в дію конституційного режиму.
Це, безперечно, не означає, що необхідно відмовитись від невідчужуваних та невід’ємних прав, оскільки це суперечить самій природі легітимації. Йдеться лише про те, що громадяни узгоджують свої дії з нормами основного закону лише до тої міри, до якої це необхідно для того, щоб в рівних умовах розділити неминучі недоліки конституційної системи. В зв’язку з цим, перед людиною постає громадянський обов’язок не апелювати з особливою пристрастю до недоліків суспільно-політичного життя в якості причини опору державній владі, а також не використовувати неминучі недоліки в законодавстві у своїх приватних інтересах. Отож, Роулз тлумачить головний правовий принцип громадянської непокори таким чином: „ Якщо основні структури суспільного ладу загалом справедливі… ми повинні підпорядковуватися навіть несправедливому закону, якщо лише він не виходить за певні межі справедливості”[6, С. 313 ].
Роулз відкидає звинувачення, що означений принцип непідлеглості нелегітимним діям влади може призвести до анархії, дозволивши кожній особі вирішувати міру її послуху самостійно, і зазначає натомість, що кожен громадянин обов’язково відповідальний за свої вчинки. Якщо особа визнає політичні принципи, котрі лежать в основі конституції легітимного ладу, проте вирішує, що громадянська непокора виправдана, й поводить себе відповідно, то таке рішення є, безперечно, свідомим. Таким чином, кожен громадянин повинен узяти на себе відповідальність за власне тлумачення конституції та принципи справедливості, які вона обумовлює.
Більш ліберальним є тлумачення права на громадянський протест в правовій доктрині Роналда Дворкіна. На його думку питання про легітимний характер конституції завжди залишається відкритим. Навіть, якщо більшість громадян не порушуватиме цього питання, і статті конституції отримають відповідне тлумачення у Верховному суді, все одно жодна конституція не може інституціалізувати всі моральні права, якими володіє людина. Інакше кажучи, не існує такого моменту, коли можна було б сказати, що всі фундаментальні права затверджені та захищені, оскільки саме значення, тлумачення і об’єм фундаментальних прав з часом змінюється. Що може встановити конституція, так це визнання фундаментальних моральних прав особи в її відносинах з державою. В ній навіть можуть бути перераховані, в загальному вигляді, деякі з цих прав, але не можуть бути зафіксовані всі права, – і не тому, що список був би надто довгим, а тому, що змінюється трактування прав і завойовуються нові права, співзвучні ідеї існування моральних прав перед лицем держави.
Таким чином, Дворкін дає більш складну, в порівнянні з Роулзом, відповідь на питання, чому майже в легітимній конституційній демократії, яка визнає права, може легітимно виникати громадянський протест, і чому до нього необхідно відноситися не як до злочинного діяння чи відкритого заколоту. Дворкін погоджується з Роулзом стосовно того, що якщо влада приймає закон, який неправомірно втручається в життя індивіда від імені держави, то особа має моральне право порушувати цей закон. Однак Дворкін йде суттєво далі Роулза, стверджуючи, що не існує такого загального обов’язку, як послух закону у будь – яких випадках, тим більше, коли порушені моральні права. Проблема виникає не у випадку порушення моральних прав, а в ситуації сумнівних законів, коли існує сумнів стосовно його валідності: „Якщо закон сумнівний, громадянин може покладатись на власне судження, тобто він може робити те, що хоче, якщо вважає, що докази на користь того, що це дозволено законом, сильніші за протилежні”[17, С. 299]. Це звичайно, дуже вільне визначення спірного закону, оскільки відсутність ясності відноситься не до писаного тексту закону, а скоріше до ситуації, в якій опротестована правова норма.
Важливу складову правової доктрини Дворкіна займає питання про валідність закону. Згідно поглядів вченого, валідність закону передбачає неперервний процес його перевірки, відповідно, в якому до функцій судів входить і розгляд морально релевантних інтерпретацій принципів, які лежать в основі конституції. Звісно, що тут на карту поставлена не лише процедурна коректність законодавчого процесу, яка породила даний закон, але й інтерпретація моральних принципів, на яких виросла закріплена в конституції політична культура [5, С.741]. І про ці принципи можуть розмірковувати не лише судді, але й прості громадяни, оскільки випробування закону не являється монополією суддів.
В громадянській непокорі можна бачити ключовий елемент механізму перемін в конституційній демократії. Вона є важливим джерелом творення права (тобто інституціалізації моральних прав, до цього не інституціалізованих). Громадянський протест також ініціює процес навчання, в результаті якого розширюються межі і форми участі, доступної приватним особам в рамках зрілої правової культури. Отож, Дворкін пропонує динамічне розуміння того, яку роль відіграє громадянський протест в процесі творення прав і в просвіті суспільної думки.
Таким чином, можна дійти висновку, що громадянський протест – це публічна, ненасильницька, свідома політична діяльність, яка, однак направлена проти нелегітимного закону і здійснюється, як правило, з метою змін у законодавстві чи в політиці державної влади. Учасники громадянського протесту колективні суб’єкти апелюють до принципів конституційної демократії, до ідеї фундаментальних прав та свобод чи демократичної легітимності. Громадянський протест є засобом встановлення зв’язків між громадянським та політичним суспільством (чи громадянським та економічним співтовариством) в умовах безрезультатного використання всіх інших засобів впливу першого на друге. Акції громадянської непокори займають проміжне положення між конституційними формами політичної діяльності, з одного боку, і повстанням чи революцією – з іншого. Їх можна вважати крайньою, але в більшості випадків прийнятною формою протесту в рамках всього діапазону політичних методів, використовуваних у конституційно – правових демократичних державах.
Для того, щоб громадянська непокора зберігала свою легальність та легітимність, необхідно щонайменше дві важливі умови. По – перше, громадянський протест повинен бути врегульований нормами чинного законодавства, які б встановлювали чітку процедуру проходження акцій опору, із закріпленням прав та обов’язків учасників публічних акцій, а також гарантій реалізації цих прав. По – друге, легітимний характер громадянського опору в значній мірі залежить від високого рівня правової та політичної культури як членів громадянського суспільства, так і представників органів державної влади та місцевого самоврядування.
Аналіз конституцій та законодавства сучасних європейських демократичних держав свідчить про відсутність в більшості випадків спеціальних конституційних норм, які б безпосередньо закріплювали право громадян на проведення акцій громадянського опору публічній владі. На думку Р. Єнгібаряна, це пояснюється, очевидно, тим, що по – перше, дане право розглядається як похідне від народного суверенітету і тому само собою є зрозумілою його присутність в основному законі. По – друге, це право зовсім непросто юридично відмежувати від небезпеки спроб політичних екстремістів насильно захопити владу [18, С. 215]. Крім цього, в конституціях цих країн є закріплене право громадян на проведення мирних зборів та маніфестацій, яке передбачає можливість застосування акцій громадянської непокори спрямованих проти нелегітимних законів та дій публічної влади. Так відповідно до Основного Закону Австрії про загальні права громадян (ст.. 12): „Австрійські громадяни мають право зборів та створення об’єднань. Здійснення цих прав регулюється спеціальними законами” [19, С. 94 ]. Конституція Бельгії вказує на те, що бельгійці мають право збиратися мирно і без зброї, дотримуючись законодавства, яке може регулювати здійснення цього права, але у всякому випадку без попереднього дозволу (це положення не застосовується стосовно зборів, що проводяться під відкритим небом, на які повністю розповсюджується законодавство про поліцію) (ст.. 26) [19, С. 112]. Аналогічні положення існують практично у всіх демократичних конституціях.
Виключенням із загального правила є Конституція ФРН в якій дане право є закріплене. Так, в ст. 20, абз. 4 Основного Закону цієї держави зазначено, що: „Всі німці мають право чинити супротив кожному, хто спробує ліквідувати цей (вказаний в ст.. 20, абз. 1 – 3 – примітка автора) лад, якщо інші засоби не можуть бути використані” [19, С. 187]. Згідно Конституції Німеччини принципи, які закладають основи державного ладу (демократії, соціальної держави, поділу влад, федерального устрою, правової держави), є постійними і незмінними, в зв’язку з чим законодавець вважав за потрібне взяти їх під особливий захист. При цьому слід врахувати два аспекти, які важливі під час реалізації цього права. По-перше, право на громадянську непокору може бути застосоване, як це випливає з історії його виникнення, не лише до носія публічної влади, але й до „кожного”, хто спробує ліквідувати принципи конституційного ладу Німеччини, тобто проти революційних та правоекстремістських рухів. По-друге, до тих пір поки легітимна державна влада залишається здатною до дії, тільки вона одна має право виступати проти будь-яких зазіхань на основи конституційного ладу.
Право на застосування опору мають всі німці. Вони можуть бути окремими фізичними особами, або, як зазначається в коментарях до даної статті, що є ще більш важливо – здійснювати колективний опір [20, С. 204]. Об’єднання та союзи самі наділені правом проводити акцій громадянської непокори, якщо тільки вони не виконують державні повноваження. Керівним комітетам і правлінням правлячих партій, які є носіями ідеології чинної влади, таке право не надається. Цим правом володіють лише опозиційні партії.
В період непорушності конституційного ладу і нормального функціонування державної влади громадяни зобов’язані виконувати акти публічної влади. Конституція забороняє їм чинити самосуд (вимога громадянської покори) стосовно державних актів.
Подібні положення містяться в конституціях окремих постсоціалістичних держав (Угорщина, Чехія, Хорватія). Наприклад в чеській Хартії основних прав та свобод громадянам надано право чинити опір кожному, хто намагається ліквідувати встановлений нею демократичний лад: „Громадяни мають право чинити опір кожному, хто посягає на демократичні принципи прав людини та основних свобод, що закладені Хартією, якщо діяльність конституційних органів або активне застосування правових норм є неможливими” [22, с. 516].
В Конституції України відсутня норма, яка б закріплювала право громадянської непокори, хоча як засвідчують події останніх років дане право потребує свого конституційного регулювання. Тим більше, що воно, на нашу думку, логічно випливає з принципу народного суверенітету, який закріплений в ст. 5 Основного Закону. Якщо, згідно Конституції: „Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами” і більше того: „ Ніхто не може узурпувати державну владу”, то у випадку, коли хто-небудь з носіїв публічної влади, чи будь-хто інший, спробує в супереч волі народу узурпувати владу в державі, український народ, як ”носій суверенітету і єдине джерело влади” може і повинен застосувати всі можливі засоби опору (включаючи і силові), для того, щоб перешкодити таким антиконституційним нелегітимним діям.
Крім цього, в Основному Законі нашої держави передбачені форми реалізації цього права. Це, зокрема, ст. 39 Конституції, яка надає громадянам право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, та ст. 44, яка закріплює за громадянами право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Якщо право на страйк знайшло свою конкретизацію у спеціальному законі (Закон України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р.), то право на мирні збори на сьогоднішній день є законодавчо не врегульоване.
Відсутність Закону про порядок організації та проведення мирних масових заходів та акцій суттєво обмежує права та свободи громадян України і провокує порушення цих прав та свобод з боку державних органів, і на жаль, в тому числі, і судових органів [ 22, с. 77 ]. Тому, ця проблема потребує якнайшвидшого вирішення. Прийняття даного закону безпосередньо пов’язане з демократичними трансформаціями, які відбуваються в нашій країні і є умовою її інтеграції в загальноєвропейський правовий простір. На даний час порядок проведення мирних зборів в Україні крім ст. 39 Конституції регулюють лише такі джерела права як: Конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій в СРСР” від 28 липня 1988 року (зокрема, ті статті, які не суперечать Конституції України) та Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання).
Так, Конституційний Суд за поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої ст. 39 Конституції України у своєму рішенні висловився з цього приводу наступним чином: „Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України”. Конституційний Суд України дійшов висновку, що: „визначення строків завчасного сповіщення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування з урахуванням особливостей мирних зібрань, їх форм, масовості, місця і часу проведення, тощо є предметом законодавчого регулювання”.
Разом з тим в мотивувальній частині цього рішення Конституційний Суд вказав: „Згідно з частиною третьою статті 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії. Вони застосовуються безпосередньо незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти”. Інакше кажучи, особливості проведення зборів, мирних походів і демонстрацій хоча і повинні бути врегульовані за допомогою закону, але його відсутність не може і не повинна служити перешкодою для реалізації права особи на свободу зібрань.
Особливістю регулювання цієї сфери є пошук балансу між забезпеченням свободи і порядку [22, с. 75]. Обмеження цієї свободи, передбачені Конституцією, потребують свого врегулювання в законі. До прийняття такого закону, через відсутність законодавчо закріплених критеріїв судового визначення інтересів національної безпеки та громадського порядку, виходячи з тексту ст. 39 Конституції України, навіть суд не може накладати такі обмеження через високу імовірність можливого порушення конституційного права особи на мирні зібрання.
При розгляді цього питання необхідно відзначити точку зору Європейського суду з прав людини щодо обмеження цього права. Так, зокрема, згідно ч. 2 ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основних свобод: „Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановленні законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки і суспільного спокою, з метою запобігання безпорядків і злочинності, захисту здоров’я і моральності чи захисту прав та свобод інших осіб…” [23, с. 71]. В практиці Європейського суду вирішення питання чи є втручання, встановлене законом, має свою особливість. Суд аналізує не лише конкретний закон, а усе законодавство, правове обрамлення в цілому [21, с. 76]. У справі Таммер проти Естонії Суд наголосив, що однією з вимог, що випливає з поняття „встановленні законом” є передбачуваність наслідків.
Таким чином, для того, щоб можна було обмежити свободу мирно збиратися, яку захищає не лише Конституція України, але й Конвенція, необхідно чітко і однозначно за допомогою закону, у відповідності до Конституції закріпити критерії обмеження цієї свободи, які б давали можливість особі регулювати свою поведінку і мати змогу передбачати наслідки своїх вчинків. Крім цього в зазначеному законі необхідно в окремі статті передбачити можливість громадянам України чинити опір кожному (включаючи і вищих посадових осіб держави), хто спробує узурпувати публічну владу, спрямовуючи її проти основоположних принципів конституційного ладу держави, які закріплені в ст. 1 Основного Закону, якщо не можуть бути використанні інші засоби. Прийняття такого закону, на наше переконання, надало б реального змісту принципу демократичної легітимності, який закладені в Конституції України.
Однак, забезпечення права громадянської непокори залежить не лише від його законодавчого регулювання, але й від рівня правової та політичної культури як представників органів державної влади так і простих громадян. Необхідно усвідомити, що громадянський протест – це свого роду випробування на толерантність державної влади до свого народу і народу до державної влади. Відносини між державою та суспільством завжди містить у собі елемент соціально-політичної напруги і тому пов’язані з співвідповідальністю. Так існуюча державна влада, навіть у період протистояння, повинна дотримуватися певних правил, що дало б підстави розглядати її дії як легітимні. По-перше, для того щоб відновити довіру громадян до себе, владні структури повинні бути готові до діалогу з опозицією. По-друге, проходження такого діалогу повинно об’єктивно висвітлюватися в ЗМІ. По-третє, сформована в процесі діалогу спільна позиція повинна знайти відображення в законодавстві та рішеннях влади. По-четверте, влада повинна публічно визнати свої помилки.
Натомість громадяни звертаючись до акцій громадянського опору як дієвому механізму впливу на діяльність публічної влади, також повинні взяти на себе певні злблв’язання. По-перше, як випливає з поняття „громадянська непокора” – це публічна акція. А принцип публічності передбачає, що учасники таких акцій відкрито і чесно повідомляють про їх проведення як органи державної влади та місцевого самоврядування, так і широку громадськість. По-друге, громадянська непокора – це ненасильницька акція, оскільки будь-яке насильство породжує інше насильство, що неминуче пов’язано з порушенням прав і свобод людини та громадянина. А це суперечить меті акцій опору, які покликані захищати права. По-третє, громадянська непокора – це свідома дія людини, яка є результатом її глибоких внутрішніх переконань, за які вона готова нести всю відповідальність перед законом. Як слушно зазначає Аллан Т. в своїй праці „Конституційна справедливість”: „кожен чинить автономно, проте відповідально”, маючи на увазі участь громадян в акціях громадянської непокори [24, с. 123]. Тому, кожна людина повинна взяти на себе відповідальність за власне тлумачення конституції та принципи легітимності, які вона обумовлює. По-четверте, громадянська непокора – це є легальна акція, а тому демонструючи свій протест проти дій чинної влади чи нелегітимних законів, які були прийнятті нею, громадяни повинні діяти в межах чинного законодавства (виключення може становити ситуація, коли законодавством заборонено будь-які акції протесту проти публічної влади), намагаючись на основі демократичної процедури його удосконалювати. Як зазначав І. Ільїн, пошук справедливості повинен відбуватися „за допомогою закону і на основі закону” [ 25, с. 253 – 254].
Таким чином, здатність громадян в організований публічний спосіб протистояти не завжди законним діям влади в межах чинного законодавства є свідченням високого рівня правосвідомості, в той час як готовність влади в межах публічного діалогу відстоювати свої позиції і вміти визнавати свої помилки є ознакою легітимності влади.

Список використаної літератури:
Сіренко В.Ф. Легальність та легітимність державної влади. – К.: Оріяни, 2006. – 60 с.
Ковальчук В. Проблема конституційності та легальності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід // Право України. – № 6. – 2008. – С.35-40.
Чиркин В.Е. Легализация и легитимация государственной власти в постсоциалистическом обществе // Государство и право. – № 8. – 1995. – С.62-67.
Дибиров А.-Н.З. Теория политической легитимности: курс лекций. – М.: Российская политическая энциклопедия, 2007. – 272 с.
Джин Л. Коэн, Эндрю Арато. Гражданское общество и политическая теория. Пер.с англ. / Общ. Ред И.И. Мюрберг. – М. Издательство «Весь мир», 2003. – 784 с.
Ролз Дж. Теория справедливости. – Новосибирск: Издательство Новосибирского университета, 1995. – 536 с.
Енциклопедія політичної думки / Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2000. – 472 с.
Торо Г.Д. Высшие законы. – М.: Издательство «Республика», 2001. – 351 с.
Гобс Томас. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гаржданского. / Сочинения в 2 т. – М.: Издательство „Мысль”. – Т.2. – 736 с.
Кельзен Ганс. Чисте правознавство: З дод.: Пробл. справедливості / Пер. з нім. О.Мокровольського. – К.: Юніверс, 2004. – 496 с.
Конституции социалистических государств: Сборник в 2 т. Т.1 / Под ред. Б.А.Страшуна, Б.Н.Топорнина, Г.Х.шахназарова. – М.: Юрид. лит., 1987. – 336 с.
Історія української Конституції / Упоряд. А.Г.Слюсаренко, М.В.Томенко.- К.: Право, 1997. – 464 с.
Кушніренко О.Г., Слінько Т.М . Права і свободи людини і громадянина: Навчальний посібник. – Х.: Факт, 2001. – 440 с.
Хрестоматия по всеобщей истории государства и права . Т.2. / Под. ред. К.И.Батыра, Е.В.Поликарповой. – М.: Юристь, 1996. – 520 с.
Дайси А.В. Основы государственного права Англии. Пер. с англ. / Под ред. П.Г.Виноградова. – М.: Типография И.Д.Сытина, 1907. – 671 с.
Гизо Франсуа. Политическая философия: о суверенитете / Классический французкий либерализм: Сборник / Пер. с фр. – М.: Российская политическая енциклопедия , 2000. – 592 с.
Дворкін Рональд. Серйозний погляд на права / Пер. з англ. А.Фролкін. – К.: Основи, 2000. – 519 с.
Енгибарян Р.В. Конституционное развитие в современном мире. Основные тенденции. – М.: Норма, 2007. – 496 с.
Конституции государств Европейского союза. – М.: Инфра-Норма, 1997. – 816 с.
Соколов А.Н. Правовое государство: от идеи до ее материализации. – Калининград: ФГУИПП «Янтарный сказ», 2002. – 456 с.
Конституції нових держав Європи та Азії. – К: Українська правнича фундація, 1996. – 529 с.
Тополевський Р. Правове регулювання свободи зібрань в системі джерел права України: колізії, непорозуміння чи злий жарт? // Свобода мирних зібрань та свобода об’єднань в Україні. – Х.: Фоліо, 2002. – С. 73-78.
Международная защита прав человека. Документы и комментарии. – Харьков: ООО «Синтекс, ЛТД», 1998. – 298.
Т. Р. С. Аллан. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права. – К.: Видавничий дім „Києво–Могилянська академія”, 2008. – 385 с.
Ильин И. Путь к очевидности. – М: Издательство «Республика», 1993. – 376 с.

Анотація. Дана стаття присвячена проблемі взаємовідносин між громадянським суспільством та публічною владою і зокрема механізмам забезпечення легітимності влади. Одним з таких дієвих механізмів є акції громадянської непокори, які можуть і повинні бути застосовані в межах конституційно – правового регулювання.

Статья посвящена проблемам взаимоотношений между гражданским обществом и публичной властью, а также механизмам обеспечения легитимности власти. Одним из таких действующих механизмов являются акции гражданского неповиновения, которые могут и должны быть применены в границах конституционно-правового регулирования.

This article is dedicated to the problem of relationship between civil society and public power, to the mechanisms of legitemacy guaranteeing of authority specifically. One of such effective mechanisms is public protest actions, which can and should be applied within the bounds of constitutional and legal regulation.